Сурдопедагогіка. Історія сурдопедагогіки 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Сурдопедагогіка. Історія сурдопедагогіки



ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ СУРДОПЕДАГОГІКИ.

ПОГЛЯДИ НА ГЛУХОТУ І НЕЧУЮЧИХ ЛЮДЕЙ НА РАННІХ ЕТАПАХ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА.

У Біблії (Старий заповіт), що є найстарішою друкованою пам’яткою, написаною у V-ІІ ст. до н.е., глухонімота, як і вміння говорити, слухати, бачити і відчувати, оголошується діянням божим. Глухонімі, як і інші люди – каліки – оголошувались безчесними. Вони не мали права приносити жертви. Більше того, вони позбавлялися права навіть підходити до «святого місця», де приносили жертви. Глухонімі не користувалися правами на рівні з чуючими.

У стародавніх рабовласницьких державах (Єгипет, Вавілонія, Китай, Індія) уже в ІІ тис. до н.е. були значними успіхи у галузі медицини. Але це були розрізнені лікарі (очні, зубні, утробні), та слід зауважити, що практично уся медицина була просякнута магією. А стосовно вушних хвороб, то лікарі були безсилі та жодних спроб лікування не було виявлено.

Лише у І тис. до н.е. в Греції, а потім у Римській імперії виникають сприятливі умови для розвитку виробничих сил суспільства, культури, що мала великий вплив на наступну історію людства.

В цей період намітився новий напрямок в розвитку суспільства, який характеризувався поступовим переходом:

· від релігії до науки;

· від містичних поглядів до наукових;

· від умовності до реалізму в мистецтві;

· до розвитку письма, що полегшує читання;

· до розвитку філософії, природознавства, історії, математики;

Помітного прогресу було досягнено і в медицині. Видатним лікарем у той час був Гіппократ (460-377 рр. до н.е.). Проте, і його уявлення про тіло людини було ще дуже наївним. Він ще не відрізняв нерви від кровоносних судин та думав, що артерії наповнені повітрям.

У ІV-ІІІ ст.. до н.е. в елітних містах виникають школи (Спартанські школи) для хлопчиків з 7 до 20 років, у яких виховання відбувається в дуже суворих умовах. Головною метою була підготовка молодих людей до війни.

Як повідомляє Плутарх в період царювання Лікурга (V ст.. до н.е.) батькам не давали можливість виховувати своїх дітей. Хворих та потворних дітей забирали та кидали в прірву. Але підтверджень. Що і глухих вбивали немає.

Тому, що в Кодексі законів Юстиніана (527-565) соціальне становище глухих відображене в конкретних правилах «новелах», які свідчать про те, що глухі мали право користуватися приватною власністю, успадковувати майно, але, щоб глухий розумів, що робить, для нього призначали опікунів. При оформлені заповітів глухі та німі не могли виступати свідками, або давати словесне зобов’язання; не могли складати заповіти, але якщо людина пізно оглухла, в результаті хвороби чи нещасного випадку, то їх заповіти залишалися дійсними; оскільки глуху визнавалися недієздатними, їм заборонялося брати участь у суспільному житті.

Недієздатними глухонімі також вважалися і в стародавніх державах Середземномор’я, Близького та Середнього Сходу, Закавказзя, які були на той час високорозвиненими державами в економічному та культурному відношеннях.

Яскравим свідченням цього є положення кодексів законів стародавньої Вірменії. В статті 89 судебника Мхитара Гоша (ХІІІ ст..) зазначається, що «жінка глуха, якщо вона кмітлива і якщо хтось погодиться взяти її, хай виходить заміж. Те ж чоловік.». Німий чоловік, або жінка прирівнювалися до скотини, яка нічого не розуміє. Одружуватися вони не повинні, оскільки вважалося, що вони не можуть розумно впоратися з вихованням дітей.

Глухі від народження не мали права на спадщину, оскільки вважалося, що вони не зможуть її розумно використовувати.

Про право глухих на освіту в законодавствах стародавніх рабовласницьких держав нічого не згадується, та це й зрозуміло, адже жодних спроб спеціального навчання та виховання глухих тоді ще не існувало.

СУСПІЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ТА ПОГЛЯДИ НА ГЛУХОТУ

В ЕПОХУ ФЕОДАЛІЗМУ. ПРАКТИКА ІНДИВІДУАЛЬНОГО НАВЧАННЯ ГЛУХИХ ДІТЕЙ.

