Східна цивілізація і її характеристика в осьовий час

 

Серед цивілізацій, що виникли на планеті, величезне значення для розвитку економіки й культури Південно-Східної Азії мала індійська цивілізація. Найбільшого розквіту давньоіндійська держава досягла в середині III ст. до н. е. У цей період поширюється буддизм, що повинен був стати ідеологічною основою державного об'єднання різнорідних областей країни. Однак цементуючою силою була не державна влада, а сільська (територіальна) община. Її замкнутість і самодостатність робили її фактично незалежною від центральної влади, що часто змінювалася. Общини традиційно платили центральній владі натуральний податок – ¹/₆ частину врожаю, несли ряд трудових повинностей на користь царя: один день на місяць працювали на будуванні доріг, каналів, інших будівельних роботах. Ця відносна автономність довгий час гальмувала розвиток феодальних відносин – появу приватного землеробства, сприяла стабільності, консервації суспільства. В 327 р. до н. е. А. Македонський захопив Північно-Західну Індію, але після його смерті (323 р.) у результаті національно-визвольного руху створюється Індійська держава на чолі із царем Чандрагуптою, радник якого Каутилья написав об'ємну роботу з 15 книг: «Артхашастра», присвячену різним питанням діяльності держави. «Артхашастра» у дослівному перекладі (від артха – користь, шастра – наука) означає – «Наука про користь, вигоду, дохід» або «Трактат про мистецтво політики й досягнення корисного» [10, с. 69–83]. У роботі містяться відомості про суспільні відносини, економіку, політичні інститути.

У трактаті пояснюється правомірність соціальної нерівності (розподілу на касти) і рабовласництва. Каутилья піклується про місцевих жителів – арієв, вважаючи, що вони не повинні бути рабами. Рабство – природний стан, що забезпечує нагромадження багатства й досягнення суспільної користі. Працею населення створюється багатство держави, що йде на загальні потреби: будівництво й охорона іригаційних споруд, пільгове землеволодіння (надання поселенцям землі в особисте користування для господарського освоєння окраїн країни), будівництво доріг, розвиток ремесел і торгівлі. Трактат регламентує патріархальне рабовласництво аж до викупу рабом себе з рабства. Автор висловлює ідеї про необхідність втручання держави в економіку, регламентацію суспільних відносин. Цар (раджа) покликаний забезпечити правильний напрямок діяльності людей. Для цього він має добре знати політику про створення, заощадження, збільшення й розподіл багатства. Від того, яку політику буде проводити цар, залежить розвиток або занепад країни. Кінцева мета політики – збагачення скарбниці держави за рахунок податків з населення, митних зборів, штрафів, прибутків державних підприємств. Оцінювати діяльність державних чиновників Каутилья пропонує залежно від того, як вони поповнюють скарбницю. Податки розглядалися як винагорода царю за охорону від зовнішніх погроз і внутрішньої смути.

У роботі вперше в історії економічної думки знаходимо питання про вартість товару як зачаток трудової теорії вартості. Розрізнялися «дійсна» вартість як кількість днів праці, необхідних для виробництва товару, і «ринкова» вартість, формована при купівлі-продажу під впливом конкуренції. Державі надавався нагляд за торгівлею: продавати можна було тільки перевіреними вагами; торговці повинні були платити в скарбницю мито; надмірна гонитва за прибутком повинна припинятися законом аж до конфіскації; «ринкова» вартість не могла перевищувати «дійсну» більш ніж на 5–10 %; регулювання цін мало здійснюватися за рахунок створення державних запасів. Каутилья висловив ідею створення активного державного бюджету за рахунок зростання доходів і зменшення видатків.

З трактату ми також довідаємося про основні заняття населення, серед яких головним вважалося землеробство. Общинники вирощували пшеницю, ячмінь, овочі, бавовну, цукровий очерет, рис, що саме з Індії поширився всім світом. Зі зростанням майнового розшарування усе більше землі зосереджувалося в руках багатіїв, а бідні брали землю в оренду. Розширенню приватного землеробства сприяла роздача землі брахманам, чиновникам, військовим. Земельні ділянки стали продавати, дарувати, здавати в оренду. Високого рівня досягло ремесло: гончарне, ювелірне, роботи з металів, зодчество, ткацтво (вироби з бавовни, льону, шовку). Ремісники об'єднувалися в професійні союзи, подібно середньовічним цехам у Європі.

Розквіту економіки в IV–III ст. до н. е. сприяв розвиток науки – астрономії, математики, медицини. Були створені системи писемності, що стали основою писемності в Південно-Східній Азії. Ще в II тисячоріччі астрономи створили календар, де рік ділився на 12 місяців. Медики систематизували знання з анатомії людини, вивчали лікувальні властивості рослин і виготовляли ліки. З'явилися спеціалізовані лікарі: терапевти й хірурги. Хірурги разом з ремісниками розробили безліч хірургічних інструментів – скальпелі, зонди, шприци, голки. Лікарі робили пластичні операції, операції на очах, зашивали кишки. Знання індійських учених перейшли до арабів, а потім у Європу.