Іі Розділ. Особливості процесу номінації в системі мови

Номінація (лат. nominatio — називання, іменування) — 1) творення і надання назв (та інших мовних позначень) пізнаним і вичленуваним фраг­ментам дійсності, тобто встановлення відношень позначального і позначуваного між певною мовною одиницею і відповідним предметом (явищем, ознакою); 2) результат цього процесу, тобто сама назва; 3) називання як використання вже готових найменувань у процесі мовленнєвих актів [6].

Найменування будь-якого об’єкта передбачає наявність тріади — реалії, номінатора (називаючого) і назви, а сама номінативна діяльність реалізується за допомогою інструмента — людської мови. В основі номінації лежить можливість людського мислення до абстрагування — здатність людини за окремою ознакою, функцією певної реалії побачити її цілісність. Саме тому різні за формою, але однакові за функціональними ознаками об’єкти мають одні і ті ж назви, наприклад: будинок, дерево, стіл, книга та ін.

Іменуванню підлягають реалії різного порядку — безіменні і такі, що уже мають свої загальні назви. У зв’язку з цим виділяють два рівні номінації: нижчий (апелятивний) і вищий (пропріальний) [4].

Номінація на нижчому рівні зводиться до відтворення в свідомості носіїв певної мови реалій об’єктивної дійсності за допомогою відповідних елементів мови, тобто до “перетворення матеріального в ідеальне”. Назви нижчого рівня, апелятиви, здатні закріплюватися за певними типами реалій і викликати у носіїв певної мови чи її діалектів однакові уявлення, образи, асоціації, інакше виражати суть денотатів. Такі найменування не можуть бути замінені волею окремої особи або навіть значної частини носіїв цієї мови. Вони існують цілі століття і можуть зазнавати лише незначних фонетичних, морфологічних, а інколи й лексичних змін — розширювати або звужувати своє значення: голова, злодій, пиво, щастя.

Під вищим рівнем номінації розуміємо присвоєння назв об’єктам, що уже мають свої апелятивні найменування. Результат цього рівня номінації — власні назви. На відміну від назв нижчого рівня номінації, вони не виражають суті іменованих реалій. Основна їх функція — індивідуалізація, виділення окремого об’єкта з ряду подібних: Андрій, Оксана; Городниця, Жукотин; Бистриця, Серет.

Відповідно до різного розуміння номінативної функції мовних одиниць є ширше і вужче розуміння номінації:

а) ширше — взагалі як знакової репрезентації позамовних об'єктів, властивої всім типам мовних знаків;

б) вужче — тільки як називання об'єктів, тоді як указування на них (функція дейктичних одиниць) або їх вираження (наприклад, за допомогою вигуків) вважається невласне номінація або взагалі виводиться за її межі [6].

Номінація (як процес творення назв) реалізується в мові на основі власних ресурсів і шляхом запозичення з іноземних мов. У першому випадку вона здійснюється в процесах словотворення, зміни значення мовних одиниць і формування переносного значення (метонімія, метафора), лексикалізації компонентів слова, словоформ, вільних сполучень слів (екстра, зав. — “завідувач”; «У Георга» — назва кафе), лексикалізації і фразеологізації вільних словосполучень (білий гриб “боровик”, хліб і сіль), розгортання (утворення і комбінування) синтаксичних словосполучень для позначення уточнюваних, конкретизованих понять.

За формальними ознаками номінація поділяється на:

· виражену і невиражену;

· просту і розчленовану;

· за характером позначуваного об'єкта — на номінацію елементів (предметів, ознак та ін.) і номінацію подій (ситуацій);

· за мовним рівнем номінативних засобів — на лексичну (разом з фразеологічною), словотвірну і синтаксичну [7].

Синтаксична номінація розглядається як спосіб називання, що здійсню­ється на базі структур комунікативного рівня — речень, причому речень, сама граматична природа яких скорельована з функцією іменування. Маємо на увазі односкладні синтаксичні структури називного типу.

