Народився 3 квітня 1918р. в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська.

Закінчив семирічку у сусідньому селі, Харківський технікум журналістики.

З 1937р. активно починає друкуватися у періодиці.

У 1938р. вступає до Харківського університету.

Приймав участь у війні як сержант-мінометник. Зокрема у битві за Київ на річці Рось.

Після закінчення війни повертається до навчання у Дніпропетровському університеті. Вступає до аспірантури при Інституті літератури ім. Шевченка АН УРСР.

У 1963р. за роман «Тронка» присуджено Ленінську премію.

Виступав, як літературознавець, історик мистецтва, критик.

У 1959-1971р. очолював Спілку письменників.

Відроджував українську культуру, мову та націю.

Помер 16 липня 1995р.

Творчість:

- повість «Стокозове поле»

- роман «Людина і зброя»

- книжка «Фронтові поезії»

- роман «Прапороносці»

- повість «Земля гуде»

- новела «За мить щастя»

- збірка «Новели»

- повість «Микита Братусь»

- роман у новелах «Тронка»

- роман «Собор»

- та інші.

 

 

Олександр Довженко

(1894-1956)

 

«Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного

великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка.»

Чарлі Чаплін

Народився 10 вересня 1894р. в с. В’юнище на Чернігівщині у родині неписьменних селян.

Навчався у місцевій початковій та вищій школах.

У 1911р. вступив до Глухівського вчительського інституту.

Після закінчення інституту у 1914р. учителював у Житомирі, Києві.

У 1917р. вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет.

Захопившись революцією, служить у петлюрівській армії. За цу у 1919р. засудили його до ув’язнення в концтаборах. Однак його врятували.

У 1920р. приєднався до КП(б)У, з якої згодо виключений.

У 1921р. направили за кордон на дипломатичну службу(Варшава, Париж, Лондон).

У 1922-1923рр. живе у Берліні, обіймає посаду секретаря генконсульства УСРР у Німеччині.

По поверненні в Україну, влітку 1923 року, оселяється у Харкові. Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає співзасновником ВАПЛІТЕ.

Згодом через ВАПЛІТЕ зближується з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив.

З 1925 року р. стажист по агітфільму «Червона Армія».

Від’їжджає до Одеси закінчувати фільм, де влаштовується режисером на кінофабриці. У 1926р. створив за своїми сценаріями перші фільми «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання».

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.

У 1930р. одружується з акторкою Юлією Солнцевою.

У 1933р. переїздить до Москви, а потім на Далекий Схід.

У 1935р. нагороджують орденом Леніна.

На початку війни потрапляє в Уфу та до Ашхабаду. Іде добровольцем на війну, як кореспондент газети «Красная армия».

У 1943р. завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив.

До останніх днів живе в Москві, працює на «Мосфільмі».

25 листопада 1956р. помер у Москві.

Твори:

· оповідання «Воля до життя»

· кіноповість «Зачарована Десна»

· кіноповість «Земля» (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм)

· оповідання «Мати»

· оповідання «Ніч перед боєм»

· кіноповість «Повість полум’яних літ»

· Нащадки запорожців (драматична поема)

· кіноповість «Україна в огні»

· кіноповість «Поема про море»

· кіноповість «Антарктида»

· кіноповість «Арсенал»

· кіноповість «Щорс»

· кіноповість «Мічурін»

· п’єса «Життя в цвіту»

· «Щоденник» (1941-56)

· Оповідання «Сон» та інші

 

 

Іван Драч

(нар. 1936 р.)

 

· Поет-шістдесятник

· Сонячний поет, в «ураган узутий»

Народився 17 жовтня 1936р. в сім’ї робітника раднаргоспу в с. Теліжанцях на Київщині.

Перший вірш надрукував ще семикласником.

Після закінчення школи викладає російську мову й літературу в сусідньому селі, працює інструктором райкому комсомолу, служить в армії.

У 1958р. вступає на філологічний факультет Київського університету ім.. Шевченка (виключений через творчі та політичні погляди). Відновився лише на заочній формі.

Працює у «Літературній газеті».

У 1964р. здобуває фах кінодраматурга на Вищих сценарних курсах у Москві, працює в сценарній майстерні Київської кіностудії ім. Довженка.

