Суспільне становище та громадська опіка та виховання глухих у стародавній русі.

У Київській Русі спеціально організованого навчання глухонімих не було. Низький рівень тогочасної науки не давав можливості проникнути в сутність глухонімоти, яка вважалася «карою Божою». Але суспільне становище глухонімоти у Київській Русі характеризується деякими особливостями, порівняно із Західною Європою. Якщо в західноєвропейських країнах в епоху середньовіччя глухонімі діти, по суті, не користувалися ніякими правами, більш того, їх переслідували, вважаючи глухонімих «пристанищем нечистої сили», то в Київській Русі для глухонімих, які і для інших калічних дітей, відкривали при монастирях і церквах спеціальні будинки.

Характерною рисою слов’янських суспільних відносин є людяне і чуйне ставлення до калік. У Кормчих книгах (церковне законодавство Візантії) вказується: «Аще кто глухонемому или слепому посмеется, да будет отлучен», «глусим и немим добре сопоставляются в наследии».

Суспільні погляди на глухонімих у Київській Русі формувались на основі законів Кормчих книг і системи суспільного опікунства, яке здійснювалося. Головним чином, монастирями.

Світська влада Київської Русі справу опікунства передала монастирям не тільки юридично, а й створювала для неї відповідні матеріальні умови. Наприклад, Володимир Святославович указом 996 року встановив, що десята частина прибутків, яка традиційно передавалася монастирям і церквам, мусить використовуватись і для притулків та для богаділень.

Прийнявши християнство, Володимир, з особливою наполегливістю почав запроваджувати книжну освіту, організовуючи для цього спеціальні училища. Освіта поширювалась не лише серед феодальної верхівки і духовенства, а й серед широких верств населення – ремісників, купців, рядових дружинників, навіть селян.

В кінці ХІ –ХІІ ст. центром давньоруської культури став Києво-Печерський монастир. Тут жили і працювали видатні культурні діячі: літописець Нестор і Нікон, лікарі Агапіт і Доміан, художник Олімпій. Це не могло не вплинути і на становище глухонімих у суспільстві. На основі літописів можна зробити висновки, що в той час у Київській Русі, очевидно, були якісь спроби виховання глухонімих.

Києво-печерський монастир відіграв велику роль в опіці аномальних дітей. Вже в першій пол.. ХІ ст. за ініціативою Феодосія Печерського (пом. 1704 р.) недалеко від монастиря було відкрито окремий дім для дітей-сиріт (сліпих, глухих та калік). У літописах ми знаходимо вказівки на те, що про цей будинок йшла велика слава. З літописних матеріалів видно, що князі гуманно ставилися до калік. І втому числі до глухонімих. Володимир Великий у своєму заповіті писав: «Всего паче убогих не забывайте, но сколько вам можно по силе своей кормите, снабдите сироту». В літописах є вказівки на те, що син Мономаха Мстислав відзначався доброзичливістю і піклуванням про калік. А також, його сестра Анна Всеволодівна заснувала в Києві виховну установу для дітей (в тому числі і калік), де опікувалися ними, навчали ремеслам і навіть елементам грамоти.

Характерним для суспільного становища глухонімих у Київській Русі було те, що вони не приховувалися від суспільства, як це було у в середні віки у західноєвропейських країнах, а до них було гуманне ставлення. В багатьох державних грамотах, написаних з різних нагод, згадувалися і глухі. Проте, все це стосувалося надзвичайно обмеженої кількості дітей. Переважна ж більшість глухих не отримувала належного виховання та опіки. Їх становище було надзвичайно тяжким. Фактично, дієздатність глухих не визнавалась. І духовенство далеко не повністю використовувало свою «десятину».

Організовуючи опіку калік, воно, по суті. Наживало собі «політичний капітал», використовувало їх як дармову робочу силу. Серед духовенства був розповсюджений погляд на глухонімоту, як на «покарання боже», що створювало тяжкі умови життя глухонімих у давньоруській державі.