Серед джерел банківського права важливий блок становлять підзаконні нормативні акти, які можна поділити на дві групи.

1. Укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів
України.

Наприклад, Укази Президента України: від 16 березня 1995 р. «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України», «Про застосування штрафних санкцій за по­рушення норм з регулювання обігу готівки» в редакції Указу від 1 1 травня 1999 р. Постанови Кабінету Міністрів України, які прий­маються відповідно до ст. 117 Конституції України, є обов'язковими до виконання на всій території України.

Наприклад, постанови Кабі­нету Міністрів України «Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери» від 22 вересня 1999 р. № 1744, «Про повно­важення Державного експортно-імпортного банку України на вико­нання міжбанківських угод, укладених з групою італійських кредит­них інститутів» від 21 серпня 2000 р., «Про випуск Казначейських зобов'язань» від 10 січня 2002 р. та ін.

2. Нормативні акти міністерств, державних комітетів, що стосу­ються сфери банківської діяльності, а також нормативні акти НБУ.
Ці акти приймаються в межах компетенції того органу, що їх видає.
у вигляді постанов, положень, наказів, інструкцій, правил тощо.

Наприклад, постановою Правління НБУ від 14 серпня 2003 р. № 337 затверджено Інструкцію про касові операції в банках України; постановою Правління НБУ від 18 березня 1999 р. № 127 — Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України;

наказом Міністерства фінансів та Міністерства економіки України від 25 лютого 1997 р. затверджено Порядок виписування та пога­шення простих векселів, що видаються вітчизняними нафтоперероб­ними заводами у разі поставки на ці заводи нафти суб'єктами під­приємницької діяльності — резидентами.

До цієї групи належать також нормативні акти, прийняті асоціа­ціями та господарюючими суб'єктами (як-от, рішення Асоціації ко­мерційних банків та локальні акти — статути комерційних банків, установчі договори, положення про філії, представництва).

У правовому відношенні важливе значення має введення Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 в Україні державної реєстрації відомчих нормативних актів, що здійснюється Міністерством юстиції України (стосовно актів, прийнятих центральними органами та управліннями юстиції областей і міст Києва й Севастополя, стосовно актів місцевих органів управління). Це правило поширено і на нормативні акти, що видаються НБУ. Державна реєстрація відомчих нормативних актів спрямована на до­тримання принципу верховенства закону та забезпечення законності актів відомчого нормотворення, їх відповідності законам, додержан­ня охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні (Див. Указ Президента України від 3 жовтня 1992 р. №493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади» //' Голос України. — 1992. — 8 жовтня: постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» //(Урядовий кур'єр. — 1993. — 18 лютого, ст. 56 Закону України від 20 травня 1999 р. «Про Національний банк України» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 29).

Серйозним недоліком відомчого нормотворення є хибна прак­тика НБУ приймати нормативні акти у формі листів, телеграм, що суперечить поняттю «нормативний акт» і не передбачено законом як форма існування офіційного документа.

Розвиток міжнародного співробітництва в банківській сфері, ін­тернаціоналізація банківського бізнесу обумовлює важливу роль у правовому регулюванні таких специфічних джерел банківського права, як міжнародні звичаї та міжнародні договори.

До міжнародних звичаїв, які склалися в міжнародній практиці, слід віднести, наприклад, Уніфіковані правила та звичаї для доку­ментарних акредитивів у редакції 1993 р.. Уніфіковані правила по інкасо в редакції 1995 р.

У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні до­говори, які ратифіковані Верховною Радою України, є частиною наці­онального законодавства України.

До таких слід віднести Женевські вексельні конвенції 1930 р., Одноманітний закон про чеки 1931 р., конвенцію з міжнародного фінансового лізингу 1988 р. та ін.