Аналіз «Сон» («У всякого своя доля»)

Тарас Шевченко

 

Поема «Сон» — перша політично-сатирична поема у творчості поета. У цьому творі автор найповніше виразив політичні вимоги покріпаченого селянства. «Сон» — нищівна сатира на деспотичний режим Миколи І. Підзаголовок поеми («Комедія») вказує на його комічно-сатиричний характер.

«Сон» написаний від першої особи у формі розповіді. Це дало авторові змогу виразити власне ставлення до зображуваних подій. Художній прийом сну, обраний Шевченком, допомагає і розкриттю ідейно-тематичного змісту поеми, і жанровим особливостям, бо життя, змальоване у творі, дійсно нагадує сон, оскільки суперечите усім реаліям.

Образ оповідача в поемі наближений до автора і є виразником його думок, його ставлення до подій, відтворених у поемі. Оповідач ніби пролітає у сні над безмежними просторами України і Росії, де спостерігає страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, царя. Ці картини начебто витвір сонної уяви (таке сниться лише юродивим та п’яницям). Як самостійний персонаж оповідач бере безпосередню участь у всіх подіях, про які розповідає.

Композиційно, поема не поділена на розділи, але ми можемо виділити в ній вступ і три частини.
У вступі можна спостерігати роздуми оповідача про суспільні умови, які призводять до розбрату і морального звиродніння. Взагалі вступ має сатиричний характер. У першій частиш оповідач прощається з «безталанною вдовою» Україною, яку спочатку змальовано як земний рай, оповитий красою, а потім як пекло, у якому панують жорстокість і деспотизм:

Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають -
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сива, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина — голоднее мре,
А мати пшеницю на панщині жне.

Головним засобом викриття існуючої дійсності у цій частині твору автор обирає контраст.

В умовно виділеній другій частині поеми герой переноситься до Сибіру, щоб сховатись від пануючого на землі зла, але перед ним відкривається нова картина неволі — життя каторжників. Серед них є і злодії, і борці за свободу, політичні засланці. Тут автор зображує «царя волі». Це збірний образ, позбавлений конкретних рис. «Цар волі» є уособленням служіння народові, віри й героїзму. Оповідач, зливаючись воєдино з автором поеми, наголошує на тому, що традиції декабристів живуть у суспільстві.

У третій частині картина каторги змінюється картиною царської столиці. Автор змінює тут і стиль розповіді, і характер героя-оповідача, який перетворюється на простакуватого селянина, що вперше потрапив до столиці. Зміна образу оповідача — це засіб сатиричного зображення для використання зневажливої мови, іронічної розповіді. Характерною деталлю Петербурга є образ земляка з цинковими ґудзиками, який уособлює продажність чиновників. І знову засіб контрасту в показі життя панівного класу (царя та панства) і простого народу підсилює сатиричне зображення панівної верхівки.

Нищівна сатира Шевченка досягає найвищого напруження й виразності у викритті коронованих осіб, придворних і усіх правлячих кіл. Перед царським палацом і в самому палаці відбувається справжня комедія. При змалюванні образів самодержавної верхівки автор вдається до сатиричного гротеску, а образи царів являють собою гіперболічний шарж: поет порівнює їх із сичами, царицю — із засушеним опеньком, царя — з ведмедем.
Перетворення царя на жалюгідне кошеня викликає іронічну усмішку як оповідача, так і самого Шевченка, які набувають тотожності. І у звертанні до читачів уже автор твору просить вибачення за те, що устами оповідача розповів сон.

 

Аналіз «Стилет чи стилос?»

Маланюк Євген

 

Рік: 1924
Жанр: філософська, громадянська лірика
Ідея: роль слова, митця в житті суспільства
Віршований розмір: ямб (перший склад ненаголошений, другий наголошений)
Римування: перехресне

Вірш «Стилет чи стилос?..» (1924) дав назву першій збірці поета. Автор долучається до споконвічної естетичної дискусії: митець може витати в далекому від життя світі мрій, понадземної краси, незворушного спокою чи має боротися за вдосконалення реального світу наближення його до ідеалу, до Бога? Ці дві настанови символізують у вірші взяті з давнини образи — стилет і стилос (стилет — це холодна зброя, різновид кин­джала; стилос — загострена паличка для писання на вкритій воском дощечці).

Протилежність настанов увиразнюють також прислівники «тут»,«там». Ситуація вибору для митця надзвичайно складна: герой «пливе» по непевній воді («тут») і його манять «береги краси» («там»). Хоча «тут — жаха набряклий вітром обрій», усе ж героя більше захоплює-таки «веселий галас бою», тож він продовжує плисти в «безмежжя», яким «зачарований». Так ранній Маланюк відчув трагічну дилему свого життя. Трагічна доля батьківщини, честь чоловіка, воїна, оборонця спонукають його брати в руки стилет: «Як в нації вождя нема // Тоді вожді її — поети!»

Одначе митець не відкладає вбік і стилос. Не випадково він утілив свою концепцію творчості в таких подібних зовні предметах-символах, які ще й так співзвучно іменуються — стилет і стилос.