Френсіс Гальтон: спадковість генія та індивідуальні відмінності.

Заслуга Гальтона у психології полягала в тому, що він створив техніку вивчення індивідуальних відмінностей і впровадив статистичний метод. Перша книга Гальтона «Спадковий геній» була опублікована у 1869р., основна думка якої полягала в тому, що у геніальних батьків народжуються геніальні діти. Більшість біографічних даних, на які посилався в своїй праці вчений, відносились до родоводів відомих вчених і лікарів. Його дослідження показали, що кожний вчений успадковує не тільки геніальність, але й особливу форму її прояву. Тобто, видатний вчений родиться в сім’ї, яка стала відомою саме в науці. Метою Гальтона було так зване сприяння народженню «якісних особистостей». З цією метою він створив особливу науку «євгеніку», яка вивчала фактори, що могли покращити якості людей, які успадковуються. Гальтон пропонував розробити спеціальні тести для відбору високоінтелектуальних чоловіків і жінок. У спробах перевірити свою євгеніку він звернувся до статистики. У книзі «Спадковий геній» вчений застосовує статистичний метод, сортуючи людей за рівнем обдарованості. З 4000 дітей обдарованих батьків 977 стали знаменитими, що пояснювалось, на думку Гальтона виключно спадковістю.

Великий вплив на Гальтона мала роботи бельгійського математика, засновника сучасної статистики – Адольфа Кетле. Кетле перший застосував закон нормального розподілу випадкових величин при аналізі біологічних і соціальних процесів. Він ввів поняття «середня людина», показуючи, що величина зросту виміряна у 10 тисяч людей групується навколо її середнього значення, а кількість інших даних зменшується по мірі їх відхилення від цієї величини. Гальтон припустив, що велика кількість оцінок характеристик людей може бути описана двома основними величинами: середня оцінка розподілу і діапазон розташування навколо середньої оцінки. Це привело до відкриття однієї з найважливіших величин – кореляції, яке стало результатом спостережень Гальтона за тим, як кількісні характеристики спадкових ознак регресують до свого середнього значення. Гальтон винайшов формулу для розрахунку коефіцієнта кореляції, але в наш час вона не використовується. Його студент Карл Пірсон вивів формулу коефіцієнта кореляції, яка отримала назву «коефіцієнт кореляції Пірсона» (для позначення використовують літеру r від слова regression, як факт визнання важливості відкриття тенденції регресування спадкових ознак до середнього значення).

Гальтон першим розробив тести розумових здібностей, хоч появою даного терміну ми завдячуємо його учню Джеймсу Кеттелу. Основне припущення Гальтона грунтувалось на тому, що інтелект можна виміряти в термінас сенсорних здібностей людини – чим вищий рівень інтелекту, тим вищим повинен бути рівень його сенсорного функціонування. Він вивів таке припущення з емпіричних поглядів Джона Локка про те, що знання даються людині через відчуття. Звідси висновок: у найбільш обдарованих індивідів з’являються більш тонші відчуття. Для проведення своїх дослідів Гальтон винайшов різноманітні пристрої. Наприклад, для вимірювання верхнього порогу слухових відчуттів ним було створено спеціальний свисток (свисток Гальтона).

Під впливом загально біологічного підходу Гальтон висунув положення про те, що індивідуальні відмінності психологічного змісту так, як і тілесні відмінності, можуть бути пояснені тільки в категоріях вчення про спадковість. Отже, висувалась ще одна важлива проблема – проблема генетичних передумов розвитку психічних здібностей. Наносився ще один удар по концепціях, які протиставили тілесні якості людини душевним.

Вільям Джемс: новий погляд на свідомість. Вільям Джемс був парадоксальною постаттю у психології. За своєю значущістю для розвитку психології він поступається тільки В.Вундту і очолює список американських психологів. Однак, де-хто з колег Джемса вважає, що він справив негативний впли на розвиток психологічної науки. Джемс не приховував свого захоплення спіритизмом, телепатією, ясно баченням, за що його відверто критикували (Тітченер, Кеттел). Джемс не був засновником функціональної психології, однак він писав і мислив в атмосфері функціоналізму, чим сприяв його подальшому розвитку.

У двохтомній праці «Основи психології» Джемс формулює основний принцип функціоналізму: мета психології – не виявлення елементів досвіду, а вивчення функцій пристосування свідомості. Свідомість – це життєво важлива функція високорозвинених істот, без якої неможлива еволюція людини. Основою психології Джемс вважає біологію, а психічні процеси трактує як корисну функціональну діяльність живих істот у пристосуванні до навколишнього світу.

