Фізіологія зорового аналізатора

Фізіологія зорового аналізатора

Мета роботи: спостерігати зіничний рефлекс; визначити гостроту зору, площину сліпої плями, поля зору, провірити наявність чи відсутність астигматизму.

Матеріали та обладнання: таблиці Головіна для визначення гостроти зору; рисунок Маріотта, аркуш паперу, олівець, загорнутий в білий папір, лінійка, периметр, схема для замальовки поля зору, заздалегідь приготовлені креслення.

Основні положення.

В середині райдужної оболонки ока є отвір – зіниця – через який в око надходять світлові промені. В райдужній оболонці розташовані кільцеві та радіальні гладенькі м’язи. Скорочення їх регулюється симпатичними та парасимпатичними нервами і сприяє зміні діаметра зіниці.

Ділянка сітківки, на якій сходяться волокна, які утворюють зоровий нерв, носить назву сліпої плями. При попаданні променів на сліпу пляму зображення не виникає внаслідок відсутності в цій ділянці світлочутливих елементів.

Полем зору називається простір, в межах якого видно всі точки при фіксованому положенні очей. Для променів різної довжини хвилі поле зору неоднакове. Найбільш велике поле зору для білого кольору, тобто для змішаного світла. Це пояснюється тим, що палички, чутливі до всіх видимих променів і які сприймають не колір, а світло, знаходяться у великій кількості на периферії сітківки.

Астигматизм залежить від неоднакової кривизни різних ділянок, заломлюючих поверхню ока, особливо роговиці. Тому промені, які йдуть із однієї точки, але через різні ділянки заломлюючих поверхонь, будуть по різному заломлюватись і внаслідок цього сходитимуться не в одній точці. Звідси деяка неясність, розпливчастість зображення.

Трихромати – люди з нормальним кольоровим зором. Протанопи – люди, які не сприймають червоний колір. Дейтеранопи – люди, які не сприймають зелений колір.

ХІД РОБОТИ

Дослід № 1. Дослідження зіничного рефлексу.

Для дослідження зіничного рефлексу на світло досліджуваного садовлять так, щоб очі освітлювались помірним світлом. Йому пропонують фіксувати поглядом віддалену і поміщену високо точку для того, щоб погляд був спрямований догори. Після цього очі затуляють долонею на 15-20с. Швидко відводять долоню і спостерігають, як змінилась, порівняно з первісною, ширина зіниці і як вона змінюється.

Закривають долонею одне око і спостерігають, чи змінилась величина зіниці другого ока, що відбуватиметься з ним при освітлені затемненого ока.

Дослід № 2. Визначення гостроти зору за допомогою таблиці.

Для визначення гостроти зору існують таблиці з горизонтально розміщеними паралельними рядами цифр, розмір яких зменшується від верхнього ряду до нижнього. Для кожного ряду визначена відстань, з якої дві точки, обмежовуючи кожну цифру, сприймаються під кутом зору 1^/. Цифри самого верхнього ряду сприймаються нормальним оком з відстані 50м, а нижнього – 5м. Для визначення гостроти зору у відносних одиницях відстань, з якої досліджуваний може прочитати рядок, ділиться на відстань, з якої він повинен читатись при умові нормального зору.

Дослід проводиться наступним чином.

Посадіть досліджуваного на відстань 5м від таблиці, яка повинна добре освітлюватись. Закрийте одне око досліджуваного екраном. Попросіть досліджуваного назвати цифри на таблиці в напрямку зверху вниз. Відмітьте останній із рядків, який досліджуваний міг правильно прочитати. Діленням відстані, на якій знаходиться досліджуваний від таблиці (5м), на відстань, з якої він прочитав останній рядок, який він розпізнав (наприклад 10м), знайдіть гостроту зору. Для даного прикладу 5/10=0,5.

Замалюйте схему порушення оптичної системи ока і виправлення їх за допомогою відповідних лінз,

Дослід № 3. Виявлення сліпої плями.

Помістіть перед очами рисунок 1. Закривши праве око, лівим фіксуйте хрест, розміщений в правій частині рисунка. Наближайте рисунок до ока і віддаляйте його. На певній відстані від ока коло випадає з поля зору.

 

 

Рис.1. Рисунок для виявлення сліпої плями

 

Рис.2. Схема для визначення величини поперечника сліпої плями.

