Національно-визвольна боротьба під проводом Богдана Хмельницького

(6 год.)

Теоретичні питання:

1. Теорії походження козацтва.

2. Утворення Запорозької Січі як військово-адміністративної одиниці.

3. Козацько-селянські повстання наприкінці XV – поч. XІV ст.

4. Початок національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького: причини, мета, характер, соціальна база.

5. Перебіг національно-визвольної війни. Її значення для історії України.

6. Утворення козацької держави Гетьманщини. Її політичний та адміністративний устрій.

7. Доба Руїни на Україні. Входження українських земель до складу Московського царства. Ліквідація Гетьманщини і Запорозької Січі.

Основні поняття (в додаток до лекційних матеріалів):

Березневі статті (статті Богдана Хмельницького) — комплекс документів, які регламентували політичне і правове становище Гетьманщини після Переяславської ради і включення України до складу Московського царства.

Виборні козаки — одна з категорій козацтва, що з'явилася згідно з указом Правління гетьманського уряду 1735, до складу якої входили повноправні козаки, записані до полкових і сотенних компутів (реєстрів).

Виписні козаки (випищики) — укр. козаки, виключені (виписані) рішеннями уряду Речі Посполитої з козацьких реєстрів (списків) наприкінці ХVІ – першій половині XVII ст.

Генеральна військова канцелярія — найвища адміністративна установа Гетьманщини у ХVІІ-ХVІІІ ст. Створена Б. Хмельницьким. Здійснювала все військове, адміністративне, судове і фінансове управління.

Генеральна військова рада — найвищий державний і політичний орган у часи Гетьманщини впродовж 1648-1750 рр. Скликалася для обрання гетьмана або вирішення важливих держаних питань.

Генеральна старшина — найвища державна адміністрація в Гетьманщині ХVІІ-ХVІІІ ст. До її складу входили: генеральний бунчужний, генеральний обозний, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральний суддя, генеральний хорунжий, два генеральний осавули. Генеральна старшина вирішувала найважливіші питання, проводила дипломатичні переговори, очолювала збройні сили.

«Золотий спокій» — назва поляками періоду 1638 – 1648 рр. через відсутність значних виступів козаків на відміну від попередніх років, коли відбулися повстання під керівництвом Т. Федоровича, І. Сулими, П. Павлюка, Я. Острянина, Д. Гуні.

Коломацька рада — козацька рада, що відбувалася 25 липня 1687 р. над р. Коломаком (ліва притока Ворскли). На ній було позбавлено гетьманської булави І. Самойловича і новим гетьманом обрано І. Мазепу. На раді було укладено Коломацькі статті.

Коломацькі статті — міждержавний договір, укладений 25 липня 1687 на р. Коломаку (притока Ворскли, тепер Харківська обл.) між новообраним гетьманом І. Мазепою та козацькою старшиною, з одного боку, і московською владою, з іншого. Основою договору були Глухівські статті 1669, до яких було додано кілька нових пунктів. Статті підтверджували козацькі права та привілеї, зберігали 30-тис. реєстрове військо і компанійські полки. Нові статті обмежували права козацтва. Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина — скидати гетьмана. Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському урядові. Обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військом і землями. Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччиною.

Конституція П. Орлика (Бендерська конституція; Пакти та Конституція прав і вольностей Війська Запорізького) — перша європейська і світова конституція у сучасному розумінні, складена 5(16) квітня 1710 при обранні гетьманом України П. Орлика.

Куруківський договір — угода, укладена 26 жовтня(5 листопада). 1625 р. в урочищі Медвежі Лозки поблизу Курукового озера (біля сучасного Кременчука Полтавської обл.) між гетьманом М. Дорошенком і польським коронним гетьманом С. Конєцпольським під час повстання на чолі з М. Жмайлом. Козацький реєстр збільшувався до 6 тис. осіб, козаки могли обирати гетьмана, але затверджував його король. Козаки поза реєстром мали повернутися під владу панів. Козакам заборонялося вступати у зносини з іноземними державами. Умови договору не задовольняли основну масу козацтва.

Малоросійська колегія — центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні у XVIII ст.

Молдавські походи — походи української армії на чолі з Б. Хмельницьким (1650 р. і 1652 р.) і Т.Хмельницьким (1653 р.) проти союзника Польщі Молдавського князівства.

