Аналіз «Засвіт встали козаченьки»

Маруся Чурай

Авторство пісні «Засвіт встали козаченьки» приписують легендарній піснярці з Полтави Марусі Чурай. Донька козацького полковника тяжко переживаючи загибель батька, почала складати пісні, в яких виявився незвичайний поетичний дар. З її піснями козаки ходили в похід, набиралися сили духу й відваги. У пісні «Засвіт встали козаченьки» говориться про те, що козак, вірний своєму обов’язку, вирушає в дорогу — захищати рідну землю. Він змушений покинути матір, кохану дівчину. І просить свою неньку, коли з ним щось трапиться, прийняти його дівчину Марусю як за свою дитину. Пісня по будована у формі діалогу. Є традиційні для народної пісні звертання, зменшувально-пестливі слова, постійні епітети.

Музичну тему пісні «Засвіт встали козаченьки» визначний український композитор Микола Лисенко взяв за основу увертюри до опери «Тарас Бульба».

 

Аналіз «Всякому місту – звичай і права»

Григорій Сковорода

 

У вірші «Всякому місту — звичай і права…» Г. Сковорода розмірковує над тим, що багато людей перебувають у полоні своїх згубних пристрастей, марно витрачають життя, обманюють інших, наживаються за їхній рахунок. У ліричного ж героя поезії є одна турбота, один клопіт -— як прожити життя чесно, по совісті. Але смерть нікого не пощадить — ні царя, ні мужика, і постати перед нею спокійно може лише той, у кого «совість, як чистий кришталь». Кожна строфа вірша закінчується однією думкою — про що має турбуватися людина. У творі багато перелічень, порівнянь, дотепних висловів, які характеризують марнославство людей. Цей вірш виконується як пісня, використаний І. Котляревським у п’єсі «Наталка Полтавка».

 

Аналіз «Гайдамаки»

Тарас Шевченко

 

«Гайдамаки» — вершина ранньої творчості Т. Г. Шевченка. Ця поема знаменує перехідний період у творчості Кобзаря: від маленьких ліричних творів до великого ліро-епічного полотна, у якому поет по-новому осмислює дійсність. Історичною основою поеми є події народного повстання, спричинені жахливими соціальними та національно-релігійними умовами. Польські поміщики ставились до кріпаків як до нижчої раси, у деяких районах панщина складала 5-6 днів на тиждень, до того ж селянин мав сплачувати податки. Українці терпіли не лише соціальне приниження, а навіть релігійне: заборонялась православна віра.

У травні 1768 р. 70 гайдамаків на чолі із запорожцем Максимом Залізняком виступили з Мотронинського монастиря в густозаселені райони Правобережжя, підбурюючи селян на повстання. За лічені тижні повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля. На початку червня 1768 р. повстанці оточили місто Умань — один із найкрупніших центрів польського панства в Україні. На бік повсталого люду перейшов уманський сотник Іван Гонта. Наляканий розмахом Коліївщини («колій» — повстанець), російський уряд послав військо на допомогу польській армії (військо повстанців складали більше як ЗО гайдамацьких загонів). Підступні дії російських офіцерів, які запросили в гості ватажків повстання та заарештували їх, призвели до поразки повстання — табір повстанців під Уманню був оточений російськими військами.

Ґонту і 800 його козаків росіяни передали в руки польського уряду. Після тривалих катувань повстанців знищили (Ґонту катували три дні, знімаючи клаптями шкіру, а потім четвертували). Залізняка та інших його прихильників було тавровано і заслано до Сибіру.

У поемі Шевченка надана розгорнута картина гайдамацького руху 1768 року на Правобережній Україні, до того ж тема визвольного руху має подвійну перспективу: перша — священна дія, яка може служити прикладом національної свідомості; друга — неконтрольована сліпа руйнівна сила повсталого народу. З одного боку, автор позитивно ставиться до Коліївщини як каральної сили за злодійства конфедератів, з другого боку засуджує криваву розправу гайдамаків, порівнюючи її з пеклом (Залізняк і Гонта «люльки закурили», але від них запалали «і хатина, і будинок»). Поет стоїть на позиції єднання слов’янських народів, але з болем сприймає забуття онуками історичного минулого України.