Для визначення одного із поперечників сліпої плями в лівому верхньому кутку листа паперу намалюйте хрест, який фіксується правим оком (ліве око закрийте). Із правого верхнього кутка за напрямком до хреста ведіть олівець, загорнутий, крім його відточеного кінчика, білим папером. На певній відстані від хреста (ВС) олівець перестане бути видимим, але по мірі подальшого приближення до хреста, на відстані АС від нього, знову виникає зображення олівця. Побудуйте зображення точок А і В на сітківці (рис.2). Із подібності трикутників АОВ і А1ОВ1 виведіть відношення , де відстань АВ легко виміряти на папері; ОК – відстань від папера до ока; ОL – відстань від вузлової точки ока до сітківки, в середньому дорівнює 17мм.

 

Звідси легко визначити довжину знайденого поперечника сліпої плями:

Потім визначити площину по формулі S = П r².

Дослід № 4. Визначення поля зору.

Запропонуйте піддослідному покласти підборіддя на пластину периметру, одне око закрити, а іншим фіксувати дзеркальце.

Ведіть по шкалі периметра повзунок з кольоровим кружком від периферії до центру: спочатку згори вниз, а потім знизу вгору. Відмітьте, на якому градусі піддослідний почав чітко бачити запропонований йому для розрізнення колір.

Дослід проводять спочатку при вертикальному положенні напівкола, а потім при повороті його на 45, 90, 135, 180⁰. Досліджувані кольори: зелений, червоний, синій, білий.

Піддослідний не повинен знати заздалегідь, якого кольору повзунок ведуть по шкалі. Тому в досліді весь час потрібно міняти кольори.

На схемі крапками відмітьте стосовно відповідям піддослідного ті відстані від центру в градусах, на яких він зміг визначити той чи інший колір. З’єднайте між собою крапки, знайдені для кожного кольору, щоб отримати криві, які обмежують поле зору для досліджуваних кольорів.

Повторіть такий же дослід для іншого ока.

 

Схема для визначення поля зору

 

Дослід № 5. Виявлення астигматизму.

Для спостереження астигматизму запропонуйте досліджуваному роздивитись рисунок 4, на якому одні лінії розміщені вертикально, а інші – горизонтально, товщина всіх ліній однакова. Відмітьте, які лінії, горизонтальні чи вертикальні, здаються більш чіткими.

Наближуючи рисунок до ока і відсуваючи його, визначте, спереду сітківки чи за нею сходились промені, які йдуть від менш чіткіших ліній. Якщо, наприклад, при наближенні рисунка горизонтальні лінії стали більше чіткими, то це означає, що промені, які йдуть від цих ліній, при початковому положенні рисунка сходились спереду сітківки, а при наближенні рисунка до ока точки сходження променів перемістились на сітківку, тобто зображення виявилося в фокусі.

Обертаючи рисунок, відмітьте, що уявлення про товщину ліній весь час міняється відповідно зміні їх положення.

Рис. 4. Креслення для виявлення астигматизму.

Зміст звіту

1. Тема роботи.

2. Результати і висновки.

Контрольні питання

1. Що називається зоровим аналізатором?

2. Перерахуйте структури, які входять до складу зорового аналізатору.

3. Як змінюється величина зіниці у темряві, під дією яскравого світла? Поясніть механізм цих змін.

4. Чому не можна одночасно чітко бачити дальню і ближню шпильки?

5. Як змінюється кривизна кришталика при розгляданні віддалених предметів і тих, що знаходяться близько?

6. Що таке сліпа пляма, центральна ямка?

7. Як визначити гостроту зору за допомогою таблиці Головіна?

8. Чому гострота зору менша на периферії сітківки ока?

9. Що таке трихромазія?

10. Які кольори не розпізнають дейтеранопи, протанопи?

11. За допомогою яких клітин-рецепторів око сприймає кольори?

Література

1. Яновський І.І., Ужако П.В. Фізіологія людини і тварин. Практикум.- К.: Вища школа, 1991.- 175с.

2. Гуминский А.А. и др. Руководство к лабораторным занятиям по общей и возрастной физиологии. – М.:Просвещение, 1990. – 239с.

3. Филимонов В.И. Руководство по общей и клинической физиологии. – М.: Мед. информационное агентство, 2002. – 958с.

4. Гальперин С.И. Физиология человека и животных. Высшая школа, 1970 – 656с.

Лабораторна робота 2

Основні положення.

Поріг дискримінації називається та найменша відстань між двома подразнюючими точками поверхні шкіри, при якій два подразника сприймаються як один. Чим менша ця відстань, тим менше поріг подразнення і тим, отже, більше чутливість. Найбільший поріг дискримінації – на шкірі спини, грудях (40-70 мм). Потім в убутному порядку поріг дискримінації для різних ділянок тіла розміщується наступним чином: плече і передпліччя (25-40 мм), лоб (20-25 мм), кінчик носа (6-7 мм), нігтьова фаланга пальців руки (2мм), кінчик язика (1мм).

Частота розміщення тактильних, теплових, холодових і больових точок на однаковій площі поверхні тіла неоднакова. В середньому на 1см² поверхні шкіри приходиться 100-50 больових, 25 тактильних, 12 холодових і 1-2 теплових точок.

Адаптація проявляється у зміні інтенсивності відчуття при подовжуючому подразненні чи після його закінчення. В основі температурної адаптації лежить зміна збудливості рецепторів. При довготривалій дії холодового і теплового подразників відповідні холодові і теплові рецептори шкіри адаптуються, стають менш чутливими до даного подразнення.

Матеріали та обладнання: волоски Фрея (набір), циркуль, естезіометр Вебера, лінійка, кульки розміром з горошину; три посудини з водою (температура води в посудині №1 10-15⁰С, в посудині №2 25-30⁰С, в посудині №3 40-45⁰С) термометр; спиртівка, булавки, лід, дистильована вода.

ХІД РОБОТИ

Дослід № 1. Визначення порогу дискримінації.

Для визначення порогу дискримінації користуйтесь циркулем з двома ніжками або естезіометром Вебера. Доторкайтеся до шкіри ніжками циркуля, розсовуючи чи зсовуючи їх. При певному ступені зближення ніжок циркуля досліджуваний починає сприймати два подразника як один. Це і є поріг дискримінації.

Визначте поріг дискримінації для шкіри передпліччя, лобу, кінчика носа, пальців руки. Розмістіть назви областей шкіри в порядку збільшення порогу дискримінації. Заповніть таблицю. Зіставте пороги тактильної чутливості у студентів групи і зробіть висновки щодо індивідуальних її коливань. Від чого вони залежать?

Зміст звіту

1. Мета роботи.

2. Короткий опис порядку виконання роботи.

3. Протокол дослідження.

4. Результати і висновки.

Контрольні питання

1. Назвіть види рецепторів.
2. При подразненні яких рецепторів виникають тактильні відчуття?
3. Яка гострота дотику в різних ділянках тіла?
4. Які рецептори сприймають температурні подразнення?
5. Яка кількість теплових і холодових рецепторів розміщується на 1см² шкіри в різних ділянках тіла? Поясніть різницю в кількості їх.
6. Поясніть механізм адаптації терморецепторів, явище контрасту.
7. Назвіть особливості холодових і теплових рецепторів.

Рекомендована література

1. Яновський І.І., Ужако П.В. Фізіологія людини і тварин. Практикум.- К.: Вища школа, 1991.- 175с.

1. Гуминский А.А. и др. Руководство к лабораторным занятиям по общей и возрастной физиологии. – М.:Просвещение, 1990. – 239с.
2. Филимонов В.И. Руководство по общей и клинической физиологии. – М.: Мед. информационное агентство, 2002. – 958с.
3. Гальперин С.И. Физиология человека и животных. Высшая школа, 1970 – 656с.

 

Лабораторне заняття № 1

Основні положення

При малому збільшенні на препараті крові людини видна велика кількість еритроцитів – маленьких округлих клітин, зафарбованих внаслідок насичення киснем гемоглобіну в блідо-рожевий колір. Серед них зустрічаються одиничні лейкоцити – клітини темно-фіолетового кольору.

Еритроцити (1) внаслідок значної кількості (1мм³ крові 4,5–5млн.) займають майже все поле зору. Нерівномірність кольору (центральні відділи світлі), зв’язані з морфофункціональними особливостями цих клітин – високодиференційованих структур, пристосованих до виконання функції переносу кисню і CO₂. У більшості ссавців і людини в процесі еритропоезу (розвиток в червоному кістковому мозку) еритроцити накопичують в цитоплазмі гемоглобін, гублять ядро, набувають форму двоякоувігнутих дисків. Найбільш тонкий центральний відділ еритроцита містить менше гемоглобіну, чим його периферична частина, і на препараті просвічується. Зрілі еритроцити не здатні до синтезу нуклеїнових кислот і гемоглобіну. Відносно низький рівень обміну забезпечує достатньо великий період життя – 120 діб.

Лейкоцити знаходяться в крові в значно меншій кількості (в 1мм³ - 6-9тис.) Уважно розглядаючи одне поле зору за другим, треба знайти всі види лейкоцитів. Ці клітини мають кулясту форму. Лейкоцити за розмірами більші еритроцитів і завжди містять ядро. Багатостороння функціональна спеціалізація лейкоцитів (фагоцитарна активність більшості з них, здатна до виходу через судинну стінку в тканини, участь в обмінних процесах, вироблення імунних тіл) обумовлює різноманітність їх будови. Частіше від інших форм зустрічаються сегментоядерні нейтрофіли (2). Їх зернистість не виявляє схожості ні з кислим, ні з основним барвником, тому називається нейтрофільною. Ці клітини відносяться до групи зернистих лейкоцитів – гранулоцитів. Ядра більшості нейтрофілів розділені нитковидними перетяжками на сегменти і часто розташовуються ексцентрично. В залежності від віку нейтрофілу ядро виявляє різну ступінь ускладнення форми. Основна маса нейтрофілів представлена зрілими клітинами з ядрами, розділеними на 2-3 і більше сегментів. Сегментація обумовлює значну інтенсивність обмінних процесів. У молодих нейтрофілів, іноді вони зустрічаються в крові, ядро нагадує зігнуту палицю, підкову чи латинську букву s. Ці нейтрофіли називаються паличкоядерними (3). Більшість гранул являє собою лізосоми. Поверхневий шар цитоплазми не містить зернистості, утворює псевдоподії при амебоїдному руху цих клітин. Нейрофіли можуть виходити з кровоносних судин в тканини, накопичуватися в джерелах запалення і фагоцитувати мікроорганізми. І.І.Мечников назвав ці клітини мікрофагами. Нейтрофіли складають до 65% усіх лейкоцитів. На другому місті за численністю знаходяться лімфоцити (25% усіх лейкоцитів). Будова лімфоцитів не відрізняється однорідністю. Основну форму представляють малі лімфоцити (4) – маленькі клітини з інтенсивно темно-фіолетовими, багатим хроматином ядром. Воно має круглу чи злегка бобовидну форму і займає майже усю клітину. Ядро обкручено вузьким ободком базофільної цитоплазми, іноді розміщені біля одної його сторони у вигляді серпа. Помітно явне переважання маси ядра над цитоплазмою. Ядро середніх лімфоцитів (5), яке займає більшу частину клітинного тіла, світле, з добре видними ядерцями і вдавленим, з сторони якого розташовується вузька кайма базофільної цитоплазми. Ці лімфоцити зустрічаються на препараті дуже рідко. Ядро великих лімфоцитів (6) круглої чи бобововидної форми має невелику кількість хроматину і добре помітні ядерця. Блідо-голуба слабо базофільна цитоплазма утворює широку кайму. Ці лімфоцити зустрічаються на препараті дуже рідко. Лімфоцити менше рухомі, ніж нейтрофіли вони утворюють дуже короткі псевдоподії. Ділення лімфоцитів на малі, середні і великі зв’язано зі ступенем розвитку гранулярної ендоплазматичної сітки, а також можливість деяких лімфоцитів синтезувати надходження за межі клітини специфічних білків – антитіл. Лімфоцити, які виконують цю функцію, відносяться до категорії імунокомпетентних клітин. Значно ріже в мазку зустрічаються моноцити (7), 5-8% від усіх лейкоцитів. Їх ядра мають різну форму, від бобовидної і подкововидної до двох-, трьохдольчастої і поліморфної. Моноцити містять значну кількість слабко базофільної попелясто-сірої цитоплазми і, хоч іноді в ній помітна невелика зернистість, відносяться до агранулоцитів. Після їх міграції в тканини моноцити набувають здатність амебоїдно рухатись і перетворюються у макрофаги. Для того щоб знайти еозинофіли (8) (3-5% всіх лейкоцитів), необхідно проявити значну наполегливість. Еозинофіли являють собою клітини з блідо-фіолетовим ядром, які складаються з двох-трьох сегментів, зі слабкою базофільною цитоплазмою, яка заповнена оксифільною зернистістю, зафарбованою еозином з яскраво-червоним кольором (це стало основою їх назви). Еозинофільні гранули відносять до лізосом. Після еміграції в тканини еозинофіли набувають здатності знешкоджувати чужорідні білки, вони є продуктом розпаду тканинних білків в джерелах запалення і приймають участь в захисті організму при інтоксикаціях. Рухомість і фагоцитарна активність еозинофілів низька. Знайти базофіли (9) в мазку крові здорової людини важко, так як цих лейкоцитів дуже мало (0,5- 1%). Вони представляють собою клітини зі слабо зафарбованим ядром округлої чи лопастної форми і слабко оксифільною цитоплазмою, які містять великі зерна різного розміру, що зафарбовані основними барвниками метахроматично в різних відтінках фіолетового кольору (метахромазія - можливість клітинних структур зафарбовуватись в колір, відмінний від кольору барвника). Гранули базофілів містять гепарин, який утворюється в печінці і затримує згортання крові. Розподіл лейкоцитів на зернисті і незернисті форми є основою не тільки при наявності чи відсутності в цитоплазмі специфічної зернистості. Ці форми лейкоцитів мають відмінні біологічні властивості, які виявляються при запаленні. Наряду з клітинами крові в препараті видно кров’яні пластинки (10) – маленькі, погано зафарбовані тільця округлої, веретеноподібної чи неправильної форми. Різноманітність форм зв’язана з їх великою чутливістю до змін середовища. В центральній частині кров’яної пластинки знаходиться невелика базофільна зернистість – хромомер, периферійний відділ – гіаломер – прозорий. Кров’яні пластинки здатні до амебоїдного руху, тому в мазку вони утворюють скупчення. Здатність швидко склеюватися в конгломерати і розпадатися, які обумовлюють участь цих структур в згортанні крові.

 

Рис.1. Мазок периферійної крові дорослої людини (загальний вигляд) 1 - еритроцити; 2 - сегментоядерні нейтрофіли; 3 – паличкоядерні нейтрофіли; 4,5,6 – малі, середні і великі лімфоцити; 7 - моноцити; 8 – еозінофільні гранулоцити; 9 – базофільні гранулоцити; 10 - тромбоцити

 

В процесі еволюції тварин відповідно зі збільшенням потреби у кисні змінювалась форма, розмір і будова еритроцитів. У жаби еритроцити великі, мають форму сплощених еліпсоїдів і містять ядро.

Рис.2 Кров жаби: 1 - еритроцити; 2 - гомогенна цитоплазма; 3 - овальні ядра.

Визначення груп крові людини в залежності від наявності в еритроцитах і плазмі особливих речовин. Ці речовини в еритроцитах були названі аглютиногенами та позначені буквами А і В, а в плазмі - аглютинінами з позначенням їх грецькими буквами a і b. Аглютиніни мають властивість викликати аглютинацію (склеювання) еритроцитів при наявності відповідних аглютиногенів. Аглютинін a викликає склеювання еритроцитів, що містять аглютиноген А. Аглютинін b викликає склеювання еритроцитів, що містять аглютиноген В. Тому кров людини не може одночасно містити в собі аглютиноген А і аглютинін a або аглютиноген В і аглютинін b.

Розрізняють чотири групи крові. Кров І групи не містить в собі аглютиногенів, в її плазмі є аглютиніни a і b. Кров ІІ групи містить в собі аглютиноген А і аглютинін b, кров ІІІ групи - аглютиноген В і аглютинін a. Кров ІV групи не містить аглютинінів a і b, в еритроцитах є аглютиногени А і В.

 

Таблиця 1. Успадкування груп крові системи АВО у людини

Групи крові	Аглютиногени	Аглютиніни в плазмі
Види білків	Розміщення на поверхні еритроцитів
О(І)	-
А(ІІ)	А ∆
В(ІІІ)	В □
АВ(ІV)	АВ □ ∆		-

При переливанні крові треба слідкувати за тим, щоб не виникла така комбінація аглютиногенів і аглютинінів, яка могла б викликати аглютинацію, причому мають значення аглютиногени донора - людини, що дає кров, і аглютиніни реципієнта - людини, котрій переливають кров.

 

Таблиця 2. Наявність (+) або відсутність (-) аглютинації при змішування крові різних груп

Сироватка або плазма крові	Аглютиногени еритроцитів крові
Група	Аглюти-ніни	І група (немає)	ІІ група (А)	ІІІ група (В)	ІV група (А і В)
І ІІ ІІІ ІV	ab b a Немає	- - - -	+ - + -	+ + - -	+ + + -

 

В таблиці показано вміст в крові І, ІІ, ІІІ та ІV груп по горизонталі аглютиногенів, по вертикалі - аглютинінів. Із таблиці видно, що людині, яка має кров І групи, можна переливати кров тільки цієї групи. Людям з ІІ, ІІІ і ІV групою переливають кров тільки з ІІ, ІІІ, ІV.

Більшість європейців резус-позитивні. Це означає, що якщо їх кров змішати з сироваткою кроликів, попередньо імунізованих еритроцитами макака-резуса, то настане аглютинація. Взаємодія еритроцитів із сироваткою анти-Rh обумовлена наявністю в різних ділянках мембрани декількох антигенів (неповні антигени). Найважливіші із цих антигенів – С, D, Е, с і е; найбільш виражені антигенні властивості у аглютиногену D. Для спрощення, кров, яка містить D-еритроцити, називають резус-позитивною (Rh⁺, або Rh), а кров без таких еритроцитів – резус-негативною (Rh^-, або rh). 85% європейців мають кров Rh⁺, а решта 15% - Rh^-.

Резистентністю еритроцитів називається їх стійкість по відношенню до гіпотонічних розчинів. В гіпотонічних розчинах еритроцити набухають, лопаються і гемоглобін виходить в розчин. Явище руйнування еритроцитів і вихід гемоглобіну в плазму називають гемолізом. Кров при цьому робиться немов би блискучою, набуває характерного яскраво-червоного кольору і називається лаковою. Резистентність окремих еритроцитів неоднакова.

Для перетворення фібриногену у фібрин, що являє собою суть процесу згортання крові, необхідна наявність ферменту тромбіну, який утворюється із протромбіну в присутності солей кальцію.

Матеріали та обладнання: мікроскопи, постійні мікропрепарати мазку людини і жаби, 10 скляних паличок, сироватки крові: І, ІІ і ІІІ групи, вата, 3 мірні піпетки, штативи для пробірок, 5 пробірок, 1%-й розчин хлориду натрію, дистильована вода, дефібринована кров, штатив з пробірками, градуйована піпетка, оксалатна кров, 2%-ий розчин хлориду кальцію.

 

ХІД РОБОТИ

Дослід № 1. Розгляд мікропрепаратів: мазок крові людини і мазок крові жаби.

При малому збільшенні треба вибрати місто з добре фіксованими еритроцитами та лейкоцитами, замалювати формені елементи крові.

Дослід № 2. Визначення груп крові у людини.

Для визначення груп крові на три кінця чистого предметного скельця нанесіть по краплі сироватки: на один кінець - сироватку крові І групи, другий - ІІ групи, третій - ІІІ групи. В кожну з них додайте по краплі крові, що досліджується. Сироватку беріть з ампул скляними паличками. Слідкуйте, щоб не спутати палички для взяття сироватки крові І, ІІ і ІІІ груп.

Перемішайте сироватку з кров’ю і через 1-5 хв. дивіться результат. Там, де пройде аглютинація, утворюються дрібні крупинки, а вся суміш при цьому просвітлюється. При відсутності аглютинації суміш залишається рівномірно мутною. Після спостереження цих явищ простим оком, роздивіться препарати під мікроскопом: на одному препараті абсолютно розбірливо видно окремі еритроцити, на іншому - еритроцити, що склеєні в грудочки.

Дослід № 3. Визначення резус-фактора.

Для визначення резус-фактора на кінці чистого предметного скла нанесіть по каплі сироватки з резус-фактором. В кожну з них добавте по каплі досліджуваної крові. Сироватку беріть із ампул скляними паличками. Змішайте сироватку із кров’ю і через 1-5хв дивіться результат. Там, де відбулась аглютинація, утворюються дрібні крупинки, а вся суміш при цьому просвітлюється. При відсутності аглютинації суміш залишається рівномірно мутною. Після спостерігання цих явищ простим оком розгляньте препарати під мікроскопом: на одному препараті чітко видно окремі еритроцити, на іншому – еритроцити, які склеєні в грудочки.

Дослід № 5. Визначення резистентності еритроцитів (спостереження гемолізу).

Для визначення резистентності еритроцитів приготовте п’ять пробірок із розчином хлориду натрію з концентрацією, яка зменшується.

 

Таблиця. Кількість і концентрація розчину NаСІ, необхідного для визначення резистентності еритроцитів

№ пробірки	Кількість води в мл	Кількість 1% розчину NаСІ в мл	Концентрація NаСІ в %
1.			0,9
2.			0,7
3.			0,5
4.			0,3
5.			0,1

 

В кожну із пробірок добавте по 0,06мл або по 0,2мл дефібринованої крові. Уміст всіх пробірок ретельно перемішайте і поставте їх на 30хв в штатив. З плином часу відмітьте, які зміни відбулися в кожній пробірці. Про частковий гемоліз судять по легкому зафарбуванню рідини гемоглобіном після відстоювання еритроцитів, при струшуванні пробірки розчин стає мутним. При повному гемолізі розчин прозорий, має характерний лаковий блиск. Проаналізуйте отримані дані і зробіть висновки.

Дослід № 6. Виявлення ролі солей кальцію в згортанні крові.

Налити в дві пробірки по 3 мл оксалатної крові. Одну пробірку залишити в якості контролю, а до другої добавити 0,5 мл 2%-ого хлориду кальцію. Через 10-15 хв повинен утворитися згусток фібрину, тобто відбудеться згортання крові. Якщо згортання не відбулося, значить, весь хлорид кальцію пішов на утворення осаду оксалату кальцію за рахунок надлишку оксалату натрію в крові. В такому випадку долийте в пробірку ще 0,5 мл розчину хлориду кальцію до утворення згустку. Порівняйте вміст цієї пробірки із вмістом контрольної.

Зміст звіту

1. Тема роботи.

2. Результати і висновки.

Контрольні питання

1. Яка будова та функції лейкоцитів?

2. Охарактеризуйте будову та функції еритроцитів.

3. Яка будова та функції базофілів?

4. Яка будова та функції нейтрофілів?

5. Яка будова та функції еозинофілів?

6. Яка будова та функції моноцитів?

7. Яка будова та функції лімфоцитів?

8. В якому випадку виникає резус-несумісність плоду і матері? Поясніть це.

9. При якій концентрації хлориду натрію спостерігається частковий і при які повний гемоліз?

10. Що відбувається і як змінюється форма еритроцитів в помірно гіпотонічному розчині і в гіпертонічному середовищі?

11. Яка структура і властивості гемоглобіну?

12. Назвіть всі можливі сполучення, які утворює гемоглобін.

13. Що загального і чим відрізняються гемін і гематин?

14. Що таке гемоліз?

Література

1. Яновський І.І., Ужако П.В. Фізіологія людини і тварин. Практикум.- К.: Вища школа, 1991.- 175с.

2. Дудель Й., Рюэгг Й., Шмидт Р. Физиология человека: 3 т. / Под ред. Шмидта Р. и Тевса Г.- М.: Мир, 1996.- 323с.

3. Филимонов В.И. Руководство по общей и клинической физиологии. – М.: Мед. информационное агентство, 2002. – 958с.

4. Гуминский А.А. и др. Руководство к лабораторным занятиям по общей и возрастной физиологии. – М.:Просвещение, 1990. – 239с.

Лабораторне заняття № 2

Основні положення

Підрахунок еритроцитів і лейкоцитів крові можна проводити візуально, користуючись мікроскопом і спеціальною лічильною камерою, а також за допомогою електроеритрогемометра або фотоелектроколориметра. Існують також автоматичні електронні лічильники, які дають змогу виконувати одночасно дослідження численних проб крові.

Лічильна камера (рис.1) складається з товстого прямокутного (предметного) скла, в центральній частині якого нанесено (вигравірувано) дві сітки Горяєва, розмежовані глибокою поперечною канавкою. Збоку від сіток розташовані скляні прямокутні пластинки, до яких притирається шліфоване накривне скельце (рис. 1а). Сітка Горяєва (рис. 1б) складається з 225 великих квадратів (15Х15). Частину з них розділено вертикально і горизонтально на 16 малих квадратів, які чергуються з квадратами, що поділені тільки вертикальними або горизонтальними лініями, і з чистими квадратами, без ліній. Глибина камери дорівнює 1/10мм, бік малого квадрата – 1/20мм, отже, об’єм малого квадрата становить 1/4000мм³ (1/20Х1/20Х1/10=1/4000). Це важливо пам’ятати для правильного розрахунку числа еритроцитів чи інших формених елементів.

Перед тим, як заповнити камеру, її миють і висушують, так само як і накривне скельце. Накривне скельце притирають до камери так, щоб з’явилися райдужні кільця (ньютонові). Лише за цих умов витримуватимуться необхідна висота і правильний об’єм камери. Щоб ознайомитися з сіткою Горяєва необхідно помістити її під мікроскоп і роздивитися з першу під малим, потім під великим збільшенням.

При підрахунку формених елементів кров спочатку розводять, щоб зменшити число клітин, які підраховують. Для підрахунку еритроцитів кров розводять у 200 разів, лейкоцити – у 20 разів. Для розведення крові можна скористатися змішувачами-меланжерами (рис. 1б). Змішувач-меланжер являє собою піпетку з ампулоподібним розширенням, в якому знаходиться бусинка (у змішувачі для еритроцитів – червона, для лейкоцитів – біла). Бусинка сприяє кращому перемішуванню крові з рідиною, якою її розводять. На капілярі змішувача нанесено дві позначки: 0,5 і 1,0. Третя позначка знаходиться за ампулоподібним розширенням, на змішувачі еритроцитів позначка 101, для лейкоцитів – 11. На короткий кінець змішувача натягують гумову трубку, кінець якої беруть ротом або грушею і насмоктують у капіляр кров і розріджувач.

