Класифікація способів захисту цивільних прав та інтересів

залежно від результату, на який розраховано їх застосування:

· Для підтвердження, засвідчення права або припинення, зміни зобов'язання:

· Визнання права

· Примусове виконання обов’язку в натурі, реально

· Зміна або припинення

· Для попередження або припинення порушення права:

§ Припинення дії, яка порушує право.

§ Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб

§ Самозахист права

§ Стягнення неустойки

§ Інші способи захисту.

· Для відновлення порушеного права, компенсації втрат у зв’язку з порушенням:

§ Відновлення становища, яке існувало до порушення.

§ Визнання правочину недійсним.

§ Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди

§ Відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

 

10. Суб’єкти цивільних відносин

Суб’єктами цивільних відносинє фізичні та юридичні особи. Учасниками цивільних відносин також є суб’єкти публічного права (держава, органи влади тощо).

Правоздатність фізичної особи – це здатність мати цивільні права та обов'язки. Правоздатність є природною невід'ємною властивістю фізичної особи, це його абстрактна, незалежна від юридичних фактів об'єктивна можливість, що надається чи допускається законом, необхідність та здатність особи бути суб’єктом права.

Характерні ознаки правоздатності:

· однаковий її обсяг для всіх фізичних осіб, іноземці та особи без громадянства мають обсяг цивільної правоздатності нарівні із громадянами України;

· її невідчужуваність від особи на користь іншим та неможливість її обмеження актами, окрім як у випадках та порядку, передбачених законом;

· правоздатність мають усі фізичні особи з народження до смерті, незалежно від віку, стану здоров'я чи інших характеристик людини. Як виняток, у випадках, установлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку;

· правоздатність надається чи допускається законом.

Наявність у фізичної особи правоздатності ще не означає, що особа вправі власними діями набувати себе права та обов’язки. Наприклад, в майнових інтересах дитини, яка успадкувала автомобіль, може діяти її опікун, який продає автомобіль та купує цінні папери.

Цивільна дієздатність фізичної особи – це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Наявність дієздатності в особи означає її можливості особисто здійснювати різноманітні юридичні дії: укладати угоди, заповідати, видавати довіреності тощо, а також нести відповідальність за спричинену шкоду.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Дієздатність є невідчужуваною від особи, її обсяг установлюється ЦК України. Примусове обмеження дієздатності можливе лише за рішенням суду у випадках, установлених законом.

Повна цивільна дієздатність наступає у фізичної особи, яка досягла 18 років (повноліття). Як виняток, допускається емансипація – це надання неповнолітньому повної цивільної дієздатності в певному порядку. Неповна цивільна дієздатність є у фізичної неповнолітньої особи у віці від 14 до 18 років. Ці особи можуть набувати цивільні права та обов'язки самостійно у визначених законом випадках. Часткова цивільна дієздатність є у фізичної особи, яка не досягла 14 років (малолітня). Така особа має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, також може здійснювати особисті немайнові права на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, зокрема, набувати авторських прав на свої малюнки, вірші тощо.

Фізична особа може бути обмежена у цивільній дієздатності за рішенням суду, якщо:

· вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

· вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо й тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішення суду про це.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, установлюється піклування.

Недієздатність фізичної особи – це встановлена судом відсутність права фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, але при цьому фізична особа не втрачає цивільної правоздатності. Позбавити дієздатності можна незалежно від віку. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Опіка та піклування – це особлива форма турботи про дітей та інших осіб, що її потребують. За гл. 6 ЦК опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права й виконувати обов'язки.

Юридична особа – це юридично визнана суб'єктом цивільного права організація, за якою засновники закріплюють відокремлене майно, яка самостійно відповідає цим майном за своїми зобов'язаннями та виступає у цивільному обігові від свого імені. Юридичне визнання організацій здійснюється шляхом державної реєстрації.

Щоб організація могла визнаватися юридичною особою, вона повинна мати сукупність характерних юридичних ознак:

1) Організаційна єдність – коли організація, яка складається з декількох фізичних та/або юридичних осіб, виступає у цивільному обігові як одне ціле, оскільки інтереси осіб об’єднані в одне організаційне утворення. Організація має внутрішню структуру, побудовану на ієрархії та підлеглості. Організація наділяється цивільною правоздатністю та дієздатністю після реєстрації відповідно до вимог чинного законодавства як юридична особа. У юридичної особі є статут, де визначаються органи юридичної особи, їх компетенція.