Композиційно поема «Гайдамаки» складається з лірично-філософського вступу-присвяти, історичного вступу («Інтродукція») та десяти розділів та епілогу. Важливе значення мають такі складові частини твору, як «Передмова» (насправді — післямова), жартівливе звернення до передплатників поеми («Панове субскрибенти!») та «Примітки», складені самим Шевченком.

Лірично-філософський вступ до поеми являє собою авторські роздуми над швидкоплинністю життя, над нескінченними змінами в природі і людському житті. Поет вважає, що «все йде, все минає…», але вічними залишаються тільки волелюбні прагнення народу. Також він висловив своє ставлення і до можливих нападок реакційної критики на його «Гайдамаків». Таким чином, у вступі до поеми автор визначив власні ідейно-естетичні позиції як співець цілого народу та його представник.

Основна частина поеми починається «Інтродукцією», де автор дає оцінку національному, релігійному та класовому стану тогочасної Польської держави. «Інтродукція» є своєрідною експозицією сюжету поеми. У творі простежуються дві сюжетні лінії: перша, основна, — змалювання підготовки та ходу повстання «Коліївщина»; друга — історія кохання Яреми та Оксани. Кульмінаційним моментом першої сюжетної лінії є розділ «Гонта в Умані», другої — «Червоний бенкет».

Головний герой поеми «Гайдамаки» — повсталий народ. Спираючись на історичну правду, поет показує не лише масовість гайдамацького руху, а й соціальну та національну неоднорідність повстанців, адже до боротьби стали не тільки багаті та бідні українці (просте козацтво, старшина), а й люди інших національностей (молдавани та волохи). Недаремно в пісні Волоха міститься заклик до єднання народів:

Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
І ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Ваші господарі —
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах
Годі ж, не журіться;
Гарно помоліться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками…

Гайдамаки готувались до повстання як до свята. Розділ, у якому розповідалося про освячення повстанцями ножів, так і називається «Свято в Чигирині». Але сам Шевченко зображує Коліївщину не бенкетом (всупереч назві розділів «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці»), а лихом:

Отаке-то було лихо
По всій Україні
Гірше пекла…
А за віщо,
За що люде гинуть?

Важливу роль у гайдамацькому повстанні відігравали кобзарі, образи яких поет вводить у твір. Так, кобзар Волох не тільки прославляє козацького ватажка Залізняка, а й збуджує маси, закликаючи до боротьби.

Яскраво змальовано образи ватажків повстання. І якщо характеристику Залізняку влучно дає той же Волох, Називаючи його козацьким батьком, орлом сизокрилим, найбільшим багатством якого є «степ і море; скрізь битий шлях…», бо немає я нього «ні оселі, ні саду, ні ставу…», то образ Гонти найповніше відбито в розділі«Гонта в Умані», де розповідається про вбивство Гонтою рідних дітей. У цьому епізоді автор відтворив народні погляди на вірність присязі:

Мої діти — католики…
Щоб ве було зради,
Щоб не було поговору.
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Різать католика.

Глибоко психологічний епізод вбивства Гонтою дітей розкриває безмежне батьківське горе. Драматизм твору загострюється і в епізоді поховання дітей. Виривши могилу ножем, Гонта ховає дітей так, як ховали козаків, накривши очі червоною китайкою.

Отже, і Залізняк, і Гонта — мужні й рішучі народні ватажки, які завжди разом з народом.

Типовим представником повсталої маси виступає Ярема, образ якого подано в розвитку його особистості. Від жидівського попихача, сироти-безбатченка, що навіть не має прізвища, Ярема зростає до народного месника:

Не знав сіромаха, що виросли крила,
Що неба дістане, коли полетить…

Образ цей доцільніше характеризувати за допомогою «Епілогу», із якого стає відомо про смерть Ґонти й Залізняка. Лише доля Яреми залишається незрозумілою. По-перше, після розгрому повстання він єдиний з героїв твору залишається живим, по-друге, поема закінчується такими рядками:

А в нашого Галайди хата на помості.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда.

«Заключний монолог Яреми містить мотив-тему, що посідає важливе місце в поемі, тему пам’яті, нетлінності національної історії. «Хто-небудь згадає», — мовить герой. Автор-оповідач, який охоплює всі часові площини, стверджує протилежне: «Ніхто не згадає», «Кат панує, їх не згадають». Байдужості онуків гайдамаків протиставляється вірність їхній пам’яті самого автора». У творі діють дві символічні постаті: Яреми, що єдиний залишився живим, і єдиного нащадка, автора-оповідача, який про козацьку славу розповість своїм нащадкам, бо «тими шляхами, де йшли гайдамаки, малими ногами ходив та… плакав». Шевченкознавець С. Валей навіть стверджував: «Ярема се поет сам, а що любов Яреми до Оксани се проекція у поетичний світ його власних любовних бажань і настроїв, се річ, що насувається безпосередньо при читанні поеми…».

Образ Яреми тісно пов’язаний з образом автора-оповідача, оскільки в. ліричних відступах є ряд висловів, які в однаковій мірі можуть належати як Яремі, так і оповідачеві: «О Боже мій милий! Тяжко жить на світі, а хочеться жить…», «Молодеє лихо! Якби ти вернулось, проміняв би долю, що маю тепер», «Серце мліє, як згадаю…».

Зростання особистості Яреми автор показує в динаміці. Спочатку перед нами бідняк, який хоче збагатитися для того, «щоб зрівнятися з багатою коханою дівчиною. Через деякий час перед нами зовсім інший Ярема, здатний на помсту: «А Ярема — страшно глянуть — по три, по чотири так і кладе».

Визволивши Оксану від конфедератів, Ярема відразу повертається до повстанців, так само він чинить і після вінчання, бо інтереси повсталого народу для нього над усе. ‘

Коліївщина набула загальнонародного характеру, бо участь у повстанні взяли навіть жінки та підлітки. Слід зазначити, що «Гайдамаки» — це ліро-епічна поема, у ЇЇ композиції важливу роль відіграють численні ліричні відступи, у яких поет стає співучасником зображуваних подій.

В «Епілозі» образ поля, засіяного житом, є символічним натяком на те, що надалі слов’янські народи брататимуться. При цьому слід враховувати, що на Шевченка великий вплив мала християнська мораль:

З того часу в Україні
Жито зеленіє;
Не чуть плачу, ні гармати…
Все замовкло.
Нехай мовчить;
Така Божа воля.

Літературна критика прийняла появу поеми «Гайдамаки» неоднозначно. Прихильною рецензією відгукнулась 12 квітня 1842 р. «Литературная газета». У ній відзначено прекрасний поетичний талант Тараса Шевченка. Негативну оцінку поемі дав В. Бєлінський, та ця оцінка ґрунтувалася не на майстерності Шевченка, а на власних переконаннях російського критика, який вважав, що українська література не має перспектив розвитку. Але великий Кобзар усією своєю поетичною спадщиною заперечив таке судження.

Аналіз «І мертвим, і живим…»

Тарас Шевченко

 

Жанр: послання.
Вид лірики: патріотична (громадянська).
Провідні мотиви: критика української еліти, яка зневажає український народ, і заклик до соціального примирення заради відродження нації.

Є імена в нашій літературі, які ввібрали до себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, стало ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія ось уже майже понад 150 років викликає у людей почуття захоплення своєю красою, своєю силою і народною мудрістю.

Шевченко Т. Г. прийшов у літературу тоді, коли чаша народного терпіння переповнилася вщерть. Неорганізований народний протест, не виявлений до кінця народний гнів збирався над російською імперією як грандіозна хмара, що насувалася, наливаючись свинцем. Кругом все тихо, Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує. І раптом вибух…

Вибух Шевченкової поезії… Прямий, відвертий, нерідко сатиричний. Серед творів поета особливу увагу привертає ліричний твір «І мертвим, і живим…», написаний у грудні 1845 року. Про ідейний зміст твору, ідейну спрямованість послання й досі є різні думки.
Основний пафос — моральний обов’язок людини перед своїм народом, викриття кріпосництва і лібералізму. На це вказував і епіграф, взятий із Біблії:

«А ще кто речет, яко люблю бога, а брата свого ненавидит, ложь єсть».

Даний епіграф, щоправда, сприяє різним судженням. Коли бога тут розуміти як вищу справедливість, правду, то сенс епіграфа полягає в несумісності лібералізму і визискування. Заступ до послання спрямований проти кріпосників: Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують… Людей’запрягають В тяжкі ярма.
Шевченко був реалістом і добрим знавцем народного життя. Він розумівся в тому, що в 40-х — 50-х роках демократи і ліберали у визвольному русі ще не розмежувалися. Тому цілком природним є звернення Тараса Григоровича до освіченої дворянської інтелігенції полюбити «велику руїну» — Україну. Чому Шевченко не звертався в своєму посланні до різночинної інтелігенції? Та тому, Що вона ще тільки — тільки зароджувалась.

Звертаючись до представників дворянства і поміщиків, поет хоче збудити їх сумління: виражає надію, Що тільки вони, освічені люди свого часу, допоможуть Покріпаченому селянству, яке залишилося затурканим, Неписьменним, заляканим і здатним лише на стихійний протест.

Заклик «Розкуйтеся, братайтесяі» теж, на мою думку, звернений до прогресивної інтелігенції. «Розкуйтеся», думаю, означає звільнення від монархічних поглядів, а в слові «братайтеся» був заклик наблизитися до широких народних мас, до селянства.

Дворянська освічена інтелігенція мала, як гадав Шевченко, відмовившись традиційних поглядів, виробити нове світобачення, свої філософські і соціально-політичні погляди. Це був її обов’язок перед народом. Широке вивчення в дворянських сім’ях іноземних мов, подорожі за кордон — все це сприяло поверховому засвоєнню модних філософських, політичних питань:

У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько

На чужому полі.

На думку поета, будь-які ідеї повинні випливати з конкретних соціально-політичних обставин. Тому і піддає критиці українських лібералів, які:

… шкуру драли
З братів незрячих.

Поет розкриває перед лібералами картину селянської революції, яка може стати реальністю, якщо пани — ліберали не переглянуть своїх позицій:

Схаменіться, будьте люди,
Бо лихо вам буде.

В посланні поет виступає також проти космополітизму. Розвінчуючи космополітизм, він викриває зверхнє, поверхове, модне «слов’янофільство». Поет доводить, що справжня освіченість, повага й любов до культури інших народів можливі тільки тоді, коли людина залишається на рідному ґрунті, поважає, знає культуру, мову свого власного народу. Він викриває надмірне націоналістичне захоплення, ідеалізацію історії України і закладає основу нової концепції історії України,
Закінчується послання критикою українських поміщиків:

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої ж діти
її розпинають.

Це викриття поєднується з закликом не цуратися рідного народу, його мови:

Учітеся, читайте,
І чужому научайтесь,
И свого не цурайтесь.

Ідеї послання були прогресивними, їх висували ріалі письменники та вчені. Цінність, виховне значення Його в тому, що письменник був схильний до думки: не все іноземне слід приймати, в кожному окремому випадку треба керуватися інтересами самобутнього національного розвитку.

Національне самовизначення у творі Т. Г. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…»
Шевченко як справжній українець боровся за національне визволення. Його суспільно-політичні погляди з плином часу ставали чіткішими. Він ще більше усвідомлював протиріччя між народом і всім панівним класом, тому викриває тепер не тільки кріпосників, реакціонерів, а й лібералів. У першу чергу проти них і спрямоване послання «І мертвим, і живим, і ненародженим…».

Автор вперше в українській літературі поставив проблему мислячої еліти
і народу як проблему національно-політичну. В благальному звертанні-заклику
він говорить про, братання з простим народом:

Найменшого брата…

Шевченко доводить, що тільки національне єднання, тільки громадянський
мир, просвітлення звільненого народу забезпечить його Батьківщині щасливе
майбутнє:

І забудеться самотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава Україні,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

А щоб це збулося, поет-демократ звертається до дворян, поміщиків, які «святою правдою торгують», «деруть з братів-гречкосіїв» три шкури…

Шевченко викриває абсурдний лібералізм, хижацьке нутро так званих «пат-! ріотів» своєї «неньки України», тобто лжепатріотів, козацьке панство, яких він із сарказмом називає «раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття»…

Як бачимо, поет спрямовував свій погляд і в минуле, і в сучасне йому життя, а також звернувся і до ще не народжених. Його послання є глибоким філософським роздумом, до речі, і політичним, над долею всієї України. Він звернувся до всіх людей із засторогою:

Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люди,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших…

Поетові слова виявилися пророчими.
Цим твором Т. Шевченко заперечив думку про політичну незрілість ураїнської нації.

 

 

Аналіз «Заповіт»

Тарас Шевченко

 

Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: громадянська.
Провідний мотив: заклик до повалення експлуататорського ладу й розбудови нового вільного суспільства.
Віршовий розмір: хорей.