Наказний гетьман — урядова особа в Україні у XVII—XVIII ст., що тимчасово обіймала посаду гетьмана, призначена гетьманом або обрана козацькою старшиною. У випадку смерті гетьмана або його усунення наказний гетьман виконував обов'язки до обрання нового гетьмана.

Ординація (повна назва — «Ординація Війська Запорізького, що перебуває на службі у Речі Посполитій»; від лат. «порядкувати, призначати») — постанова польського стосовно козаків, ухвалена у січні 1638 р. після при­душення повстання під проводом П. Павлюка і К. Скидана. Козацький реєстр зменшувався до шести тисяч, ліквідовувалася виборність козацької старшини, скасовувалося козацьке судочинство, замість гетьмана мав бути призначений польський комісар (резиденція — Трахтемирів), вищі козацькі посади мали зайняти представники польської шляхти, міщанам і селянам під страхом смерті заборонялося вступати у козаки, два полки реєстровців мали перебувати на Січі, а також передбачалося відбудувати і укріпити Кодак.

Переяславська рада — військова рада, скликана Б. Хмельницьким у Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький Київської обл.) 8(18) січня 1654 р. для вирішення питань про взаємовідносини між Україною та Московією.

Переяславська угода — угода між польським коронним гетьманом С. Конєцпольським і українськими козаками, укладена 29 травня(8 червня). 1630 р. під Переяславом. Зумовлена поразкою польських військ від повстанців під проводом Т. Федоровича. Зберігала основні умови Куруківської угоди, але козацький реєстр збільшувався з шести до восьми тисяч. Вимогу видати керівника повстання козаки відхилили, обравши гетьманом Т. Орендаренка. Перестала бути дійсною після «Ординації» 1638 р.

Полк — 1) назва військ, підрозділу в Київській і Галицько-Волинській державах (ІХ-ХІV ст.). У другій половині XVI ст., після утворення укр. реєстрового козацького війська полка став його основною структурною одиницею. Кількість була нестабільною, чотири-шість (найчастіше — Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський, короткий час — Миргородський і Лубенський); 2) військ, й адміністративно-територіальна одиниця в Україні у ХVІ-ХУІІІ ст. У середині XVII ст. п. стали основними одиницями відновленої Укр. держави. Керівництво здійснювала полкова старшина на чолі з полковником, яку обирали на полковій раді. Полкова вла­да поширювалася на все населення. Полкиподілялися на сотні (від семи до двадцяти).

Покозачення — масовий перехід селян до козацького стану.

Правління гетьманського уряду — орган, створений російським урядом 1734р. для управління Гетьманщиною. Після смерті Д. Апостола обрання нового гетьмана заборонялося, протягом наступних 16 років діяло Правління гетьманського уряду у складі шести осіб: три представники російської колоніальної адміністрації й троє представників козацької старшини. Фактичним головою органу став князь А. Шаховський, з 1737 р. — І. Барятинський. Діяльність «Правління» призвела до посилення контролю та втручання з боку російського уряду у внутрішні справи Гетьманщини. Ліквідоване 1750 р. з обранням гетьмана К. Розумовського.

Рада генеральної старшини — дорадчий орган при гетьманові, що виконував важливі функції управління державним життям Гетьманщини 1648-1764 рр. до її складу входила ген. старшина.

Решетилівські статті — законодавчий документ царського уряду, який врегульовував відносини Московії та Гетьманщини.

«Статті для заспокоєння руського народу» — державно-політичний акт, виданий королем Владиславом IV у 1632 р. (затверджений сеймом у січні 1633 р.), що узаконював існування православної церкви в Україні.

Хотинська війна — війна Османської імперії проти Польщі 1620-1621рр.Метою турецьких військ було загарбання українських і польських земель. Завершилась перемогою українських військ під проводом П. Сагайдачного. Було розвіяно міф про непереможність турецького війська, ліквідована небезпека іноземного поневолення укр. та польського народів, зупинено експансію Османської імперії в Європу.

Хотинський мир — мирний договір між Річчю Посполитою й Османською імперією, укладений 9 жовтня1621 р., завершив Хотинську війну 1620-1621рр. Кордон установлювався по р. Дністер. Туреччина і Кримське ханство зобов'язувалися не нападати на Річ Посполиту. Польща віддавала Хотин Молдовському князівству, обіцяла не допускати походів козаків на турецькі й татарські землі.

