Композиція (сюжет та його елементи, поза сюжетні елементи)

В основі сюжету лежить відомий античний міф: на десятий рік війни між греками та троянцями за чарівну Олену греки зруйнували Трою, а Еней із залишками троянців за велінням богів Середземним морем поплив до Латинської землі, щоб там заснувати нове царство. Мандри Енея описав Вергілій у епопеї «Енеїда», а І. Котляревський в образах троянців і царів зобразив мешканців України другої половини XVIII — початку ХІХ ст. Хоч козацтво й було зображено під масками троянців, але ні грецькі імена гepoїв «Енеїди» Котляревського, ні те, що Січ названа Троєю, не ввело читачів в оману — всі розуміли, про що і про кого, йдеться:

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак …

А розділи, де троянці співають запорізькі пісні, де звучать згадки про гетьманщину — все нагадування народові про славне минуле і заклик до його відновлення. Отже, у творі ми бачимо розгортання двох сюжетних ліній: перша — реальні мандри запорізьких козаків після скасування Січі; друга — канва самого сюжету Вергілія.

«Енеїда» Вергілія розповідає у піднесеному і урочистому тоні про доблесть і мужність Енея — предка роду Юлїїв, прославляє завойовницьку політику Риму, а поема І. П. Котляревського є пародією на цей твір і уславлює волелюбні прагнення українського народу. І як бачимо, виходячи зі змісту поеми, перша сюжетна лінія домінyє над другою, що дозволяє зробити висновок про те, що герої «Енеїди» І. П. Котляревського — це типи національних характерів, а конкретніше — запорізьких козаків:

Так славнїї полки козацькі
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
В шапках, було, як мак, цвітуть.

Котляревський згідно з вимогами жанру дотримується сюжету, запозиченого у Вергілія.

Як бачимо, зміст обох творів схожий. І все-таки «Енеїда» оригінальна насамперед за композицією: у римського автора 12частин, а в Котляревського — тільки 6. Ряд епізодів (наприклад, розповідь Енея про загибель Трої) український письменник зовсім випускає, а деякі, навпаки, розгортає у ширші картини (наприклад, сцену зустрічі троянців з Дідоною), пекло і рай описує по-своєму, інші картини теж оригінальні, бо вони в дусі українського фольклору, та й дія відбувається в Україні (названо ряд міст і сіл Полтавщини, наприклад Лубни, Гадяч, Вудища). Котляревський часто в полотно твору вплітає епізоди з життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, учнів. Прийоми гостей, полювання, готування до війни, «субітки» тощо у Вергілія відсутні. До того ж описи побуту українського суспільства у Котляревського часто такі великі, що забуваєш про першооснову поеми.

Правда та художній вимисел

Правдиві й мальовничі картини життя України відтіснили античний світ на другий план. 3авдяки такому самостійному підходу до справи «Енеїда» і на запозичений сюжет вийшла оригінальним твором. По суті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося, бо минуле тут стало сучасним, сучасне — минулим, героїчне — побутовим, а побутове — піднесено-урочистим.

Проблематика твору

Засуджуючи соціальну несправедливість, Котляревський мріяв про таке суспільство, в якому пануватимуть високі благородні моральні заповіді, люди житимуть за законами добра і правди, а тому він виступив зі своєю моральною програмою. У пекло Котляревський помістив скупих, брехунів, гульвіс, самогубців, лжевчених, графоманів, пияків, балакунів, модниць, перекупок, паліїв, ворожбитів, злодіїв, картярів, лікарів-партачів – усіх, чиї дії народ трактував як аморальні, за які людина після смерті потрапляє в пекло, де зазнає тяжких мук.

Поет звинувачує й тих, хто не дбає про честь сім’ї: дівчат, що забули про дівочу гідність; звідниць; парубків, які «ізроду не женились», а підбивали на любощі заміжніх молодиць, що зраджують своїх чоловіків. Осуд у поета викликають святенниці, які на людях «молилися без остановки» і «били сот по п’ ять поклін», а поховавши молитовники, «казились, бігали, скакали і гірше дещо в темноті».

Ченці; попи і крутопопи
Мирян щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями,
Та знали церкву щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали …

А якою ж повинна бути людина? Котляревський про це мав свою власну думку. Ось, наприклад, як, за уявленнями автора «Енеїди», живуть праведники в раю:

Ні чванились, ні величались,
Ніхто не знав тут мудровать,
Крий Боже, щоб не догадались
Брат з брата в чім покепковать;
Ні сердилися, ні гнівились,
Ні лаялися і не бились,
А всі жили тут люб’язно …

Котляревський-педагог не оминув і теми виховання. Він картає батьків, «які синів не вчили, а гладили по головах, і тільки знай що їх хвалили». Таке потакання примхам дітей, сліпа любов давали протилежний наслідок: з них виростали ледарі, сини «чубили батьків» і тільки очікували їхньої смерті, щоб самим заволодіти маєтками. Осудливо говорить поет і про тих, хто тільки й лає дітей, б’є їх.

Важливо зазначити, що описані Котляревським аморальні явища стосуються не всього суспільства, а переважно панівних класів. Народ ненавидить панів не лише за їхню експлуататорську суть, а й за розпусту, моральне виродження. Автор поеми й відобразив ці погляди. Як поет-громадянин, він викрив також національні вади українців: нерішучість, надмірну добродушність, легковірність тощо. Отже, і духовне багатство народу, і те, що заважає иому успішно розвинутися, показано в «Енеїді» однаково правдиво.

Аналіз художніх образів

Усі образи поеми можна поділити на три великі групи.

· Еней і троянці. У цих образах І. Котляревський змалював українських козаків-запорожців з їх хоробрістю, веселими звичаями, завзяттям.

· боги. В образах Зевса, Юнони, Венери, Нептуна, Еола, Плутона та інших змальовано феодально-поміщицьку верхівку з усіма її негативними рисами — хабарництвом, інтриганством, зневажливим ставленням до простих людей. Боги втручаються в Енеєву мандрівку: одні — допомагають йому, інші — перешкоджають.

· всі земні герої, царі. У цих образах письменник зобразив українських поміщиків-феодалів, їх взаємини і побут.

Головним героєм поеми є Еней, іменем якого і названо твір. Але Еней не сам, з ним усюди і завжди його вірні побратими-троянці.

Еней — відважний, хоробрий ватажок, який повів своє військо до Латинської землі. Автор із любов’ю змальовує його:

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний
Завзятіший од всіх бурлак.

Еней здатний і на бійку, і на розваги, і на дипломатичні стосунки з Латином, Aцecтом, Евандром та іншими царями; вміє майстерно танцювати, любить випити і погуляти.

Портретний образ Енея зустрічаємо на сторінках поеми багато разів. Автор то милується ним:

Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
Такий, як був Нечеса-князь,
На нього всі баньки п’ ялили,
І сами вороги хвалили,
Його любив всяк — не боявсь.

А то змальовує у досить-таки непривабливому вигляді:

Напали з хмелю перелоги,
Опухли очі, як в сови,
І ввесь обдувся, як барило,
Було на світі все немило …

Однак мужність Енея захоплює автора протягом усієї поеми. На полі бою Еней — мудрий, завзятий полководець:

Еней совавсь, як навіжений,
Кричав, скакав, мов віл скажений,
І супротивних потрошив:
Махне мечем — врагів десятки
Лежать, повиставлявши п’ ятки;
Так в гніві сильно їх локшив!

Дотепність Енея, цього козака-веселуна особливо імпонує письменникові, бо що то за козак, коли він не жартує и не може вчасно кинути влучне слово?

Але коли ситуація складна, Еней звертається за порадою до своїх вояків — значить, поважає Їх. Він тепер уже не чваниться і визнає, що перемоги над ворогом — це заслуга насамперед хороброї дружини.

У бою Еней одчайдушний і великодушний: «лежачих не займає», але честь козака захищає. Він – «правдивий чоловік», зразок витримки і взагалі «К добру з натури склонний», щедрий: «як бува у нас, хотів останнім поділиться». Користується любов’ю та повагою троянців.

Розкриттю теми патріотизму українського козацтва, його волелюбності служать також образи інших троянців. Правда, спочатку їхні вчинки викликають у нас рішучий протест і осуд:

Щодень було у них похмілля;
Пилась горілка, як вода;
Щодень бенкети, мов весілля,
Всі п’яні, хоч посуньсь куда.

Проте в останніх частинах поеми троянців наче підмінили. Ці бурлаки-побратими, раніше «моторні … швидкі, проворні» тільки для власної вигоди, стають хоробрими, великодушними і навіть дисциплінованими воїнами, незламними в присязі, вірними й волелюбними синами вітчизни, що готові до останньої краплі крові «свою свободу боронити». Вони перемагають і в найбезвихідніших ситуаціях. Їхні одчайдушність і лицарство тепер проявляються не в гулянках, а на полі бою. На заклик Енея: «Козацтво! Рицарі! Храбруйте! — вони відповіли ділом, а в навчанні вони були зразком ретельності й тямущості. Відчувається, що автор сам милується своїми троянцями-козарлюгами, жартує з них, але глуму в тому сміху нема.

Отже, троянці — це життєрадісні, сміливі люди, які люблять добре поїсти, попити, погуляти, розважитись, але вміють і міцно стиснути в руках зброю, постояти за свою честь і мужньо захищати вітчизну, а якщо потрібно, то і віддати життя за неї. Загартовані в походах і боях, троянці над усе ставлять військову доблесть, бойове товариство, побратимство, вірність обов’язку і дружбі. Серед троянців найяскравіше виділяються два друга, Низ і Евріал.

Одна з найхвилюючих подій поеми, героїчний вчинок Низа і Евріала, вилазка в стан ворога — свідчення глибокого усвідомлення ними свого патріотичного обов’язку, вірності присязі. Низ і Евріал — не троянці за походженням, але були на службі, вони завербувалися до Енейового війська і сумлінно несуть службу. У Евріала є вдома старенька мати, а у Низа немає нікого:

От я так чисто сиротина,
Росту, як при шляху горох:
Без нені, без отця дитина,
Еней — отець, а неня — бог.

Низ вмовляв товариша, щоб той залишився на варті, а у стан ворога, де можна загинути, Низ піде сам. Низ нагадує Евріалові, що він повинен жити заради матері. Але бойова дружба між героями-патріотами така міцна, що нічого не може стати їм на заваді. Евріал відповідає товаришеві:

… Де общеє добро в yпадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять;
Як ми Енею присягали,
Для його служби жизнь оддали,
Тепер не вільна в жизні мать.

Як клятва вірності своєму побратимові звучать слова Евріала:

Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду
На сто смертей піду з тобой.

Друзі пішли у ворожий табір вночі, щоб вирізати ворогів і цим допомогти троянцям здобути перемогу. Але Евріал потрапив до рук ворогів, і смерть товариша викликала смертельну ненависть у Низа до його вбивць, і він один кинувся проти озброєних ворогів. Автор підкреслює:

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша от гармат.

Таким чином, в образах Низа і Евріала І. П. Котляревський зма- лював мужніх патріотів, вірних козацькій присязі і бойовій дружбі.

На високому Олімпі живуть боги, які оглядають земний світ і вер- шать долі простих людей. Це наймогутнiший з богів — 3евс, Венера, Юнона, бог моря Нептун, бог вітрів Еол, бог вогню і ковальської справи Вулкан. Життя богів проходить у постійних бенкетуваннях, інтригах, сварках. Ворогування між Юноною і Венерою відбивається на долі Енея: Юнона — намагається заподіяти йому смерть, у всьому перешкоджає, а Венера допомагає де тільки можна.

В образах богів автор змальовує чиновне панство, вельмож-феодалів ХVІІІ ст. з їхнім світоглядом і манерами. Численні сцени переконують нас, що боги — продажні чиновники, хабарники, мова їх переповнена лайливими словами, вульгаризмами. Ось мова Зевса, що гримає на богів:

Та цитьте, чортові сороки! -
Юпітер грізно закричав. -
Обом вам обіб’ю я щоки;
Щоб вас, бублейниць, враг побрав!
3анишкніть, уха наставляйте
І слухайте, що я скажу;
Мовчіть! Роти пороззявляйте,
Хто пискне, — морду розміжжу!

За поведінку богів навіть Зевсу соромно:

Чи довго будете казитись
І стид Олімпові робить?
***
Поступки ваші всі не божі;
Ви на сутяжників похожі
І раді мордувать людей;
***
А вам, олімпські зубоскалки,
Морчухи, дзиги, фіглярки,
Березової дам припарки,
Що довго буде вам втямки.