На відміну від номінативних речень з активною комунікативною пропози­цією (описових, вказівних, емоційно-оцінних) номінативні речення цього класу являють собою структурно автономні, предикативно самодостатні іменування, тематично зорієнтовані на певний предметний чи ситуативний об'єкт або наступний текстовий масив. Діапазон таких речень у лінійному вимірі досить широкий — від однокомпонентних форм до розгорнутих синтаксичних побудов. В усіх випадках вони виділяються — пунктуаційно (лапки) або графічно (шрифт, абзацний відступ) [20].

Масив односкладних номінативних речень як засобу синтаксичної номінації формують в українській мові структурно-функціональні утворення кількох типів.

1. Титульні (називні) номінативні речення.Це іменні конструкції зі ста­тичною предикативною пропозицією, оформлені відповідною комунікативною інтонацією і подані на тлі конкретного ситуативно-мовленнєвого або візуально сприйманого предметного контексту. Це назви на вивісках організацій, установ, підприємств, заводів, інших виробничих об'єктів, наукових, навчальних, медичних та інших закладів, їхніх структурних підрозділів, вивіски на кабінетах службових осіб, назви художніх, наукових і мистецьких творів та їх розділів, глав, назви журналів і газет: «Університет», «Кінотеатр», «Дельфінарій», «Стадіон», «Вокзал», «Універмаг», «Гастроном», «Хліб», «Аеропорт», «Відділ кадрів», «Бухгалтерія», «Учительська», «Диспетчерська», «Ректорат», «Проректор з наукової роботи», «Кобзар», «Прапороносці», «Лебедине озеро», «Барвінок» (журнал), «Планета Павла Загребельного», «Художня вишивка», «Світ очима художників» (назви виставок).

2. Номінативні речення структуризації та рубрикації комплексного цілого. Це розгорнуті іменні конструкції, що являють собою назви розділів книг, заголовки статей у збірниках, назви конференцій, їх секцій та відповідей на них, перелік питань порядку денного, позицій регламенту роботи, інформація про місце проведення засідань, формулювання пунктів програм навчальних дисциплін, окремі структурні форми заголовків у газетах і журналах. Наприклад, «Музей шахтарської праці», «Ворожіння на валютній гущі».

3. Номінативні речення пропозиції об’єкта (можуть бути названі ще реченнями анонсування об’єкта або номінативними анонс-реченнями): оголошення ведучим наступного номера програми концерту; пропонування екскурсоводом експоната в музеї, на виставках творів художньої літератури, живопису, графіки, вишивки, фоторобот; представлення головуючим чергового промовця на зборах, конференціях і т.д.: «Жуковський. Слова Андрія Малишка. Корсунське поле» (оголошення в концертній програмі), «А ось і призи, що їх виграли наші коні. (Пауза). Наш заводський іподром. Під час тренування»(З пояснення екскурсовода музею кінного заводу) [26].

Спільною особливістю всіх трьох функціональних типів називних речень є те, що вони експлікуються (науково обґрунтовуються) в часовій або візуально-лінійній препозиції до об’єкта або текстового масиву, на який зорієнтовані (завод, наприклад розміщується за вивіскою, артист виступає після оголошення про виступ, заголовок міститься перед відповідним текстом).

Лексична і словотвірна номінація відображає як рух людського пізнання від більш до менш помітного і відомого, від наявного до нового, тобто етапи пізнання практичного освоєння дійсності. Наприклад:

· номінація морської флори та фауни, водного транспорту “сухопутними” іменами: морська капуста, морський заєць, річковий трамвай, водні лижі;

· номінація засобів повітряного транспорту назвами водного транспорту: повітряний флот, летючий корабель (з казки). Поняття „більш помітного і відомого” як вихідний пункт пізнання і, відповідно, номінація — це органічна і взаємопов’язана єдність двох моментів: як того, що легше і швидше фіксується органами чуттів (біологічно-фізіологічний аспект), так і того, що потрібніше, важливіше суб’єктові в соціально-прагматичному плані.