Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств.Роль і місце в Литовській державі українських земель.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об’єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель.

Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди, литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Дії литовців не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося пере­важно між литовцями та іншими чужинцями — претен­дентами на землі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтри­мувало литовське правління, яке витісняло золотоординське іго. Литовська влада була м’якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність.

II етап (1362—1385) — «ослов’янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступа­ли землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та По­ділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

Про започаткування «ослов’янення» литовських правителів у другій половині XIV ст.свідчать факти:

-розширення впливу руського православ’я на терени Литовської держави;

-утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою;

-запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише 1/10 новоствореної держави, литовські правителі дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати».

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов’язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаю­чись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держа­ви, максимально централізувати управління, Вітовт незаба­ром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управ­ляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього поси­люється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвідчила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у дер­жавному управлінні обмежувалася

IV етап (1480—1569) — посилення литовсьісо-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже. Через соціальний гніт, релігійну дискримінацію, загрози ополячення та окатоличення, на укр..землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями; в організації змов і повстань; втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укла­дають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиня­ються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їх розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м’яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки ав­тономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-ли­товського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.