Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій

(4 год.)

Теоретичні питання:

1. Приєднання українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.

2. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської та австрійської імперій.

3. Розвиток національного руху на українських землях.

4. Культурні здобутки України у складі Російської та Австрійської імперій.

Основні поняття (в додаток до лекційних матеріалів):

Азовське козацьке військо — українське військове формування, створене 1828 російським урядом. Спершу складалося з 1500 козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким

Бюрократизація (від фр. «панування канцелярії») — посилення ролі чиновників, за допомогою яких уряди Австрійської та Російської імперій управляли населенням, позбавляючи його будь-яких елементів самоврядування.

Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження рос. уряду від 20 липня 1863 р. про заборону друкування книг українською мовою. Автором був міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв, відомий своєю заявою, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може».

Головна руська рада — перша українська політична організація у Галичині. Створена 2 травня 1848 р. у Львові під час революції в Австрійській імперії для захисту прав українського населення. ГРР вимагала поділити Галичину на дві окремі адміністративні одиниці — українську і польську; об'єднати українські землі (Галичину, Буковину і Закарпаття) в одну провінцію; викладання у школах і видання урядових розпоряджень вести українською мовою. Була розпущена 1851 р.

Громади — організації української інтелігенції у другій половині ХІХ - на поч. XX ст., які вели національно-культурну та громадсько-політичну діяльність. Існували таємно в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Херсоні та ін. українських містах.

Демографічний бум (демографічний вибух; від гр. «народ» і «пишу, креслю, зображую», а також англ. «гуркіт, шум») — стрімке зростання кількості населення. Характерний для України в другій половині XIX ст.

Емський указ (Емський акт) — розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписаний російським імператором Олександром II 18(30) травня 1876 р. у м. Емсі (Німеччина). Доповнював основні положення Валуєвського циркуляру 1863 р. Земства — всестанові органи місцевого самоврядування у Рос. імперії, виникли згідно із земською рефор­мою 1864. До 1911 не поширювалися на Правобережну Україну.

«Зоря галицька» — перша українська щотижнева газета, яка виходила з 1848 до 1857 у Львові. До 1851 була органом Гол. руської ради. Проголошувала ідеї окремішності та єдності українського народу. З 1851 перейшла на москвофільські позиції, у 1853 перетворена на журнал. 1857 перестала виходити через фінансові труднощі.

«Історія русів» — найвизначніший історичний твір в Україні наприкінці XVIII — на поч. XIX ст. Вперше опублікував у Москві 1846 р. О. Бодянський.

Класицизм (від лат. «зразковий, взірцевий») — один з основних напрямів у розвитку європейської культури, звертання до античності, як до зразка, дотримання твердих норм і правил, глибокий виховний зміст творів (XVII — перша половина XX ст.). Своєрідно переосмислене класичне (давньогрецьке та давньоримське) мистецтво.

Лібералізм (від лат. «вільний») — політична й ідеологічна течія, яка обстоює свободу підприємництва, парламентський лад, демократичні права і свободи особи.

Кооперація (від лат. «той, що співробітничає) — добровільне об'єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

Малоросійство — комплекс провінціалізму серед частини українського громадства, зумовлений тривалим перебуванням України у складі Російської імперії. Знаходить свій вияв у байдужому, а то й негативному ставленні до українських національно-державних традицій та прагнень, а часто й активній підтримці російської культури та великодержавницької політики.

Малоросійське товариство — українська таємна політична організація у Наддніпрянській Україні в першій половині 20-х рр. XIX ст. Організатор і керівник — В. Лукашевич, мета — політична незалежність України.

Міська дума — виборний розпорядчий орган міського самоврядування в Російській імперії. Заснована 1785 р. «Жалуваною грамотою містам» на засадах станового представництва.

Модернізація (від фр. «оновлення, осучаснення») — оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, переробка відповідно до сучасних вимог.

Недоїмки — борг селян перед державою; несплачені вчасно у повному обсязі податки чи ін. обов'язкові платежі.

