Основні напрями сучасної економічної думки.

У складі сучасної західної економічної думки виділяють три основні напрями: кейнсіанство, неолібералізм та інституціоналізм кожен з яких характеризуються особливостями концепцій, методології і теоретичного апарату, відмінністю практичних рекомендацій.

Публікація роботи Дж. Кейнса "'Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей" (1936 р.) була найбільш важливою подією в історії економічної думки Заходу в період між першою та другою світовими війнами. Кейнс першим застосовує макроекономічний підхід до аналізу економічних процесів, досліджує функціональні аспекти закономірностей капіталістичного процесу відтворення, формулює концепцію ефективного попиту (потенційно можливо­го і регульованого державою попиту). Спроба визначення про­блеми зайнятості через визначення закономірностей руху ефек­тивного попиту і приросту національного доходу складає основ­ну ідею кейнсіанства. Кейнс розробляє стратегію державного втручання в економіку з метою стимулювання ефективного по­питу, політику дефіцитного фінансування для забезпечення по­вної зайнятості.

Послідовники Кейнса Р. Харрод, Е. Домар, Е.Хансен акцентували увагу на кількісних залежностях розширеного відтворення або мо­делях економічної динаміки, економічного зростання. У більш ши­рокому аспекті неокейнсіанська концепція динаміки включає тео­ретичне пояснення циклічних коливань. Концепція "неокласично­го синтезу" (Е. Хансен, Дж. Хікс, П. Самуєльсон) поєднала активну кейнсіанську державну політику з регулювання макропропорцій, з розвитком максимальної приватної ініціативи на мікрорівні.

Кейнсіанська концепція, яка завоювала пріоритет в США, в повоєнний період домінує на Заході, настає "епоха кейнсіанст­ва". Криза кейнсіанської теорії виникла в 70-ті роки XX ст., ко­ли стратегія бюджетних дефіцитів призвела до розкручування інфляції, а спроби стабілізації економіки національними захода­ми були зруйновані нестабільністю світового капіталістичного господарства.

Одночасно з кейнсіанством формується неолібералізм, методо­логічною основою якого стають ідеї нової історичної школи, нео­класики та традиційного лібералізму. Провідні центри неолібера­лізму були сформовані у Німеччині — фрейбурзька школа (В. Ойкен, В. Репке, Л. Ерхард), у США — монетарна школа (Ф. Найт. М. Фрідмен, Нобелівській лауреат 1976 р.). Як і неокласики, неоліберали вважали, що вільний ринок є основою вільної конку­ренції, держава повинна забезпечувати умови для конкуренції. Але на відміну від неокласиків, неоліберали обґрунтовують ак­тивну соціальну політику, державну допомогу по відношенню до представників "соціально слабких груп". Німецький неолібералізм створив проект "держави загального добробуту", третього шля­ху між капіталізмом і соціалізмом. Після другої світової війни ідеї неолібералізму отримали практичне втілення, насамперед, у ФРН.

У ході відродження консервативних традицій кінця 70-х рр., на основі поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції державного регулювання формується монетарнім. В основі сучасних монетаристських концепцій є класична кількісна теорія грошей. Досліджуючи історію і теорію грошового обігу, зокрема "монетарну історію" США, Фрідмен зробив висновок, що циклічність економічного розвитку має грошову природу, саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю.

Інституціоналізм (від лат. іnstitutio— спосіб дій, настанова) виник на початку XX ст. в США, як альтернатива неокласично­му напряму. Як і інші економісти реформістського напряму, інстітуціоналісти пов'язували з державним регулюванням еко­номіки надії на створення стабільної та ефективної системи, в якій поєднуються приватні та суспільні інтереси, наголошували на необхідності суспільного контролю над бізнесом. Інсти­туціоналізм розширює межі економічної теорії, звертається до галузі права, політології, соціології, психології тощо.

Період 20-30-х рр. XX ст. отримав назву американської або Практичної школи інституціоналізму (Т. Веблен, Дж. Коммонс, К-Мітчелл). Засновник соціально-психологічного інституціона­лізму Веблен вивчає такі економічні явища як традиції, які після Виникнення, набувають інерції та авторитету. Поведінка людей, спонукальні мотиви, що закріплюються у вигляді інститутів, виз­начають надалі економічні відносини і соціально-економічний розвиток суспільства.

В останній третині XX ст. в умовах "глобальної промислової революції", інституціоналізм відновлюється у вигляді теорій, які відображають трансформацію економічних і соціальних структур. Серед нових концепцій найбільш суттєвими були теорія "ди­фузії власності" (демократизації капіталу) П. Друк ера, "колективно го капіталізму" А. Берлі, Г. Мінза, "управлінської революції" П.Друкера, Дж. Бернхема, технократична теорія Дж. Гелбрейта.

У центрі дослідження — промислові корпорації, менеджмент, розвиток людини і суспільства.