Соціально-класова структура українського суспільства у складі Речі Посполитої. Процес закріпачення селянства. Литовські статути.

Тогочасне українське суспільство було поділене на стани, вони існували водночас з етнічним і релігійним розшаруваннями.

1. Найвищим станом була шляхта (військово-службова категорія), що складалася з різних соціальних груп, які несли військову службу в князя й могли утримувати себе під час походів.

Окремою ланкою шляхетської ієрархії були пани, які поділялися на радних і на панів хоруговців.

Найнижчий щабель посідала дрібна шляхта (зем’яни). Верхівка зем’ян (бояр) володіла вотчинами, мала права приватної власності на землю, а решта — володіла удільними землями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повинності.

2. Особливе місце в українському суспільстві належало духовенству. «Церковні люди» не підлягали світському суду, а в разі потреби їх судив церковний суд.

3. Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився в окрему верс­тву суспільства, були міщани. Ця верства також не була однорідною. На її вершині перебував патриціат (аристократичний прошарок), який складався з найбагатших та найвпливовіших купців і промисловців. Середньою ланкою міщанства було бюргерство - цехові майстри та торгівці середньої заможності. Основу соціаль­ної піраміди міста становило міське поспільство, або плебс (реміс­ники, дрібні торгівці та селяни).

4. Найнижчою верствою соціальної піраміди українського суспільства було селянство, яке теж було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його умовно поділяють на три групи:

1) чиншові селяни, або данники — сплачували феодалам на­туральну й грошову ренту (чинш), були особисто вільними та економічно незалежними селянами-общинниками.

2) тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам.

3) службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об’єднувалися в сотні, які очолювали сотники, і, крім виконання основної спеціальної служ­би, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

У процесі еволюції українського суспільства, зростання фео­дального землеволодіння, утвердження фільваркової системи гос­подарювання відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в кріпосну залежність. Селяни реагували на процес закріпачення як пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литовському кня­зю щодо зловживання шляхти; втечі на Подніпров’я; відмови від виконання панщини та інших повинностей тощо), так і активною протидією (напади на маєтки, знищення майна шляхтичів, убивство панів, організація повстань: у 1431 р. відбулися повстання селян).

Водночас утечі селян на Подніпров’я в контексті загальносус­пільних процесів XV ст. зумовили виникнення в соціальній структурі українського суспільства принципово нової верстви — козацтва, яка, поступово набираючи силу, стала впливовим чинником суспільного життя, активним учасником історичного поступу.

Зумівши швидко сконсолідуватись, українське козацтво виро­било й власну форму державності, з чіткою вертикаллю доволі жорсткої, відносно демократичної (у межах тогочасних умов) як законодавчої, так і виконавчої, судової влади під назвою Запорозька Січ. Згодом саме Запорозька Січ стала оплотом і гарантом розвитку українського суспільства й бастіоном чергового етапу боротьби за його державність.

Литовські статути — це кодекси феодального права Великого князівства Литовського (Литовсько-Руської держави), видані в XVI ст. у трьох основних редакціях, один з найкращих кодексів права свого часу, що діяв на староукраїнських і литовських зем­лях.

Упродовж XVI ст. було видано три Литовські статути.

Перший, або Старий, Литовський статут 1529 р. Провідною думкою цього статуту був захист інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінював­ся вдвічі дорожче за «мужика тяглого».

Другий Литовський статут 1566 р., часом зважаючи на особ­ливу роль волинської шляхти під час його укладання,здійснив адміністративно-політичну рефор­му держави (поділ на повіти), а також розширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поряд з вищою палатою (пани — рада), представники рядової шляхти — повітові посли. Цей ко­декс був юридичним оформленням панівної ролі шляхти в дер­жаві й дальшого обмеження прав селянства (у містах діяло Магдебурзьке право).

Третій Литовський статут 1588 р. був складений після приєднання Литви до Польщі (Люблінська унія 1569 р.). Він характеризувався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому й значно розширеному кримінальному й цивільному праві статуту, а особ­ливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти та повному закріпаченні селян.