Заповіт Т. Шевченка — патріотичний гімн.

«Заповіт» Тараса Шевченка є бойовою програмою для закріпаченого народу, неповторним поетичним заповітом у світовій літературі.

Твір був написаний у грудні 1845 року, коли Шевченко лежав хворий у Переяславі у знайомого лікаря А. Козачковського. Літературознавець Г. Нудько писав, що хоч поштовхом до написання вірша була тяжка хвороба автора, проте «причини, що породили твір, крилися в тій суспільно-політичній дійсності, яку спостерігав і вивчав поет у 30-40-х роках…»

Вірш починається звертанням поета до народу. У ньому висловлюється палка любов до трудящих, до рідної землі, віра в те, що пригноблені повстануть, розірвуть кайдани і побудують нове суспільство. Спочатку автор ніби спокійно висловлює своє бажання бути похованим на могилі, серед широкого українського степу. Він хоче:

Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Дніпро тут символізує могутність народу. Автор замість звичайного «реве Дніпро» використовує тавтологію «реве ревучий», щоб надати образові сильнішого звучання, щоб підготувати читача до сприйняття думки про повстання. І одразу ж після змалювання картин природи звучить заклик до повстання:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
І Волю окропіте.

Усі дієслова цього уривку стоять у наказовому способі, виражаючи волю автора, який спонукає інших до дій. Висловлюється впевненість у тому, що все це буде здійснено, що народ обов’язково повстане й розірве віковічні кайдани. Наприкінці вірша Т. Шевченко звертається до майбутніх поколінь, він ніби переноситься в нове суспільство, в якому не буде неволі й рабства. Нову сім’ю народів поет називає великою і вільною. У «Заповіті» звучать нотки й суму, й гордості, а найбільше — віри в перемогу, в те, що завтрашній щасливий день неодмінно настане, а щастя прийде тоді, коли Дніпро «…понесе з України у синєє море кров ворожу».

Мріє Т. Шевченко, як і О. Пушкін у поезії «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…», прийняти шану від майбутніх поколінь. Він пише:

І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом.

У поезії «Заповіт» відчувається сила народу, віра в його безсмертя, впевненість у неминучій перемозі. Т. Шевченко не тільки висловлює мрію про майбутнє, а й прагне уявити його собі, закликає до революційної боротьби.

 

Аналіз «Гімн»

Іван Франко

 

Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного народу. Він не тільки вважав за святий обов’язок служити людям, а й благословляв добровіль-но взятий на свої плечі тягар.

Своєю творчістю Іван Франко звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Вже друга поетична книга “З вершин і низин” (1887) засвід-чила, що у літературу прийшов мужній поет-громадянин, якому боліли кривди свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами народу.

У вірші «Гімн» мільйони пригноблених і скривджених покликав голос “вічного революціонера”, що не мириться з неволею. Розійшовшись “по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких”, цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: “Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”.

Важливо, що поет наголошує не на руїнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі “науки, думки, волі”. Саме вони протистоять тій “пітьмі”, що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно «поневоленого народу.

Вірш Івана Франка “Гімн”, як і Шевченків “Заповіт”, був одним із неофіційних гімнів бездержавного народу.

Поезія «Гімн» — один з найкращих зразків революційно-патріотичної лірики в українській літературі. Автор змальовує образ «вічного революціонера» як втілення могутності, нездоланності народу, його одвічних прагнень до свободи та справедливості. Конкретизуючи цей образ, поет акцентує увагу не на закликах до руйнувань, а на великій перетворюючій силі «науки, думки, волі».

Вірш «Гімн» Івана Франка — одна із найсильніших за звучанням, за могутністю думки та заклику поезій громадянської лірики в українській літературі. Завжди в суспільстві будуть знаходитися «вічні революціонери», небайдужі до народного горя, страждань та неволі. Вони прямуватимуть уперед і кликатимуть за собою інших, не боячись переслідувань та покарання з боку офіційної влади. Але поет бачить боротьбу у сфері духовній:

Дух, наука, думка, воля
Не уступить пітьмі поля…

Франко вірить, що розвалиться «зла руїна» і настане новий день, прихід якого ніхто не зможе спинити. Але для цього треба

Не ридать, а добувати
Хоч синам, як не собі
Кращу долю в боротьбі…

Вірш покладений на музику, його ритм експресивний, а художні засоби (анафора, перелічення, метафора) дуже виразні.

 

Аналіз «De libertate»

 

Григорій Сковорода

Тема свободи

Найбільша цінність для ліричного героя (а разом із ним і для автора) — це воля, особиста свобода. Проти волі всі інші принади світу — болото. Взірцем борця за волю народу Г. Сковорода називає Богдана Хмельницького, гетьмана, що очолив національно-визвольну війну українського народу проти польської шляхти. Вірш емоційно багатий, у ньому використані риторичні питальні та окличні речення, звертання.

Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний заголовок лат. «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:

Что то за вольность? Добро в ней какоє?
Іни говорять, будто золотоє.
Ах, не златоє: єсли сравнить злато
Против вольности, єще оно блато…
Будь славен вовік, о муже ізбранне,
Вольности отче, герою Богдане!

Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв’язував її з громадським і національним ладом — «сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов’язок) з общею (загальною)». Такі думки не подобались московській цензурі.

Аналіз «До Основ’яненка»

Тарас Шевченко

 

Тема: відтворення спогадів поета про старожитню Україну, запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю.
Ідея: висловлення прохання до Основ’яненка зображувати у своїх творах минуле Батьківщини, Запорозьку Січ, що мало велике значення для пробудження національної свідомості українців.
Основна думка: Т. Шевченко прагне викликати інтерес земляків до героїчного минулого рідного краю, переконати їх, що Україна знову може стати самостійною державою, що її історія не закінчилася, вона продовжиться в майбутньому за справедливого суспільного ладу.
Жанр: вірш-послання, громадянська лірика.
Віршований розмір: ямб.
Композиція.
Експозиція: розповідь про спустошення Запорозької Січі.
Зав’язка: розмірковування над славою, яку здобули козаки, захищаючи рідний край.
Кульмінація: звертання до Основ’яненка, щоб він уславив героїчне минуле, яке варто шанувати і пам’ятати.
Розв’язка: сум Т. Шевченка за рідним краєм під час його перебування на чужині.
Художні засоби:
Метафори: «Б’ють пороги, місяць сходить», «очерети питають у Дніпра», «сонце гріє, вітер віє», «могили стоять та сумують», «тирса шуміла», «жита похилились», «заграло, сказало…море», «не вернеться воля», «не покриють Україну червоні жупани!», «слава не поляже, а розкаже», «наша дума, наша пісня не вмре, не загине…», «виллю сльозами», «позички з’їли», «слава стала…», «море грає», «усміхнеться серце».
Повтори: «сходить… сходить», «Вернітеся!», «Не вернуться!», «правда… правда».
Риторичні запитання: «Де-то наші діти ділись, / Де вони гуляють?», «Де наші панують? / Де панують, бенкетують?», «Де ви забарились?», «Чи так, батьку отамане? / Чи правду співаю? / Та що й казать?».
Порівняння: «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче», «Мова… голосна та правдива, як Господа слово».
Риторичні оклики: «Вернітеся!», «Не вернуться!», «Не покриють Україну червоні жупани!», «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава! Слава України!», «Ех, якби-то!», «…батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!».
Гіпербола: «Де кров ляха, татарина морем червоніла».
Звертання: «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава», «Чи так, батьку отамане?», «Тяжко, батьку…», «Батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!», «ти батьку…», «Співай же їм, мій голубе», «Утни, батьку, орле сизий!».
Епітети: «мова хитра», «лихо тяжке», «слава козацькая».
Анафори: «Де…», «Не вернуться…», «Без…», «Чи…», «За що…», «Нехай…».

Найбільшим болем Т. Шевченка була поневолена, пригноблена Україна, в минулому — батьківщина славного запорозького козацтва. Поет думає над тим, як наштовхнути народ на думку про активніший опір, про неприпустимість покірного існування у панському ярмі. Тому звертається до свого старшого товариша по перу Г. Квітки-Основ’яненка із закликом писати про минулу славу козацьку, будити серця людей, адже «все гине, — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже. Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине…» Вірш починається романтичною картиною природи із згадками про колишню Україну, яка протиставляється сучасній, коли країна

Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…

Т. Шевченко називає Основ’яненка отаманом, батьком, орлом сизокрилим, сподіваючись, що до його авторитетного слова люди прислухаються.