2) Майнова відокремленість – здатність юридичної особи бути єдиним носієм певного майнового права.Майно юридичної особи повинно бути ідентифіковано, тобто фізично (фактично) та юридично (за документами) відокремлено від майна інших осіб, засновників, держави тощо. Майнова відокремленість полягає в тому, що юридична особа є власником майна, яке обліковується у її статутному фонді, якщо інше не встановлено законом, (винятком є державні юридичні особи).

3) Самостійна цивільно-правова відповідальність – кожна юридична особа самостійно несе майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах закріпленого за нею майна. Винятки з цього правила, встановлені законом, тягнуть не звільнення від відповідальності (наприклад, казенних підприємств), а додаткову (субсидіарну) відповідальність інших осіб-засновників.

4) Участь у цивільному обігу від власного імені означає можливість для юридичної особи незалежно від громадян або юридичних осіб, які її створили, набувати та здійснювати цивільні права та нести обов'язки, а також виступати позивачем та відповідачем у суді. Юридична особа виступає в цивільному обігові за допомогою своїх органів. Ці органи для реалізації представництва діють у межах повноважень, встановлених законом та/або установчими документами, та всі дії органів є діями юридичної особи, хоч ці дії здійснюють конкретні фізичні особи, однак вони діють як представники юридичної особи. Право на найменування юридичної особи є його особистим немайновим правом. Індивідуалізуючими ознаками юридичної особи (ідентифікацією) є найменування, статут, печатка, штампи, розрахунковий та ін. рахунки, місце розташування.

Правосуб'єктність – це визнана законом можливість, здатність особи бути суб'єктом цивільного права, існування у нього правоздатності та дієздатності.

Цивільна правоздатність юридичної особи – це її здатність мати цивільні права та обов'язки, яка виникає при її створенні з моменту державної реєстрації та припиняється з моменту виключення з єдиного державного реєстру юридичних осіб. Цивілістика розрізняє загальну (універсальну) та спеціальну правоздатність юридичних осіб. Як правило, правоздатність юридичної особи є універсальною, оскільки юридична особа здатна мати такі само цивільні права і обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (наприклад, бути спадкодавцем).

Загальна правоздатність – цеможливість суб'єкта права мати будь-які цивільні права та обов'язки, необхідні для здійснення будь-яких видів не ліцензованої діяльності, це можливість діяти за принципом загального дозволу: дозволено усе, окрім того, що обмежено або заборонено законом.

Приватні комерційні організації не можуть мати загальну правоздатність, якщо:

· засновники встановили будь-які статутні обмеження відповідно до мети створення юридичної особи;

· обмеження правоздатності можуть бути встановлені законом для окремих видів юридичних осіб;

· здійснення деяких видів діяльності потребує отримання від держави спеціальних дозволів (ліцензій).

Спеціальна правоздатність юридичних осіб – це здатність бути наділеними такими правами та обов’язками, що відповідають цілям та завданням її діяльності, це можливість діяти за принципом загальної заборони: заборонено усе, окрім прямо дозволеного. Як правило, таку спеціальну правоздатність мають юридичні особи публічного права, некомерційні організації, юридичні особи, які займаються виключними видами підприємницької діяльності, (наприклад, банківською) і не можуть займатися іншими видами діяльності. Той обсяг прав та обов’язків, якими наділили юридичну особу засновники, не може перебільшувати спеціальну правоздатність, зазначену законодавством.

В зміст правоздатності юридичної особи входить також поняття «дієздатність», оскільки вони виникають у юридичної особи одночасно, у момент держреєстрації. Цивільна дієздатність юридичної особи – це її здатність набувати власними діями цивільні права і приймати на себе цивільні обов'язки. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють в інтересах юридичної особи відповідно до закону та установчих документів. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється законами та установчими документами. Кожен учасник повного товариства має право діяти від імені товариства. Орган юридичної особи може бути одноособовий (директор), так і колегіальний (голова правління, правління). Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичної особі (ст. 92 ЦК).Державні підприємства, установи не мають дієздатності щодо відчуження, здачу в оренду майна як цілісного майнового комплексу. Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом.

Суб’єкти публічного права – це такі специфічні учасники цивільних відносин як держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Їх специфічність пов’язана з їх узагальненим колективним характером, соціальною спрямованістю та пріоритетом публічного інтересу над приватним. Вони не йменуються особами у цивільному праві, оскільки мають владні повноваження, хоч беруть участь у майнових цивільно-правових відносинах як звичайні власники, та їх дії регулюються нормами ст. 318, 316 ЦК, що усі суб’єкти права власності є рівними перед законом, здійснюють свою волю незалежно від волі інших осіб. Суб’єкти публічного права, як учасники цивільно-правових відносин, зобов’язані підкорятися нормам цивільного законодавства, діяти (за винятком окремих випадків) на принципах приватного права в організаційно-правових формах, адекватних цим відносинам, причому їх правоздатність базується на суспільних інтересах та інше правове регулювання, не пов’язане із здійсненням повноважень власника, виноситься за межі Цивільного кодексу.

 

11. Об'єкти цивільних прав

Об'єктами цивільних правє речі, у тому числі все те, що розуміється як речі у широкому сенсі, тобто все те, з приводу чого виникають та здійснюються цивільні права та обов'язки, це результати діяльності учасників цивільного обороту або явища (предмети) навколишнього світу, створені природою, які мають корисні властивості, усвідомлені та освоєні людством, це всі об’єктивні матеріальні та нематеріальні блага.

Правовий режим об’єктів цивільного права – це встановлений законодавствомпевний порядок набуття, користування та межі розпорядження майном, що включає в себе визначення структури цього майна, порядок його придбання (формування), використання, вибуття, порядок звернення на нього стягнення кредиторів, реалізація інших правочинів щодо майна.

Об’єкти цивільних правовідносин – це конкретні блага, із приводу яких в учасників цих правовідносин їх абстрактні можливості, потреби та необхідність перетворилися на суб’єктивні цивільні права та обов’язки внаслідок здійснення юридичних фактів (дій та подій). Якщо договір тільки укладається та юридичні факти як підстави виникнення цивільних прав ще не відбулися, то доречно вести мову не про об’єкти договору, а про предмет договору.

За правовим режимом об'єкти майнових прав поділяються на:

Ø об'єкти приватного права:

- об'єкти, що обертаються вільно; можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування, або іншим чином. В Україні діє загальна презумпція щодо вільного обороту об'єктів, якщо нема спеціальної вказівки закону про їх вилучення з обігу або обмеження обігу, або вони не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

- об'єкти, обмежено оборотоздатні; вони визначені законом, можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом, ліцензією. До таких об'єктів, наприклад, відносять зброю, вибухові речовини, наркотичні та психотропні засоби тощо.

Ø об'єкти публічного права – це ті об'єкти, що вилучені з обігу, не можуть бути предметом цивільно-правових угод чи іншим чином переходити від однієї особи до іншої. Порушення цього правила тягне за собою визнання таких правочинів недійсними. Вилученими з обігу є об'єкти, що, згідно з законодавством, перебувають лише в державній власності, зокрема землі природно-заповідного фонду, об'єкти історико-культурної спадщини та художні цінності загальнодержавного значення, ядерні матеріали та об'єкти ядерної енергетики тощо.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (ст. 179 ЦК). У цивілістиці класифікація речей здійснюється залежно від особливостей правового регулювання.

 

Ø Залежно від можливості переміщення у просторі речі поділяються на:

· рухомі речі – церечі, які можна вільно переміщувати у просторі;

· нерухомі речі (нерухоме майно, нерухомість), які поділяються на:

- нерухомість за природою – до них належать земельні ділянки, ліси, корисні копалини у природному стані, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, будівлі, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення;

- нерухомість в силу закону – це такі об'єкти та інші речі, на які законом за формально-юридичним критерієм може бути поширений режим нерухомої речі: повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти.

Нерухомість є поняттям юридичним, а не фактичним, фізичним (не буде вважатися нерухомістю нікому не потрібна скеля), нерухомістю вважаються тільки об’єкти цивільних прав як певні блага. Правочини з нерухомістю підлягають нотаріальному завіренню та державній реєстрації. Об’єкти незавершеного будівництва будуть вважатися нерухомістю після певного оформлення.

Майно – це вся сукупність матеріальних благ, як речей, так й майнових прав, обтяжених боргами - майновими зобов’язаннями, які можуть бути об’єктом прав конкретного суб’єкта. Наприклад, у спадкову масу (майно, що переходить за спадком) входять не тільки речі, але й права вимоги за зобов'язаннями спадкодавця (право спадкоємця вимагати з третіх осіб борги перед спадкодавцем), що зменшуються на суму боргів спадкодавця перед третіми особами.

Майнові права як об’єкти цивільних прав визнаються речовими правами (ч. 2 ст. 190 ЦК), оскільки вони розглядаються як частка у майні, що належить конкретній особі; на них розповсюджується правова природа речі, тобто вони є квазі-речами, але у зобов'язальних відносинах сторони передають не абстрактне право, а документи, що підтверджують зобов'язання та права вимоги. Об’єктами цивільних прав можуть бути права вимоги речей, відповідної грошової суми у третіх осіб за певних умов як одна із складових частин майна в широкому значенні слова (вклади особи у майно господарських товариств тощо, права користування (землею, приміщенням тощо), що також можуть бути внеском у статутний фонд вказаних організацій).

Грошові кошти як об’єкти цивільних прав належать до числа замінних речей, що визначаються родовими ознаками, вони оцінюються не за кількістю грошових знаків, а за числом грошових одиниць і є універсальним платіжним засобом, еквівалентом вартості будь-якого товару, знаряддям їх обігу, засобом накопичення. Грошовий обіг в Україні регулюється законодавством та в Конституції зазначено, що законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Цінні папери – це документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що засвідчують грошове або інше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і власником та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами його розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності всі права, які ним посвідчуються (ст. 194 ЦК).

Об’єктами цивільних прав також можуть виступати нематеріальні блага, зокрема результати творчої діяльності осіб – авторів творів літератури, науки, мистецтва, відкриттів, винаходів, промислових зразків, корисних моделей, інших об’єктів права промислової власності, суб’єктів суміжних прав.

Інформація як об’єкт цивільних прав – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

Особисті немайнові блага як об’єкти цивільних прав – це блага, що позбавлені майнового змісту, які нерозривно пов’язані із суб’єктом цивільного права.

Майно юридичної особи призначено для забезпечення її господарської діяльності, виробництва, використання, та відображається в її балансі або враховується в інших передбачених законом формах обліку майна. Майно юридичної особи має бути ідентифіковано та відокремлено від майна її засновників, учасників та від майна інших суб’єктів. Цілісні майнові комплекси – це, як правило, підприємство або інші господарські об’єкти, із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земляною ділянкою, на який розміщений об’єкт.

Підприємство як цілісний майновий комплекс, є особливим об’єктом цивільних прав та одночасно і суб’єктом цивільних прав і обов’язків, який є самостійним учасником цивільного обороту. Підприємство, виступаючи в цивільному обороті як юридична особа, має право від свого імені здійснювати всі види правочинів щодо належного йому майна. Водночас підприємство або його частини, що використовуються у підприємницької діяльності, розглядаються як специфічне майно, квазі-річ, можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

Правочини

Правочин – це правомірна вольова дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин є юридичним фактом, підставою для виникнення зобов’язань, речових прав тощо.

Форма правочину – це спосіб фіксування волевиявлення учасників.

Ø Конклюдентна форма – воля учасників правочину не висловлюється, однак їх поведінка засвідчує їх волю до настання певних правових наслідків та розуміється однозначно (наприклад, оплата проїзду у транспорті).

Ø Шляхом мовчання воля може бути виражена тільки у випадках, передбачених у законі або договорі (наприклад, якщо орендатор продовжує користуватися майном після спливу строку договору при відсутності заперечень орендодавця).

Ø Усна форма правочину полягає у тому, що воля учасників висловлюється безпосередньо словами. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, якщо недотримання іншої форми не має наслідком їх недійсність.

Ø Письмова форма – це фіксація змісту волі в одному чи кількох документах: листах, телеграмах, за допомогою електронного або інших технічних засобів зв'язку, де учасники власноручно ставлять підпис, скріпляють печаткою. Допускається факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису тощо. Проста письмова форма застосовується у правочинах, щодо яких законодавством вимагається така форма, а також у правочинах між юридичними особами. У випадках, вказаних в законі, або за погодженням сторін, недотримання простої письмової форми тягне недійсність правочину (наприклад, правочин щодо неустойки).

Ø Нотаріальна форма правочину здійснюється нотаріусами за домовленістю сторін та є обов’язковою у випадках, встановлених законом (наприклад, правочини щодо нерухомості).

Ø Державна реєстрація правочинів – це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, що здійснюється у випадках, встановлених законом (наприклад, землі, нерухомості, приватизаційних договорів, зовнішньоекономічних договорів тощо). Правочин, який підлягає реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації.

Поділення правочинів на види здійснюється залежно від особливостей правового регулювання. Правочини поділяються на види за такими критеріями:

За числом сторін правочину, вияв волі яких є необхідним для його вчинення:

· односторонні правочини – це є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена однією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, заповіт, укладений подружжям). З них виникають права, як правило, в інших осіб (наприклад, право представника представляти особу, яка його уповноважила на це довіреністю). Обов'язок виникає лише для особи, яка його вчинила (наприклад, обов'язок особи, яка видала простий вексель). Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До цих правовідносин застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

· дво- чи багатосторонні правочини або договори, для вчинення яких необхідні не тільки вольові дії сторін, а й узгодження цих дій.

Залежно від наявності строку:

- строкові – правочини, в яких визначено момент виникнення у його сторін прав та обов’язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо;

- безстрокові правочини – терміни та строки не застерігаються, такий правочин негайно набирає чинності і припиняється за вимогою однієї сторони.

Залежно від характеру правовідносин, що виникають:

· відплатні – це правочини, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії відповідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове задоволення. У цивільному праві діє презумпція відплатності договорів. Плата може виражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо (наприклад, договір купівлі-продажу, міни, страхування, кредитний договір).

· безвідплатні – це правочини, у якому обов'язок набувається стороною без отримання зустрічного майнового задоволення від іншої сторони (наприклад, договір позички, дарування). Відплатність та безвідплатність правочинів визначається законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад, договір доручення, зберігання). Якщо безвідплатність не зазначена – то правочини є відплатними.

Залежно від моменту, з якого правочин вважається вчиненим,

тобто породжує права та обов'язки:

· консенсуальні – це правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди між сторонами за всіма істотними умовами (наприклад, договір купівлі-продажу, підряду);

· реальні – це правочини, для вчинення яких недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов, вони вважаються вчиненими з моменту передачі речі, і тоді за ними виникають права та обов'язки (наприклад, договір зберігання, позики, ренти).

У цивільному праві діє презумпція, що дія особи є правомірною, якщо її недійсність не встановлена законом або якщо вона не визнана судом недійсною. Ця презумпція відповідає принципу приватного права: дозволено усе, що прямо не заборонено законом. Спростування презумпції передбачається шляхом визнання неправомірності, недійсності правочину прямим приписом закону або судом.

Правочини є дійсними, якщо дотримані такі вимоги:

· щодо законності змісту правочину – учасники повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, зміст правочину не повинен суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадянського суспільства;

· щодо цивільної дієздатності суб'єктів до вчинення правочину – фізичнаособа, яка його вчиняє, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; юридична особа має загальну правоздатність, може вчиняти правочини, якщо їх вчинення не суперечить її правовому статусу, якщо не треба отримувати спеціальну ліцензію тощо;

· щодо відповідності волі та волевиявлення; тобто формування волевиявлення учасника правочинумає бути вільним від чинників, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля) відповідність форми вчинення правочину вимогам закону;

· щодо спрямованості правочину на реальне настання правового результату. Кожний правочин має правову ціль, яка повинна бути законною та досяжною;

· щодо захисту прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх дітей чи непрацездатних осіб. Правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити інтересам вказаних осіб;

· щодо дотримання передбаченої законом форми правочину.