 

Практичне творче завдання:

Підготовка матеріалів до дискусії на тему: «Доба Руїни – шляхи виходу із кризи».

Дискусія на тему: «Богдан Хмельницький – герой чи зрадник?»

Дискусія на тему: «Іван Мазепа: аргументи «за» і «проти».

 

Теми есе та презентацій:

1. Політичний портрет Б. Хмельницького.

2. Гетьмани доби Руїни (на вибір курсанта).

3. Іван Мазепа – історичний портрет.

4. Пилип Орлик і його конституція.

5. К. Розумовський – останній гетьман української держави.

 

Питання для самоперевірки:

1. Охарактеризуйте основні теорії походження козацтва? Яка вам здається найбільш актуальною? Чому?

2. Визначте значення Запорозької Січі в історії України.

3. Що таке козацько-селянські повстання? Які були їх причини? Назвіть найяскравіші повстання і ватажків цих повстань.

4. Яке значення мали козацько-селянські повстання для визначення самобутності Української держави?

5. Визначте причини, характер, мету і періодизацію Національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького. Як ви вважаєте, чи закономірною була ця війна? Які шляхи вирішення конфлікту ви вважаєте найбільш прийнятними на той час? Чому?

6. Дайте характеристику основним битвам Національно-визвольної боротьби. Що стало причиною загальної поразки українців у війні?

7. Що таке Гетьманщина? Які особливості її функціонування?

8. Доведіть, що період після смерті Б. Хмельницького дійсно може називатися періодом Руїни.

9. Визначте переваги і недоліки політики І. Виговського. Кого із гетьманів доби Руїни ви вважаєте здатним сприяти розвитку України? Доведіть свою думку.

10. Переяславська Рада: політично-правовий зміст і наслідки для України.

11. Гетьманування Івана Мазепи.

12. Конституція П.Орлика.

13. Ліквідація Запорозької Січі: причини і наслідки.

Цільові навчальні завдання:

1. Визначте ознаки самобутності Запорозької Січі.

2. Доведіть, що Гетьманщина дійсно можна вважати державним утворенням.

3. Як відобразилася доба козацтва на сучасній українській нації?

4. Порівняйте діяльність таких історичних постатей як Б. Хмельницький і І. Мазепа. Що спільного та відмінного у методах ведення їх політики ви бачите? Аргументуйте свою думку.

5. Доведіть, що конституція П. Орлика може вважатися однією із найдемократичніших в Європі.

Короткі методичні вказівки. План-конспект відповіді

У першому питанні слід зупинитись на основних теоріях походження козацтва. Проблема появи та формування козацької верстви досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання було зроблено ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалися інші версії, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «чорноклобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість із них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.

Поява певного історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна): тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками, бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона започаткувала два важливі суспільні процеси: а) утворення реєстрових збройних формувань; б) легітимізацію козацького стану — юридичне визнання прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: у 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцях і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і, не маючи офіційно визначеного статусу, вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їх освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.

У другому питанні зосереджується увага на утворенні Запорозької Січі як військово-адміністративної одиниці козаків.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'явилася 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що козаки стихійно прибували на Запорожжя і будували в різних місцях так звані «городці» та засіки, або ж «січі», з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Д. Вишневецького.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення вважали обов'язковими для виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини, та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відносини, що сформувались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не могло стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухомими, а існування державності все ж таки визнавалося.

Отже, йдеться про своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні ознаки демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі панівною була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій — погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мав дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебні. Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою».

Третє питання розглядає причини і перебіг козацько-селянських повстань. Слід зазначити, що ці повстання вилилися в дві основні хвилі.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 —1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) — тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані уходниками та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Повстання К. Косинського (1591—1593) — перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і м. Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592— 1593 pp. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя.

Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою — підступно вбитий слугами князя Вишневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.

Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка.

Як сотник надвірних козаків князя Острозького, він був змушений брати участь у придушенні повстання 1591—1593 рр., проте після битви під П'яткою в долі Наливайка відбувається крутий злам — він залишає службу і організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Здійснивши вдалий похід проти татар, козацький ватажок посилає на Січ своїх посланців з метою прихилити на свій бік січовиків для виступу проти поляків.