Саме такого зображення від Котляревського вимагав бурлескний стиль. Доброзичливий гумор у зображенні богів часто переходить у сатиру — висміюються такі риси їх характеру, як грубість, заздрощі, самодурство, сварливість.

Автор за допомогою мовної характеристики створює характери персонажів, розкриває їх внутрішній світ, звички, манери поведінки.

Юнона «суча дочка», Венера «плюгава, невірна, пакосна, халява», Еол — хабарник, Нептун — «іздавна був дряпічка» (хабарник) — таким постає перед читачами «високий Олімп» у зображенні у Котляревського. Енеєві розтлумачують:

Ти знаєш — дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,
Уміє жить по правді сущій,
То той хоть з батька, то здере.

Такою, на думку автора, була верхівка тогочасного суспільства. А в образах царів втілюються риси українських поміщиків феодалів; їхнє життя теж проходить в нескінченних бенкетах, розвагах, сварках, інтригах. Ось який бенкет влаштувала Дідона на честь Енея:

Тут їли рознії потрави,
І все з полив’яних мисок…
І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку.

Сама Дідона зображена автором так:

Спідницю і карсет шовковий
І начепила ланцюжок;
Червоні чоботи обула,
Та і запаски не забула,
А в руки з вибійки платок.

І страви на бенкеті українські, і напої, і одяг на царях і троянцях, тож і герої — теж українці. Згадаймо ж і дари, якими цар Латин передав через послів Енею:

Лубенського шмат караваю,
Корито опішнянських слив,
Горіхів київських смажених,
Полтавських пундиків пряжених
І гусячих п’ять кіп яєць …

Не з берегів Тібру, а з українських міст і сіл були дари. Все українське! Тож це ще раз підтверджує, що незважаючи на назву «Енеїда» твір про Україну часів І. П. Котляревського, тому й герої їі — українці.

 

Аналіз «За мить щастя»

 

Олесь Гончар

Жанр: новела.
Тема: зображення кохання з першого погляду й страшної розплати за мить щастя.
Головна ідея: оспівування краси й сили почуття кохання.

У 1964 р. з’явився цей маленький шедевр О. Гончара. У новелі йому на високому художньому рівні вдалося показати красу і силу почуття кохання. Це най­улюбленіша тема митця («З любові — творчість, з любові — щастя людське»).

Перед нами постають звичайні люди — артилерист Сашко Діденко і його несподівана кохана Лорі, чи Лариса, яку він зустрів на жнив’яному полі. Рапто­вий спалах пристрасті під палючим сонцем як неймовірний злет людської душі, вивільнення її від земних умовностей і засторог. Чи ж можливе це в недоскона­лому світі? Війна скінчилася, попереду демобілізація, повернення додому, там нове життя, у якому люди, які бачили віч-на-віч смерть, будуть гуманніші, бла­городніші, добріші й насамперед щасливі, бо навчилися цінувати кожну мить. Мрія от-от стане реальністю. До неї впевнено наближається Сашко. Він готовий до зустрічі з коханою. Про це йдеться в експозиції твору.

Нарешті, ми бачимо свято душі» їі розкріпачення, яке щойно відчули хлопеиь і його «мадярочка». Шалена пристрасть кохання, яке переживають герої, передається низкою відповідних деталей, епітетів: «палаюче літо», спрага, що мучить Сашка-водовоза, свіжі снопи… Перший погляд хлопця вихоплює «живе полум’я» — одну зі жниць. Проте серед цих палаючих барвів Лариса все ж особлива, хоч і є мовби невід’ ємною часткою жнив’яного пейзажу.

Її портрет має такі деталі: «червона, як жар» кофтина, «загорілі ноги», темне волосся, «карим сонцем налляті очі», «густовишневі губи» — уже од такої портретної характеристики створюється настрій жати, шаленства, романтичної піднесеності. Він посилюється описом: «Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум’я що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п’янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайома! — і очі її були повні щасливого п’яного сонця».

Кульмінація новели: на тлі цього любовного шаленства несподівано з’являєть­ся украй розлючений її чоловік із гострим серпом у руці. Письменник свідомо «згущує» тут барви, напруження наростає: «чорне обличчя», «божевільна каламуть в очах» (як контрастна до сонячності в очах Лариси!), важке дихання і пост­ріл, який може зупинити цю страшну лавину, здатну в одну мить знищити най­світліше — кохання. Ця кульмінаційна сцена має важливий притчовий підтекст, який утілює головну ідею: життя таке коротке, однак кожна мить може відкрита перед нами вічність. Її О. Гончар утілює через художні образи, через назву. Уже ця особливість новели «За мить щастя» підносить її до високого рівня художності.

Напруженість сюжету дедалі посилюється, адже Сашко вбив чоловіка Лариси, тепер його будуть судити. Ще ніхто не знає, як розплатиться хлопець «за мить щас­тя», але, певно, то буде так само несподівано. Теперішні фарби описів, портретів контрастують із попередніми. Насамперед, звернімо увагу, якою виглядає Лариса. Вона вже не зваблива «переможниця» життя, а ніби безпомічна жертва обставин — «змучена, перестпраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої», «темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало».

Зате Сашко ще перебуває в полоні миті щастя. Зовсім не переймається тим, що знаходиться в «арештантському курені», під вахтою, не задумується, яка розплата його чекає. Для нього відкрилося справжнє безмежжя світу любові.

Отже, обидва образи закоханих ніби доповнюють один одного, створюючи єдиний повнокровний образ любові, яка завжди має поєднувати в собі піднесе­ність і страждання. Але чи переможе така любов усе, чи подолає фатум? Безпе­речно письменникові хотілося б саме це довести — це вже було в новелі «Модри Камень». Але в 1960-х роках романтизм молодого Гончара набуває «реалістичнішого озвучення», досвід, час зробили інші наголоси. Чи візьме повоєнне суспільство на свій прапор таку любов? — чується за текстом риторичне запитання автора. Його герой ще живе наче в неземному світі, для нього розкрилася важлива життєва істина, але не дійшла до свідомості страшна небезпека — вирок військового трибуналу.

Є в новелі два речення, за якими криється досить цікавий зміст і суть справжньої трагедії: «Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його. Справа дій­шла до Москви». Любов не виправдано, престиж держави перевищує всяку гуман­ність — справа набула міжнародного розголосу. Але чого варта ця держава, якщо вона така байдужа до долі конкретної людини? Що насправді понесла вона в Єв­ропу на своїх прапорах? Хоча Олесь Гончар цих акцентів і не розставляє (і дуже добре!), проте вони звучать із підтексту, через зображення «живих» людей, їхніх почуттів. Як митця, письменника тепер насамперед цікавить внутрішній стан хлопця на­передодні страти, він прагне достовірно й водночас експресивно передати напруже­ність ситуації, «розхвилювати» читача, розтривожити його розум, емоції, уяву. Автор навіть дозволяє собі помріяти, створивши умовну ситуацію, кидає легкий мазок художника: стається чудо — Сашка помилувано, усі щасливі: військові, містечко виноградарів, а найголовніше — він і вона. Проте ос­танній, завершальний мазок художника вертає нас до реальності, опускає на землю: «Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись».

Неймовірна щирість вираження почуттів (як героїв, так і оповідача), природ-ність поведінки дійових осіб, невимушеність розповіді, утілення саме через образну структуру тексту високого філософського змісту — усе разом робить новелу художньо викінченою, досконалою і неповторною.

Більшість новел, оповідань митця, особливо пізніші, будуть інакшими, наби­ратимуть викривального, публіцистичного, ідеологічного спрямування, у них буде акцентовано насамперед на важливих суспільних проблемах. Так звучати­муть, наприклад, «Кресафт», «Чорний яр», «Пізнє прозріння» та ін.

 

Аналіз «Заповіт»

Тарас Шевченко

 

Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: громадянська.
Провідний мотив: заклик до повалення експлуататорського ладу й розбудови нового вільного суспільства.
Віршовий розмір: хорей.

Заповіт Т. Шевченка — патріотичний гімн.

«Заповіт» Тараса Шевченка є бойовою програмою для закріпаченого народу, неповторним поетичним заповітом у світовій літературі.

Твір був написаний у грудні 1845 року, коли Шевченко лежав хворий у Переяславі у знайомого лікаря А. Козачковського. Літературознавець Г. Нудько писав, що хоч поштовхом до написання вірша була тяжка хвороба автора, проте «причини, що породили твір, крилися в тій суспільно-політичній дійсності, яку спостерігав і вивчав поет у 30-40-х роках…»

Вірш починається звертанням поета до народу. У ньому висловлюється палка любов до трудящих, до рідної землі, віра в те, що пригноблені повстануть, розірвуть кайдани і побудують нове суспільство. Спочатку автор ніби спокійно висловлює своє бажання бути похованим на могилі, серед широкого українського степу. Він хоче:

Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Дніпро тут символізує могутність народу. Автор замість звичайного «реве Дніпро» використовує тавтологію «реве ревучий», щоб надати образові сильнішого звучання, щоб підготувати читача до сприйняття думки про повстання. І одразу ж після змалювання картин природи звучить заклик до повстання:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
І Волю окропіте.

Усі дієслова цього уривку стоять у наказовому способі, виражаючи волю автора, який спонукає інших до дій. Висловлюється впевненість у тому, що все це буде здійснено, що народ обов’язково повстане й розірве віковічні кайдани. Наприкінці вірша Т. Шевченко звертається до майбутніх поколінь, він ніби переноситься в нове суспільство, в якому не буде неволі й рабства. Нову сім’ю народів поет називає великою і вільною. У «Заповіті» звучать нотки й суму, й гордості, а найбільше — віри в перемогу, в те, що завтрашній щасливий день неодмінно настане, а щастя прийде тоді, коли Дніпро «…понесе з України у синєє море кров ворожу».

Мріє Т. Шевченко, як і О. Пушкін у поезії «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…», прийняти шану від майбутніх поколінь. Він пише:

І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом.

У поезії «Заповіт» відчувається сила народу, віра в його безсмертя, впевненість у неминучій перемозі. Т. Шевченко не тільки висловлює мрію про майбутнє, а й прагне уявити його собі, закликає до революційної боротьби.

 

Аналіз «Зачарована Десна»

Олександр Довженко

У преамбулі до кіноповісті О. Довженко причину її написання пояснює спогадами, викликаними «довгою розлукою із землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

В українській літературі можна знайти, чимало подібних оповідань, повістей про «босоноге дитинство». А от «Зачарована Десна» й нині залишається єдиним унікальним тво­ром у цьому жанрі.

Творче життя О. Довженка було надзвичайно складним і трагічним. Він перебував під постійним ідеологічним тиском. Хоча й розумів своє підне­вільне становище, але не в силі був протистояти злу, брехні, вирватися зі своєї позолоченої клітки (квартира в Москві, дача в Передєлкіно, державні премії) і ста­ти вільним Художником. Від цього багато страждав. Він неминуче мав прийти до своєї «Зачарованої Десни», яка в його творчій біографії означала щось значно більше, ніж автобіографічна повість про дитинство.

Працював над твором упродовж 14 років, щоразу вертаючись до нього з підсвідомого бажання напитися цілющої води. Так і тримався на світі з 1940 по 1956 рік. У березні 1956 р. журнал «Дніпро» видрукував повість, а наступного року, вже по смерті автора, вона з’явилась окремою книжкою.

«Зачарована Десна» була як сповідь змуче­ного митця, як надійна моральна опора для власного духу і свого народу, який гине в по­лум’ї Великої Вітчизняної війни, і як виправ­дання перед ним, Україною, людьми і самим собою.

Безперечно, це автобіографічний твір, над­звичайно ліричний, суб’єктивний. Письмен­ник вільно полинув за спогадами про свос раннє дитинство. Однак при тому не був об­межений цензурою, ідеологічними догмами, бо писав не для постановки фільму, писав для себе.

Дав волю і теперішнім своїм роздумам, почуттям, стаючи хоча б на короткий час чистим дитям природи, дитям світу, хай більше уявного, аніж реального. Внутрішнє авторське «Я» знайшло тут найповніше виявлення, а романтичне світовідчування отримало найоптимальніше втілення. За всіма жанровими ознаками твір правильніше було б назвати ліричною повістю.

Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «Я»: малий Сашко як головна ділова особа спогадів і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, свої страждання, узагальнюючи, збираючи їх у ху­дожні образи.

Малий Сашко сам по собі уособлює душу митця. Автор цим образом підсві­домо мовби говорить: подивіться, люди, ось моя душа перед вами чиста, безгрішна.

Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за звичкою, на нього прокльони, а тим часом «в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю І поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». Всі грішні, у кожного своя провина. До цього часу «фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було тро-гати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж ме­ні буде?». Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже в зрі­лому віці переживати подібні ситуації, почуття «поверженого з небес маленького ангела», каятися невідомо в чому, неві­домо перед ким…

Сашко залазить у старий човен і мучиться запитанням, що б таке зробити «для поновлення святості». Чи не підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть з усіх видань «Зачарованої Десни»: «Ні, один, мо, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити у світі?»

Це запитання постійно мучило Довженка-митця, воно спів­звучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Як жити у світі (де так ато несправедливості, зла)? Відповідь він шукав усе життя.

А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, який теж шу­кав усе життя. Дійсність брутальна й жорстока, він так хотів її змінити. Свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.

Малий живе в чарівному, поки що гармонійно прекрасному, сповненому несподіванок (як історія з левом) і манливих таємниць світі. Він для нього — докола хати, у городі, де безліч усякої живності, у саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усяким насінням, у якому так затишно спати, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу — солодкий сон у човні в клуні. Той сон поніс Сашка далеко-далеко.

Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійснених мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.

«Світло і чисто у мене на душі, люди», — голосом малого свого двійника промовляє дорослий Довженко. Звернімо увагу, як почувається Сашко, коли потерпає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво — чи сон, чи фантазія. Однак у цьому плетиві Сашкових видінь «проскакує» одна авторська фраза, фраза виправдання: «Заплюїцуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі». Ці слова тут, здава­лось би, необов’язкові, вони — хіба що для нездогадливого читача. Адже самі по собі міркування Сашка про темряву і світло всередині себе «говорять» про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі. Для Довженка це, зрештою, закономірно: він страждав і внутрішньо каявся в тому, у чому був невинний, але був често­любним, переживав часом безпідставно…

У «Зачарованій Десні» створено цілий мікрокосмос людського буття, як ду­ховного, так і матеріального. Той клаптик землі біля Десни — своєрідний земний рай, який Довженко не бачив більше ніде й ніколи у своєму дорослому житті. Цей рай наповнено живими, природними реаліями. Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепа­ють косу… Перегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він любить, а що ні — наче багато-багато картин проходить перед очима. І все то часточки великого світу «зачарованої Десни», часточки того земного раю. Зі спогадів викликав їх до себе в гості втомлений, розчарований митець.

Сашкові, який наслухався розмов дорослих за кашею, так «робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє», поки він виросте, «не буде вже сінокосу тоді, ні риби» — митець не хоче бачити цей прекрасний світ споганеним і обікра-деним. Недосконалість світу страшенно мучила Довженка. До цього додавалося бажання розбудити в українців національну свідомість і гідність,

«А ми хто? Ми хіба не руські?» — запитує Сашко в батька. «А хто там нас знає, — якось журливо проказує мені батько, — прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой.. мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось».

Однак Довженко-романтик щиро вірив, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд і намул з українського народу. Такий символічний зміст передає карти­на весняної повені в повісті.

Щороку Десна затоплює береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком ряту­ють на великому човні людей. Якраз на Великдень — світлий час Воскресіння Господнього (прикметна довженківська деталь): «Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — усе пливло, усе безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці». Це символічна картина. Образ води — один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення. Як зрадів би митець очищенню й оновленню своєї України! То і в цьому його вина?

Світ «Зачарованої Десни» глибокий, невичерпний, він також безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника. У ньому — духовна опора кожного українця.

Аналіз «Земля»

Ольга Кобилянська

 

(1902)

До вершинних творів о. Кобилянської належить повість «Земля», написана на основі реальної трагедії братовбивства, що сталася восени 1894 р. в селі Димці неподалік від Чернівців, куди письменниця часто виїжджала на відпочинок. Кобилянська була особисто знайома з родиною Жижіянів (у повісті — Федорчуків), до якої належали брати. Дворічне життя в Димці дало авторці змогу глибше пізнати й осягнути селянську душу.

Повістю «Земля» О. Кобилянська започаткувала символізм як модерністську течію в українській літературі.

