Стани дисфункціональної родини. Родина у важкій життєвій і екстремальній ситуації.

 

Структурно-рольові дисфункції у сім'ї. Сімейні порушення можуть більшою мірою лежати в площині структурно-рольової сфери. Як зазначають з цього приводу Е. Ейдеміллер, В. Юстицькіс, ролі, які виконуються у сім'ї, мають відповідати можливостям індивіда. Система сімейних ролей, які виконує індивід, має бути такою, щоб забезпечувати задоволення не лише його потреб, а й потреб інших членів сім'ї [1, с 240].

Один з напрямків у сучасній сімейній психотерапії пов'язаний з виявленням та вивченням так званих патологізуючих сімейних ролей. Це міжособистісні ролі, які в силу своєї структури та змісту мають психотравмуючий вплив на членів сім'ї („цап-попихач", „дитина, яка виконує роль батька", „хворий член сім'ї"). Концепція патологізуючих ролей використовується для пояснення того, яким чином порушення сім'ї породжує психічні розлади, для пояснення етіології неврозів, декомпенсації психопатій, алкоголізму, гострих афективних реакцій.

Е. Ейдеміллер, В. Юстицькіс проаналізували умови, які дозволяють сім'ям успішно протистояти негативним факторам впливу. Представники одного з підходів пояснюють неоднакову стійкість сімей по відношенню до труднощів тим, що ці сім'ї мають різні -більш або менш ефективні - „механізми розв'язання проблем", які забезпечують успішну протидію порушенню. Представники іншого підходу виокремлюють певні особливості сімей, що дозволяють їм краще пристосовуватися до несприятливих умов, серед яких найважливішими є: гнучкість взаємин, середня міра чіткості у формулюванні рольових очікувань, згуртованість сім'ї, відкритість у сприйнятті оточуючого світу, тобто відсутність тенденції ігнорувати якусь частину інформації про світ.

Сім'я, яка зустрілася з трудністю, певною мірою намагається протистояти їй, попередити негативні наслідки. Дослідження свідчать, що існують досить чіткі відмінності у тому, як різні сім'ї реагують на труднощі. В одних випадках труднощі здійснюють мобілізуючий, інтегруючий вплив; в інших - навпаки, послаблюють сім'ю, призводять до зростання суперечностей. Причому, друге найбільш є характерним саме для молодих сімей. Ця особливість неоднакової реакції особливо чітко простежується у випадку "нормативного стресу", тобто зіткнення сім'ї зі звичними для певного етапу труднощами.

Виокремлюють певні особливості сім'ї, завдяки яким вона легше пристосовується до несприятливих умов. Серед таких особливостей відзначають: гнучкість взаємин, середній ступінь чіткості у формулюванні рольових очікувань, "відкритість" у сприйнятті оточуючого довкілля, тобто відсутність тенденції ігнорування якоїсь частини інформації щодо цього світу.

Е. Ейдеміллер, В. Юстицькіс запропонували концепцію латентного порушення, під яким мається на увазі таке порушення, яке не чинить істотного негативного впливу на життя сім'ї за нормальних умов, однак грає значну роль у складних обставинах, визначаючи нездатність сім'ї їм протистояти. Наприклад, такі порушення, як незначні проблеми взаєморозуміння, помірна конфліктність, знижена здатність членів сім'ї регулювати рівень своїх вимог одне до одного можуть не мати значного впливу на життя сім'ї за нормальних умов, в той самий час у складних умовах вони можуть виявитися достатніми для порушення сімейного функціонування. На думку авторів, уявлення про латентні порушення дає можливість більш точно і різнобічно зрозуміти фактори порушення сімейного функціонування.

Дисфункційна сім'я істотно відрізняється від функціональної зокрема у плані подолання життєвих труднощів. Як зазначає Т.В. Гущіна, дисфункційна сім'я схильна використовувати швидше механізми психологічного захисту, ніж стратегії свідомого подолання в складних життєвих обставинах. Частіше вона не здатна долати життєві труднощі, має дисфункційні стабілізатори рівноваги сімейної системи, якими можуть виступати зокрема діти, хвороби, порушення поведінки [6].

Дитяче-батьківські стосунки у дисфункційній сім'ї. Якщо розглядати сімейну дисфункцію через призму дитяче-батьківських взаємин, то слід зазначити, що у дисфункційних сім'ях останні відзначаються такими особливостями [6]:

- недостатній рівень емоційного прийняття дитини, можливість емоційного відторгнення та амбівалентного ставлення, відсутність взаємності,

- низький рівень згуртованості батьків і розбіжності у сім'ї щодо питань виховання,

- низький рівень включеності батьків та дітей у дитяче-батьківські стосунки, які характеризуються холодністю та дистантністю,

- недостатнє або надмірне задоволення потреб дитини,

- неоптимальний рівень вимогливості: або завищення вимог до дитини або недостатня вимогливість, вседозволеність,

- підвищена конфліктність у повсякденному спілкуванні з дитиною,

- неконструктивний характер контролю, низький рівень батьківського моніторингу, надмірність санкцій або їх повна відсутність,

- високий рівень суперечливості у стосунках батьків з дітьми.