Зближується з шістдесятниками. Працює в редакції літературного журналу «Вітчизна», в апараті Спілки письменників України.

Удостоєний премії УРСР ім.. Шевченка та Державної премії СРСР.

У 1989р. став першим головою Народного руху України, тричі обирався депутатом Верховної ради.

Нині очолює громадську організацію Конгрес української інтелігенції.

У 2006р. удостоєний звання Героя України.

Творчість:

- поема «Ніж у сонці» 1961р.; перша збірка «Соняшник» 1962р.; збірка «Протурберанці сонця» 1965р.; збірка «Балади буднів» 1967р.; кіноповість «Іду до тебе» 1970р.

- збірка «До джерел» 1972р.

- збірка «Корінь і крона» 1974р.

- книжка «Сонячний фенікс» 1978р.

- збірка «Теліжинці» 1985р.

- сценарій «Криниця спраглих»

- поема-мозаїка «Чорнобильська мадонна» 1986р.

- збірка «Храм сонця» 1988р.

- збірка «Лист калини» 1990р.

- збірка «Вогонь з попелу» 1995р.

- збірка «Сізіфів меч: вірші дев’яностих» 1999р.

- збірка «Анатомія блискавки» 2002р.

- збірка «Сонце моє» 2010р.

 

 

Іван Карпенко-Карий
Справжнє ім’я - Іван Карпович Тобілевич
(1845-1907)

Псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім’я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п’єси Т.Шевченка «Назар Стодоля»

Народився 17 вересня 1845р. в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку.

Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи.

У 1864р. на службі в повітовому суді.

У 1865р. переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

У 1870 р. одружився з Надією Карлівною Тарковською. Мав 7 дітей.

У 1881р. втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.

У 1883р. в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.

У 1883р. одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.

У 1884р. заарештований і засланий до Новочеркаська.

У 1886р. у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого.

У 1888р. вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського.

У 1890р. вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

1900–1904 — створив власну трупу.

15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування.

П’єси:

· Бурлака (1883); Безталанна (1884); Бондарівна (1884); Розумний і дурень (1885); Наймичка (1885);

Мартин Боруля (1886); Гроші (1889);

· Сто тисяч (1889)

· Батькова казка (1892)

· Паливода XVIII століття (1893)

· Лиха іскра поле спалить і сама щезне (1895)

· Понад Дніпром (1897)

· Чумаки (1897)

· Сава Чалий (1899)

· Хазяїн (1900)

· Гандзя (1902)

· Суета (1903)

· Житейськеє море (1904)

 

Григорій Квітка-Основ’яненко
При народженні: Квітка Григорій Федорович
(1778-1843)

 

Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.

Народився 29 листопада 1778р. у селі Основа біля Харкова. Здобув домашню освіту.

У 23 роки вступив до Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя.

Був комісаром у народному ополченні, повітовим предводителем дворянства (1817-28), згодом — головою Харківської палати кримінального суду.

Став активним діячем громадського і культурного життя Харкова.

Обирався членом Товариства наук при Харківському університеті.

Виступив одним із засновників Харківського професійного театру (з 1812 — його директор), Благодійного товариства (1812), Інституту шляхетних дівчат (1812), Харківської губернської бібліотеки (1838).

Свої перші твори друкував у журналі «Украинский Вестник», який видавав у 1816-17. Писав українською і російською мовами.

Помер Г. Квітка-Основ’яненко 20 серпня 1843 р. після тяжкої хвороби у м. Харкові.

Твори:

· Конотопська відьма (1833)

· Салдацкий патрет (1833)

· Маруся (1834)

· Сватання на Гончарівці (1835)

· Шельменко-денщик (1835)

· Козир-дівка (1838)

· Ганнуся (1839)

· Бой-жінка (1840)

· роман «Пан Халявский» (1840)

· Сердешна Оксана (1841)

· нарис «Головатый» (1839)

· нарис «Украинцы» (1841)

· нарис «История театра в Харькове» (1841)

 

Ольга Кобилянська

(1863-1942)

Народилася у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї.

Через 5 років після народження батька перевели до м. Сучави. Пізніше вона жила в селі Димка, а з 1891 — у Чернівцях.

