Останньої третини хх–початку ххі ст.

 

В останній третині ХХ століття відбулося посилення процесів інтернаціоналізації, інтеграції та глобалізації.

Інтернаціоналізація – об’єктивний процес, заснований на міжнародному поділі праці, проявляється в міжнародному обміні товарами, факторами виробництва, розвитку підприємств з іноземним капіталом. Інтернаціоналізація призводить до більш тісної взаємодії країн в різних напрямках економічного співробітництва.

Інтернаціоналізація є передумовою інтеграції. Економічна інтеграція – процес економічної взаємодії країн, що призводить до зближення їх господарських механізмів. Інтеграція відкриває нові можливості для економічного розвитку країн.

Одним з основних процесів, що характеризує розвиток світового господарства в останній третині ХХ ст., поруч із інтернаціоналізацією та інтеграцією, є глобалізація – процес посилення взаємозв’язків та взаємозалежностей в сучасному світі. Глобалізація проявляється в інтенсифікації потоків капіталу, розвитку транснаціональних корпорацій (ТНК), збільшенні обсягів світової торгівлі тощо. Так, обсяг річних прямих іноземних інвестицій в 1980 р. склав 57 млрд дол., 1990 р. – 172 млрд дол., а в 2000 р. – 1271 млрд дол. В ролі прямого інвестора все найчастіше виступають ТНК, розвиток яких відбувається за двома напрямками – зміцнення позицій вже існуючих і створення нових. В 1970 р. їх нараховувалось приблизно 7 тис., в 1976 р. – 11 тис. з 86 тис. іноземних філій, в 1990 р. – 24 тис. До середини 90-х рр. ХХ ст. їх кількість становила 40 тис. з 250 тис. дочірніх компаній, а в 2001 р. – 63 тис. ТНК, що нараховували близько 800 філій [3].

В результаті бурхливого економічного розвитку провідних капіталістичних країн в другій половині ХХ ст. відбулось посилення міжнародної торгівлі, що поступово доповнювалось міжнародним рухом капіталу, робочої сили та технології. Закономірним результатом цих процесів було піднесення економічної інтеграції на новий щабель її розвитку. Найбільш яскравим прикладом таких зрушень є європейська інтеграція. Так, з останньої третині ХХ ст. спостерігається поглиблення євроінтеграції, що проходить такі етапи: зона вільної торгівлі, митний союз, загальний ринок і економічний союз.

Шістку країн-засновників Європейського Союзу (ЄС), а саме, Бельгію, Германію, Нідерланди, Італію, Люксембург, Францію, поповнили в 1973 р. Великобританія, Данія, Ірландія, до них в 1981 р. приєдналися Греція, в 1986 р. – Іспанія та Португалія, в 1995 р. – Австрія, Фінляндія, Швеція. 2004 р. ознаменувався поповненням ЄС країнами східної та південної Європи, до його складу увійшли Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словакія, Словенія, Угорщина, а також Мальта та Кіпр. Ці країни характеризуються нижчим рівнем соціально-економічного розвитку відносно інших членів ЄС. Тому їх приєднання створило тимчасові проблеми зниження показника ВВП на душу населення ЄС, гальмування економічного зростання. Але ці проблеми мають тимчасовий характер, а в довгостроковій перспективі приєднання нових країн повинно посилити економічну міць ЄС. У 2007 р. до складу ЄС також увійшли Болгарія та Румунія.

В ЄС забезпечена свобода руху товарів і факторів виробництва, проводиться єдина зовнішньо-торгівельна політика, єдина політика в галузі сільського господарства, технологічного розвитку, енергетики, транспорту тощо. Країни ЄС здійснили перехід до єдиної валюти та єдиного Європейського центрального банку. З метою досягнення стійкого та гармонійного соціально-економічного зростання європейських країн шляхом їх всебічного єднання ЄС і в теперішній час продовжує проводити розширювальну політику.

Більшість провідних капіталістичних країн у середині 70-х років XX ст. зазнали великих труднощів, які почалися з енергетичної кризи. У 1973 р. розгорнулося стрімке зростання цін на нафту, що відбулося з наступних причин. Більшість країн-експортерів нафти, а саме, Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, Венесуела, у 1960 р. створили ОПЕК (the Organization of the Petroleum Exporting Countries), що була зареєстрована в ООН як міжнародна економічна організація 6 вересня 1962 року. На світовому ринку в 1960-х роках пропозиція нафти перевищувала попит, тому з метою координації зусиль з обмеження її видобутку для запобігання подальшого зниження світових цін було створено ОПЕК, до складу якої пізніше приєдналися Катар (1961 р.), Індонезія (1962 р.), Лівія (1962 р.), Об’єднані Арабські Емірати (1967 р.), Алжир (1969 р.), Нігерія (1971 р.), Еквадор (1973 р., вийшов з ОПЕК в 1992 р.) и Габон (1975 р., вийшов з ОПЕК 1996 р.). Так, ОПЕК стала могутнім суб’єктом світового нафтового ринку, об’єднавши зусилля 13 країн.

На початку 1970-х років відбувався бурхливий розвиток транспорту, будівництва ТЕЦ, що зумовило стрибок попиту на нафту. В таких умовах країни, що входили до складу ОПЕК, підвищували рентні платежі нафтовидобувників, збільшуючи свої доходи, а також стримували обсяги видобутку нафти, що сприяло зростанню світових цін на неї, що відображено в табл. 11.1 [8].

 

Таблиця 11.1 – Динаміка поточних цін та рентних платежів за еталонну нафту*

Роки	Поточні продажні ціни, дол. за барель	Рентні платежі (роялті плюс податок на дохід)
	1,50	0,69
	1,17	0,78
Лютий 1971	1,65	1,19
Січень 1973	2,20	1,52
Листопад 1973	3,65	3,05
Травень 1974	9,55	9,31
Жовтень 1975	11,51	11,17
* Еталонною нафтою вважається нафта із Саудівської Аравії. Нафта інших країн перераховується в еталонну в залежності від паливної цінності.

 

Починаючи з 1973 р. світові ціни на нафту почали стрімко зростати, ця тенденція зберігалася і надалі впродовж 70-х років XX ст. Але найбільший стрибок цін відбувся в 1973–1975 рр., що, з одного боку, дало змогу ОПЕК, яка контролювала на той час більшість світових запасів, видобутку та експорту нафти, отримувати величезні прибутки, а з іншого боку – таким чином, розпочалася енергетична криза, що дала суттєвий поштовх розгортанню світової економічної кризи.

Енергетична криза спричинила низку негативних наслідків, серед яких – зростання цін на авіаційне паливо, бензин, електроенергію, в наслідок чого відбулося стрімке падіння обсягів промислового виробництва та збільшення темпів інфляції витрат. Крім того, розвиток військово-промислового комплексу в період після Другої світової війни та монополії також посилювали інфляцію. Найбільше постраждали енергомісткі галузі, такі як, аерокосмічна, хімічна, транспорт тощо.

Світова економічна криза 1973–1975 рр. вважається найпотужнішою в період після Другої світової війни, що охопила більшість капіталістичних країн і бере свій початок в таких країнах, як США, ФРН, Англія. В США криза досить сильно проявилась в будівництві, падіння якого склало приблизно 50 %, а також зачепило й нові галузі – машинобудівництво, хімічну та електротехнічну, падіння яких досягло 20–30 %. Високі темпи інфляції обумовили падіння реальної заробітної плати. Безробіття в 1975 р. склало 8,5 млн осіб. Відбувалося зростання бюджетного дефіциту та державного боргу. Зміни в продуктивних силах в результаті третьої НТР, розвиток інтернаціоналізації виробництва, поглиблення міжнародного поділу праці призвели до посилення взаємозалежності між національними економіками, що пояснює масштабність кризи за охопленням і її поширення навіть на такі країни, як Японія, ФРН, Італія, які пережили стрімке економічне зростання.

Події, що відбувалися в енергетичній сфері, а також НТР, в результаті якої з’являлися нові галузі, а застарілі скорочували обсяги виробництва, сприяли розгортанню загальної структурної кризи. Наприклад, в чорній металургії вона проявилася в тому, що з одного боку, попит на продукцію даної галузі скорочувався в результаті залучення та використання ресурсозберігаючих технологій, а з іншого – в результаті НТР з’явилася конкуренція з новими конструкційними матеріалами. Таким чином, енергетична криза поклала початок структурній кризі, прискорила циклічний спад і дала суттєвий поштовх розгортанню світової економічної кризи.

В середині 70 рр. XX ст. розвинуті капіталістичні країни повною мірою оцінили наслідки своєї залежності від імпорту енергоресурсів. Для зменшення впливу цієї залежності на економіку своїх країн вони здійснили низку наступних заходів: розробку та впровадження енергозберігаючих технологій, пошук нових джерел енергії, заміну дорогої нафти вугіллям, відкриття власних родовищ енергоресурсів тощо. Так, Франція розвивала ядерну електроенергетику, що дозволило її звести до мінімуму використання мазуту в виробництві електроенергії. Великобританія та Норвегія розпочали видобуток нафти в Північному морі. Данія та Голландія нарощувала вітроенергетичні потужності, споживання власного газу. Менш розвинуті країни, в яких не було можливості провести подібні заходи, змушені були брати зовнішні кредити для сплати нових високих цін за енергоресурси, що привело до накопичення їх зовнішнього боргу та дефіциту платіжного балансу.

Але кризу середини 70-х рр. XX ст. слід сприймати не тільки з негативного боку, але й розуміти її як явище, що відкриває нові можливості, стимулює прогресивні зміни, викливає позитивні зрушення в світовій економіці. Так, відбувся рух інвестиційних ресурсів від енергомістких галузей, які змушені були тепер активно впроваджувати нові технології, безвідходне виробництво тощо, до найменш енергомістких галузей, завдяки чому вони дістали свого розвитку (мікроелектроніка, інформаційні технології), а це, в свою чергу, сприяло покращенню екологічної ситуації, що була загострена в період бурхливого індустріального розвитку.

Промислово розвинуті країни були змушені змінити ресурсовитратну економічну модель на інноваційну модель розвитку економіки, що сприяло нарощуванню науково-технічного потенціалу, становленню економіки нового інформаційного типу, яка ґрунтується на знаннях (knowledge based economy) [13]. Таким чином, криза стимулювала позитивні структурні зрушення в світовій економіці та наблизила перехід до постіндустріального суспільства.