Сам Д. Кардано з глухими дітьми не практикував. Але оптимістичний погляд на розумовий розвиток глухої дитини, правильне розуміння диференціації глухонімих, орієнтація на здорові органи чуття глухонімих в процесі їх навчання і виховання – все це характеризує Д. Кардано, як основоположника прогресивної системи виховання та навчання глухих дітей в епоху Відродження.

Першим учителем глухонімих був монах Бенедиктинського монастиря Сан-Сальвадору в Оньї (Іспанія) Педро де Понсе (1508-1584 рр.), який навчав глухонімих дітей багатих сімей мові, читанню та літературі. Один з його учнів навіть склав іспит на священика. На жаль, Понсе свій метод навчання тримав у великому секреті. Про його систему дещо повідомлялося лише із спогадів його сучасників.

Так, Франциск Валерій, лейб-медик короля Філіпа – ІІ, повідомляє, що Понсе навчає мові глухонімих від народження, навчає дітей грамоті, показує їм різні предмети, описує їх жестами, а потім позначує їх письмовими знаками. Після цього він вчить їх повторювати усно слова, що відповідають цим знакам. При навчання звуковимови Понсе починав з окремих звуків. Після ґрунтовного їх засвоєння переходив до вивчення слів. Особливо великого значення він надавав письмовій мові.

Найвидатнішим представником теорії та практики індивідуального навчання глухонімих в ХVІ ст. був Жуан Пабло Бонет (1579-1633 рр.). Він працював секретарем коронного фельдмаршала Кастилії. За проханням свого начальника він взяв на себе навчання його брата, що оглух у два роки. Так почалася його сурдопедагогічна діяльність.

Бонет вважав себе засновником навчання глухих, говорячи про те, що він нічого не знав про спроби Понсе. Але це не правда, бо Понсе був дуже відомим та про результати його роботи з глухонімими всі говорили і забути це так швидко не могли.

Бонет багато уваги приділяє вивченню звуків, тобто усної мови. Він детально описує фізіологію звуків, а також дії вчителя при постановці кожного звука. При цьому він користується не лише обличчям, а й відчуттями учня. Він рекомендує використовувати такий прийом, як видих на руку учня при вимові певних звуків.

Для більшості наочності він використовує шкіряний язик, прилад, що давав можливість учням сприймати різні положення язика при вимові певних звуків. Бонет скептично відносився до читання з губ. Він вважав, що це не важливо і сумнівно.

Щоб забезпечити спілкування глухих з нормальними людьми, він рекомендує використовувати дактильну азбуку, яку близькі люди глухонімого повинні вивчити.

У своїй теорії та практиці Бонет виходить з таких принципів:

1. Глухонімого можна і треба навчати усної мови.

2. Навчання усної мови можливе тоді, коли учні вже мають певний досвід у використанні розмовної мови в письмовій формі.

3. При навчанні усної мови треба дотримуватися принципу наочності.

4. Жестова мова, як засіб пояснення допускається лише при неможливості безпосереднього поєднання слова з предметом.

5. Дактильна азбука є посередником між письмовою та усною мовою, між звуком і звуковою мовою.

6. Читання з губ для глухонімих неможливе, навіть після тривалої практики їх вміння у цьому залишаються незначними, оскільки при розмові діючі звукотворні органи видні не всі.

7. Для засвоєння мови дуже важливим є ведення щоденника і практика у мовленні.

8. Граматиці треба навчати за індивідуальним методом.

9. Глухий за допомогою самостійних вправ, якщо в нього є здібності, може розвиватися і закінчити навчання без допомоги вчителя.

Ці положення значною мірою були запозичені ним із загальної педагогіки. Та все ж вони були серйозним досягненням як для самої практики індивідуального навчання, так і для розвитку методичних систем навчання глухих уцілому.

Поодинокі випадки індивідуального навчання глухонімих дітей в кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст., хоч ще і не мали достатнього наукового обґрунтування і стосувалися надзвичайно обмеженої кількості дітей, все ж мали велике прогресивне значення. Вони доводили можливість спеціально організованого навчання глухих дітей.

Звичайно, і в інших країнах Західної Європи були люди, що цікавилися навчанням глухих і робили деякі спроби у цьому плані. Але їх досвід не знайшов детального висвітлення у літературі.

Аналіз індивідуального виховання та навчання глухих в цей період дає можливість зробити висновки:

1. Практика індивідуального навчання остаточно довела можливість і необхідність спеціально організованого навчання глухих і, таким чином, підготувала грунт для виникнення спеціальних шкіл та училищ.