Частина старшини не побажала приєднуватися до дій людини, яка брала участь у розгромі К. Косинського під П'яткою, а решта, обравши наказним гетьманом Г. Лободу, вирушила на допомогу наливайківцям. У жовтні 1594 р. спалахує антишляхетське повстання на чолі з Наливайком. Уже навесні 1595 р. на території України вели боротьбу декілька десятків повстанських загонів, у лавах яких було понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595р. — на початку 1596 р. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Таке успішне розгортання повстання значною мірою було зумовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським у цей час перебували в Молдові, де вони намагалися посадити на молдавський трон польського ставленика.

Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького коронне військо С. Жолкевського. Розуміючи, що протидіяти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з невеликим загоном (понад 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через Уманські ліси до Білої Церкви. Саме в цьому місті було об‘єднано сили трьох козацьких ватажків — С. Наливайка, М.Шаули, Г. Лободи. Об'єднане козацько-селянське військо налічувало 5-6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолкевського вони змушені були відступити.

Одна з вирішальних битв, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не отримала перемоги, відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля. Після цієї баталії Жолкевський відійшов до Білої Церкви і чекав підходу резервів, а козацьке військо — у Переяслав, де і відбулася рада, яка обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Росію і тому забрала з собою жінок, дітей і майно, що помітно знизило мобільність козацького війська. Отримавши підкріплення, Жолкевський відрізав повстанцям дорогу до російського кордону.

В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Полоненого Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави, де у в'язниці його протримали більше року і у квітні 1597 р. відрубали голову, а потім четвертували тіло.

Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об'єднувала незаможних козаків, вчорашніх селян та ремісників, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів і мирного легітимного (законного) розширення козацьких прав та вольностей шляхом договорів з польським урядом.

З 1596 до 1625 рр. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600—1602) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616— 1622).

Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний розв'язувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 p., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами й привілеями. У відповідь на утиски з боку Польщі козацтво, демонструючи свою незалежність, активізувало втручання в турецько-татарські справи. Частина учасників Хотинської війни, яка змушена була повернутися в шляхетські маєтки, відмовилася від виконання феодальних повинностей. Особливого розмаху ці процеси набули на Київщині, де чимало місцевих жителів «покозачилися», тобто самовільно проголосили свою належність до козацького стану.

Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, польська офіційна влада для придушення козацько-селянського руху відправила на Київщину 1625 р. 30-тисячне військо С. Конецпольського. Проти шляхти виступили об'єднані сили місцевих повстанців та запорожців (майже 20 тис. війська) на чолі з гетьманом М. Жмайлом. Найбільша битва між протидіючими сторонами відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Такий розвиток подій призвів до посилення поміркованої течії в козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто М. Жмайла і гетьманську булаву передано представнику козацької верхівки М. Дорошенку, а потім укладено компромісну мирну угоду. Згідно з Куруківською угодою всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис, а щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи в українських землях, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами.

Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які мусили повертатися у кріпацтво. Саме тому вона прискорила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове козацтво, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з урядом, і нереєстрове, яке організаційно оформилося на Січі 1628 р. та, як правило, займало радикальну позицію.

Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину своїх військ розквартирував в Україні, що зумовило новий вибух народного гніву. Основними причинами повстання стали грабунки та розбої польських жовнірів; зростання релігійних утисків; поглиблення протиріч між нереєстровими та реєстровими козаками, які мусили захищати інтереси гнобителів. Початком повстання стала відмова запорожців коритися гетьману реєстровців Григорію Чорному. У березні 1630 р. козаки, обравши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі «на волость». Повстання швидко охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Стративши Г. Чорного, оволодівши Каневом та іншими населеними пунктами, козаки підійшли до Переяслава. Проти повстанців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Майже три тижні тривали кровопролитні бої між ворогуючими сторонами. Центральною подією протистояння була «Тарасова ніч», коли невеликий загін повстанців знищив Золоту роту — добірне шляхетське формування, що охороняло штаб Конецпольського.

Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на переговори. Як і під час попереднього повстання, козацько-старшинська верхівка усунула ватажка від керівництва (Тарас Федорович мусив з частиною прибічників повернутися на Запорожжя) й уклала компромісну угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та в збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.

У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запорожжя та рейди запорожців у верхів'я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця подія не переросла в нове повстання, оскільки козацького ватажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям.