Погляди на глухоту та виховання глухих в період рабовласництва

Спеціально організованого виховання та навчання глухонімих у період рабовласництва не існувало.

Глухонімота як соціальна та науково-біологічна проблема знайшла своє відображення лише в наукових трактатах, законодавствах. Художній та релігійній літературі.

Низький рівень розвитку медичної науки не давав можливості лікарям того часу правильно розуміти клінічну картку глухонімих. Саме тому в той час і не було розкрито фізичної природи глухонімоти, не встановлено справжніх її причин, не зрозумілою була також залежність виникнення і розвитку мови від стану слухової функції.

Наприклад, Гіппократ – один з найвидатніших лікарів античності, досить примітивно тлумачив причини глухоти. Він вважав, що «південні вітри притупляють слух; якщо у когось бувають жовчні впорскування, то коли настає глухота, вони припиняються; у кого є глухота, з початком жовчних впорскувань вона проходить; у кого при гарячці будуть глухнути вуха, у тих кров, що вимивається із ніздрів, або розлад шлунку припинять хворобу вух». Тоді вважалося, що німота обумовлюється ненормальною будовою органа мови. Всі спроби спрямовувалися на лікування мовного апарату, що звичайно не могло привести до позитивних наслідків.

Демокріт (460-370 рр. до н.е.) вважав, що звук складається із «неподільних тілець, із потоку атомів», що проходить через все тіло людини, хоч в найбільшій кількості проходить через вухо, а потім вже розповсюджується по всьому тілу. Слуховий апарат, ніби посудина, що пасивно сприймає звук.

Платон (427-347 рр. до н.е.) «звук-це поштовх, який здійснюється повітрям через вуха на мозок та кров і доходить до самої душі, між тим як викликаний цим поштовхом рух, що починається з голови і закінчується в ділянці печінки є слуханням».

Лукрецій – стверджував, що з поверхні усіх предметів відокремлюються образи у вигляді надтонких оболонок і літають в повітрі «як павутина, як блискітки золота». Ці образи через очі і через всі пори проникають в середину тіла і там «збуджують сутність найлегшого духа» і викликають почуття. Лукрецій був впевнений, що глухих не можна навчити словесної мови.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) ближче за інших підійшов до наукового розв’язання проблем пізнання людиною навколишньої діяльності і ролі в цьому окремих органів чуття. Він вважає, що чуттєве сприймання – це основа пізнавальної діяльності. Людина, що не має чуттєвих сприймань нічому не навчиться і нічого не досягне розумом. Найбільшого значення він надавав дотику, бо без дотику не може існувати жива істота. Решта відчуттів існує заради благополуччя.

У трактаті «Про чуттєве сприймання та їх об’єкти» він пише, що «…із зовнішніх відчуттів щодо безпосередніх потреб зір є сам по собі кращий. Слух же разом з зором для розвитку розуму, через зір сприймаються різноманітні відмінності, тому що всі тіла мають колір… Слух дає тільки можливість впізнавати різні звуки, голоси. Разом з тим слух, великою мірою, сприяє розуму, оскільки мова сприймається не сама по собі, а водночас є основою навчання, адже вона складається із слів, а кожне слово є вираженням думки».

Заслуговують на увагу і думки Аристотеля щодо фізіології слуху. Ознакою існування слуху, на його думку, є постійний шум у вусі, тому, що повітря, яке є у вусі перебуває у постійному русі. Отже, ми чуємо з а допомогою певної кількості повітря, що є у вухах.

А щодо фізіології мови, Аристотель вперше помітив різницю між звуком, голосом і мовою. Для нього фізіологія голосних та приголосних зрозуміла, хоч і обґрунтування цієї різниці ще далеко не досконале. Людина оволодіває «слухом, щоб осмислювати те, що повідомляється, а мовою, щоб оповіщати інших».

На думку Аристотеля, лише людина має апарат, пристосований до оволодіння звуковимовою. «Більшість тварин мають язик, непридатний для звуків». Такий підхід до слуху та мови дозволив Аристотелю висловити думку про те, що «хто народився глухим, той стає потім і німим: голос творить, а мови немає ніякої». Отже, Аристотель першим правильно зрозумів залежність між слухом і мовою.

Також Аристотель помітив ще одне цікаве явище: дефекти мови, що обумовлені відсутністю слуху, за своєю природою та причинами відрізняються від дефектів мови, обумовлених глухотою. Він перший помітив принципову різницю між логопедією та сурдопедагогікою.

Але Аристотель не розкрив методики навчання глухонімих. І це зрозуміло, адже а в античному світі жодних спроб навчання та виховання глухих дітей не було.

Намагання поодиноких учених проникнути в сутність пізнавальних процесів людини ще не одержували підтримки та визнання.

Відомий старогрецький історик Геродот (484-425 рр. до н.е.) вперше описує конкретного глухонімого – сина персидського царя Креза. Крез мав 2 синів, один з яких був недієздатним, оскільки був глухонімим. Одного разу він сказав своєму здоровому сину: «…ти тепер у мене один, другого, що страждає на вухо, я можу не рахувати….».

Історик Геродот в своїй книзі говорить, що глухонімий син Креза до всього годився, але був німий. Крез, незважаючи на те, що вважав свого глухонімого сина ніби не людиною, все ж дав йому освіту та намагався повернути йому мову. Коли цар звернувся до оракула Дельфі з проханням розповісти про майбутню долю свого сина, Піфія дала йому таку відповідь: «Лідійський син і володар багатьох безумний Крез! Тільки не бажай почути дома голос твого німого сина. Це для тебе краще. Він звернеться до тебе мовою в перший день нещастя». І справді, під кінець свого царювання, в останній нещасливій для себе битві, коли вороги брали фортецю, Крез мало не загинув. Врятував його німий син, побачивши воїна, що кинувся з мечем на Креза, і, злякавшись, він раптом викрикнув: «О, людино, не убивай Креза!». Це були перші слова німого. І, ніби потім, за словами Геродота, він заговорив та говорив все своє життя.

Цю розповідь слід віднести до галузі казок. Якби глухонімий син Креза від переляку навіть і почав чути, то все ж він ніяк не міг відразу ж заговорити, бо навіть при наявності слуху мовленню треба спочатку навчитися.

Хоча треба сказати, що в останньому столітті до нашої ери в Римській імперії були перші спроби навчання глухонімих. Так, Плінтус, у своїй «Природній історії» повідомляє, що одного глухонімого, якого звали Педіус, навчали живопису і він досяг великих успіхів. Такі випадки, звичайно, могли мати місце, але вони були поодинокими.

Отже, у цей історичний період глухонімі не визнавалися дієздатними та спеціального навчання для них не існувало.