Суспільне становище глухих в часи феодальної роздробленості русі (хіі–хvі ст. ) та в період утворення російської централізованої держави (хv– хvі ст. ).

Швидкий розвиток феодальних відносин з другої половини ХІ ст., а особливо у ХІІ ст. призводить до феодальної роздробленості Київської Русі. В цей час посилюється боротьба феодалів за владу між собою та землю.

Все це негативно позначалося на розвиткові громадської опіки калічних дітей, зокрема глухонімих. Відсутність єдності між землями, безперервні війни призводили до скорочення благодійницької діяльності як з боку церковних та монастирських організацій, так і з боку приватних осіб.

Тільки в кінці ХV ст. справа громадської опіки знову почала розвиватись та поширюватись. Як і раніше, монастирі залишалися єдиним осередком, де знаходили собі калічні діти та глухонімі.

З виникненням Московської держави громадська опіка глухонімими в притулках спочатку не мала діяльнісного розвитку. В ХІV – ХV ст. будь яких законодавств про опіку калік, глухонімих не з’являлося. Лише у першій половині ХVІ ст. значно збільшилася кількість глухонімих дітей, що виховувалася у притулках.

Велику роль у зміцненні Російської централізованої держави відіграла діяльність Івана ІV (Грозного), і, особливо, запроваджена ним опричнина. Були внесені і принципові зміни і до громадської опіки. Для того, щоб нормалізувати суспільні відносини між людьми і встановити належний правопорядок, Іван Грозний у 1551 році скликав у Москві Собор, який виклав свої постанови у 100 главах (саме тому він увійшов в історію під назвою «Стоглавий собор»). Стоглавий собор більш чітко, у порівнянні із Володимировим указом 996 року, підкреслював державний характер громадської опіки. По суті, він передавав керівні функції у громадській опіці державній владі.

Таким чином, в постанові Собору зазначалося, що піклування про калічних дітей має здійснювати держава і князівська влада, а церковна влада, хоч і виявляє піклування. Але вже не виконує керівні функції.

В кінці ХVІІ ст. було відкрито чимало нових богаділень. При деяких з них створювалися спеціальні дитячі відділи, де здійснювалося певне виховання і навчання дітей-калік, які ще в той час не виділялися в окремі групи.

В цей же час (ХVІІ ст.) була зроблена перша спроба організувати спеціальне училище для глухих дітей. Це було зроблено в м. П’ярну у Лівонії, куди в 1690 році було переведено Юр’ївський університет. Професор цього університету Якоб Вільде став навчати глухонімих. Школа проіснувала декілька років, коли і за яких обставин припинила вона своє існування ніхто не знає.

І лише у другій половині ХVІІІ ст. в Росії з’являються перші спроби спеціально організованого навчання глухонімих дітей. В 60-х роках у Москві та в Петербурзі були створені виховні будинки для сиріт, проте, тут були також невеличкі групи і глухонімих дітей (близько 10 дітей щорічно).

Важливо відмітити, що в статутних документах, зокрема в Маніфесті Московського виховного будинку, який був створений у 1763 р. вперше викладалися конкретні поради і вимоги щодо фізичного і морального виховання глухонімих дітей дошкільного і підліткового віку та трудового навчання глухонімих юнаків та дівчат. Виховні будинки були основними організаційними центрами громадської опіки глухонімих. Сюди з губерній пересилалися глухонімі, за яких виплачувалися дещо більше грошей, ніж за нормальних дітей.

До семи років глухонімі хлопчики і дівчатка виховувалися разом, а згодом окремо. В основу виховання бралася система сімейного укладу. Виховна система ставала для дітей «сім’єю», а наглядачі їх батьками. Гуманне ставлення до дітей було основною вимогою для вихователів. Дошкільне виховання глухих дітей складалося з фізичного та морального виховання. Великої уваги надавалося правильній організації харчування та одягу дітей. У групах для глухонімих дітей велика увага приділялася на охорону зору дітей.

Затримка в оволодінні мовою глухих дітей пояснювалася механічними причинами, які ніби то заважають вимові, а тому, рекомендували звертатися до лікарів. Звичайно, це не могло дати позитивних наслідків, оскільки, як ми вже знаємо, причиною німоти є не недоліки будови мовного апарату, а глухота. Глухонімі діти визнавалися здібними правильно реагувати на різні явища. Їх намагалися привчати до посильної діяльності, виховувати у них певні риси активності, певні культурні навички: красиво ходити. Охайно поводитись, бути чемними.

Спілкування в групах глухонімих відбувалося за допомогою жестів. Жодних спроб спеціально організованої роботи навчального характеру (викликання голосу, постановки звуків…) не було.

У моральному вихованні глухонімих широко застосовувались засоби заохочення (змагання, подяки, нагороди), але використовувалися також і засоби покарання (хоча фізичні покарання суворо заборонялися). Вважалося, що вони не мають глибоких виховних наслідків, хоч іноді і мають певний зовнішній ефект, оскільки вони ніколи не виправляють, а тільки розлючують дітей, призводять до соромливості, нерішучості, обманів, роблять дітей улесливими, нещирими, понурими, нечутливими та підлими (людина перетворюється в тварину).

Трудове навчання у виховному будинку посідало велике місце. Головним завданням було підготувати глухонімих хлопців до ремісничої діяльності, а дівчат до рукоділля. З цією метою широко використовувалося прикладне малювання. Професійна підготовка глухонімих здійснювалася як в майстернях виховних будинків, так і в приватних ремісників на договірних засадах.

