Формування і використання виробничих фондів

 

Формування виробничих фондів передбачає забезпечення виробничої системи матеріально технічними цінностями, необхідними для функціонування виробничої системи.

Формування виробничих фондів фірми може бути об'єктом регулювання з боку держави з метою забезпечення першочергових державних і суспільних потреб у найважливіших видах продукції. Засобом такого регулювання в сфері постачання для фірми-виробника є державний контракт і державне замовлення.

Державний контракт є засобом забезпечення потреб споживачів, що фінансуються за рахунок державного бюджету, поповнення державного резерву При цьому держава гарантує оплату продукції, виконання робіт, надання послуг.

Державне замовлення є засобом стимулювання нарощування виробництва дефіцитної продукції, розвитку пріоритетних галузей народного господарства, виконання міждержавних угод, експортно-імпортних операцій, впровадження нових технологій, вирішення соціальних проблем, державної підтримки найважливіших наукових досліджень, при якому держава може надавати пільги виконавцям, але не забезпечує їх фінансовими ресурсами.

Виконавці державного контракту та державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами шляхом укладання прямих договорів з підприємствами-постачальниками, державними постачальницько-збутовими та іншими посередницькими організаціями. Виняток можуть становити окремі види ресурсів, виробництво і споживання яких контролюється.

Взаємодія постачальника і фірми-виробника може базуватися на прямих зв'язках, відбуватися за допомогою оптових і комерційних посередників.

Існує прямий контакт фірма — виробник — покупець і ланцюжок виробник — оптовик — роздрібний продавець — покупець.

При одиничному виробництві постачальник може організувати прямий контакт зі споживачем. Тоді фірма-постачальник має власну мережу збуту. Фірма-постачальник може реагувати на зміну потреб споживача (фірми-виробника). Поряд з ресурсами фірмі можуть знадобитися будівельні роботи, транспортні, Інформаційні послуги тощо.

Серійне виробництво продукції фірмою-постачальником вимагає організації філій, які мають складські приміщення в різних регіонах

При масовому виробництві використовуються послуги посередників-оптовиків, збутових агентів, продавців-дилерів.

Посередники діють в умовах функціонування товарної біржі. Товарна біржа є об'єднанням продавців і покупців для ведення торговельних операцій. У широкому плані — це організований товарний ринок, в рамках якого, відповідно до встановлених правил, здійснюються операції купівлі-продажу певних видів товарів. Механізм функціонування біржі передбачає вільну торгівлю товарами за ринковими цінами.

Торгівля на біржі звичайно ведеться за обмеженою кількістю масової, якісно однорідної продукції, окремі зразки якої взаємозамінні для споживачів. Останнім часом для біржової торгівлі почали пропонувати деякі види продукції, що стандартизуються, машинобудівної, приладобудівної та хімічної галузей промисловості.

З подальшим розвитком біржової торгівлі контракти на поставку товарів дедалі більше відриваються від реального руху товарів. Відтак торгівля ведеться не самими товарами, а зобов'язаннями на їхню поставку. Переважна частина існуючих товарних бірж — ф'ючерсні. В їх загальному обігу частка поставок реального товару не перевищує 1—2%.

Ф'ючерсний контракт — це специфічний біржовий товар, який є основним об'єктом угод товарних бірж Заходу. Він передбачає купівлю права на партію товару за ціною, що склалася в момент здійснення угоди, при умові, що сам товар відвантажується продавцем після перетворення ф'ючерсної угоди в угоду з реальним товаром. Ф'ючерсні контракти можна перепродавати за поточною ринковою ціною, що складалася на конкретній товарній біржі. Переоформлювати такий контракт не потрібно, оскільки він укладається не для набуття майнового права власності на той чи Інший вид реального біржового товару, а для здійснення біржових операцій короткого та довгого "хеджування" — страхування контрагента біржової угоди від цінового ризику на ринку реального товару (так званому спот ринку).

Потреба в ресурсах (М^) визначається формулою

М_å = Мст+Мнт+Мкб+(ВЗк-ВЗп)+(НВк-НВп)

де М_ст — матеріальні експлуатаційно-технічні ресурси,

Мнт— ресурси нової технологи,

Мкб — ресурси для капітального будівництва,

(ВЗк-ВЗп) — зміна залишків виробничих запасів,

(HBк - НВп) — зміна залишків незавершеного виробництва

Сукупний попит і сукупна пропозиція матеріальних ресурсів повинні певним чином балансуватися

Основні напрямки виробничого підприємництва — це створення споживчих благ і раціональне використання виробничих фондів (надалі — ресурсів). Отже, управління ресурсами — важлива складова частина стратегії фірми. Зміст цієї стратегії певною мірою обумовлений характером співвідношення між попитом і пропозицією щодо продукції фірми. Коли попит перевищує пропозицію, контроль за ринком збуту не вимагає від фірми-виробника спеціальної маркетингової і економічної стратегії. В такій ситуації позичковий процент на капітал невеликий, що обумовлює сприятливу кон'юнктуру на ринку капіталу і не заохочує виробників до уважного аналізу використання ресурсів. При зміні ситуації (пропозиція перебільшує попит) змінюється і кон'юнктура на ринку капіталу (принаймні відношення інвесторів до конкретної фірми), позичковий процент росте, що спонукає фірму-виробника пильно слідкувати за використанням ресурсів і запроваджувати спеціальні механізми (системи) управління ним.

Для реалізації всіх функцій управління (планування, організації тощо) особливе значення має оцінка стану використання ресурсів як інформаційна база наступного контролю і стимулюванням. Для економічної оцінки застосовують сукупність показників, наведених нижче, які є конкретизацією принципу прибутковості капіталу: (1.1)

 

де H— річна норма прибутку на вкладений капітал, частка одиниці,

Д — річний доход фірми від підприємницької діяльності (створення і реалізації споживчих благ), р...од;

В — річні витрати фірми на створення і реалізацію споживчих благ, р.. од.;

К — величина вкладеного капіталу, р...од.

(1.2)

 

де P — рентабельність (норма прибутку) номінального (власного) капіталу за статутом фірми в певний календарний період, частка одиниці,

Прч — чистий прибуток фірми за певний календарний період, за вирахуванням податків І обов'язкових платежів, гр.од.;

Кн — номінальний (власний) капітал за статутом фірми, гр.од,

(1.3)

 

де P — рентабельність (норма прибутку) номінального (вчасного) капіталу за балансом фірми в певний календарний період, частка одиниці;

Фр —резервний фонд фірми, гр.од.;

Прн – перенесений на баланс прибуток, гр.од.;

Зп- перенесений на баланс збиток, гр.од.

(1.4)

 

де РС — рентабельність (норма прибутку) сумарного капіталу фірми за певний календарний період, частка одиниці,

Іпоз — процент на позичковий капітал за певний календарний період, гр..од,

Kпоз — позичковий капітал, гр..од

 

Аналіз величин показників (1.1) — (1.4) дає підстави керівництву фірми реалізувати відповідну стратегію щодо використання ресурсів. Вона базується на зацікавленості в максимізації норми прибутку (рентабельності) капіталу. Для цього потрібно збільшувати прибуток, тобто нарощувати виробництво та реалізацію споживчих благ при незмінному обсязі капіталу (ресурсів) і/або зменшувати витрати фірми, а також зменшувати позичковий процент на капітал. Стратегія виробника-підприємця щодо використання ресурсів полягає в пошуку оптимального співвідношення між описаними організаційно-економічними діями.

Зацікавленість фірми в ефективній віддачі ресурсів обумовлюється наявністю системи стимулювання (економічних важелів) і організаційних передумов (форм, структур, видів діяльності). Система стимулювання базується на прагненні підприємця до максимізації чистого прибутку і враховує:

— механізм оподаткування майна,

— механізм кредитування,

— механізм використання виручки від реалізації зайвого майна.

Організаційні передумови включають форми, засоби, структури, види діяльності, які притаманні ринковій економіці і розширюють можливості підприємця щодо залучення ресурсів. Крім таких традиційних форм як купівля або виготовлення, вони включають і суто ринкові, серед яких найпоширеніші — оренда (лізинг), факторинг, рейтинг.

Оподаткування майна створює мотиви зменшення кількості ресурсів (при однаковій величині прибутку) або збільшення прибутку (при незмінному обсязі ресурсів).

Механізм кредитування діє як стимул ефективного використовування ресурсів шляхом оцінки альтернативи фінансування розвитку фірми за рахунок короткострокових чи довгострокових кредитів, бо це є вибір між доведенням ризику до мінімуму або одержанням максимальних прибутків. Фінансові менеджери залежно від того, як вони ставляться до ризику, вибирають особливі підходи до фінансування своїх активів, але будь-який спосіб кредитування потребує максимізащі використання ресурсів

Механізм використання виручки від реалізації зайвого майна (зарахування й на рахунок фірми як грошових надходжень) зацікавлює підприємців у швидкому вивільненні непотрібного майна.

Вибір підприємцем найдоцільнішої форми залучення і подальшого використання ресурсів базується на аналізі економічних переваг і недоліків різних організаційних варіантів. Так, при вирішенні головної проблеми фірми-виробника яким чином поповнити виробничі ресурси, наприклад технологічне устаткування, можливі такі варіанти:

1) придбати потрібне устаткування у власність (купівля),

2) виготовити устаткування власними силами на підприємстві (виготовлення),

3) орендувати устаткування безпосередньо у власника або через лізингову компанію у лізингодавця (оренда),

4) не залучати додаткове устаткування, а укласти угоду на виготовлення потрібної продукції на інших підприємствах (кооперація).

Кожний з варіантів може бути ефективним, виходячи з конкретної економічної ситуації. Обґрунтування економічної доцільності в цьому випадку повинно базуватися на вартісних оцінках зміни обсягу ресурсів, прибутку, рентабельності для кожного з варіантів і подальшому їх порівнянні.

Ефективність використання ресурсів можна розуміти як здатність фірми в разі необхідності мобілізувати на рахунок живі гроші. Очевидно, чим швидше фірма спроможна реалізувати товарно-матеріальні запаси та одержати гроші від дебіторів, тим кращий й фінансовий стан.

Обіговість товарно-матеріальних запасів важлива для фірми, бо вони найменш ліквідні серед поточних активів. Фірма змушена тримати запаси І це зв'язує й кошти, отже, їй вигідно реалізувати запаси якомога швидше, щоб вивільнити кошти для інших потреб. Загалом висока обіговість товарних запасів вважається ознакою ефективного використання цих активів:

 

(1.5)

де, Стаз – собівартість товарно-матеріальних запасів, гр..од;

Сп.пр. – собівартість продуної продукції, гр..од.;

СВЗ – середня величина запасів, гр..од.

Економіка трудових ресурсів

 

Ресурси праці фірми — це сукупність найманих працівників, трудова діяльність яких забезпечує досягнення цілей організації. Як виробничий ресурс, вони мають певні особливості найманий працівник (на відміну від інших ресурсів) може відмовитись від умов використання його праці, звільнитись за власним бажанням, страйкувати, може перенавчатись іншим професіям, підвищувати свою кваліфікацію тощо. Тому при використанні цього виду ресурсу необхідно враховувати як економічні, так і соціально-спрямовані аспекти.

Економічний аспект. Відображає економічні результати діяльності організації за конкретної системи управління. З одного боку, економічну ефективність характеризують показники, що відображають побудову та функціонування систем управління. Це рівень автоматизації робочих місць управлінців, рівень розроблення інструктивного та нормативного матеріалу, загальний діапазон управління, рівень технічної озброєності управлінців тощо. Водночас ефективність систем управління характеризується показниками, які відображають результати виробничо-господарської діяльності організації: величина прибутку, собівартість, обсяг виготовленої продукції, обсяг реалізації продукції, рентабельність, фондомісткість, рівень ліквідності, рівень ризику, коефіцієнти автономії, фінансової стійкості, маневрування, оборотності тощо [26, с.197-199].

Організаційний аспект. Характеризує якість побудови організації, її системи управління, прийняття управлінських рішень, реакцію системи управління на стреси, конфлікти, організаційні зміни тощо. Її оцінюють за показниками, які відображають якість побудови організації та її системи управління: рівень централізації функцій управління, співвідношення чисельності управлінських працівників між різними рівнями управління, питома вага керівників у загальній чисельності апарату управління, коефіцієнт ланковості структури управління, швидкість прийняття управлінських рішень.

Соціальний аспект. Відображає вплив управління на процеси формування професійних характеристик працівників, у тому числі керівників, формування корпоративного духу, відповідного психологічного клімату в колективі, атмосфери захищеності й причетності до цілей організації, перспектив розвитку соціальних інституцій тощо. Соціальну ефективність управління можна оцінювати з двох точок зору. З одного боку, її оцінюють за показниками, що відображають соціально-культурну сферу функціонування організації: рівень трудової дисципліни, рівень стабільності кадрів, рівень розвитку соціальної інфраструктури на підприємстві, рівень умов праці тощо. З іншого — за показниками, що відображають вплив на досягнення виробничо-господарських результатів та задоволення потреб ринку: продуктивність праці, зарплатовіддача, рівень задоволення потреб споживачів тощо [40, c.38].

Як кожний вид ресурсу, праця має свою ціну — ринкову вартість використання найманої робочої сили, яка виражається заробітною платою (ЗП).

Для найманого працівника заробітна плата — це його трудовий доход, винагорода за виконану роботу. Для підприємства заробітна плата — це елемент витрат на виробництво і водночас основний чинник забезпечення мотивації високої продуктивності найманих працівників.

При визначенні розмірів заробітної плати слід враховувати вплив різних факторів:

1) фактори, що впливають на загальний рівень заробітної плати

1.1)фактори оточення (попит і пропозиція робочої сили, рівень безробіття, життєвий рівень населення, державне регулювання ЗП шляхом встановлення мінімального рівня ЗП);

1.2) фактори підприємства (загальна продуктивність організації, рентабельність виробництва, діяльність профспілок);

2) фактори, що визначають індивідуальний заробіток

2.1) фактори, пов’язані з характером роботи (складність виконуваних робіт, умови праці, рівень відповідальності, кваліфікаційні вимоги);

2.2) кадрові фактори (тривалість найму, умови контрактної угоди, стаж роботи, освіта, досвід роботи, трудові навички).

 

Встановлюючи загальний рівень заробітної плати і враховуючи вплив відповідних факторів, керівництво фірми повинно спиратись на економічні критерії, а саме — забезпечення прибутковості виробництва при існуючому рівні цін. Виходячи з цього, підприємство розробляє політику відбору та найму кадрів. Високі заробітки приваблюють велику кількість кандидатів і створюють можливість вибору робочої сили. Але не слід забувати, що висока заробітна плата не є гарантією високої продуктивності і стабільності кадрів, а лише мотивом ефективної трудової діяльності. Також необхідно врахувати рівень безробіття в даному регіоні й кваліфікаційну структуру ринку праці.

Згідно з теорією ефективної заробітної плати, той її рівень, що перевищує конкурентний, призводить до зростання продуктивності праці. Працівники не ухилятимуться від виконання своїх обов'язків, знаючи, що така ж робота в інших організаціях оплачується нижче.

Коли різниця в оплаті праці на різних фірмах досить велика, то працівники вимушені ефективно працювати, оскільки в іншому випадку звільнення за низькопродуктивну працю призведе до зниження заробітку, якщо вони будуть найняті іншою фірмою з нижчим рівнем заробітної плати, або до втрати роботи (заробітку).

Важливо визначити розбіжність між грошовою, або номінальною, і реальною заробітною платою.

Номінальна зарплата — це сума грошей, одержана за годину, день, тиждень тощо.

Реальна зарплата — це кількість товарів та послуг, які можна придбати за номінальну зарплату, купівельна спроможність номінальної зарплати.

Якщо зважити на те, що реальний доход і фактичний обсяг виробництва — це два способи бачення одного й того ж явища, то стає очевидним, що реальний доход (загальний заробіток) одного працюючого може зростати приблизно тими ж темпами, що й обсяг виробництва на одного працюючого.

Державне регулювання заробітної плати має забезпечувати й відтворювальну і соціальну функції. Це здійснюється через встановлення мінімальної заробітної плати, розрахованої на основі прожиткового мінімуму, а також через тарифно-кваліфікаційну систему оплати праці й відповідні податкові ставки Державне регулювання реалізується через Закон України "Про оплату праці".