Освічений абсолютизм (від укр. «освіта» і лат. «необмежений») — політика ряду європейських монархічно-абсолютистських держав у другій половині XVIII ст., зумовлена ідеологією Просвітництва. Знайшла свій вияв у проведенні реформ з метою модернізації суспільних відносин (ліквідація станових привілеїв, обмеження кріпосної залежності селян, поширення освіти, звуження впливу церкви тощо). Щодо українських земель політику освіченого здійснювали правителі Австрійської імперії Марія-Терезія і Йосиф II.

Радикалізм (від лат. «корінний») — 1) обстоювання і вжиття крайніх, рішучих методів і дій у розв'язанні будь-яких питань, насамперед політичне прагнення докорінних змін; 2) політична течія, прихильники якої силовими методами вимагали рішучого проведення демократичних реформ.

Сервітути (від лат. «підпорядкованість, повинність») — обмежене право користування чужою власністю, переважно землею. На правах сервітути в Україні селяни користувалися спільно з поміщиками лісами, луками, пасо­виськами та ін.

Слов'янський з'їзд (Слов'янський конгрес) — перший з'їзд представників слов'янських національних рухів Австрійської імперії, який відбувся 2-12 червня 1848 р. у Празі. Ставив за мету скоординувати і об'єднати зусилля слов'янських народів, землі яких входили до складу Австрійської монархії, для захисту національних інтересів перед небезпекою пангерманізму.

Собор руських учених — перший з'їзд діячів української освіти, науки та культури Галичини, який відбувся 19 – 25 жовтня 1848 у Львові. Скликаний за ініціативою письменника М. Устияновича та заступника голови Головної руської ради І. Борисикевича з метою об'єднання зусиль української інтелігенції для підвищення освітнього рівня народу.

Товариство об'єднаних слов'ян — таємна політична організація, заснована на поч. 1823 у Новограді-Волинському (тепер Житомирська обл.) братами А. і П. Борисовими та Ю. Люблінським. До його складу входили понад 50 офіцерів російських військ ТОС ставило за мету звільнення слов'янських народів від деспотизму й іноземного панування, встановлення республіканського ладу та їхнє об'єднання у федеративний союз. Соціальна програма передбачала скасування кріпацтва. Українців і білорусів зараховували до «русского» народу. Члени ТОС мали намір досягти мети шляхом збройного повстання.

Цензура (від лат. «суворе судження, вимоглива критика») — державний нагляд, контроль за змістом публікацій друкованих видань, видовищ, театр, вистав, кінофільмів, радіо- і телевізійних передач тощо спеціально створеними установами; недопущення чи обмеження поширення ідей, інформації, що вважаються невигідними, небажаними або шкідливими для суспільства, такими, що підривають політичні, соціально-економічні засади держави.

Чернігівського полку повстання — збройний виступ проти царизму в Україні 29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. (10-15 січня 1826 р.). Виступ готувався Південним товариством декабристів.

«Холерні бунти» — масові виступи селян Закарпаття у 1810-1815 рр. і 1831 р., приводом до яких стали обмеження (карантин, заборона пересування), запроваджені у зв'язку з епідемією холери. Під впливом цих заворушень угорський уряд 1836 р. скасував частину другорядних натуральних повинностей, а також дещо обмежив права поміщиків щодо селян. Але збереглися усі найважчі повинності селян, було підтверджено право поміщиків на володіння землями.

Хлопоманство (від польського «селянин») — народницько-культурна течія української інтелігенції у Правобережній Україні в 1850-60-х рр., яка прагнула до зближення з народом. Цей рух виник серед студентів Київського університету, які походили з полонізованих шляхетських родин (В. Антонович, П. Житецький, К. Михальчук, Б. Познанський, Т. Рильський, П. Чубинський). Хлопомани відкидали революційні методи боротьби і своєю єдиною метою розголошували просвіту народу, діяли чітко в межах закону.

Шовінізм (від прізвища вояка наполеонівської армії Ніколя Шовена) — політика, що полягає у войовничій проповіді національної винятковості, «обраності» одних і цькування інших націй, розпалюванні національної ворожнечі й ненависті.

Практичне творче завдання:

Підготовка матеріалів до дискусії на тему: «Україна у складі Російської та Австрійської імперій: переваги та недоліки».