 

СУСПІЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ І ГРОМАДСЬКА ОПІКА ГЛУХИХ В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ КАПІТАЛІЗМУ В РОСІЇ.

У Росії це період був насичений великою кількістю історичних подій. Вітчизняна війна 1812 р., повстання декабристів 14 грудня 1825 р.. падіння кріпацтва, революційно-демократичний рух… ХІХ ст.. був періодом розквіту російської культури, що набувала світового значення. Російськими ученими в цей період були зроблені великі відкриття, проведені дослідження, що відігравали велику роль у розвитку багатьох галузей природознавства і техніки. Великих успіхів досягла педагогічна наука, з’явилась фізіологія вищої нервової діяльності (І.М. Сєчєнов), була проведена реформа народної освіти. Нарешті, на початку ХІХ ст. з’являються спеціальні училища для глухих дітей.

Все це, звичайно, не могло не позначитись і на суспільному становищі глухонімих, хоч принципових змін тут не відбулося. Основними закладами залишилися богадільні, в яких з’являються окремі дитячі відділення для глухих.

Глухонімі, фактично, на все життя були позбавлені громадських прав і вважалися повними інвалідами, пояснювалося лише відсутністю спеціально організованого навчання та виховання. Перебуваючи серед чуючих, вони не могли виявити свої справжніх здібностей. Глухонімих визнавали недієздатними.

Відомо, що в дореволюційній Росії близько 80% населення було неписемним. Глухі залишалися не тільки неграмотними, а й абсолютно непристосованими до суспільного та трудового життя. Бути об’єктом постійної експлуатації, морального та фізичного знущання – до цього призводила доля неграмотного, затурканого і безправного в усіх відношеннях глухонімого дореволюційної Росії.

Першими навчальними закладами для глухих дітей, якому судилося стати неофіційним центром російської сурдопедагогіки, стало Петербурзьке училище (2 грудня 1806 р.) в Павловські під Петербургом, розпочало свою діяльність з 9 учнів. Першим учителем був поляк ксьондз А. Сігмунд, який приїхав із м. Вільно (Вільнюс) і мав сурдопедагогічний досвід, набутий у Віденському училищі глухонімих. Він навчав учнів російської мови, елементам природознавства, каліграфії та правилам поведінки. Використовував «мімічний метод». Сігмунд навчав своїх учнів і усної мови, використовуючи у своїй роботі систему де Лене (жести, дактиль, малюнки з підписами).

У лютому 1810 р. училище глухих було перевезено із Павловські в Петербург. Статут училища передбачав поділ учнів на «благородних» та «простих». «Благородні» вихованці мали окремі спальні, краще харчувалися, звільнялися від фізичної праці. В училищі були введені ремісничі навчання (1814 р.). В 1816 р. в статуті відбулися деякі зміни, зокрема для «благородних» – шість років навчання, а для «простих» – чотири роки.

Багато уваги Петербурзькому училищу приділив наглядач Григорій Олександрович Гуров (1778-1858 р.). Він багато уваги приділяв розробці нового статуту училища, який був затверджений 30 липня 1838 року. Статут передбачав диференційоване навчання глухих дітей, професійну підготовку, викладання гімнастки та танців. Г.О. Гуров ліквідував поділ вихованців на «благородних» та «простих».

Основоположником російської сурдопедагогічної системи є Віктор Іванович Флєрі (1800-1856 р.). Він переїхав з Франції до Росії, викладав спочатку французьку мову, потім завідував жіночим відділенням училища, був призначений інспектором училища і водночас заклав основи російської системи виховання та навчання глухих. В.І. Флєрі розкрив психологічні особливості глухих дітей, показав, що глухонімота не позбавляє людину можливостей розвитку і удосконалення, проте для реалізації цього необхідне спеціально організоване навчання та виховання. Ним була обґрунтована необхідність дошкільного виховання глухих і слабочуючих дітей. Відомо, що в Західній Європі в цей час уже чітко визначилися дві основні педагогічні системи: «мімічний» і «чистий усний метод». Між ними точилася гостра боротьба. Важливо зазначити, що Флєрі обґрунтовує свою точку зору на одночасне використання усіх засобів. Його погляди на мімічну мову, дактилологію та навчання усної мови оригінальні і свідчать про глибоке розуміння їх взаємозв’язку у процесі виховання та навчання дітей мові.

В.І. Флєрі вперше висловив думку про те, що чим молодша глуха дитина, тим краще буде відбуватися наслідувальний процес. На його думку, кращим вихователем маленької глухої дитини є мати, яка ласкою і ніжністю досягне успіхів у вимові звуків та слів, розвиваючи його мову.

Багато відомих сурдопедагогів працювало у Петербурзькому училищі, в їх працях знайшли відображення майже всі принципові питання теорії та практики виховання та навчання глухих дітей. У своїй сурдопедагогічній діяльності вони проявили багато творчості та винахідливості. На всіх історичних етапах російські сурдопедагоги з усією серйозністю вивчали зарубіжний досвід, проте. Вони ніколи не копіювали його сліпо, а намагалися застосовувати відповідно до конкретних умов.

Петербурзьке училище для глухих дітей виходило далеко за межі звичайної школи. Воно було науково-методичним центром вітчизняної сурдопедагогіки. Під його впливом створювалися школи для глухих в різних регіонах та губерніях дореволюційної Росії. Сюди приїздили за наукою та досвідом не тільки з усіх вітчизняних закладів для глухих, а й з-за кордону.