Джемс наголошував на нераціональних аспектах людської природи. Люди – істоти не тільки мислячі, але й імпульсивні, піддаються пристрастям. На його думку, інтелект працює під впливом тіла, думки складаються під впливом емоцій, на формування суджень мають вплив бажання.

В «Основах психології» автор стверджує, що психологія – це наука про психічні явища та їх умови. Вчений вважав, що основну частину психології складають фізичні основи свідомості. Психічні явища за Джемсом не можна вивчати незалежно від фізичних умов пізнаваного світу. І цей світ, і людський розум розвивались одночасно і завдяки цьому пристосувались один до одного. Звернення до біології і фізіології мозку – відмінна риса психології Джемса. Джемс виступає проти штучної, синтетичної і вузької позиції Вундта. Він пише, що переживання є те, що вони є, а не набір елементів, і відкриття дискретних елементів за допомогою інтроспекції ще не доводить, що вони існують незалежно від спостерігача, оскільки інтерпретація психологом результатів експерименту залежить від поглядів і позиції, яких він дотримується. Той факт, що певні люди можуть аналізувати власні переживання в умовах психологічної лабораторії зовсім не означає, що окремі елементи, які вони описують існують в свідомості іншої людини, що переживає подібний досвід. Такі допуски Джемс називав оманливим висновком психолога.

Вражений підходом Вундта, Джемс заявив, що свідомому досвіді не існує елементарних відчуттів, вони є результатом складного спіралеподібного процесу абстрагування. Він проголосив єдність всього психічного життя, цілісність досвіду, який безперервно змінюється. Свідомість існує у формі безперервної течії, яку, вчений назвав потоком свідомості, і будь-яка спроба розділити її на складові елементи призводить до викривлення її суті. Оскільки потік свідомості знаходиться у безперервному русі і постійно змінюється, ми не можемо переживати одну й ту ж думку, чи відчуття більше одного разу. Про об’єкт чи подразник можна думати скільки завгодно, але ці думки не будуть однаковими. Процес мислення також безперервний, в ньому можуть бути проміжки, наприклад, під час сну, однак, рух потоку легко відновлюється. Ми можемо приділяти увагу якійсь маленькій частині емпіричного світу. Отже, мозок вибірково реагує на велику кількість подразників, фільтрує і об’єднує їх, обирає одні і ігнорує інші. Критерієм вибору, за Джемсом, є релевантність – тобто взаємозв’язок, за допомогою якої мозок відбирає подразники таким чином, щоб свідомість могла працювати логічно, формувати розумні умовисновки. Джемс вважав, що свідомість має певну мету, яка полягає в тому, щоб забезпечити людину здатністю – у вигляді вміння вибирати – пристосовуватись до оточуючого середовища.

Окрім експериментального та інтроспективного методів Джемс запропонував використовувати у психології порівняльний метод. Досліджуючи психічні функції дітей, людей зі слабо розвинутим інтелектом і з психічними розладами, він дійшов висновку, що психологія повинна вивчати психічні відхилення.

Джемс підкреслював важливість для психології прагматизму (філософське вчення, що розглядає значення понять з точки зору практичних наслідків тих дій, які на них засновані). Його принцип полягає в тому, що ідеї повинні розглядатися в термінах їх практичних наслідків.

Також Джемсом була запропонована теорія емоцій, викладена в «Основах психології» і в статті у 1884р., яка суперечила тодішнім поглядам на природу емоційних станів. Вважалось, що суб’єктивне переживання емоційного стану передує їх фізичному вираженню чи дії (традиційний приклад – людина бачить дику тварину, відчуває страх і рятується втечею). Джемс заперечив таке твердження: фізична реакція передує появі емоцій. Він наводить приклад інтроспективного спостереження: якщо фізичних змін – прискорення серцебиття і дихання не відбувається, то немає й емоцій. Такий погляд викликав суперечки в наукових колах і надихнув на різноманітні дослідження. Таке ж бачення емоційних станів висловив у 1885р. датський психолог Карл Ланге (приклад одночасного відкриття у психології), в результаті чого теорія отримала назву теорія емоцій Джемса-Ланге.

Стенлі Холл: теорія рекапітуляції. Ім’я цього вченого пов’язується з розвитком вікової психології. Холл був учнем Вундта і після закінчення навчання повернувся до Америки, де заснував науку про дітей – педологію, створив при Балтиморському університеті лабораторію з проблем дослідження дитини і почав видавати журнал. Холла глибоко цікавили проблеми розвитку людини і тварини, і пов’язані з ними проблеми пристосування, за що його часто називали генетичним психологом. Такий інтерес привів його до вивчення дитячої психології, яка стала центральною в системі його поглядів. Досліджуючи психіку дитини, вчений прийшов до висновку, що в її основі лежить біогенетичний закон. Він наголошував, що онтогенетичний розвиток психіки дитини коротко повторює всі стадії філогенетичного розвитку людини. Послідовність і зміст цих стадій задається генетично, тому ухилитись, чи минути якусь із них неможливо. Така точка зору отримала назву теорії рекапітуляції психічного розвитку. Учень Холла Гетчінсон виділив п’ять стадій у розвитку дитини. Обоє наголошували, що проходження кожної стадії є обов’язкове, а фіксація на якійсь веде до аномалій і відхилень у психіці.

Створена Холлом педологія була комплексною наукою і ґрунтувалась на ідеї педоцентризму. Дитина була центром інтересів багатьох психологів, педагогів, біологів, соціологів. З усіх цих сфер в педологію входить тільки та частина, що стосується дітей, тому вона об’єднує всі сфери знань, пов’язані з дослідженням дитячого розвитку. Популярність даної науки була пов’язана з її орієнтацією на практику.

Ще одним представником функціоналізму був Джеймс МакКін Кеттел (1860-1944р.р.), який поставив вивчення психічних процесів на практичну експериментальну основу. У своїх працях Кеттел займався не змістом свідомості, а здібностями людини – тому й відноситься до функціоналістів. В статті Кеттела, написаній у 1890р. з’явилось визначення тестів розумових здібностей. За допомогою різних тестів Кеттел намагався виміряти діапазон людських здібностей. Ці тести значною мірою відрізнялись від тестів на інтелект, що з’явились пізніше. Вони, подібно гальтінівським тестам, відносились до елементарних сенсорних вимірювань: визначення швидкості руху кінцівок; використання методу доточкового порогу для визначення чутливості шкіри; фіксуванню проміжку часу в 10 секунд і кількості букв, що запам’ятовуються після одноразового показу. У 1901р. Кеттел зібрав достатньо інформації, щоб встановити зв'язок між результатами тестів і даними академічної успішності студентів. Результати виявились невтішними. Співставляючи їх з отриманими в лабораторії Тітченера, Кеттел прийшов до висновку, що такі тести не можуть бути показником успішності в коледжі – а, отже, й розумових здібностей.

Альфред Біне: діагностика інтелекту. Хоч поняття «тест розумових здібностей» ввів Кеттел, тестовий метод отримав розповсюдження завдяки роботам Альфреда Біне, незалежного психолога-самоучки. Біне досліджував етапи розвитку мислення у дітей, задаючи їм запитання на визначення понять. В результаті узагальнення відповідей дітей від трьох до семи років, він прийшов до висновку, що вони проходять три стадії у розвитку понять: «стадія переліку», «стадія опису», «стадія інтерпретації». Біне не погоджувався з Кеттелом, який для дослідження розумових здібностей використовував тести сенсомоторних функцій. На його думку, найкращим критерієм розумового розвитку може слугувати оцінка таких пізнавальних функцій, як пам'ять, мислення, уява. З ініціативи Міністерства народної освіти Франції у 1904 році Біне і психіатр Теодор Сімон досліджували розумові здібності дітей, яким навчання давалось важко. Для цього були розроблені завдання, на основі яких і були створені перші тести на інтелект. Найскладнішим при створенні тесту була необхідність підібрати їх так, щоб рівень знань дитини не впливав на відповідь. Тобто, тести мали виходити з того мінімального досвіду, який є у всіх дітей даного віку. В майбутньому тест неодноразово переглядався і модифікувався, однак таке положення Біне залишається актуальним і на сьогодні.

Біне і Сімон запропонували поняття розумового віку – віку, що визначається за рівнем тих інтелектуальних задач, які здатна вирішувати дитина. Пізніше німецький психолог В.Штерн ввів поняття «коефіцієнт інтелекту» IQ, що є постійною величиною і співвідношенням розумового віку індивіда до хронологічного виражене у відсотках.

Після смерті Біне в 1911р. розвиток тестології перемістився в США, де роботи Біне отримали широку популярність, а на батьківщині Біне вони стали популярними тільки через 35 років після його смерті.

В 1916 році Л. Терман модифікував тест Біне-Сімона і назвав його шкалою Стенфорд-Біне за назвою Стенфордського університету.