«Круглий стіл» на тему: «Національний рух на українських землях: регіональні особливості»

Дискусія на тему: «Кирило-Мефодіївське товариство»: здобутки і прорахунки»

Теми есе та презентацій:

1. Культурний розвиток українських земель у складі Російської імперії.

2. Реформи Марії Терезії та Йосипа ІІ.

3. Розвиток національного руху (на вибір курсанта).

4. Відміна кріпосного права: процес та наслідки.

5. Т.Г. Шевченко – значення в історії.

6. Кирило-Мефодіївське товариство: історія діяльності та значення в історії.

7. Діяльність «Руської Трійці»

8. Леся Українка – видатна письменниця України.

9. М.В. Гоголь – суперечлива постать в історії.

 

Питання для самоперевірки:

1.Охарактеризуйте особливості розділу України між Російською та Австрійською імперією.

2.Які особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі Російської імперії?

3.Як відбувалася відміна кріпосного права на території України у складі Російської імперії?

4.Дайте характеристику соціально-економічного розвитку українських земель у складі Австрійської імперії.

5.Яким чином відбувалася відміна кріпосного права на Україні у складі Австрійської імперії?

6.Визначте особливості національного руху на українських землях.

7.Дайте характеристику культурного розвитку України у ХІХ ст.

Цільові навчальні завдання:

1. Порівняйте становище українських земель у складі Російської та Австрійської імперій. Як ви вважаєте, чи були інші шляхи розвитку України?

2. Доведіть, що національні рухи на українських землях у ХІХ ст. стали закономірним явищем.

3. Яка історична цінність Кирило-Мефодіївського товариства?

 

Короткі методичні вказівки. План-конспект відповіді

Перше питання передбачає розгляд передумов та процесу приєднання українських земель до двох імперій. На початок XIX ст. більшість українських земель входили до складу Російської імперії.

Слобожанщина — XVI ст., наслідок приєднання земель, що були під впливом татар;

Лівобережна Україна, Запоріжжя — середина XVII ст., результат українсько-московських домовленостей;

Південна Україна — друга половина XVIII ст., підсумок російсько-турецьких війн;

Правобережна Україна — кінець XVIII ст., наслідок другого і третього поділів Речі Посполитої.

Адміністративно-територіальний поділ українських земель.

Більшість у дев'яти губерніях: Полтавська, Чернігівська, Харківська — на Лівобережжі та Слобожанщині,

Волинська, Подільська, Київська — на Правобережжі,

Катеринославська, Херсонська, Таврійська — в Південній (Степовій) Україні.

Частина суцільно заселених українцями земель опинилася поза межами цих губерній. Українцями були заселені великі райони Кубані (земля війська Чорноморського), області Війська Донського, Воронезької, Курської, Орловської, Гродненської, Мінської, Могилевської, Люблінської, Седлецької, Бессарабської губерній (була приєднана після російсько-турецької війни 1806-1812 рр. за Бухарестським миром).

Наступна російсько-турецька війна 1828-1829 рр. відбувалася поблизу території України, тому російська влада максимально використовувала її матеріальні та людські ресурси (як і у попередній війні). Під час війни на бік Росії перейшла частина козаків-задунайців на чолі з кошовим отаманом І. Гладким. Задунайська Січ перестала існувати, було створено Азовське козаче військо, згодом переселене на Кубань.

1812 р. — російсько-французька війна, основні події якої відбувалися поза межами України. Українці на заклик російського імператора створювали земські та козачі полки, що після війни були розформовані.

Отже, адміністративно-територіальний поділ у Російській імперії не враховував географію національного розселення. Наприкінці XVIII ст. українці на цій території становили 89 % населення, а через 100 років — 72,6 % внаслідок антиукраїнської міграційної політики Російської імперії.

Галичина в 1772 р. відійшла до Австрії внаслідок першого поділу Польщі, туди ж у 1774 р. — Буковина. Закарпаття ще раніше належало Угорщині, а вона—теж входила до складу Австрійської імперії.

Адміністративно-територіальний поділ західноукраїнських земель. Фактично Закарпаття управлялося з Буди (Будапешта) Угорщиною — Братиславське намісництво Угорського королівства. Буковина у 1787 р. була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано статус окремої провінції (краю). Інші українські землі були об'єднані разом з польськими у «Королівство Галичини і Лодомерії». На соціальній драбині західноукраїнського суспільства українці займали найнижчий щабель.

Австрійці застали в Галичині необмежену владу польської шляхти, відсутність промисловості та торгівлі, великих міст і нормальних шляхів сполучення, бід­ність неосвіченого, закріпаченого населення. Тому австрійська влада у 70-80-х рр. XVIII ст. проводила реформи, це припало на часи імператриці Марії-Терезії (1740-1780 рр.) та її сина Йосифа II (1780-1790 рр.).

У другому питанні слід більш детально охарактеризувати соціально-економічний розвиток українських земель у складі двох імперій. наприкінці XVIII – у ХІХ ст.

Економічне становище українських земель у складі Російської імперії.

• економіка Наддніпрянщини протягом усього XIX ст. зберігала аграрний характер;

• зростання попиту на продукти харчування в Європі стимулювало розвиток сільського господарства;

• утягування Наддніпрянщини в систему світової торгівлі;

• використання вільнонайманої робочої сили набуло найбільших масштабів у Південній Україні;

• на Правобережжі переважала примусова праця селян-кріпаків, посилення визиску селян, зріст панщини;

• перетворення примусової праці на перешкоду для подальшої індустріалізації, уповільнення темпів розви­тку економіки, що змушувало правлячі кола шукати шляхи реформування застарілих виробничих відносин;

• у 30-х рр. XIX ст. в Наддніпрянщині розпочався промисловий переворот (промислова революція).

Отже, господарська система України, яка ґрунтувалася на кріпосництві, увійшла в смугу кризи, з якої вона так і не вийшла до скасування кріпацтва.

На зміну мануфактурі приходить фабрика (завод), в якій ручну працю змінює машинна. Перехід до машинного виробництва називають промисловим переворотом. Від 30-х рр. XIX ст. кількість фабрик стала збільшуватися такими темпами, що можна було вже говорити про початок промислового перевороту. Візитною карткою тогочасної української промисловості стало передусім цукроваріння.

Отже, зворотною стороною кризи кріпосницької системи було зародження ринкових відносин, бурхливе зростання кількості промислових підприємств, збільшення ролі вільнонайманої праці, виникнення нових галузей промисловості.

Українські міста заселялися переважно мігрантами, цьому сприяв політичний курс російського царизму. Характер торгівлі свідчив про економічну експлуатацію України. Адже в неї було все для власного виробництва товарів, що завозилися з Росії. Визначне місце належало в Україні у зовнішній торгівлі Російської імперії. Основне місце в експорті займав хліб, який продавали через чорноморські порти: Одесу, Миколаїв, Херсон. Отже, зародження і розвиток ринкових відносин супроводжувалися зростанням міського населення, пожвавленням внутрішньої торгівлі, розширенням зовнішньої торгівлі через південні порти.

Економіка була деформованою, українці становили меншість у містах — це справило негативний вплив на дальший соціально-економічний і політичний розвиток України.

Економічний розвиток, соціальні відносини. Товарні відносини поступово проникали в поміщицьке господарство. Найенергійніше втягувалися в товарно-грошові відносини великі землевласники. Але на перешкоді раціоналізації (вдосконалення) стояла кріпосницька система.

Розклад кріпосницької системи супроводжувався обезземеленням селян. Частина бідноти, не знайшовши роботи вдома, змушена була шукати заняття в далеких промислах. Почали виділятися заможні селяни. З селян-кріпаків вийшли купці та промисловці-мільйонери Яхненки, Симиренки. Козаком за походженням був родоначальник династії цукрозаводчиків Артем Терещенко.

Економічне становище України в середині XIX ст. характеризувалося стрімким розпадом кріпосницьких відносин і формуванням ринкових. Гостру кризу в економічному та суспільно-політичному житті посилила невдала для Росії Кримська війна 1853-1856 рр. Посилився суспільно-політичний рух за проведення реформи кріпосницької системи. Ставало очевидним, що кріпосне право необхідно скасувати. Щоб не допустити масових селянських бунтів царизм змушений був вибрати шлях реформ.

Реформи 60-70-х рр. XIX ст. і процеси модернізації в Україні. Основний зміст реформ, особливості проведення реформ на українських землях. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр II підписав «Положення про селян» і Маніфест. Скасування кріпосного права (селянська реформа):

• особиста залежність селянина від поміщика була скасована;

• селяни здобули ряд громадянських прав — особистих і майнових (вступати в шлюб, на службу, навчання, займатися промислами, розпоряджатися своїм майном, торгувати, укладати договори тощо);

• селяни залишалися «нижчим станом», аж до 1904 р. не були звільнені від фізичних покарань;

• якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю в нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали — відрізки. У Лівобережній і Південній Україні відрізали майже третину загальної площі селянського землекористування, на Пра­вобережжі — додали;

• до укладення викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов'язаними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності — оброк чи панщину. Ця категорія була ліквідована лише через 20 років. Питання про викуп цілком залежало від поміщика;

• протягом 49 років селяни повинні були повертати державі її позику з відсотками;

• у 1866 р. була проведена реформа державних селян, до яких перейшли значні земельні масиви.

Отже, реформа була непослідовною, половинчастою, зберігала поміщицьке землеволодіння, сприяла обезземеленню селянства, аграрному перенаселенню, але все ж вона формувала нестанову приватну власність на землю, стимулювала розвиток підприємництва, сприяла становленню ринку робочої сили, створила умови для швидкого економічного поступу, який прийшов досить швидко.

У 1864 р. була проведена судова реформа:

• суд став відкритим, судочинство відбувалося за участю сторін, рішення приймали присяжні засідателі;

• обвинувачені отримали право захисту, змагальність судочинства між адвокатом і прокурором;

• деяка нерівність у судах залишилася, окремі — для військових і духівництва, для селян — фізичні покарання. Проте в цілому судова реформа виявилася найбільш послідовно демократичною.

У тому ж році була проведена земська реформа:

• передбачала запровадження місцевого (земського) самоврядування. У губерніях і повітах створювалися виборні земські управи. Членів земств обирали від усіх станів населення;

• земства отримали право займатися господарськими (статистика, лісництва) і культурними (школи) питаннями. Великі їхні заслуги у налагодженні системи охорони здоров'я. Земці брали участь як у за­гальнодемократичному, так і національному русі. Не мали політичних повноважень;

• земства до 1911 р. не були поширені на Правобережжі.

Міська реформа:

• з 1870 р. — перехід і до міського самоврядування, створення міських дум, які обирали міську управу;

• займалися благоустроєм міст (освітлення, соціальні питання, шляхи тощо), під контролем губернатора.

Освітня реформа:

• з 1864 р. запроваджувалася єдина система початкової освіти, навчання в народних училищах;

• середню освіту здобували в класичних (давали ґрунтовну гуманітарну освіту і право вступу до університету) і реальних (давали природничо-математичну освіту, можливість вступу до технічного вишу) гімназіях;

• відновлення автономії університетів у навчальних справах, дозвіл вищої освіти для жіноцтва на курсах.

Військова реформа:

• у 1874 р. було запроваджено перехід до загальної військової повинності чоловіків віком від 20 років;

• замість 25 років служби при рекрутських наборах перебування в армії скорочувалося до 6-7 років;

• термін служби значно зменшувався для тих, хто мав освіту, ріст кількості військових навчальних за­кладів.

Проведені також фінансова (1860 — 1864 рр.) та цензурна (1865 р.) реформи.

Наслідки реформ 1860-1870-х рр.

• скасування кріпосного права відкрило перспективу утвердження ринкового господарства, товарного капіталістичного виробництва, хоча збереглися феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння);

• інші реформи адміністративно-політичного управління також були позитивним явищем, але вони не зачіпали основ політичного ладу (збереження самодержавної влади);

• відбулася певна демократизація суспільства, закріплено громадянські права населення;

• закладено основу для переходу Російської імперії до буржуазно-представницького устрою;

• здійснюючи реформи, російський імперський уряд мало зважав на місцеві та національні особливості.