Навчалася у німецькій школі.

Перші її літературні твори написані німецькою мовою, пізніше почала писати рідною мовою.

Взяла активну участь у феміністичному русі, ставши у 1894 однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині».

Творчість Кобилянської 1920-1930-х рр., коли Буковина опинилася під владою Румунії, проходила у складних умовах.

У творах Кобилянської періоду першої світової війни та часів румунського панування з’явилися деякі нові мотиви.

Творчість Кобилянської 1920-1930-х рр. підпадала під вплив символізму.

Померла 21 березня 1942 року.

Твори: Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини (1880) — оповідання німецькою мовою; Воля чи доля? (1883) — оповідання німецькою мовою; Картинки з життя Буковини 1885 — оповідання; Вона вийшла заміж (1886—1887) — оповідання; Людина (1886) — повість;

· Impromtu phantasie (1894)

· Valse melancolique (1894)

· Рожі (1896) — мініатюра

· Він і вона (1895) — оповідання

· Земля (1895–1901) — повість

· Аристократка (1896)

· Некультурна (1897) — новела

· Що я любив (1896) — мініатюра, оповідання

· Покора (1898)

· Під голим небом (1900) — нарис

· Смутно колишуться сосни (1901) — мініатюра

· Мої лілеї (1901) — мініатюра

· Самітно мені на Русі (1902) — мініатюра

· До світа (1903)

· Через кладку (1905) — оповідання

· В долах (1907) — мініатюра

· В неділю рано зілля копала… (1908)

· Весняний акорд (1910) — мініатюра

· Лист засудженого вояка до своєї жінки (1917)

· Назустріч долі (1917)

· Сниться (1917)

· Вовчиха (1923) — оповідання

· Зійшов з розуму (1923)

 

Ліна Костенко

(Нар. 1930р.)

поет-шістдесятник

«цитадель духу» української літератури

Народилася 19 березня 1930р. в м. Ржищеві під Києвом в учительській родині.

Батька переслідували КДБ та перед війною кинули в табір.

У 1936р. родина перебралася до Києва.

Ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро». У 1946р. були опубліковані її перші вірші.

Провчившись деякий час у Київському педагогічному інституті, у 1952р. стає студенткою Московського літературного інституту.

Незабаром виходять перші збірки.

Стала однією з найактивніших учасниць шістедяситників.

Збірку «Зоряний інтеграл» заборонили цензурою. Однак письменницю не арештували.

Вона продовжувала писати і згодом, у 1977р, знову друкувалися твори.

Отримала Державну премію України ім. Шевченка, премію фундації Антоновичів, премія Франчески Петрарки та медаль Святого Володимира.

Стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Теліги, професором Києво-Могилянська академії.

У 90-х роках перестала брати участь у громадському житті, відмовилася від звання Героя України.

Лише в період «помаранчевої революції» у 2004р. на деякий час повернулась до громадського життя.

Творчість:

- збірка «Проміння землі» (1957р.); збірка «Вітрила» (1958р.); збірка «Мандрівка серця» (1961р.); збірка «Зоряний інтеграл»; збірка «Княжа гора»; збірка «Над вічними берегами вічної ріки» (1977р.); роман «Маруся Чурай»; збірка «Неповторність» (1980р.); збірка «Сад нетанучих скульптур» (1987р.); збірка «Вибране» (1989р.); роман «Записка українського сумашедшого» (2011р.).

 

 

Іван Котляревський

(1769-1838)

Основоположник нової української літературної мови

Народився 9 вересня 1769р. в Полтаві в сім’ї канцеляриста.

Навчався у дяка. Із 1780 по 1789 вчився у Полтавській духовній семінарії.

У 1789—1793 працював канцеляристом, у 1793—1796 — домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах.

У 1796—1808 перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку.

У 1806—1807 Котляревський в ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні, був учасником облоги Ізмаїлу.

У 1808 вийшов у відставку з орденом святої Анни.

З 1810 працював наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян».

У 1812 під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію Котляревський сформував у містечку Горошині на Полтавщині 5-ий український козачий полк, за що отримав чин майора.

У 1817—1821 — директор Полтавського вільного театру.

У 1818 разом з В.Лукашевичем, В.Тарновським та ін. Входив до складу полтавської масонської ложі «Любов до істини».

Член Вільного товариства любителів російської словесності з 1821 року.

Підтримував зв’язки з декабристами.

У 1827—1835 — попечитель «богоугодних» закладів.

Помер 10 листопада 1838р. і похований у Полтаві.

Твори:

· поема «Енеїда» (1798) — перший твір нової української літератури, написаний народною мовою

· водевіль «Москаль-чарівник» (1819)

· п’єса «Наталка-Полтавка» (1819)

· «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну»

· Записи про перші дії російських військ у турецьку війну 1806 року (російською мовою)

· кантата «Малороссийский губернский общий хор»

· «Ода Сафо» — переклад на російську мову

 

 

Михайло Коцюбинський

Сонцепоклонник

(1864-1913)

Народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Віддали до початкової школи (1875 — 1876). Навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880).

Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася.

У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.

Почав друкуватися в 1890 р. — львівській дитячій журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».

У 1892–1896 був у складі Одеської філоксерної комісії. Потім працював у Криму. Згодом переїхав у Чернігів, де займав посаду діловода при земській управі. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником.

Постійні матеріальні нестатки, конфлікти з владою та ще постійна зажура долею коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної, молодшої за нього на 16 років. У 1907 р. з анонімного листа дружина дізналася про стосунки чоловіка з Аплаксіною та примусила його дати слово не кидати родину.

1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби.

Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз.

Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало.

Твори:

· Харитя (1891)

· На віру. Повість (1891)

· Маленький грішник (1893)

· Помстився (1893)

· Казка «Хо» (1894)

· На крилах пісні (1895)

· Для загального добра (1895)

· Відьма. (1898)

· По-людському (1900)

· Дорогою ціною (1901)

· На камені (1902)

· етюд «Цвіт яблуні»(1902)

· Під мінаретами (1904)

· Сміх (1906)

· Він іде! (1906)

· Persona grata (1907)

· В дорозі (1907)

· Intermezzo (1908)

· Дебют (1909)

· Fata morgana (1 ч. — 1902—1903, 2 ч. — 1910)

· Сон (1911)

· Тіні забутих предків (1911)

· Подарунок на іменини (1912)

· Хвала життю (1912)

· Pack-storm

· Нюренберзьке яйце

Микола Гурович Куліш

(1892-1937)

драматург

 

· Творець модерної драми

· Драматург-новатор

· Розстріляне відродження

Народився 6 грудня 1892р. у с. Чаплинці у родині батрака-селянина. Рано втратив батьків.

Навчався в Олешківському міському училищі та в чоловічій гімназії.

Із притулку забрала родина Невелів.

Закохався у Антоніну Невель та згодом одружився на ній.

1913р. — написав першу п’єсу «На рыбной ловле».

Навчався у Новоросійському університеті, але був мобілізований до царської армії.

У 1915р. тяжко поранено під Смоленськом.

У 1918р. організував «Просвіту» в Олешках і почав писати роман «Трохим Леміш». За часів революції симпатизував соціалістичній партії.

У 1919р. стає членом Дніпровського політвиконкому й завідувачем управління народної освіти. Стає відомим завдяки постановці драми «97» Г. Юрою. З 1925р. поринає у літературну творчість. Спочатку член «Гарту», потім стає президентом ВАПЛІТЕ. Редагує журнали «Червоний шлях» і «Літературний ярмарок».

Член «Політфронту» та очолює УТОДІК (Українське товариство драматургів і композиторів).

У літературній дискусії поділяє позицію Хвильового.

У 1927-1933р. він, знаний драматург, починає розчаровуватись у новій владі, співпрацює з театром Леся Курбаса «Березіль».

1934р. — звинувачено в буржуазному націоналізмі. Присудила до 10 років ув’язнення на Соловках, хоча і був тяжко хворий туберкульозом.

В період з 27 жовтня по 3 листопада 1937р. розстріляли в урочищі Сандармох.

 

Твори:

- 1913р. перша п’єса «На рыбной ловле»

- 1918р. роман «Трохим Леміш»

- 1924р. драма «97»

- 1925р. перша комедія «Отак загинув Гуска»

- 1927р. п’єса «Народний Малахій»

- 1928р. комедія «Мина Мазайло»

- 1929р. драма «Патетична соната»

- 1932р. драма «Маклена Граса»

Пантелеймон Куліш
(1819-1897)

Автор першої фонетичної абетки для української мови

Народився 7 серпня 1819 року в містечку Воронежі Чернігівської губернії.

Навчався в Новгород-Сіверській гімназії. а першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки. З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі.

Згодом працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», запрошують його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету.

Через два роки Петербурзька Академія наук посилає Куліша у відрядження в Західну Європу, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року.

У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга. Його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Після довгих клопотань здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

У 1850-х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси». В останні роки життя оселяється на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін». У змаганні знесиленого тіла з творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш з життя 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

Твори:

- перший україномовний історичний роман «Чорна рада»

- гумористичні оповідання:

· «Циган»

· «Пан Мурло»

· «Малоросійські анекдоти»

- оповідання на тему нещасливого кохання:

· «Гордовита пара»

· «Дівоче серце»

- історичні оповідання:

· «Мартин Гак»

· «Брати»

· «Січові гості»

- роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад»

- романтично-ідилічне оповідання «Орися»

- інші твори:

· «До кобзи»

· «Заспів»

· «Маруся Богуславка»

Євген Маланюк
(1897-1968)

 

імператор залізних строф
український Одіссей
поет-воїн
«пражанин».

Народився 20 січня 1897р. в м. Архангороді на Херсонщині. Навчався в Єлисаветградській реальній гімназії.

1914 р. — вступив до Петроградського політехнічного інституту, але не закінчив, бо був мобілізований до Армії УНР. 1920 р. — з’являється друком перший вірш. Після поразки УНР назавжди покидає Україну. Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на поетичній творчості. Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина».

Восени 1923 р. переїздить до Чехословаччини. Стає лідером «Празької поетичної школи».

1925 р. — видає першу збірку «Стилет і стилос». В очікуванні арешту, залишивши дружину й сина, переїздить до Німеччини, а потім до США (входив до об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово»). Помер 16 лютого 1968р. по дорозі в театр.

Творчість

- Історіософічність творчості — спроба вмотивувати, пояснити логіку історичних подій, осмислення їх сенсу для України.

- Чітка організація поетичної мови, нагромадження приголосних, сторення ефекту „непісенності», строгості, суворості.

- Наскрізна ідея української державності

Належав до умовної «Вісниківської квадриги» — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз, бо друкувались у часописі «Вісник» (квадрига — четвірка коней).

Збірки:

- 1925р. перша збірка «Стилет і стилос»

- 1926р. «Гербарій»

- 1930р. «Земля і залізо»

- 1934р. «Земна Мадонна»

- 1939р. «Перстень Полікрата»

- 1943р. «Вибрані поезії»

- 1951р. «Влада»

- 1953р. поема «П’ята симфнія»

- 1954р. «Поезії»

- 1959р. «Остання весна»

 

Андрій Малишко
(1912-1970)

Народився 14 листопада в Обухові (нині місто Київської області) в сім’ї шевця. Закінчив семирічку в рідному селі, вчився в медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти.

У 1930 р. Андрій Малишко надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус».

В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі.

В 1934–1935 роках служив у Червоній армії.

Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик».

Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», і в партизанській газеті «За Радянську Україну».

Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944–1947). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом ВКП (б) від 1943 року.

В 1960-х роках — голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини». Мешкав у Києві в будинку письменників Роліті по вулиці Б. Хмельницького, 68. Помер 17 лютого 1970 року.

Збірки:

· «Батьківщина» (1936)

· «Лірика» (1938)

· «З книги життя» (1938)

· «Народження синів» (1939)

· «Листи червоноармійця Опанаса Байди» (1940)

· «Березень» (1940)

· «Зоревідні» (1940)

· «Жайворонки» (1940)

· «До бою вставайте!» (1941)

· «Україно моя!» (1942)

· «Понад пожари» (1942)

· «Слово о полку» (1943)

· «Битва» (1943)

· «Полонянка» (1944)

· «Ярославна» (1946)

· «Що записано мною» (1956) — «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»

· «Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»

· «Полудень віку» (1960) — «Вчителька»

· «Листи на світанні» (1961)

· «Прозорість» (1962)

· «Дорога під яворами» (1964)

· «Рута» (1966)

· «Синій літопис» (1968)

· «Серпень душі моєї» (1970).

Написав тексти пісень до фільмів: «Макар Нечай» (1940), «Богдан Хмельницький» (1941), «Роки молодії» (1942), «Щедре літо» (1950), «Долина синіх скель» (1956), «Лілея», «Таврія» (1959), «Чорноморочка» (1959), «Абітурієнтка» (1973).

Панас Мирний

Справжнє прізвище — Рудченко

(1849-1920)

Народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині.

Після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на роботу.

Чиновницька служба почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді.

Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі.

З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті.

Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім’ям Панас Мирний, з’явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році.

Ще 1875 року в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», в зв’язку з так званим Емським указом твір не був опублікований і вперше з’являється в Женеві у 1880 році.

Ще за молодих років він був зв’язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія».

Коли 1914 року було заборонено вшанування пам’яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади.

Після встановлення Радянської влади в Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року.

Твори:

- оповідання:

· «Лихий попутав»

· автобіографічне оповідання «Ганнуся»

· цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться»

· «Пасічник»

· «Яків Бородай»

· «Замчище»

· «Визвол»

· «Морозенко»

- повісті:

· «П’яниця»

· «Лихі люди»

· «Лихо давнє й согочасне»

· «Голодна воля»

· «За водою»

- романи:

· «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

· «Повія»

- новела «Лови»; п’єса «Лимерівна».

Іван Нечуй-Левицький
(1838-1918)

«Писати треба так, як люди говорять.»

І. Нечуй-Левицький

«Іван Левицький – се великий артист зору, колосальне,

всеобіймаюче око України.» І. Франко

Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії, в сім’ї сільського священика. У 7 років віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі.

У 14 років вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем.

1861 року вступає до Київської духовної академії. 1865 року закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії в гімназіях Каліша та Седлеця. Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати.

З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів.

Потрапляє під таємний нагляд жандармерії.

1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях.

Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року.

«Українське життя – то не початий рудник, що десь під землею, хоч за його вже бралися такі високі таланти, як Шевченко…» І. Нечуй-Левицький

Твори:

- 1868 р. «Дві московки»

- 1876р. повість «Микола Джеря»

- 1875р. комедія «На кожум’яках»

- 1875р. історична драма «Маруся Богуславка»

- 1878р. повість «Бурлачка»

- 1879р. повість «Кайдашева сім’я»

- 1881р. «Старосвітські батюшки та матушки»

- 1890р. «Українські гумористи й штукарі»

- 1893р. повість «Над Чорним морем»

- 1907р. «Сучасна часописна мова в Україні»

- 1914р. «Граматика української мови» в 2-х ч.

Олександр Олесь

Справжнє прізвище — Кандиба

(1878-1944)

Символіст

Народився 4 грудня 1878 року в м. Білопілля Слобожанщини, Сумської області в чумацько-селянській сім’ї.

Закінчив початкову школу й двокласне училище, а у віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова.

Брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з’являються його перші вірші.

Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки змушений був залишити його.

У 1903р. вступив до Харківського ветеринарного інституту. Опісля працює на Дарницькій скотобійні.

Визначальним фактом у житті стала поїздка на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві.

Творчість виразно поділяється на два періоди — в Україні (1907–1918) та в еміграції (1919–1944).

Подорож Гуцульщиною у 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями.

У 1913 р. побував в Італії.

Після більшовицького жовтневого перевороту опиняється за кордоном (1919). За кордоном оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі, видає ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною.

На твори, писані Павлом Тичиною на замовлення партії, Олександр Олесь відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича.

Основні твори:

· збірка «З журбою радість обнялась»

· збірка «Княжа Україна»

· драматична поема «Ніч на полонині»

· драматичний етюд «По дорозі в Казку».

