Основи цивільного та господарського законодавства

О.І. Шаповалова

Основи цивільного та господарського законодавства

Стислий конспект

 

Вступ

У сучасний момент цивільне право України та господарське право України як навчальні дисципліни отримали стабільну основу для його вивчення в зв'язку із вступом у дію з 2004 року нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та Господарського права України (далі – ГК). Знання основ цивільного та господарського законодавства є доцільним для майбутніх фінансистів.

У цьому конспекті в стислому вигляді відтворені засади цивілістики та господарського права. Оскільки цей конспект призначений для самостійного вивчення основ цивільного та господарського законодавства, тому головною метою цього конспекта є повнота навчального матеріалу та, одночасно, компактність, зручність у користуванні, виділення головного, систематизація та логічна послідовність. Убачається, таке викладення навчального матеріалу сприяє його наочності, кращому засвоєнню.

Розділ перший. Основи цивільного законодавства

Методи системи права

Система права поділяється на сфери (супергалузі) публічного та приватного права залежно від методу:

Ø Імперативний метод (метод влади-підпорядкування). Публічні відносини у більшості регулюються централізовано, на владно-імперативних засадах, на субординації, коли розпорядження уповноваженого суб’єкта обов’язкові для виконання іншими особами. Типовим способом регулювання є заборона, позитивне зобов’язання та спеціально дозвільний тип регулювання за формулою «дозволено лише те, про що прямо зазначено у законі», «не заборонено лише те, що дозволено» або «припис – виконання, заборона – утримання». У приватному праві такий метод присутній як виняток, якщо в актах законодавства прямо вказано про це, а також якщо цей метод випливає із змісту нормативних актів або суті відносин між сторонами (ч. 3 ст. 6 ЦК).

Ø Диспозитивний метод (метод розсуду сторін). Приватні відносини у більшості регулюються децентралізовано, за методом координації (рівності), на диспозитивних засадах, коли суб’єкт або суб’єкти самі встановлюють свої права і обов’язки у правовідносинах або реалізують свої законні права виключно за власним розсудом. Типовим способом регулювання є дозвіл за формулою: «дозволено все, що прямо не заборонено законом».

У праві імперативний та диспозитивний методи регулювання співвідносяться між собою за принципом: «Стільки приватного, скільки можливо, стільки публічного, скільки вкрай необхідно»; заборони, обмеження застосовуються як крайня міра, коли бажаної поведінки суб’єктів не можна досягти шляхом повідомлення, домовленості; ці методи властиві будь-якій галузі права, але в різному ступені. Цивільне право не є приватним у чистому вигляді, у ньому домінує диспозитивний метод, хоча, як виняток, існують імперативні норми, що обмежують, забороняють, приписують; диспозитивні та імперативні норми є взаємообумовленими. Наявність імперативних норм у цивільному праві пояснюється необхідністю забезпечення захисту публічних інтересів або прав слабкої сторони у цивільно-правових відносинах, наприклад, споживача. У ст. 6 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) встановлена презумпція диспозитивності норм приватного права. Імперативність норми, як правило, повинна бути прямо вказана в нормативному акті. Цивільне право не є інструкцією, що й як робити, а що не можна, його суттю є забезпечення учасників розумною основою цивільних відносин один з іншим. Це правове забезпечення свободи кожного та, одночасно, повага до законних прав та інтересів іншого, це взаємодія з іншими учасниками відносин не шляхом застосування сили, а шляхом згоди та компромісу, а у разі порушення законних прав та інтересів інших виникає зобов'язання компенсації шкоди. Таким чином, на мікрорівні здійснюється саморегулювання цивільних відносин, а державне регулювання здійснюється або як резервне, якщо сторони не врегулювали певні відносини, або як охоронне, з метою охорони та захисту цивільних прав та інтересів учасників відносин.

Предмет цивільного права

Предмет галузі права або правового регулювання – це те, що регулюється цією галуззю права, це суспільні відносини, що врегульовані нормами цього права.

Предметом цивільного права як галузі права є особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ст. 1 ЦК).

Права учасників особистих немайнових відносин не мають економічного змісту й не піддаються прямій грошовій оцінці, не можуть бути відчужені. Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою, яка володіє ними довічно, не може від них відмовитися або бути їх позбавлена, спрямовані на виявлення та розвиток індивідуальності особи. Ці відносини виникають щодо нематеріальних благ або результатів інтелектуальної діяльності з приводу права авторства, права на життя, права на охорону здоров'я тощо.

Майнові відносини функціонують у сфері економіки, предметом майнових відносин є майно, матеріальні, речові цінності, фізичні речі, результати робіт та послуг; майно також може бути у вигляді майнових прав, обтяжених боргами, або у вигляді результатів інтелектуальної діяльності тощо; це майно має вартість, виступає або може виступати як товар у товарно-грошовому обороті. Майном у цивільному праві вважається певне благо, окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Характерні ознаки предмету цивільно-правового регулювання:

· Суб’єктний склад – цефізичні та юридичні особи, які є юридично рівними, майново незалежними, самостійними, непідпорядкованими, в змозі вільно від державно-владного впливу виявляти свою волю у приватних відносинах. Рівноправ’я розуміється як рівність гарантованих законом можливостей, рівність перед законом.

· Об’єктний склад цивільних правовідносин – це матеріальні та нематеріальні блага, щодо яких суб’єкти мають цивільні права та обов’язки.

· Підстави виникнення, трансформації, припинення цивільних правовідносин – це юридичні факти (дії, події). Найчастіше підставою виникнення цивільних правовідносин є така дія як домовленість сторін.

· Зміст цивільних правовідносин – це цивільні права та обов’язки учасників, які, у більшості, кореспондують один одному, є зустрічними, наприклад, гроші сплачуються за товар.

• Компенсаторність захисту порушених прав; при порушенні цивільних прав суб’єкти мають право на їх відновлення, компенсацію без мети збагачення шляхом застосування засобів державного примусу, переважно через позовну форму в судах з метою відновлення порушених прав.

· Метод регулювання – диспозитивний, дозволено усе, окрім того, що заборонено законом; сторони мають свободу у договорі, можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства не випливає з їх змісту або із суті відносин (ст. 6 ЦК).

Метод цивільного права

Метод правового регулювання – це сукупність правових способів, прийомів впливу на формування й розвиток суспільних відносин та на дії їх учасників. За методом правового регулювання можна, наприклад, відмежувати цивільне право та податкове право, спільне між ними полягає в тому, що предметом і податкових, і цивільних відносин можуть бути гроші, але різними методами здійснюється регулювання цих відносин.

Ознаки методу цивільного права:

• юридична рівність, ініціативність учасників цивільних правовідносин;
• самостійний, відокремлений організаційно-майновий статус учасників цивільних правовідносин, автономія волі та майнова самостійність;
• диспозитивний характер цивільно-правових норм, можливість вільного вибору варіанта поведінки, не забороненої законом;
• компенсаційний характер засобів захисту порушеного права, спрямований на майно порушника, а не на особу.

У цивільно-правових відносинах не має значення майновий, службовий та інший стан учасників, вони мають однакові права вимоги, щоб їх розглядали як рівних; учасники не намагаються впливати силою, а поважають волю інших, визнають їх цивільні права; вільно, за власною ініціативою вступають у цивільні відносини на еквівалентних компромісних засадах та особистій незалежності; а цивільне законодавство сприяє їм у цьому тим, що у разі, якщо сторони про щось забули домовитися, пропонує їм справедливе вирішення цих прогалин; і тільки як виняток, якщо порушується справедливість, цивільне законодавство забороняє або обмежує, для того, щоб відновити порушені права, компенсувати шкоду та захистити слабкішу сторону у відносинах, тобто, відновити рівність перед законом.

Наприклад, держава є учасником як цивільно-правових, так й податкових відносин. Але в цивільних відносинах держава є рівноправним учасником, власником, продавцем, замовником, підрядником, спадкоємцем тощо, тобто не може приписувати, забороняти, наказувати, щоб державі надали безоплатно якесь майно. Якщо держава бажає стати власником майна, що належить, наприклад, фермеру, то держава зобов’язана домовлятися з ним. Держава як учасник відносин, власник, так само повинна підкорятися законові, як інші учасники, винятки з цього правила можуть встановлюватися тільки законом та відповідати Конституції.

Принципи цивільного права

Принципи цивільного права – це визначальні його ідеї та засади, що мають внаслідок їх законодавчого закріплення в нормах права загальнообов’язковий характер. Це такі принципи:

· неприпустимість свавільного втручання в сферу особистого життя людини;

· неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

· свобода договору;

· свобода підприємницької діяльності;

· судовий захист прав;

· справедливість, добросовісність, розумність (ст. 3 ЦК).

Принципи цивільного права нерозривно пов’язані з методом цивільно-правового регулювання, тобто, враховується юридична рівність учасників цивільних відносин тощо. Принципи цивільного права мають велике значення у правотворчості, у практичній діяльності судів при заповненні прогалин права тощо. Мета закону – не вдаватися до деталей правового регулювання, а визначити загальні засади, принципи правового регулювання, які можливо було б застосовувати у конкретних правовідносинах.

6. Загальна характеристика цивільного законодавства

Цивільне законодавство – це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми. Ці норми є початковим етапом дії цивільного права. Цивільне право в об’єктивному значенні – це сукупність юридичних норм, ідей, концепцій, що визначають статус приватної особи, реалізацію цивільних прав та інтересів. Об'єктивне цивільне право не тільки містить у собі поняття «право» у єдності з поняттям «закон», але його треба розуміти як об’єктивний факт, що існує незалежно від дій конкретної людини або подій, тобто це такі майнові та особисті немайнові права, що проголошені Конституцією, законами, є засадами юридичних прав та обов’язків. Наприклад, за радянські часи фізична особа не мала права придбати трактор, оскільки це засіб виробництва, а зараз право отримувати прибутки, використовуючи своє майно, гарантується Конституцією та іншим законодавством, тобто кожна особа може придбати трактор за певними умовами. Об’єктивні цивільні права розглядаються як абстрактна можливість суб’єктів, закріплена цивільним законодавством, бути учасниками цивільних відносин, відповідно об’єктивні обов’язки розглядаються як необхідність бути учасником. Ця абстрактна можливість та необхідність перетворюється у дійсність після відбуття юридичних фактів, коли у суб’єктів цивільного права виникають суб’єктивні цивільні права та обов’язки. Наприклад, суб’єктивне цивільне право вимагати передання певної речі у користування виникає у суб’єкта тільки після укладення договору майнового найму.

Об'єктивне право ще називають позитивним правом, оскільки воно існує як позитивна реальність, як юридично чинне право, як правила, норми, створені державою, що мають зовнішній вираз у законодавстві. Характерною рисою позитивного права є те, що воно створюється законодавчою владою держави та відбиває її інтереси, у тому числі, можливо, вузькокласові, тому свавілля є вірогідним.

Концепція ЦК (система поглядів, думок):

• ЦК забезпечує нормальне функціонування цивільного суспільства, тобто самостійної, незалежної від держави системи відносин між юридично вільними та рівноправними партнерами у всіх сферах життя, у тому числі підприємництві.
• ЦК є кодексом приватного права, у нормах якого втілюється юридичний порядок, що спирається на принцип свободи людини.

Джерела (форми) цивільного права як особливий вияв зовнішнього оформлення права – це:

· Акти позитивного пра ва (цивільне законодавство, зокрема принципи (засади) цивільного права (ст. 3 ЦК), міжнародні договори). Термін “ законодавство ” слід розуміти широко, включаючи в нього не тільки закони, але й інші нормативні акти (міжнародні договори, кодекси, закони й підзаконні акти).

· Договори, а точніше правочини (ст. 6 ЦК), враховуючи приватний характер та диспозитивність цивільних відносин. Велике значення для саморегулювання цивільних відносин, свідомого прийняття учасниками на себе цивільних обов’язків набуває положення про співвідношення актів цивільного законодавства та договору. Зокрема, установлюється, що сторони договору, як правило, мають право відступити від положень актів цивільного законодавства та самостійно врегулювати свої відносини (ст. 6 ЦК), оскільки існує презумпція диспозитивності норм цивільного права. Тому імперативність норми повинна бути прямо вказана в актах цивільного законодавства або випливати зі змісту, норми або суті відносин.

· Звичаї (ст.7 ЦК).

Структура цивільного законодавства. З урахуванням ієрархії, юридичної сили форми законодавства можлива така класифікація цивільного законодавства:

· Конституція України;

· договори суб’єктів цивільного права, укладені на підставі та розвиткові положень Конституції України;

· Закони України, кодекси та ратифіковані міжнародні договори в галузі цивільного права;

· підзаконні нормативні акти;

· звичаї; усталена судова практика.

Договори суб’єктів цивільного права тому за своєю юридичною силою стоять вище, ніж акти цивільного законодавства, що суб’єкти цивільного права у договорі можуть, як правило, відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 ЦК).

 

Правочини

Правочин – це правомірна вольова дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин є юридичним фактом, підставою для виникнення зобов’язань, речових прав тощо.

Форма правочину – це спосіб фіксування волевиявлення учасників.

Ø Конклюдентна форма – воля учасників правочину не висловлюється, однак їх поведінка засвідчує їх волю до настання певних правових наслідків та розуміється однозначно (наприклад, оплата проїзду у транспорті).

Ø Шляхом мовчання воля може бути виражена тільки у випадках, передбачених у законі або договорі (наприклад, якщо орендатор продовжує користуватися майном після спливу строку договору при відсутності заперечень орендодавця).

Ø Усна форма правочину полягає у тому, що воля учасників висловлюється безпосередньо словами. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, якщо недотримання іншої форми не має наслідком їх недійсність.

Ø Письмова форма – це фіксація змісту волі в одному чи кількох документах: листах, телеграмах, за допомогою електронного або інших технічних засобів зв'язку, де учасники власноручно ставлять підпис, скріпляють печаткою. Допускається факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису тощо. Проста письмова форма застосовується у правочинах, щодо яких законодавством вимагається така форма, а також у правочинах між юридичними особами. У випадках, вказаних в законі, або за погодженням сторін, недотримання простої письмової форми тягне недійсність правочину (наприклад, правочин щодо неустойки).

Ø Нотаріальна форма правочину здійснюється нотаріусами за домовленістю сторін та є обов’язковою у випадках, встановлених законом (наприклад, правочини щодо нерухомості).

Ø Державна реєстрація правочинів – це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, що здійснюється у випадках, встановлених законом (наприклад, землі, нерухомості, приватизаційних договорів, зовнішньоекономічних договорів тощо). Правочин, який підлягає реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації.

Поділення правочинів на види здійснюється залежно від особливостей правового регулювання. Правочини поділяються на види за такими критеріями:

За числом сторін правочину, вияв волі яких є необхідним для його вчинення:

· односторонні правочини – це є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена однією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, заповіт, укладений подружжям). З них виникають права, як правило, в інших осіб (наприклад, право представника представляти особу, яка його уповноважила на це довіреністю). Обов'язок виникає лише для особи, яка його вчинила (наприклад, обов'язок особи, яка видала простий вексель). Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До цих правовідносин застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

· дво- чи багатосторонні правочини або договори, для вчинення яких необхідні не тільки вольові дії сторін, а й узгодження цих дій.

Залежно від наявності строку:

- строкові – правочини, в яких визначено момент виникнення у його сторін прав та обов’язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо;

- безстрокові правочини – терміни та строки не застерігаються, такий правочин негайно набирає чинності і припиняється за вимогою однієї сторони.

Залежно від характеру правовідносин, що виникають:

· відплатні – це правочини, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії відповідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове задоволення. У цивільному праві діє презумпція відплатності договорів. Плата може виражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо (наприклад, договір купівлі-продажу, міни, страхування, кредитний договір).

· безвідплатні – це правочини, у якому обов'язок набувається стороною без отримання зустрічного майнового задоволення від іншої сторони (наприклад, договір позички, дарування). Відплатність та безвідплатність правочинів визначається законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад, договір доручення, зберігання). Якщо безвідплатність не зазначена – то правочини є відплатними.

Залежно від моменту, з якого правочин вважається вчиненим,

тобто породжує права та обов'язки:

· консенсуальні – це правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди між сторонами за всіма істотними умовами (наприклад, договір купівлі-продажу, підряду);

· реальні – це правочини, для вчинення яких недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов, вони вважаються вчиненими з моменту передачі речі, і тоді за ними виникають права та обов'язки (наприклад, договір зберігання, позики, ренти).

У цивільному праві діє презумпція, що дія особи є правомірною, якщо її недійсність не встановлена законом або якщо вона не визнана судом недійсною. Ця презумпція відповідає принципу приватного права: дозволено усе, що прямо не заборонено законом. Спростування презумпції передбачається шляхом визнання неправомірності, недійсності правочину прямим приписом закону або судом.

Правочини є дійсними, якщо дотримані такі вимоги:

· щодо законності змісту правочину – учасники повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, зміст правочину не повинен суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадянського суспільства;

· щодо цивільної дієздатності суб'єктів до вчинення правочину – фізичнаособа, яка його вчиняє, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; юридична особа має загальну правоздатність, може вчиняти правочини, якщо їх вчинення не суперечить її правовому статусу, якщо не треба отримувати спеціальну ліцензію тощо;

· щодо відповідності волі та волевиявлення; тобто формування волевиявлення учасника правочинумає бути вільним від чинників, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля) відповідність форми вчинення правочину вимогам закону;

· щодо спрямованості правочину на реальне настання правового результату. Кожний правочин має правову ціль, яка повинна бути законною та досяжною;

· щодо захисту прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх дітей чи непрацездатних осіб. Правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити інтересам вказаних осіб;

· щодо дотримання передбаченої законом форми правочину.

 

 

Сторони договору підряду

- це юридичні та фізичні особи, підрядник (виконуючий роботу) та замовник (кому передається результат). Юридичні особи зв’язані рамками статутної (спеціальної) правоздатності, тобто спеціалізуються на певних роботах; для виконання окремих видів робіт треба отримати спеціальний дозвіл (ліцензію).

Підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучити до виконання робіт інших осіб – субпідрядників, залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником – як замовник.

Строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду. Якщо у договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи, та звичаїв ділового обороту.

Предмет договору – результат праці підрядника з індивідуально-визначеними ознаками, відокремлений від роботи, це результат виготовлення, обробки, переробки, ремонту речі або результат виконання іншої роботи, що передається замовникові у власність. Для виконання окремих видів робіт підрядник зобов’язаний одержати спеціальний дозвіл.

Підрядник зобов'язаний вживати всіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідати за втрату або пошкодження цього майна. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) матеріалу до настання строку здачі підрядником визначеної договором підряду роботи несе сторона, яка надала матеріал, а після настання цього строку - сторона, яка пропустила строк, якщо інше не встановлено договором або законом.

Кошторис – це документ, що додається до договору, який містить постатейний перелік витрат на виконання робіт, підписується двома сторонами. Якщо робота виконується відповідно до кошторису, складеного підрядником, кошторис набирає чинності та стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником.

Якщо предмет договору підряду до здачі його замовникові був випадково знищений або закінчення роботи стало неможливим без вини сторін, підрядник не має права вимагати плати за роботу.

За договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується виконати за завданням фізичної особи-замовника певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу. Це публічний договір, до цих відносин застосовується законодавство про захист прав споживачів.

За договором будівельного підряду підрядник зобов’язується збудувати та здати у встановлений строк об’єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов’язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робот), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов’язок не покладається на підрядника, прийняти об’єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх (ст. 875 ЦК). Власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт до їх здачі замовникові є замовник, якщо інше не передбачено договором (ст. 876 ЦК), тому і ризик випадкового знищення, пошкодження, крадіжки матеріалу до настання строку здачі підрядником роботи несе замовник.

За договором підряду на проектні та пошукові роботи підрядник зобов’язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та/або виконати пошукові роботи, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити їх (ст. 887 ЦК).

Договори про виконання робіт (договори підряду) – це угоди, за якими підрядник на свій ризик створює, змінює, оновлює індивідуально-визначені речі, що мають матеріалізовану форму, за замовленням замовника. Договори про виконання робіт (договори підряду) є схожими з договорами про відчуження майна у тому, що здійснюється перехід права власності на предмети договору від однієї сторони договору до іншої. Різниця полягає у тому, що підрядник виконує з ризиком певну роботу та результат цієї роботи має матеріалізовану форму, є індивідуально-визначений. Ризик підрядника полягає в тому, що на нього покладаються всі негативні наслідки його непрофесіоналізма, що він узявся виконувати роботу.

 

Договори про надання послуг

Послуга – це, як правило, певне нематеріальне благо, замовник отримує нематеріальний корисний ефект, результат дій (діяльності) виконавця, який споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності. Послуга може не мати матеріалізованого результату, оскільки ці результати виявити не завжди можливо та цей результат споживається замовником (наприклад, розважальні послуги), задовольняє його потреби. Однак послуга має всі властивості товару та може мати матеріальний носій (письмова консультація). Закон не зобов’язує замовника прийняти послугу на відміну від роботи за договором підряду, тому надання послуг є більш ризиковим.

Послуга як об’єкт цивільних прав – це певне нематеріальне благо, яке замовник отримав у результаті здійснення виконавцем діяльності за договором про надання послуг, причому ці результати діяльності виконавця надаються на належному, кваліфікованому рівні, споживаються замовником, як правило, в процесі надання цієї послуги та невіддільні від процесу його надання.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення глави 63 ЦК про послуги можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов’язання. Таке положення дозволяє мінімізувати негативні наслідки, пов’язані з відсутністю правового регулювання надання окремих видів послуг, зокрема ветеринарних просвітянських, туристських тощо.

Предметом за договором про надання послуг є не дія або діяльність, а результат, корисний ефект надання послуги, що споживається у процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності та невіддільний від процесу його надання (ст. 901 ЦК).

Договір про надання послуг, як презумпція, є оплатним. Ціна складається з плати за саму діяльність та витрат. Ціна може визначатися прейскурантами, тарифами, які в окремих випадках встановлюються нормативними актами. Послуги будуть безоплатними, якщо це зазначено у договорі. Безоплатні послуги як цивільно-правові відносини слід відмежовувати від відносин, що не регулюються цивільним правом, хоч у широкому значенні цього слова є теж послугами, але не мають майнового змісту, їх не можна оцінити грошима, наприклад, передати гаряче привітання, уступити місце в трамваї тощо.

Виконавець повинен надати послугу особисто, наприклад, при виборі пацієнтом лікаря (ст. 284 ЦК). Ознакою послуги є невід’ємність від особистості послугодавця. Якщо в договорі передбачена можливість виконання послуги іншою особою, виконавець залишається відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

 

Договір зберігання

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її відповідно до його умов у схоронності (ст. 936 ЦК). Зберігач не має право без згоди поклажодавця користуватися річчю, а також передавати її у користування іншій особі (ст. 944 ЦК). Поклажодавець зобов’язаний забрати річ після закінчення строку зберігання.

Як правило, такі послуги є платними, а договір – реальним, двостороннім, якщо інше не передбачено договором. Договір є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб’єктом підприємницької діяльності у приміщеннях загального користування (ст. 936 ЦК). Зберігання – це особисті відносини, що ґрунтуються на довірі, окрім зберігання як професійної діяльності.

Форма договору – письмова, договір може бути засвідчений розпискою, квитанцією, а при надзвичайних обставинах (раптовому захворюванні) – свідками.

Предмет договору зберігання – результат зберігання як діяльності, як послуги, що не має окремої матеріалізованої форми та споживається поклажедавцем у процесі надання цієї послуги, тобто результат полягає у тому, що речі залишаються без змін та передаються поклажедавцю за його вимогою.

Предмет зберігання є речі (майно), за винятком договору охорони особи. На відміну від договору купівлі-продажу, де поняття «майно» тлумачиться широко і включає матеріальні та нематеріальні активи, предметом договору зберігання є лише матеріальні активи (основні фонди та оборотні засоби). Предметом зберігання є, як правило, речі з індивідуально-визначеними ознаками, ідентифікація речей досягається шляхом наділення їх бирками, ярликами тощо. За згодою поклажодавця зберігач має право змішати речі одного роду та однієї якості, які передані на зберігання (таке зберігання називається іррегулярним ). Тоді зберігач стає власником родових речей, на нього покладається ризик випадкового знищення майна, але в нього виникає зобов’язання повернути поклажодавцю таку само кількість речей з такими само ознаками, якщо інше не встановлено законом або договором.

Сторони: поклажодавець та зберігач, фізичні та юридичні особи. Поклажодавцем, як правило, виступає власник майна. Зберігач зобов’язаний виконувати свої обов’язки особисто, та як виняток, може передати річ на зберігання іншій особі при наявності трьох умов: 1) ця потреба є вимушеною; 2) такі дії мають бути вчинені в інтересах поклажодавця; 3) у зберігача відсутня можливість одержати на це згоду поклажодавця. Причому відповідальність несе первісний зберігач.

Зберігач може бути:

· Професійним, тобто, схоронність речей є основним обов’язком зберігача та договір є оплатним. Професійний зберігач не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості, окрім випадків, коли він не може забезпечити схоронності речі (ст. 940 ЦК).

· Вимушеним (непрофесійним, відповідальним), внаслідок припису закону або факту недоговірного правомірного заволодіння чужим майном, тобто, схоронність речей не є основним обов’язком, при цьому, як правило, зберігачу відшкодовуються збитки, пов’язані із зберіганням, але, можлива оплата. Це обов’язок опікуна дбати про збереження майна підопічного, зберігальне зобов'язання щодо безхазяйних речей, знахідки, зберігальні зобов'язання щодо спадкового майна. Пункт 1.24 ст. 1 ЗУ «Про оподаткування підприємств» визначає суміжний інститут відповідального зберігання як господарську операцію платника податку, що передбачає передання згідно з договорами зберігання матеріальних цінностей на зберігання іншій особі без права їх використання у господарському обороті такої фізичної чи юридичної особи, з подальшим поверненням цих матеріальних активів платнику податку без зміни їх якісних або кількісних характеристик. Такі відносини можуть виникати, наприклад, з факту відмови вантажоотримувача прийняти вантаж у власність, тоді він може прийняти вантаж на умовах відповідального зберігання. Зобов'язання зі зберігання майна можуть виникати, крім договору зберігання, за іншими договорами (перевезення, купівлі-продажу, доручення тощо), та на підставі вказівок законів, адміністративних актів, актів судових, слідчих органів, актів нотаріусів тощо. На зазначені випадки також розповсюджуються норми щодо зберігання.

· Безоплатним, у разі зберігання речі добровільно, за договором або шляхом вчинення певних дій, безкорисно, як дружня послуга (наприклад, у разі пожежі).

Зберігач відшкодовує збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі:

Ø у разі втрати (нестачі) речі – у розмірі її вартості;

Ø у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість.

Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості (ст. 951 ЦК). Отже, зберігач не відшкодовує втрачену вигоду.

Поклажодавець відшкодовує зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, переданої на зберігання, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати про ці властивості (ст. 952 ЦК).

За договором складського зберігання товарний склад зобов’язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності. Цей договір є публічний, відплатний, двосторонній, реальний, однак може бути й консенсуальним. Сторони договору – суб’єкти підприємницької діяльності.

Предмет договору зберігання на товарному складі – результат зберігання як професійної діяльності, як послуги, що не має окремої матеріалізованої форми та споживається поклажедавцем у пр