Публічне та приватне право як складові системи права

Від давньоримських часів вивчення права для кращого його розуміння умовно поділяли на дві частини: публічне право, яке регулює відносини на користь держави й приватне право, яке регулює відносини на користь окремого суб’єкта. Однак це спрощений погляд.

Приватне право має такі характерні риси:

· пріоритетність інтересів приватної особи порівняно з публічними інтересами;

· юридична рівність учасників, відсутність владних відносин, відносини по «горизонталі»;

· ініціативність сторін щодо вступу у майновий оборот, з яким само контрагентом та на яких умовах;

· автономія волі учасників, вільний вибір варіантів поведінки, не заборонених законом;

· майнова самостійність учасників, відповідальність всім своїм майном;

· компенсаційний характер майнової відповідальності перед контрагентом;

· позовний порядок захисту інтересів суб'єктів у суді.

Публічне право – це правова сфера, пов’язана з державною владою, та відрізняється такими характерними рисами:

· Пріоритет публічних інтересів над інтересами окремих осіб;

· Відносини субординації, влади та підлеглості, «по вертикалі»;

· Жорстка окресленість меж можливої поведінки суб'єктів;

· Покладення на учасників відносин обов'язку діяти певним чином; застосування заборони як методу формування поведінки суб'єкта;

· Використання таких стимулів, як примус, загроза покарання тощо.

Право є загальнообов'язковою підставою для визнання свободи людини, підставою для диспозитивного регулювання правомірно-дозволеної (а також державно приписаної) поведінки та підставою для імперативного контролю юридично недозволеної, забороненої поведінки. Право публічне разом із приватним правом у сукупності виражають загальні засади права, його сенс, створюють єдину загальну систему права, що є складовою частиною цивілізації, між ними немає субординаційного зв’язку, тобто, приватні інтереси не повинні підкорюватися публічним та навпаки. Згідно з теорією природного права внутрішня воля вільної людини формує право. Тому природне право має існувати поряд з позитивним правом, тобто правом писаним, створеним людьми та вираженим у законах. Право позитивне залежить від права природного так, як й від всіх розумних начал у нашому житті, свободи буття людини. Учасники приватних відносин можуть відступити від положень цивільного законодавства, поступати на власний розсуд, якщо це прямо не обмежено або не заборонено законодавством; вони є вільними, доки їх свобода визнається законом, тобто доки законом не встановлені заборони та обмеження. У більшості цивільно-правові норми є резервними, якщо сторони не передбачать інше в договорі, і тільки незначна кількість норм цивільного права є загальнообов’язковою, не може змінюватись учасниками цивільних правовідносин. Відповідно до ст. 8 Конституції України визнано й гарантовано дію принципу верховенства права, що дотримується загального правила: дозволене все те, що не заборонене законом.

Поняття «приватне право» не можна ототожнювати з поняттям «цивільне право», оскільки перше поняття застосовується з теоретичною та навчальною метою для розвитку науки та для навчання, розуміння засад. Цивільне право є галуззю національної юридичної системи та містить основні засади приватного права. Також приватноправові сегменти різного обсягу містять сімейне право, трудове право, міжнародне приватне право, господарське право, аграрне право, житлове право, земельне право, окремі нормативні акти, як закони, так й підзаконні нормативні акти. Тому різні галузі права, що регулюють приватні відносини, складають сферу приватного права. Таке розуміння приватного права як сукупності визначальних ідей, принципів та норм, що містяться у цивільному праві, а також як складової частини в інших галузях права, сприяє відмежуванню від публічного права.

 

Методи системи права

Система права поділяється на сфери (супергалузі) публічного та приватного права залежно від методу:

Ø Імперативний метод (метод влади-підпорядкування). Публічні відносини у більшості регулюються централізовано, на владно-імперативних засадах, на субординації, коли розпорядження уповноваженого суб’єкта обов’язкові для виконання іншими особами. Типовим способом регулювання є заборона, позитивне зобов’язання та спеціально дозвільний тип регулювання за формулою «дозволено лише те, про що прямо зазначено у законі», «не заборонено лише те, що дозволено» або «припис – виконання, заборона – утримання». У приватному праві такий метод присутній як виняток, якщо в актах законодавства прямо вказано про це, а також якщо цей метод випливає із змісту нормативних актів або суті відносин між сторонами (ч. 3 ст. 6 ЦК).

Ø Диспозитивний метод (метод розсуду сторін). Приватні відносини у більшості регулюються децентралізовано, за методом координації (рівності), на диспозитивних засадах, коли суб’єкт або суб’єкти самі встановлюють свої права і обов’язки у правовідносинах або реалізують свої законні права виключно за власним розсудом. Типовим способом регулювання є дозвіл за формулою: «дозволено все, що прямо не заборонено законом».

У праві імперативний та диспозитивний методи регулювання співвідносяться між собою за принципом: «Стільки приватного, скільки можливо, стільки публічного, скільки вкрай необхідно»; заборони, обмеження застосовуються як крайня міра, коли бажаної поведінки суб’єктів не можна досягти шляхом повідомлення, домовленості; ці методи властиві будь-якій галузі права, але в різному ступені. Цивільне право не є приватним у чистому вигляді, у ньому домінує диспозитивний метод, хоча, як виняток, існують імперативні норми, що обмежують, забороняють, приписують; диспозитивні та імперативні норми є взаємообумовленими. Наявність імперативних норм у цивільному праві пояснюється необхідністю забезпечення захисту публічних інтересів або прав слабкої сторони у цивільно-правових відносинах, наприклад, споживача. У ст. 6 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) встановлена презумпція диспозитивності норм приватного права. Імперативність норми, як правило, повинна бути прямо вказана в нормативному акті. Цивільне право не є інструкцією, що й як робити, а що не можна, його суттю є забезпечення учасників розумною основою цивільних відносин один з іншим. Це правове забезпечення свободи кожного та, одночасно, повага до законних прав та інтересів іншого, це взаємодія з іншими учасниками відносин не шляхом застосування сили, а шляхом згоди та компромісу, а у разі порушення законних прав та інтересів інших виникає зобов'язання компенсації шкоди. Таким чином, на мікрорівні здійснюється саморегулювання цивільних відносин, а державне регулювання здійснюється або як резервне, якщо сторони не врегулювали певні відносини, або як охоронне, з метою охорони та захисту цивільних прав та інтересів учасників відносин.

Предмет цивільного права

Предмет галузі права або правового регулювання – це те, що регулюється цією галуззю права, це суспільні відносини, що врегульовані нормами цього права.

Предметом цивільного права як галузі права є особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ст. 1 ЦК).

Права учасників особистих немайнових відносин не мають економічного змісту й не піддаються прямій грошовій оцінці, не можуть бути відчужені. Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою, яка володіє ними довічно, не може від них відмовитися або бути їх позбавлена, спрямовані на виявлення та розвиток індивідуальності особи. Ці відносини виникають щодо нематеріальних благ або результатів інтелектуальної діяльності з приводу права авторства, права на життя, права на охорону здоров'я тощо.

Майнові відносини функціонують у сфері економіки, предметом майнових відносин є майно, матеріальні, речові цінності, фізичні речі, результати робіт та послуг; майно також може бути у вигляді майнових прав, обтяжених боргами, або у вигляді результатів інтелектуальної діяльності тощо; це майно має вартість, виступає або може виступати як товар у товарно-грошовому обороті. Майном у цивільному праві вважається певне благо, окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Характерні ознаки предмету цивільно-правового регулювання:

· Суб’єктний склад – цефізичні та юридичні особи, які є юридично рівними, майново незалежними, самостійними, непідпорядкованими, в змозі вільно від державно-владного впливу виявляти свою волю у приватних відносинах. Рівноправ’я розуміється як рівність гарантованих законом можливостей, рівність перед законом.

· Об’єктний склад цивільних правовідносин – це матеріальні та нематеріальні блага, щодо яких суб’єкти мають цивільні права та обов’язки.

· Підстави виникнення, трансформації, припинення цивільних правовідносин – це юридичні факти (дії, події). Найчастіше підставою виникнення цивільних правовідносин є така дія як домовленість сторін.

· Зміст цивільних правовідносин – це цивільні права та обов’язки учасників, які, у більшості, кореспондують один одному, є зустрічними, наприклад, гроші сплачуються за товар.

• Компенсаторність захисту порушених прав; при порушенні цивільних прав суб’єкти мають право на їх відновлення, компенсацію без мети збагачення шляхом застосування засобів державного примусу, переважно через позовну форму в судах з метою відновлення порушених прав.

· Метод регулювання – диспозитивний, дозволено усе, окрім того, що заборонено законом; сторони мають свободу у договорі, можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства не випливає з їх змісту або із суті відносин (ст. 6 ЦК).

Метод цивільного права

Метод правового регулювання – це сукупність правових способів, прийомів впливу на формування й розвиток суспільних відносин та на дії їх учасників. За методом правового регулювання можна, наприклад, відмежувати цивільне право та податкове право, спільне між ними полягає в тому, що предметом і податкових, і цивільних відносин можуть бути гроші, але різними методами здійснюється регулювання цих відносин.

Ознаки методу цивільного права:

• юридична рівність, ініціативність учасників цивільних правовідносин;
• самостійний, відокремлений організаційно-майновий статус учасників цивільних правовідносин, автономія волі та майнова самостійність;
• диспозитивний характер цивільно-правових норм, можливість вільного вибору варіанта поведінки, не забороненої законом;
• компенсаційний характер засобів захисту порушеного права, спрямований на майно порушника, а не на особу.

У цивільно-правових відносинах не має значення майновий, службовий та інший стан учасників, вони мають однакові права вимоги, щоб їх розглядали як рівних; учасники не намагаються впливати силою, а поважають волю інших, визнають їх цивільні права; вільно, за власною ініціативою вступають у цивільні відносини на еквівалентних компромісних засадах та особистій незалежності; а цивільне законодавство сприяє їм у цьому тим, що у разі, якщо сторони про щось забули домовитися, пропонує їм справедливе вирішення цих прогалин; і тільки як виняток, якщо порушується справедливість, цивільне законодавство забороняє або обмежує, для того, щоб відновити порушені права, компенсувати шкоду та захистити слабкішу сторону у відносинах, тобто, відновити рівність перед законом.

Наприклад, держава є учасником як цивільно-правових, так й податкових відносин. Але в цивільних відносинах держава є рівноправним учасником, власником, продавцем, замовником, підрядником, спадкоємцем тощо, тобто не може приписувати, забороняти, наказувати, щоб державі надали безоплатно якесь майно. Якщо держава бажає стати власником майна, що належить, наприклад, фермеру, то держава зобов’язана домовлятися з ним. Держава як учасник відносин, власник, так само повинна підкорятися законові, як інші учасники, винятки з цього правила можуть встановлюватися тільки законом та відповідати Конституції.

Принципи цивільного права

Принципи цивільного права – це визначальні його ідеї та засади, що мають внаслідок їх законодавчого закріплення в нормах права загальнообов’язковий характер. Це такі принципи:

· неприпустимість свавільного втручання в сферу особистого життя людини;

· неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

· свобода договору;

· свобода підприємницької діяльності;

· судовий захист прав;

· справедливість, добросовісність, розумність (ст. 3 ЦК).

Принципи цивільного права нерозривно пов’язані з методом цивільно-правового регулювання, тобто, враховується юридична рівність учасників цивільних відносин тощо. Принципи цивільного права мають велике значення у правотворчості, у практичній діяльності судів при заповненні прогалин права тощо. Мета закону – не вдаватися до деталей правового регулювання, а визначити загальні засади, принципи правового регулювання, які можливо було б застосовувати у конкретних правовідносинах.