2. Було зроблено наукове розкриття суті глухонімоти: встановлена залежність німоти від глухоти, визначено значення часу виникнення глухоти і міри глухоти для розумового розвитку особистості, зокрема для оволодіння мовою.

3. Діячі індивідуального навчання глухих основну увагу зосереджували на навчанні своїх учнів словесної мови в її усній формі. Оскільки вони навчали дітей лише багатих. Перед ними не виникала потреба підготовки цих дітей до практичної діяльності, а тому вони її навіть і не торкалися.

4. На основі вивчення фізіології мови була розроблена методика навчання глухих дітей звуковимові, основна увага в якій зосереджувалася на техніці постановки і корекції звуків.

5. Щодо використання різних видів мови в процесі навчання глухих. То вже тоді чітко визначилися два напрямки: а) одні пропонували використовувати в різних сполученнях всі види мови (усну, писемну, дактильну та міміко-жестикуляційну), до них належали Понсе, Бонет, Бульвар, Уоліс, Перейра, Дешон; б) інші вважали можливим навчання словесної мови у її усній і писемній формах як єдиного засобу раціонального навчання і виховання глухих, до них належали Гельмінт, Амман, Рафель, Арнольді, Лана-Терці.

Згодом, коли з’явилися спеціальні школи для глухих, ці два напрямки переросли у дві педагогічні системи: «змішаного, або комбінованого методу» та «чистого усного методу», які у кінці ХІХ – на поч.. ХХ ст. стали найпоширенішими.

Специфічні умови індивідуального навчання, відсутність зв’язків у роботі окремих діячів даної системи, недостатня наукова розробка багатьох питань у сурдопедагогіці і відірваність від ідеї загальної педагогіки – все це обумовило слабкий розвиток теорії індивідуального навчання і виховання глухих, яке існувало в західноєвропейських країнах протягом майже двох століть.

ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК СПЕЦІАЛЬНО ОРГАНІЗОВАНОГО ВИХОВАННЯ ТА НАВЧАННЯ ГЛУХИХ ДІТЕЙ В ЕПОХУ КАПІТАЛІЗМУ (друга пол. ХVІІІ – поч. ХХ СТ..)

Особливістю даного періоду був промисловий переворот, який проникав в усі галузі економіки та освіти. Ручна праця на заводах і фабриках повсюдно замінювалася машинами, що різко підвищувало продуктивність праці. З’являється багато нових галузей виробництва (машинобудування, електротехніка, транспорт, будування), зростає технічна оснащеність всіх видів людської праці. Отже, саме життя висунуло підвищені вимоги до освітнього рівня народу.

Технічна революція сприяла розширенню та поліпшенню шкільної освіти. Доказом було те, що в деяких передових державах були прийняті соціальні закони про обов’язкове початкове навчання терміном від 4 до 6 років (Німеччина, Данія, США, Норвегія, Японія, Італія, Англія, Франція).

Помітних успіхів було досягнено у педагогіці, психології, медицині, біології. В таких умовах цілком закономірним було виникнення у другій половині ХVІІІ ст. спеціально організованих навчальних закладів для глухих дітей.

Спеціально організоване навчання та виховання глухих дітей остаточно втратило свою загадковість, перестало бути чудом, а сурдопедагогічна теорія чітко визначилася як окрема галузь наукових знань в системі педагогічних наук.

Виховання та навчання глухих дітей в умовах спеціальних шкіл вимагало свого теоретичного обґрунтування. Так, необхідно було визначити цілі і завдання спеціальних шкіл, встановити можливість розумового розвитку глухих в умовах шкільного навчання, принципи диференціації слухо-мовної дефективності, на основі яких можна було б комплектувати школи, класи.

Виникла життєва необхідність у визначені змісту освіти глухих, розробці навчальних планів, програм, підручників, навчальних посібників, а також принципів організації самого навчального процесу. Більш гостро, ніж в умовах індивідуального навчання постало питання про формування засобів спілкування глухих, про методи навчання словесної мови, про підготовку до різних видів діяльності.

СУРДОПЕДАГОГІКА. ІСТОРІЯ СУРДОПЕДАГОГІКИ

1. Предмет, джерела та значення історії сурдопедагогіки.

2. Зв’язок історії сурдопедагогіки з іншими науками.

3. Особливості формування нечуючого як соціальної особистості.

4. Погляди на глухоту і нечуючих людей на ранніх етапах розвитку суспільства.

5. Погляди на глухоту та виховання глухих в період рабовласництва.

6. Суспільне становище та погляди на глухоту в епоху феодалізму. Практика індивідуального навчання глухих дітей.

7. Суспільне становище глухих в епоху середньовіччя.

Перші спроби індивідуального виховання та навчання глухих дітей.

8. Зародження теоретичних основ спеціальноорганізованого навчання глухих дітей. Виникнення практики індивідуального навчання глухих дітей.

9. Виникнення та розвиток спеціальноорганізованого навчання глухих дітей в епоху капіталізму (друга пол. ХVII ст.–поч. ХХ ст.)

Виховання і навчання підростаючого покоління виникло і розвивалось водночас з виникненням та розвитком людського суспільства.

На ранніх етапах розвитку людства набуті знання і досвід безпосередньо передавалися від одного покоління до іншого. Першими вихователями та вчителями для дітей виступали їх батьки. В широкому розумінні дидактичні функції виконували більш зрілі люди, багаті знаннями та життєвим досвідом.

Згодом, в міру розвитку суспільства та нагромадження різноманітних знань про природу та людську діяльність, виникла потреба в спеціально організованому навчанні підростаючого покоління.

Вже на досить ранніх етапах розвитку людства, ще в стародавніх державах (наприклад, в Єгипті у ІV тисячолітті до нашої ери) створювалися перші школи. Носіями знань, особливо у галузі землеробства були жерці. Починали створюватися так звані «державні майстерні», які вважалися «серцем» та «мовою» усіх виробництв. В цей же час виникає писемність, яка сприяла розвитку і удосконаленню спеціальноорганізованого навчання.

Педагогічна діяльність починає поступово виділятися в окрему галузь людської праці. У зв’язку з масовим характером освіти виникає потреба в науковому вивченні та обґрунтуванні найбільш раціональної та ефективної педагогічної системи.

Таким чином, почала формуватися педагогіка, як окрема галузь наукових знань.

Спеціальні школи почали створюватися лише в кінці ХVІІІ ст. Оскільки навчання аномальних дітей є дуже складним та потребує спеціально навчання, а вартість його була досить висока, скористатися ним могли лише діти дуже багатих людей. Масове ж навчання аномальних дітей стало можливим лише в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Саме в цей час формується і дефектологія, як окрема галузь в системі педагогічних наук.

ІСТОРІЯ СУРДОПЕДАГОГІКИ – вивчає питання становлення та розвитку теорії та практики спеціально організованого виховання та навчання дітей з вадами слуху, в різні історичні епохи.

Об’єктом її дослідження є:

- час і умови виділення проблеми слуху в окрему соціальну та наукову проблему;

- суспільне становище глухих в залежності від соціально-економічних умов існування суспільства;

- виникнення перших спроб спеціально організованого індивідуального навчання та виховання глухих дітей;

- виникнення та розвиток спеціальних шкіл та дошкільних закладів для глухих дітей;

- зародження та розвиток сурдопедагогічної теорії, критичний аналіз основних педагогічних систем виховання та навчання дітей з вадами слуху;

- аналіз матеріалів всесвітніх та національних зокрема вітчизняних з’їздів, конференцій та нарад з питань виховання та навчання дітей з вадами слуху;

- характеристика сучасного стану виховання та навчання дітей з вадами слуху;

- виникнення та удосконалення системи підготовки сурдопедагогічних кадрів;

- навчання, працевлаштування та участь у громадсько-політичному та культурному житті дорослих людей з вадами слуху, діяльність Всесвітньої Федерації глухих;

- перспективи розвитку сурдопедагогічної практики відповідно до вимог сучасного науково-технічного прогресу.

ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА ІСТОРІЇ СУРДОПЕДАГОГІКИ:

1. Архівні матеріали, вивчення яких дає можливість науково достовірно висвітлити особливості виникнення та існування сурдопедагогічного факту, діяльність певних осіб.

2. Літературні матеріали, пов’язані з життям та діяльністю глухих людей. (Спеціальні праці про виховання та навчання дітей з вадам слуху, які дають можливість зрозуміти, як вирішувати конкретні проблеми нечуючих).

3. Спогади ветеранів сурдопедагогів.

4. Конкретні вироби. Дидактичні матеріали, художні вироби, учнівські роботи і т. ін.

5. Сучасні практика навчання та виховання дітей з вадами слуху.

Ми розуміємо, що наукова розробка перспектив розвитку сурдопедагогіки неможлива без глибокого розуміння її історії та актуальних завдань сучасної теорії та практики.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-20; просмотров: 1024; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.222.242.27 (0.038 с.)