Інші твори:

· «Брати-вигнанці, пригадаймо…»

· «В болотах жаби рай знайшли…»

· «В Вас стільки сонця золотого…»

· «В вигнанні дні течуть, як сльози…»

· «Зима пройшла, весна минає…»

· Зимою

· «Золоті хвилини линуть…»

· «І ти продався їм, Тичино…» (1928)

· «Ні, душу мучити свою…»

· «Ні, забуття не дасть мені й сама природа…»

· «О правда! Мій народ смішний безкрає…»

· «О принесіть як не надію…»

· «О слово рідне! Орле скутий!..»

· «Одну я любив за веселість…»

· «Очі — дві волошки в житі…»

· «Хтось постукав в моє серце…»

· «Хтось ударив без жалю по серцю моїм…»

· Чари ночі

· «Чи вгледжу ще свою країну…»

 

Валер’ян Підмогильний
(1901-1937)
неореаліст

 

· Розстріляне відродження

· Зачинатель молодої української прози

Народився 2 лютого 1901р. у с. Чаплі.

Закінчив церковноприходську школу та Катеринославське реальне училище. Навчався у Катеринославському університеті

У 1920-1921р. працював учителем.

1921р. — вирушає до Києва і працює бібліографом у Книжковій палаті

Одружується з донькою священика Катериною Червінською у Ворзелі, подружжя поселяється в Києві.

Працював редактором у видавництві «Книгоспілка», а з 1925р. — у журналі «Життя й революція». Стає організатором літературної організації «Ланка», а потім МАРСу.

1929р. — переїздить до Харкова, де починаються репресії проти нього.

1933-1934р. — пише останній твір «Повість без назви..», яку так і не закінчив.

8 грудня 1934р. заарештовано

9 червня 1935р. прибув на Соловки як особливо небезпечний політичний злочинець.

В період з 27 жовтня по 3 листопада 1937р. розстріляли в урочищі Сандармох.

У 1956р. був посмертно реабілітований.

Твори:

- перше оповідання – «Важке питання»

- 1919р. «Гайдамаки», «Ваня»

- 1920р. перша книга «Твори. Т. 1»

- 1921р. повість «Остап Шаптала»

- 1924р. «Сонце сходить»

- 1925р. оповідання «Син»

- 1927р. збірка «Проблема хліба»

- 1928р. роман «Місто»

- 1930р. роман «Невеличка драма»

- 1933р. оповідання «З життя Будинку»

Максим Тадейович Рильський
(1895-1964)
поет-неокласик

 

Відомий поет, перекладач, фольклорист, мовознавець.

Народився 19 березня 1895р. в м. Києві в родині етнографа Тадея Рильського.

Навчався в приватній гімназії Науменка в Києві.

1915-1918 — навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, згодом перевівся на історико-філологічний факультет Українського народного університету.

1919-1929 — працював вчителем у селах.

Критикував комуністичну дійсність, за що його арештували у 1931р. і ув’язнили на 5 місяців.

Після тюрми творчість зазнає змін, у збірці «Знак терезів» поет прославляє радянську владу.

Відтоді творчість розділилася на дві течії – офіційну та лірично-філософську.

За роки війни талант ожив та забуяв патріотичними творами.

Влада планувала позбутися поета, але йому пощастило.

24 липня 1964р. помер.

Збірки поезій:

- 1910р. «На білих островах»

- 1918р. «Під осінніми зорями»

- 1922р. «Синя далечінь»

- 1925р. «Поеми»

- 1925р. «Крізь бурю і сніг»

- 1926р. «Тринадцята весна»

- 1929р. «Гомін і відгомін»

- 1927р. переклад поеми Міцкевича «Пан Тадеуш»

- 1932р. «Знак терезів» (перша після ув’язнення)

- 1960р. «Троянди й виноград»

- 1960р. «Далекі небосхили»

- «Голосіївська осінь»

- «Зимові записи».

Василь Симоненко

(1935-1963)

Поет-шістдесятник

«витязь молодої української поезії»

Народився 8 січня 1935р. у с. Біївцях на Полтавщині в селянській родині.

У три роки почав опановувати грамоту, у п’ять написав першого віршика.

Після закінчення десятирічки у с. Тарандиці протягом 1952-1957рр. навчався на факультеті журналістики Київського держа