Наслідки промислового перевороту. У 80-х рр. XIX ст. остаточно завершився промисловий переворот:

• значно збільшився приплив іноземного капіталу, який прискорював розвиток окремих галузей, але з України викачувалися великі кошти.

• формування українського індустріального району, який включав такі промислові центри загальноімперського значення: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний. Нікопольський марганцевий;

• тут спостерігалося значне промислове піднесення, інші ж галузі стояли на місці, за винятком сільсько­господарського і транспортного машинобудування;

• створення цілої системи залізниць;

• формування нових соціальних верств.

Зміни в соціальному складі населення в другій половині XIX ст. В умовах ринкової економіки з'являються нові соціальні групи. Посилюється суспільна роль підприємців (буржуазії) та найманих робітників (пролетаріату). Ці соціальні верстви в Україні були багатонаціональними за складом. Для пролетаріату характерно: високий ступінь концентрації, низькі зарплати, значний рівень згуртованості.

Українське селянство неохоче залишало сільське господарство і приходило до незвичної для нього роботи в промисловості. Воно залишалося найчисленнішим, поділялося на куркулів (заможних), середняків і бідняків.

Відставав і національний капітал, джерела формування — дворянство, заможні селяни, купці, лихварі, чумаки.

Процеси модернізації.

Після реформи 1861 р. Наддніпрянська Україна переживала період бурхливого економічного зростання. Але прогресували тільки ті галузі промисловості, які не мали відповідних природних умов у Росії (цукрова), або ті, що постачали сировину та напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам'яновугільна промисловість). Україна була колонією «європейського» типу — промислово розвинутою, яку позбавляють не стільки ресурсів, скільки капіталу і потенційних прибутків.

В Україні виділялися чотири великих центри: Одеса, Київ, Харків і Катеринослав. Після реформи 1861 р. швидко зростають обсяги торгівлі. В зовнішній торгівлі Україні належало провідне місце у хлібному експорті.

Зростання попиту на хліб разом з появою мережі залізниць перетворило на район торговельного зернового господарства Південну Україну.

Потужне цукробурякове виробництво розвинулось на Правобережжі. Все активнішу роль у сільськогосподарському виробництві почали відігравати заможні селяни. Формувався новий тип селянина-фермера, який, поєднуючи талант хлібороба з важкою працею, ставав співтворцем нової ери.

В Україні відбувався демографічний вибух, який загострював земельну проблему (аграрне перенаселення). Історична драма України полягала в тому, що її селяни були не готові до життя в місті. Тому, вирушаючи з дому в пошуках кращої долі, вони обминали українські міста, а згодні були переселятися навіть на окраїни Російської імперії, де були вільні землі. А тим часом міста в Україні заселялися вихідцями з російських сіл.

У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався швидшими порівняно із загальноімперськими темпами розвитку; високим рівнем концентрації виробництва; значним впливом іноземного капіталу; побудовою промислових об'єктів на принципі незавершеності тощо.

Соціально-економічне становище українських земель у складі Австро-Угорщини.

• аграрна реформа — селяни були звільнені від особистої залежності й визначено розмір панщини (до 30 днів на рік), заборона застосування тілесних покарань, надання селянам деяких громадянських прав;

• адміністративна реформа — Королівство Галичини та Лодомерії поділено на округи, очолювані старостами, у селах влада належала мандаторам, містами управляли магістрати, згодом — міські ради, найвищим представницьким органом краю став сейм, де провідні позиції посідала польська шляхта, центр — Львів;

• освітня реформа — відновлення у Львові замість закритої єзуїтської академії в 1784 р. університету, при ньому до 1809 р. діяв Руський інститут, де на філософському і богословському факультетах навчалися українці. Запроваджено початкові і середні школи. У початкових школах навчання мало проводитися рідною мовою;

• релігійна реформа — католицька, протестантська та греко-католицька церкви були зрівняні в правах. Заборона примушувати греко-католиків змінювати віру, рівні права при прийнятті на державну служ­бу, зрівняння євреїв у правах з іншими народами імперії.

Наслідки реформ:

• позитивний вплив на політичну модернізацію краю;

• посилення німецького впливу, українці, як і раніше, усунуті від участі в управлінні;

• у той час, коли Йосиф II ліквідовував найогидніші вияви кріпацтва, Катерина II запроваджувала його для мільйонів українських селян, позитивні зміни в становищі селян і греко-католицької церкви;

• поширення серед селян і греко-католицького духівництва прихильного ставлення до Габсбургів.

Наслідки політики Австрійської імперії щодо західноукраїнських земель.

Реформи позитивно позначилися на господарському житті Західної України, але вони були не настільки глибокими, щоб суттєво змінити ситуацію.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, з яким було пов'язане життя майже всього населення. Початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії дуже негативно вплинув на галицьку промисловість.

Загалом західноукраїнські землі перетворювалися на аграрний придаток вказаних провінцій Австрії. Українцями управляли іноземці: в Галичині — польська шляхта, на Буковині — румунські бояри, в Закарпатті — угорські пани.

Форми соціального протесту населення.

Відповіддю на посилення кріпацтва в західноукраїнських землях Австрійської імперії (причини антикрі­посницького руху) стали виступи селян. Масові заворушення спалахнули на Буковині в 1843-1844 рр. під про­водом Л. Кобилиці та в 1846 р. у Галичині.

Традиційною формою відкритої збройної боротьби у Прикарпатті був рух опришків, особливо поширений у 1810-1825 рр. Найбільшу популярність серед їхніх ватажків мав М. Штолюк.

У Закарпатті в 1810-1815 і 1831 рр. відбулися так звані «холерні бунти».

Значення антикріпосницького руху — свідчив про збереження волелюбності українського народу, спри­чинив певне послаблення гноблення українського населення.

Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. Після поразки революції 1848 р. в Австрійській імперії прийшло десятиліття реакційного правління. У 60-х рр. XIX ст. в державі стали назрівати політичні реформи. У 1868 р. унітарна Австрійська імперія перетворилася у двоїсту Австро-Угорську імперію, конституційну монархію. Деякі зміни відбулися й у становищі західноукраїнських земель. Галичина отримала обмежену автономію. Ще у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. Внутрішнє самоврядування було надане і Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був дуже обмежений. Австрійська влада продовжувала на землях Західної України політику «поділяй і владарюй». Закарпаття ще більше віддалилося від Галичини та Буковини, оскільки стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не отримало, а управлялося з Будапешта.

Українські землі продовжували залишатися слаборозвинутими задвірками Австро-Угорщини;

• великих підприємств було мало, промисловий переворот затягувався (до середини 80-х рр. XIX ст.);

• основною причиною промислового застою краю був імпорт промислових виробів з більш розвинутих західних провінцій Австрії, в експорті 90 % становила сировина;

• західноукраїнська промисловість не отримувала податкових пільг, на відміну від центральних районів імперії, не могла витримати конкуренції й почала занепадати;

• краще розвивалися ті галузі, які не мали конкуренції в імперії (борошномельна, лісопереробна, нафтова, солеварна, спиртогорілчана). Вони переважно зосереджувалися на виробництві й первинній обробці сировини;

• провідні галузі — під впливом збільшення попиту на нафтопродукти розвивався Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, Західна Україна давала 64 % видобутку солі в імперії, лісопильне виробництво;

• переважання у великій і середній промисловості іноземного капіталу;

• першою залізницею в Україні стала лінія Львів — Перемишль (1861 р.), яка з'єднала українські землі із Заходом держави. Згодом Львів отримав сполучення з українськими землями, що входили до складу Російської імперії. Будівництво залізниць лише незначною мірою сприяло розвитку промисловості;

• більшість трудових ресурсів краю зайнята в сільському господарстві, переважали поміщицькі латифундії;

• сільське господарство розвивалося по-ринковому: у великих господарствах працювали вільнонаймані робітники, активніше стала застосовуватися техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.

Отже, Західна Україна залишалася внутрішньою колонією Австро-Угорської імперії.

Зміни в соціальному складі населення:

• майнове розшарування селянства — 5 % багатих господарств і 80 % бідняцьких, решта — середняки;

• поява пролетаріату (понад половина працює на дрібних — до п'яти робітників — підприємствах);

• майже повна відсутність української буржуазії.

Причини трудової еміграції українців:

• малоземелля і безземелля, демографічний бум, аграрне перенаселення, пошуки порятунку від голоду;

• слабкість місцевої промисловості, злиденні заробітки або їх повна відсутність;

• тягар національного гноблення і політичного безправ'я.

Наприкінці XIX ст. почалася масова еміграція — переселення до Канади, США, Бразилії та інших країн. Трудова міграція охопила понад 250 тис. осіб з Галичини та Буковини, 170 тис. — із Закарпаття.

Зародження і розвиток кооперативного руху:

• західноукраїнська інтелігенція намагалася поліпшити долю селянства та міської бідноти, залучаючи їх до кооперативного руху. Кооперація покликана була забезпечити сприяння незаможним, зокрема, захистити їх від лихварства, що набуло масового характеру, допомогти купувати землю та реманент, збувати продукцію, організовували хати-читальні, освітні курси тощо. Спочатку цим займалося товариство «Просвіта»;

• організувати спеціалізовані кооперативи зумів В. Нагірний, який у 1883 р. організував перший споживчий кооператив «Народна торгівля». До цього він 10 років вивчав досвід швейцарських кооперативів;

• рух швидко поширювався. Є. Олесницький у 1899 р. організував товариство «Сільський господар», покликане навчати селян сучасних методів господарювання;

• поява перших українських банків, ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р. у Львові — страхова компанія «Дністер», яка незабаром мала понад 200 тис. клієнтів.

У третьому питанні необхідно розглянути основні напрямки національного руху, його причини і перебіг.

У суспільно-політичному житті Наддніпрянської України було кілька течій. Українська течія суспільно-політичного руху з'явилася відразу ж після ліквідації автономії. У Новгороді-Сіверському існував патріотичний гурток, до якого входила колишня козацька старшина. У 1787 р. групу автономістів очо­лив Василь Капніст. 1791 р. він з братом їздив до Берліна, де мав зустріч з королівським канцлером, обговорювалося питання щодо можливої допомоги Пруссії у випадку повстання в Україні.

Українці поступово сприймають поняття «нація» і «національна ідея». З цих творів починається українське національне відродження, тобто процес пробудження і формування самосвідомості народу, який проявляється у розвитку його духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле, захисті мови.

Наприкінці XVIII ст. в Україну прийшов ще один різновид суспільного руху — масонство. Серед українських масонів поширювалися ідеї слов'янської федерації, у якій українці були б рівними серед рівних, і навіть державності України. Основний наголос на національні проблеми України робила полтавська масонська ложа «Любов до істини» (1818-1819 рр.), до якої належав І. Котляревський. На її базі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», лідером якого був Василь Лукашевич, автор «Катехізису автономіста». Воно справило помітний вплив на пробудження національної свідомості української інтелігенції.

Початок національного відродження. Українська національна ідея — це усвідомлення самими українцями себе як окремого народу з власною історією, своїми політичними, економічними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України. На початку XIX ст. цю ідею сприймали одиниці. У 40-х рр. XIX ст. вона поширюється серед різночинців, найвидатнішим серед яких був Тарас Шевченко. Саме вони створили Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847 рр.), увійшло 12 осіб, зокрема М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак. Значний вплив на братство мав Т. Шевченко.

Програмні засади Кирило-Мефодіївського братства. Програмні положення викладені М. Костомаровим у «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов'янського братства св. Кирила і Мефодія»:

• національна ідея — створення слов'янської спілки християнських республік, історичне покликання України: підняти інших слов'ян на боротьбу за національне відродження в усіх сферах життя;

• християнська ідея — можливість перебудувати все суспільне життя на основі християнських ідеалів;

• соціальна ідея — ліквідація кріпацтва та станової нерівності, здійсн