6. Загальна характеристика цивільного законодавства

Цивільне законодавство – це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми. Ці норми є початковим етапом дії цивільного права. Цивільне право в об’єктивному значенні – це сукупність юридичних норм, ідей, концепцій, що визначають статус приватної особи, реалізацію цивільних прав та інтересів. Об'єктивне цивільне право не тільки містить у собі поняття «право» у єдності з поняттям «закон», але його треба розуміти як об’єктивний факт, що існує незалежно від дій конкретної людини або подій, тобто це такі майнові та особисті немайнові права, що проголошені Конституцією, законами, є засадами юридичних прав та обов’язків. Наприклад, за радянські часи фізична особа не мала права придбати трактор, оскільки це засіб виробництва, а зараз право отримувати прибутки, використовуючи своє майно, гарантується Конституцією та іншим законодавством, тобто кожна особа може придбати трактор за певними умовами. Об’єктивні цивільні права розглядаються як абстрактна можливість суб’єктів, закріплена цивільним законодавством, бути учасниками цивільних відносин, відповідно об’єктивні обов’язки розглядаються як необхідність бути учасником. Ця абстрактна можливість та необхідність перетворюється у дійсність після відбуття юридичних фактів, коли у суб’єктів цивільного права виникають суб’єктивні цивільні права та обов’язки. Наприклад, суб’єктивне цивільне право вимагати передання певної речі у користування виникає у суб’єкта тільки після укладення договору майнового найму.

Об'єктивне право ще називають позитивним правом, оскільки воно існує як позитивна реальність, як юридично чинне право, як правила, норми, створені державою, що мають зовнішній вираз у законодавстві. Характерною рисою позитивного права є те, що воно створюється законодавчою владою держави та відбиває її інтереси, у тому числі, можливо, вузькокласові, тому свавілля є вірогідним.

Концепція ЦК (система поглядів, думок):

• ЦК забезпечує нормальне функціонування цивільного суспільства, тобто самостійної, незалежної від держави системи відносин між юридично вільними та рівноправними партнерами у всіх сферах життя, у тому числі підприємництві.
• ЦК є кодексом приватного права, у нормах якого втілюється юридичний порядок, що спирається на принцип свободи людини.

Джерела (форми) цивільного права як особливий вияв зовнішнього оформлення права – це:

· Акти позитивного пра ва (цивільне законодавство, зокрема принципи (засади) цивільного права (ст. 3 ЦК), міжнародні договори). Термін “ законодавство ” слід розуміти широко, включаючи в нього не тільки закони, але й інші нормативні акти (міжнародні договори, кодекси, закони й підзаконні акти).

· Договори, а точніше правочини (ст. 6 ЦК), враховуючи приватний характер та диспозитивність цивільних відносин. Велике значення для саморегулювання цивільних відносин, свідомого прийняття учасниками на себе цивільних обов’язків набуває положення про співвідношення актів цивільного законодавства та договору. Зокрема, установлюється, що сторони договору, як правило, мають право відступити від положень актів цивільного законодавства та самостійно врегулювати свої відносини (ст. 6 ЦК), оскільки існує презумпція диспозитивності норм цивільного права. Тому імперативність норми повинна бути прямо вказана в актах цивільного законодавства або випливати зі змісту, норми або суті відносин.

· Звичаї (ст.7 ЦК).

Структура цивільного законодавства. З урахуванням ієрархії, юридичної сили форми законодавства можлива така класифікація цивільного законодавства:

· Конституція України;

· договори суб’єктів цивільного права, укладені на підставі та розвиткові положень Конституції України;

· Закони України, кодекси та ратифіковані міжнародні договори в галузі цивільного права;

· підзаконні нормативні акти;

· звичаї; усталена судова практика.

Договори суб’єктів цивільного права тому за своєю юридичною силою стоять вище, ніж акти цивільного законодавства, що суб’єкти цивільного права у договорі можуть, як правило, відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 ЦК).