Для підрахунку формених елементів доцільно застосовувати зручний і досить точний метод розведення крові у пробірках – пробірковий метод. При цьому рідини для розведення крові точно відмірюють піпеткою в пробірки, туди ж вносять виміряну кількість крові (20мкл).

Для розведення крові, при підрахунку еритроцитів застосовують гіпертонічний (3%-й) розчин хлориду натрію, в якому еритроцити зморщуються.

Рис.1. Лічильна камера вигляд зверху;

а) сітка Горяєва (1- малий квадрат, б); змішувач для еритроцитів (в); змішувач для лейкоцитів (г).

(1 – малий квадрат, 2 – великий квадрат, б); змішувач для еритроцитів (в); змішувач для лейкоцитів (г).

Визначення гемоглобіну гемометром ГС-3 (Салі) ґрунтується в колориметрії солянокислого гематину, що утворюється при змішуванні крові з соляною кислотою. При цьому червонуватий колір рідини стає бурим. Розчин розводять водою до кольору стандарту з відомою концентрацією гемоглобіну.

Гемометр ГС-3 (рис 2)складається з пластмасового корпусу з трьома гніздами, задню стінку зроблено з матового скла. У два крайні гнізда вставлено запаяні пробірки, які містять кольоровий розчин солянокислого гематину. Середня відкрита градуйована пробірка призначена для досліджуваної крові. На ній нанесено дві шкали: одна показує концентрацію гемоглобіну в г% (градуювання від 2 г%), друга у відносних одиницях (градуювання до 140). 16,7 г% гемоглобіну прийнято за 100 одиниць, тобто 1 г гемоглобіну відповідає 6 одиницям. На всі три пробірки гемометра нанесено контрольні кругові позначки, які при аналізі мають бути на одному рівні. До приладу додано капіляр-піпетку з позначкою на 20 мкл (0,02 мл) крові, скляні палички та очну піпетку.

Рис. 2. Гемометр ГС-3:1- корпус, 2- запаяні пробірки із стандартом, 3- градуйована пробірка, 4- піпетка (капіляр) для взяття крові.

 

При підрахунку лейкоцитів кров розводять 3%-м розчином оцтової кислоти, підфарбованим метиленовим синім або генціанвіолетом. Кислота руйнує оболонку еритроцитів, вони стають невидимими і не заважають підрахунку лейкоцитів Підфарбовані ядра лейкоцитів легше помітити.

Швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) залежить від з’єднання еритроцитів, внаслідок чого вони осідають на дно посудини. Еритроцити заряджені негативно, і тому вони відштовхуються один від одного. Але при адсорбції різного роду часточок (наприклад, білку) еритроцити втрачають свій заряд, що дає можливим їх з’єднання з іншими еритроцитами. Грудочки еритроцитів, що утворилися, починають осідатися на дно посудини, куди було поміщено кров. У здорової людини адсорбція незначна і відповідно швидкість зсідання еритроцитів дуже мала: за 1 год. вони зсідають на 7-12 мм у жінок і на 3-7 мм у чоловіків. При патологічних станах (наприклад, при запальних процесах), а також при вагітності ШЗЕ може різко збільшуватися.

Для визначення ШОЕ служить прилад, що складається із штатива, який має гнізда для капілярів. Кожне гніздо вислано еластичною гумкою. Капіляр прокалібрований: на ньому нанесені поділки від 0 до 100 мм. На поділці 50 мм є мітка Р (розчин), а на поділці 0 - К (кров).

Гемоглобін крові в присутності льодяної оцтової кислоти і хлориду натрію переходить в сполуку, яка називається геміном. В геміні залізо трьохвалентне і пов’язане з хлором. Гемін має характерну форму кристалів, що дозволяє користуватись цією реакцією в практиці судової медицини для виявлення плям крові. Практично для отримання кристалів геміна добавляється тільки льодяна оцтова кислота, бо іони Nа⁺ та СІ^- завжди є в плазмі крові.

Матеріали та обладнання: мікроскоп, лічильна камера Горєва, пробірки (краще центрифужні), піпетки, 3%-й розчин хлориду натрію, 3%-й розчин оцтової кислоти, підфарбований метиленовим синім або генціанвіолетом, стерильний скарифікатор, спирт, ефір, гемометр ГС-3, вата, дистильована вода, 0,1 н. розчин соляної кислоти, цитратна кров людини, предметні та покрівні скельця, льодяна оцтова кислота, спиртівка, прилад для визначення ШОЕ., годинникове скло, 5%-ний розчин цитрату або оксалату натрію, метиловий спирт, фарба Романовського;

 

ХІД РОБОТИ

Дослід № 1. Підрахунок еритроцитів.