Польська експансія на українські землі. Унії. Політичний, соціально-економічний та правовий статус українських земель у складі Речі Посполитої.

Масова польська експансія на українські землі розпочалася після подій 1340 р. Боярська змова, унаслідок якої в квітні 1340 р. загинув галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до вторгнення Польщі в українські землі.

Експансія відбувалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів Казимир III отримав у відповідь повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Протистояння закінчилося компромісом. Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той -— формальне верховенство польського короля. Таким чином на території утаорилося 2 держ.утворення:Волинське князівство(на чолі Любарт Гедимінович) та боярська автономна республіка Галичина(Дмитро Дедько).

По смерті 1344 р. Дмитра Казимир III розпочав 1344 р. другу експансію на українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на Схід. Саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад на Русь назвав хрестовим походом проти язичників-литовців і схизматиків-православних.

Польський уряд намаався зробити укр.землі своєю провінцією, нав’язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини відбувся 1370 р., коли після смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладання Кревської унії (1385) Польща знову набрала сили й 1387 р. оста­точно приєднала Галичину до своїх володінь. Кревська унія була першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті перешкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив ли­товський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати присягу на вірність польському королю Ягайлу. У 1401 р. він підписав Віленсько-Радомську унію, відповідно до якої великокняжа влада в Литві та її землі, зокрема й українські, після смерті Вітовта мусили повернутися до Ягайла.

У 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом було укладено Городельську унію, згідно з якою Польща визнавала право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського. При цьому українські землі після смерті Вітовта не повинні були переходити під владу польського короля, як це передбачалося Віленсько-Радомською унією, а залишались у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовилася від поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактику. Тепер вона діяла через еліту.Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівняння у правах шляхти католицького віросповідання Королівства Поль­ського та Великого князівства Литовського. Городельська унія, викликала в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний і національно-релігійний гніт.

У другій половині XV—на початку XVI ст. стали розгортатися процеси централізації, посилився вплив Польщі, Велике князівство Литовське занепадало. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, невщухаюча боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литов­ське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звер­нулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько- литовські переговори закінчилися 28 червня 1569 р. компромісом — укладанням Люблінської унії, згідно з якою:

• Утворення Речі Посполитої шляхом об’єднання двох держав.

• об’єднання держав очолював виборний король

• «Республіка Обох Народів» мала єдиний сейм (нижню палату парламенту) та єдиний сенат (верхню палату парламенту);

• сенатори — воєводи, каштеляни, католицькі й уніатські єпи­скопи — займали свої посади довічно. Щодо сейму, то його де­путатів («послів») обирала шляхта по два від кожного повіту; крім того, своїх представників у сейм направляли обидві столиці — Краків і Вільно;

Підсумовуючи процес експансії Польщі в українські землі, слід зазначити, що польська політика наприкінці XIV — у середині XVI ст. суттєво відрізнялася від литовської, оскільки за ні мову свого курсу поляки одразу взяли тотальну католизацію, полонізацію та колонізацію краю, що спричинило різке загострення релігійних, соціальних та етнічних проблем.