Проблематика. Образи

Ольга Кобилянська розробляє в повісті на українському ґрунті біблійний мотив про Каїна й Авеля — братовбивство як першозлочин.

Отже, тема повісті — трагедія братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків.

Уже сам факт розробки авторкою біблійного мотиву свідчить про те, що в основі твору морально-етична проблематика, заглиблення у філософську й навіть містичну царину, притчева атмосфера, наскрізна знаковість (символічність).

Провідна ідея повісті — пошук причин братовбивства, тобто першогріха, зла у світі. Ця надідея розкривається у двох основних проблемах твору: людина й земля та доля людини. Окреслимо докладніше кожну з них.

Перша проблема. Ольга Кобилянська поглиблює, конкретизує уже на той час досить розроблену ідею про те, що селянин перебуває під владою землі. Письменниця розширює діапазон — не лише селянин, а й кожна людина; крім того, виокремлює два різновиди такої влади — духовну та матеріальну.

Аби жити із землі, успішно господарювати на ній, селянин має прийняти її закони. Найголовніші з них:

• любов як життєва настанова;

• необхідність керуватись і знаннями, і вірою;

• життя — найвища краса і самоцінність;

• сумлінна праця — священний моральний обов’язок, єдиний засіб і виправдання буття людини.

Саме за цими законами живуть Івоніка й Михайло, вони перебувають під духовною владою землі. Причому духовна й матеріальна влада землі в їхніх душах зрівноважена: люблячи землю, молячись на неї, милуючись нею, вони дбають і про зиск, і про збагачення зі своїх ґрунтів.

Однак рівновага між двома владами землі в душі хлібороба часом порушується, тоді зиск стає головною його метою. Така настанова приносить у світ дисгармонію: Докія нівечить життя своїй доньці, видавши заміж за багатого нелюба; Марійка через свою скнарість мимохіть стає однією з причин трагедії Михайла й Анни; спричиняється до лиха й Рахіра, прагнучи поживитися федорчуківською землею.

Ще страхітливіша духовна катастрофа настає тоді, коли людина цілком зрікається влади землі над собою, пориває з нею зв’язок. Тоді вона пориває і з мораллю, утрачає совість (здатність розрізняти добро і зло), витісняє Бога зі своєї душі. Такою людиною виступає в повісті Сава. Властиво, Сава повторює комплекс Каїна: ним також керують гординя і заздрість. Розкриваючи цей образ, Кобилянська досліджує природу каїнізму. Сава — абсолютний бунтар, його головна мета — цілковита свобода, незалежність від усього — від батьків, дому, землі, людей. До світу в цілому Сава налаштований вороже, надто ж до тих моральних настанов, що зазіхають на його егоїстичну вседозволеність. Сава затято долає в собі відчуття гріха (наприклад, він гордиться, що не боїться гріха кохатися з двоюрідною сестрою Рахірою, навмисне робить це, кидаючи виклик табу, заборонам).

Куди ж веде така життєва позиція? Зрікаючись влади землі, ширше — влади любові над собою, Сава прагнув вибороти абсолютну свободу, а знайшов абсолютну неволю, став безвідмовним знаряддям у пазурах князя тьми, утратив здатність собою володіти, розпоряджатися. Наприклад, побачивши під час весняної оранки зайця, парубок блискавичним рухом машинально убив його грудкою, а потім викинув геть. На батькове запитання: Нащо ти вбив зайця?» — не міг нічого відповісти, бо «в дійсності не знав, пощо вбив його; якесь «щось» у нім приказало йому те вчинити».

Значить, не жадоба землі — причина братовбивства, а, навпаки, зречення влади землі. На погрозу матері позбавити його спадку, Сава якось відповідає: «Чи я жадаю від вас землі?.. Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!» Отже, не земля, а якраз оте «щось», що «приказало» Саві вбити зайця, підштовхнуло його і до братовбивства.

Епілогові сцени повісті разюче засвідчують духовну смерть братовбивці. Пристрасний потяг до Рахіри минув, бо тепер (після законного одруження) це вже не гріх, не долання заборони; батьки й люди загалом відсахнулися від нього. А головне — сам він «не має спокою», «ходить, як зб.чуджений», тобто відчуває смерть своєї