Зародження економічної думки

Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності, а відтак, роз­гадавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зу­мовили виникнення політичної економії.

Найдавніші відомі джерела економічної думки відносяться до літератури Стародавнього Єгипту. У творах "Повчання гераклео - польського царя своєму синові" (XXII ст. до н.е.), "Проречених Іпусера" (XVIII ст. до н.е.) відображено уявлення стародавніх єгип­тян про власність, рабство, товарно-грошові відносини, питання регулювання державного господарства.

Економічна думка античного світу втілила теоретичне осмис­лення характерних для цієї доби економічних процесів та явищ, проте не була відокремлена в самостійну науку і розвивалася у межах філософських та політичних вчень. Економічні проблеми знаходяться у центрі досліджень давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платана, Аристотеля. У праці Ксенофонта "Домострой" ("Оісопотіа") у формі діалогу викладені правила ведення приватного господарства. Аристотель у роботах "Нікомахова етика" та "Політика" прагне за допомогою моральних сентенцій жорстку дійсність рабовласницького світу підняти до рівня суспільного ідеалу. Визначення Аристотелем економіки і хремастики було однією із перших спроб аналізу капіталу в історії науки. До економіки належить природна господарська діяльність, пов'язана з виробництвом товарів, що мають споживну вартість, обмін, дрібна торгівля, хремастика — нагромадження багатства в грошовій формі шляхом великої торгівлі та лихварства. У твор­чості Аристотеля не було виявлено зв'язок між працею та вартістю. Переважало натуральне господарство, товарні відно­сиш були далекі від свого повного розвитку.

Економічна думка України періоду раннього середньовіччя найбільш повно відображена у кодексі права Київської Русі "Руська правда" (XI ст.). Цей документ став зведенням правничих приписів (законів), призначених для регулювання економічних і соціальних відносин. "Руська правда" дає уявлення про процеси становлення феодальної земельної власності, формування залеж­ного селянства, рентних відносин, організацію вотчинного госпо­дарства. У літописах, грамотах князів, угодах, інших літератур­них пам'ятках часів Київської Русі зафіксовані терміни, що харак­теризують становлення товарно-грошових відносин: "істоє" — позичені під процент гроші, "рез"—відсоток, "товар", "торг".

Становлення капіталізму в Західній Європі, зростання науко­вих знань створили сприятливі умови для дослідження процесів економічного розвитку. Меркантилізм (ХУ-ХУПІ ст.), як перша теоретична розробка капіталістичного способу виробництва, ви­ник на основі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу. Багатство меркантилісти визначали у золоті і сріблі, його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквіва­лентний обмін забезпечує активний торговий баланс. Саме тому об'єктом дослідження меркантилістів була виключно сфера обігу. Виробництво вони розглядали, як зазначив один із еко­номістів, як необхідне зло, засіб для забезпечення припливу гро­шей в країну. Меркантилізм сформулював економічну програму торгового пограбування аграрних країн та колоній, сприяв роз­витку експортно-орієнтованої промисловості, міжнародному поділу праці, розвитку міжнародних продуктивних сил. Але спе­цифіки капіталізму меркантилісти не розуміли, не аналізували економічні закони та категорії, а трактували переважно питання економічної політики та їх практичне вирішення.

До представників раннього меркантилізму в Англії відносять У. Стаффорда, в Італії Г. Скаруффі та А. Даванцаті, ідеї пізнього меркантилізму розробляли англійські економісти Т.Мен (автор теорії торгового балансу), С.Фортрей. Французький меркан­тиліст А. Монкретьєн у творі "Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)", 1615 р., досліджує розвиток гос­подарства як державної, національної спільності, тому перед терміном економія він вводить визначення політична. Термін політична економія стає назвою науки.

Закінчення періоду меркантилізму співпало з тенденціями об­меження прямого державного контролю над економічною діяль­ністю. " Laissez faire " (незалежність ділової діяльності) є девізом новогонапряму економічної думки — класичної політичної економії. ЇЇ представники розвінчали меркантилізм і політику протекціонізму в економіці та створили альтернативну концепцію економічного лібералізму, дослідили господарську діяльність як цілісну систему, яка охоплює виробництво, розподіл, обмін і спо­живання матеріальних благ і послуг.

Засновниками класичної школи буржуазної політичної економії вважають У. Петті (Англія) та П. Буагільбера (Франція). Петті є автором трудової теорії вартості, відома формула Петті: "Праця — батько і активний принцип багатства, а земля — його мати" є варіан­том вчення про джерела вартості. Ідеї класичної школи розробля­ють фізіократи (Ф. Кене, А. Тюрго). Кене вперше в історії політичної економії розглянув поняття відтворення, як постійне повторення процесу виробництва та збуту, як важливу умову раціонального ведення господарства. У роботі "Економічна таблиця" (1758 р.) схе­матично показано як проходить реалізація щорічного продукту суспільства і як формуються передумови відтворення.

Найвищого розвитку класична політична економія досягає в працях англійських економістів А. Сміта та Д. Рікардо. Сміт та Рікардо використали трудову теорію вартості для дослідження внутрішньої суті та закономірностей капіталістичного господар­ства. Спираючись на метод абстракції, Сміт аналізує розподіл праці та грошовий обіг, доходи основних класів буржуазного суспільства, капітал та процес його нагромадження. Сміт не ли­ше започаткував систематизований виклад політекономії, але і дослідив значення особистого інтересу як рушійної сили еко­номічного прогресу.

Економісти першої половини XIX ст. Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж.-С. Мілль (Англія), Ж. Сей, Ф. Бастіа (Франція) відмовилися від трудової теорії вартості, але продовжили інші ідеї класичної школи: економічної свободи, вільної конкуренції, створили осно­ви системного, багатофакторного методу дослідження.

Засновниками критичного напряму в економічній думці Захід­ної Європи початку XIX ст. вважають Ж. Сісмонді, П. Прудона, Родбертуса, погляди яких об'єднали як наукові ідеї класичної школи, так і дрібнобуржуазний романтизм. Економічні процеси досліджуються з точки зору державного регулювання, впливу уряду на виробництво та розподіл. Політична економія перетворюється з науки, що вивчає причинні зв'язки економічних про­цесів, у науку, що виробляє етичні норми господарської діяльності людей. Класам і реальним відносинам між ними протистав­ляється ідеалізована людина — дрібний товаровиробник. Відоб­ражаючи інтереси ремісників і селян, вчені розробляють проекти реформації капіталізму, вимагають повернення до патріархаль­них форм організації господарства.

В умовах загострення основних протиріч капіталістичного способу виробництва і класових антагонізмів середини XIX ст. відбулося формування марксизму. К. Маркс і Ф. Енгельс постави­ли на науковий грунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопіч­них ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльно­го комунізму з іншого.

Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Становлення но­вого суспільства вони пов'язували з найвищим розвитком ма­теріального виробництва, демократії та особистості. Заслугою Маркса є також створення стрункої наукової теорії вартості і до­даткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистсь­кої політекономії в історії економічної думки.

Класики марксизму дали лише загальнотеоретичну модель суспільного розвитку. Вони прогнозували його можливості, ви­ходячи з відомих їм економічних реальностей, і готових відпо­відей на деталі організації майбутнього суспільства у них не бу­ло. Оцінюючі економічні погляди класиків марксизму з сучасних позицій, слід визнати, що певні їх висновки хоч і були правильни­ми для свого часу, не витримали перевірки практикою і підляга­ють сьогодні науковій переоцінці.

У 40-х рр. XIX ст. в Німеччині виникає історична школа, її лідери В. Рошер, Б. Гільдебранд, К. Кніс проголошують зображен­ня дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою політекономії. Основою методології історичної школи був емпі­ризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності, нагромадження історичних фактів та статистичних даних. Дослідження змін господарчого ладу поєднувалися із відмовою від найбільш цінної ідеї класиків — визнання об'єктивності еко­номічних законів, закономірного характеру розвитку еко­номічного життя суспільства.

В останній третині XIX ст. в політичній економії формується новий напрям — маржиналізм (таrgіпаІ — граничний). Специфі­кою маржиналізму євикористання граничних величин (гранична корисність і гранична продуктивність) в аналізі економічних процесів. Відбулася переоцінка предмету економічної науки як поза історичної проблеми раціонального розподілу обмежених ресурсів. Маржиналісти відмовилися від терміну "політична економія на користь більш нейтрального "есопотісs". Спираючись на нові методологічні принципи, маржиналісти створили загальну теоретичну систему, яка отримала назву неокласичного напряму і зайняла провідне положення в країнах Заходу.

Маржиналістичну революцію" розпочинає австрійська школа (К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк). Центральне місце в дослідженняхавстрійської школи займають проблеми психологічних мотивів індивідуальної економічної поведінки, споживчий попит, ціна. Згідно теорії граничної корисності ринкова ціна товару обумовлена не суспільне необхідними витратами праці, а суб’єктивною оцінкою корисності останньої одиниці запасу певного виду товару.

Продовженням "маржиналістичної революції" стає формування Кембриджської школи основоположника неокласицизму А Маршалла

(„Принципи політичної економії”, 1890 р.). Маршалл визначає політичну економію або есопотісs як науку, що досліджує людство в його повсякденному житті; вивчає ту частину індивідуальних або суспільних дій, яка найбільш тісно пов'язана із придбанням і споживанням атрибутів добробуту. Ринок Маршалл досліджує як стабільну саморегульовану систему, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлюються ціни. Ринкова ціна характеризується як результат співвідношення ціни попиту, визначеною граничною корисністю, і ціни пропозиції, визначеною витратами виробництва. Маршал формулює хрестоматійний закон попиту: кількість товару, на який є попит, зростає за зниження ціни і скорочується за її збільшення. Ступень еластичності попиту на ринку залежить від того, в якій мірі його обсяг збільшується за даного зниження ціни. При цьому еластичність попиту значна для високих та середніх цін, але вона знижується під час зменшення ціни.