Сімейна дисфункція насамперед відображається на емоційному ставленні батьків до дітей. Для дисфункційної сім'ї характерними є амбівалентне емоційне ставлення, індиферентне та приховане емоційне відторгнення. Причинами подібних порушень можуть бути:

- фрустрація життєво важливих потреб батьків у зв'язку з вихованням дитини;

- містифікація та викривлення образу дитини як результат проекції негативних якостей та приписування їх дитині;

- негативне ставлення до дитини як прояв посттравматичного стресу. Виникає внаслідок фатального збігу народження дитини або початкового періоду її виховання і психологічної травми;

- особистісні властивості батька (інфантильність, акцентуація характер еру, невротичний стиль особистості, неадекватний стиль прихильності самого батька, емоційні розлади);

- індивідуально-типологічні особливості дитини - “важкий темперамент”, надмірне збудження, проблеми дисципліни, неуважність, імпульсивність, що опосередковують формування батьківського ставлення;

- низька міра задоволеності шлюбом і конфліктність у подружніх взаєминах.

Отже, у дисфункційній сім'ї відзначаються наступні особливості дитяче-батьківських взаємин: недостатній рівень емоційного прийняття дитини, можливість емоційного відторгнення та амбівалентного ставлення, відсутність взаємності, недостатній або надмірний рівень задоволення потреб дитини, підвищена конфліктність у повсякденному спілкуванні з дитиною, неконструктивний характер контролю, низький рівень батьківського моніторингу, надмірність санкцій або повна їх відсутність. Для такої сім'ї характерним є високий рівень суперечливості, непослідовності у стосунках батьків з дітьми, досить розповсюджене жорстоке поводження з дітьми.

Однією з причин та наслідків сімейної дисфункції виступає девіантне материнство - поведінка матері, що виявляється в емоційному та фізичному відторгненні дитини, що виражається у різних формах (гіпоопіка, авторитаризм, гіперопіка, фізичне та психічне насильство, відмова від дитини), має значний вплив на формуванні дефіциту у психічному розвитку дитини.

За даними Т.В. Гущіної, діти з дисфункційних сімей, як правило, відзначаються значними порушеннями фізичного та психічного розвитку. Мають місце фізична ослабленість та астенізація, затримки психомоторного розвитку, затримки психічного розвитку, розвитку мовлення [6, с 80-81]. В таких дітей недорозвиненість мовлення (збіднений словниковий запас, недостатність узагальнення) у більшості випадків є наслідком обмеженості контактів, особливо вербальних, з навколишнім світом. У молодших школярів з таких сімей спостерігаються проблеми оволодіння шкільними навичками, неготовність до засвоєння програми масової школи, недорозвиненість психічних функцій - мовлення, моторики, загальний психічний і фізичний інфантилізм, порушення уваги, стомлюваність, відсутність пізнавальних інтересів.

Більшість підлітків мають прогалини у знаннях через пропуски школи. Найчастіше основними причинами зниження інтелектуального рівня дітей з дисфункційних сімей є впливи середовища і педагогічна занедбаність.

Найбільші труднощі і відхилення від нормального становлення особистості дітей з дисфункпійних сімей відзначаються дослідниками в емоційно-вольовій сфері. Для дітей, які пережили деприванію, характерна знижена емоційність, неможливість висловити свої переживання. Депресивні стани спостерігаються приблизно в кожної третьої дитини. В них відзначається низька довільність поведінки та емоційної саморегуляції, що може виявлятися або в руховій розгальмованості, або у скутості, афективних реакціях при фрустрації, поганому самоконтролі при соціальній взаємодії.

Таким чином, дисфункційність сім'ї впливає насамперед на розвиток стрижневих утворень особистості дитини - її уявлень про себе, самоставлення, самооцінки, образу себе, ціннісної сфери - зрештою всього того, що формує ідентичність особистості як відчуття власної самототожності та унікальності.

Підбиваючи підсумки дослідження, можна зазначити, що особливості функціонування сім'ї, що знаходять відображення у внутрішньосімейних комунікаціях, сімейних ролях, дитяче-батьківських взаєминах та інших аспектах, створюють передумови для розвитку стрижневих утворень особистості дитини.