Вступ. Державотворча роль мови

Мова є складною комунікативною системою, в якій усе має неповторну сутність. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві та є одним із факторів його самоорганізації, невід’ємною ознакою такої спільноти, як рід, плем’я, народність, нація.

У процесі суспільної діяльності люди вступають у різні стосунки, обмінюються досвідом в усіх сферах життя, передають інформацію від покоління до покоління. Це спілкування відбувається за допомогою мови. «Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма нашого організування. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… Мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я. І поки живе мова – житиме й народ», писав Іван Огієнко.

У сучасному світі, як говорять дослідники, налічується близько шести тисяч мов. Кожна посідає своє, відведене лише для неї, місце і не може бути замінена жодною іншою. Мова містить досвід минулих поколінь і є запорукою майбутніх. Вона є генетичним кодом нації. Саме мова забезпечує людині співжиття в суспільстві, зумовлює формування її духовної сутності. Вона не тільки засіб спілкування між людьми, а й засіб інтелектуального й естетичного освоєння світу, одна з основних прикмет творення, формування нації. Український народ віками витворював собі мову. Від звука, слова - до пісні. Триста тисяч пісень склала Україна українською, своєю мовою. Українське слово зажило визнання і шани серед близьких і далеких народів. Україна створила мистецтво, визнане в усьому світі і дала людству геніальних мислителів, поетів. Мова є засобом саморозвитку й самовираження особистості. Те, як людина говорить, створює образ її душі та інтелекту, вихованості, оскільки інакше як через мову практично ці якості не виявляються. Мовлення кожного - це його духовний, інтелектуальний портрет. Заговорить людина - і виявить не тільки рівень своєї освіченості, а й міру вихованості, гостроту розуму, образність уяви, точність спостережень, жвавість натури. Тисячоліттями український народ творив високорозвинену літературну мову. Вона до послуг кожного з нас, її треба свідомо й активно вивчати, осягати, оволодівати виражальними засобами.

Володіння правилами і нормами української літературної мови, мовна культура є необхідним складником особистості кожної людини. Від мистецтва лікаря, фармацевта, вчителя (чи інші професії) спілкуватися залежать результати розвитку особистості, адже практика доводить, що слово може не тільки викликати функціональні зміни в організмі, але і вбити людину в буквальному сенсі слова. Тому кожна людина має володіти культурою мовлення: вміти добирати мовностилістичні засоби і прийоми відповідно до умов і цілей спілкування, передаючи певний психокультурний контекст. Саме це є стрижнем, на який нанизуються професійні знання та вміння фахівця. Тому цілком закономірним є уведення 1994 року до навчальних планів закладів вищої школи практичного курсу сучасної української мови, названого "Ділова українська мова" чи «українська мова за професійним спрямуванням», який в ідеалі не мав би дублювати шкільний курс української мови, але повинен базуватися на ньому. Тому дисципліна, що вивчається у вищих навчальних закладах, зокрема, у вищих медичних навчальних закладах, не повинна обмежуватися лише ознайомленням з особливостями офіційно-ділового стилю та формулярами документів.

У час національного відродження та відновлення української державності політично зріс суспільний інтерес до історії, походження та розвитку української мови як національної мови світу.

І зрозумілим є щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибокі коріння, знайти її гідне місце серед інших мов.

А тому кожна освічена людина повинна знати основні відомості про походження, розвиток української мови (сучасні концепції), формування її літературно-писемних стандартів, становлення правопису, орієнтуватися в проблемах функціонування літературної мови на сучасному етапі та бачити перспективи її еволюції.

Мова -- це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною.

Мова існує у двох формах: усній і писемній.

У науці відомі три погляди на природу мови:

1) мова — явище біологічне (Безперечно, мову не можна трактувати як явище біологічне. Хоча людина, на відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність до оволодіння мовою, вона ніколи не заговорить сама, якщо її не навчити.);

2) мова — явище психічне (Мова не є і суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки мов, скільки є людей. Хоча в мовленні кожної людини відображені її психічні особливості, а в національній мові — менталітет, особливий психічний склад певної нації.);

3) мова — явище соціальне (Вона виникає, щоб задовольнити потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза ним існувати не може.).

Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації.

Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант -- добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом (мистецтво образного слова) та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва (театру, живопису, музики).

Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства.

Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності.

Тому мова обслуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою буття їх.

Функції мови

Найголовніші функції мови у людському суспільстві:

1. Комунікативна функція. Цей найбільш універсальний засіб спілкування не здатні замінити всі інші — найсучасніші й найдосконаліші — навіть разом узяті. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.

2. Експресивна функція. Спілкування — це і соціальний процес, і міжособистісний. Таким чином, завдяки експресивній функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу репрезентувати свій внутрішній світ.

3. Гносеологічна функція. Мова — могутній засіб пізнання світу. Людина, пізнаючи світ, користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

4. Мислетворча функція. Мова — це засіб формування, оформлення й існування думки. Як зазначав Ортега-і-Гассет, “ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля”.

5. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови іноді називають державотворчою.

Серед функцій мови слід назвати також естетичну (мова як засіб створення культурних цінностей), номінативну (мова як засіб називання), магічно-містичну (мова як засіб звернення до вищих сил) тощо.

За кількістю мовців українська мова перебуває на 21 місці: нею користується від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній і західній діаспорі).

За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її писемності понад тисячу років.

За призначенням українська мова — національна мова українського народу, державна мова України.

За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї.