Формування феодальних відносин у Київській Русі

У VIII–IX ст. на землях, де жили східнослов’янські племена полян, деревлян, дреговичей та інші, проходив процес перетворення племінних утворень у територіальні – князівства з центрами у укріплених містах. Наприкінці ІХ ст. найбільш могутні з них – Новгородське і Київське – об’єдналися під могутністю Києва, що поклало початок створенню ранньофеодальної староруської держави – Київської Русі.

У Х ст. київські князі об’єднали під своєю владою усі східнослов’янські землі, а також підкорили і деякі неслов’янські народи. Створення держави сприяло початку формування феодальних відносин. Більшість населення були вільні селяни-общинники – смерди. Формою залежності їх від князя була данина, а також виконання різних повинностей (прокладання доріг, укріплень, утримання князівського війська, участь в ополченні). Князь часто передавав право збирання данини своїм намісникам, що стало основою формування майбутніх феодалів. Землі, якими вони управляли, поступово перетворювалися у їх спадкове володіння. Феодали, які одержали землю, різними шляхами підпорядковували себе селян-общинників, захоплювали общинні землі. Процес закріпачення проходив поступово через ряд проміжних форм залежності: закупи (люди, які опинилися у борговій залежності через неповернення позики – купи); рядовичі (ті, хто склав угоду – ряд – про визнання залежності від феодала взамін покровительства); ізгої (люди, які втратили зв’язок зі своєю соціальноюгрупою). Повністю залежні селяни звалися холопами.

Феодальне землеволодіння потсупово оформилося у вигляді вотчини – володіння, що знаходилося у повній власності, тобто відчуженого і спадкового. Тимчасово-умовне володіння типу бенефіція у великих розмірах розповсюджено не було. Лише дрібні володіння могли передаватися в управління на засадах тимчасового використання. Центром вотчини був двір, де стояли хороми господаря, житло челяді, господарські споруди. До двору примикали рілля, луки, ліси. Землю обробляли селяни, залежність яких полягала в сплачуванні ренти: відробіткової (панщини) або продуктової (оброк).

Головною галуззю господарства було землеробство. Обробляли землю удосконаленими знаряддями праці: ралом з вузьколопатним і широколопатним наконечниками, плугом. Від підсічно-вогневої системи перейшли до двопільної, а подекуди і до трипільної системи землеробства. Скотарство було менш розвинуто. Велика рогата худоба і коні зосереджувалися у маєтках феодалів, а смерди відчували їх постійний брак, що посилювало їхню залежність.

Значного розквіту досягло у Київській Русі ремесло. У ХІ–ХІІ ст. налічувалося більш ніж 60 ремісничих спеціальностей. Високого технічного рівня досягла металургія, ковальське та ювелірне мистецтво. Ремісниче виробництво зосереджувалося у містах, яких у староруській державі налічувалося біля 200. Іноземці навіть називали Київську Русь «країною міст». Структура міста була типовою для того часу. У центрі був замок, де знаходилося житло князя, і де укривалися мешканці у випадку нападу ворогів. Навколо, у передмістях, жили ремісники, що селилися за професійною ознакою. Обов’язковим елементом міста був торг – майдан, де відбувалися торгові операції. У Києві функціонувало 8 ринків, які спеціалізувалися на продажі певних товарів.

Широкого розвитку досягла зовнішня торгівля. Київська Русь мала торгові зв’язки з Персією, Візантією, країнами Західної Європи. Через її територію проходив шлях «із варяг у греки».

Розвиток торгівлі спричинив виникнення грошової системи. Грошовою одиницею Київської Русі були срібні злитки певної форми – гривні. Використовували також золоті монети з Візантії і арабських країн, західноєвропейські срібні монети. Гроші концентрувалися у руках купців і ставали джерелом лихварства.

В умовах натурального господарства кожна феодальна вотчина була самостійною економічною одиницею. Коли вони зміцнилися, то втратили потребу у сильній центральній владі. Посилилися відцентрові тенденції, коли феодали намагалися звільнитися від влади київського князя. Влада останнього стала слабнути, чому сприяв і занепад транзитної торгівлі, оскільки в результаті хрестових походів встановилися прямі зв’язки Західної Європи з країнами Сходу через Середземне море. У ХІІ ст. Київська держава, яка роздиралася міжусобицями, розпалася на ряд окремих держав-князівств.