ПІднесення національно-визвольного руху в Україні 1987-1991

У першій половині 1987 р. розпочалося звільнення політичних в'язнів, серед яких українці становили дуже значну частку. Левко Лук'яненко, був відданий ідеї самостійної України, але в умовах горбачовської перебудови «зверху» першість повинна бути надана захисту громадянських прав та української мови й культури.

Програмний документом Української Гельсинської Спвлки стала «Декларація принципів», написана В'ячеславом Чорноволом та братами Михайлом і Богданом Горинями. Видана влітку 1988 p., вона являє собою розумний тактичний компроміс між дійсним і бажаним. УГС, долучаючись до боротьби за підтримку політичних реформ «знизу», намагалася передусім розширити сферу дозволеної законом політичної діяльності й таким чином надати руху за права людини та національні права масового характеру. їй доводилося рахуватися з тим, що більшість застрашених можливістю нових репресій людей боїться підтримувати радикальні гасла. «Декларація принципів» вимагала тому не ліквідації СРСР, а перетворення його на конфедерацію незалежних держав, право Української РСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, впровадження ринкової економіки і громадський контроль над карними органами. Запропонована УГС програма була «програмою-мінімумом», перейнятою згодом більшістю неформальних груп на ранніх стадіях руху за реформи в Україні та втіленою зрештою у своїх основних пунктах Декларацією про суверенітет (липень 1990 p.).

Перші неформальні товариства своєю діяльністю багато в чому нагадували одне одного. Основними напрямами їхньої роботи було поширення ідеї демократизації суспільства і національного відродження. 3 цією метою організовувалися вечори й зустрічі, на яких обговорювалися заборонені сюжети й постаті (так звані «білі плями») української історії та літератури, конкретні заходи щодо охорони пам'яток культури.

Неформальні організації об'єднували під своїм дахом широкий спектр різних опозиційних політичних напрямів - від фрондуючої «номенклатурної» інтелігенції аж до крайніх націоналістів, їхній внутрішній розвиток характеризувався гострою боротьбою між поміркованим і радикальним крилами.Окрім діячів шістдесятників і дисидентів 1970-1980-х pp., товариства об'єднували багато молоді віком 20-30 років — тобто покоління, яке зробило свідомий вибір на користь української справи, маючи за своїми плечима лише досвід режиму Щербицького. Деякі з цих молодих людей були комсомольськими функціонерами. їхня участь у неформальних товариствах свідчила про появу першої, хоча й невеликої, тріщини в системі державно-партійного апарату.

політична мобілізація мас була хоч і важким, але все таки досяжним завданням. Улітку 1988 р. нечисленні неформальні товариства й організації в Україні зробили перші спроби перетворити український рух на масову суспільно-політичну силу. Основним ідейним мотивом цих спроб була підтримка й поглиблення процесу демократичної перебудови суспільства.

Балтійський приклад дав сильний поштовх українському руху, хоча він не користувався підтримкою московських реформаторів. Улітку 1988 p. yЛьвові, Києві, Вінниці та Хмельницькому проводилися масові мітинги, організовані неформальними групами й товариствами. Найбільш вражаючими за своїм розмахом були мітинги у Львові, де під пам'ятником Франка навпроти Львівського університету у червні-липні збиралися від 20 до 50 тисяч чоловік. Організатори й учасники мітингів висловлювали свою недовіру офіційно обраним делегатам партійної конференції, вимагали скасування привілеїв для державно-партійної номенклатури, ліквідацію КДБ, розширення республіканських прав УРСР, звільнення останніх політичних в'язнів. Найвищою точкою цих мітингів було проголошення Демократичного фронту в підтримку перебудови.

Нове дихання для українського опозиційного руху відкрилося з кінця 1988 p., коли до спроб утворення народного фронту приєдналися нові групи українського суспільства, насамперед академічні науковці та члени Спілки письменників України. Групу з двадцяти письменників очолив поет-шістдесятник Іван Драч, який був секретарем партійної організації Київської СПУ.

Дрібні тактичні компроміси, включені у програму, не захистили її від гострих атак з боку партійної номенклатури. Перед вели партійні газети «Радянська Україна», «Правда України» і «Робітнича газета», що друкували сотні листів від «обурених трудящих і трудових колективів». До критики приєдналися голова Українського культурного фонду Борис Олійник, керівництво Академії наук і,газета «Правда». Паралельно в Україні йшло утворення нових політичних і громадських організацій. 11-12 лютого 1989 p. yКиєві відбулися установчі збори Товариства української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ). в середині 1989 р. воно нараховувало близько 700 тисяч членів. У березні 1989 р. утворилося українське відділення Товариства «Меморіал», яке також заявило про свою підтримку Руху. Разом з тим виникли групи, що у своїх програмних вимогах йшли далі не лише Руху, але й УГС. Зокрема, Українська народна демократична ліга (колишній Український Демократичний союз, що первісно виступав як українське відділення всесоюзного Демократичного союзу) та Український християнсько-демократичний фронт уже наприкінці весни 1989 р. виступили за державну самостійність України.

Літом - восени 1989 р. до спроб витворення демократичного фронту додалися ще два масові рухи в Україні: робітничий рух і рух за легалізацію Української католицької та Української автокефальної православної церков. 18-24 липня 1989 р. страйкували робітники Донбасу. Їхній виступ був частиною загальної страйкової хвилі, що охопила всесоюзну вугільну промисловість улітку 1989 р. Вимоги страйкарів були чисто економічними: збільшення рівня зарплати, покращання життєвих умов, продуктів харчування, визнання певних захворювань як професійних хвороб тощо.

Утворення Руху було великою тактичною перемогою української опозиції. Перед лицем тих змін, що переживало політичне життя України, політичний режим видавався безнадійно застарілим. На установчому з'їзді Руху 18 українських депутатів Верховної Ради відправили листа Горбачову з вимогою усунення Щербицького від влади. 28-29 вересня відбувся пленум ЦК КПУ з участю Горбачова. На пленумі була прийнята відставка Щербицького, і його з почестями відправили на пенсію. Доба Щербицького в Україні закінчилася. На посаді першого секретаря ЦК КПРС його заступив Володимир Івашко.

Кінець 1989 р. - перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР, у відповідь на аналогічні заходи у сусідніх республіках, прийняла закон про державність української мови. 1 грудня 1989 p., під час візиту Горбачова до Ватикану, оголошено легалізацію Української католицької церкви. 21 січня 1990 р. на честь відзначення Акту про злуку (22 січня 1919 р.) Рух організував «живий ланцюг» між Львовом і Києвом - акцію, що зібрала, за різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чоловік.

У листопаді 1989 р. в Києві сорок неформальних товариств утворили передвиборчий Демократичний блок. їхня виборча програма повторювала в основному декларації Руху. Січень-лютий 1990 р. пройшли у численних мітингах і зібраннях, що захопили навіть денаціоналізований Донбас.

Перемога комуністичної партії була досягнута частково завдяки виборчим зловживанням та монопольному контролю над державними засобами масової інформації. 13 квітня 1990 р. новообрана Львівська обласна рада вибрала своїм головою В'ячеслава Чорновола. Вдруге - після 1 листопада 1919 р. - на львівській ратуші був вивішений синьо-жовтий прапор як символ української влади у місті. Подібні акції пройшли у всіх населених пунктах Галичини. У Києві мером міста і його заступником були обрані делегати з демократичної опозиції, і над будинком Київської міської ради також замайорів національний прапор.

У цілому ж вибори 1990 р. показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є недостатньо сильною, щоб перебрати цю владу у свої руки.