Диктанти і аудіодиктанти з української мови

ЗМІСТ

ДИКТАНТИ

1. БАБИН ГОРОД

2. БАТЬКОВІ СЛІДИ

3. ГОРОД

4. ГОРОД БІЛЯ ХАТИ

5. ДИВНА НІЧ

6. ДІД ДЕМ'ЯН

7. ДІД І БАБА

8. ЄЛЬКА

9. ЖНИВА

10. ЗВУКИ СОПІЛКИ

11. ІННА

12. КАПУСТА

13. КИЛИНА

14. КНЯЖА ГОРА

15. КОРАБЕЛЬ ПРИБУВАЄ

16. КРАЄВИДИ КИЄВА

17. КУКУРУДЗА

18. ЛЕБЕДІ

19. МАКИ

20. МАМИНІ СТРАВИ

21. МАМО, СРІБНА МОЯ СВІЧКО!

22. МАРІЯ

23. МАТИ КОПАЄ КАРТОПЛЮ

24. МЕТЕЛИКИ

25. МІСЯЧНА НІЧ

26. МОВНА КУЛЬТУРА

27. «ОРІОН» ПОВЕРТАЄТЬСЯ

28. ОСІННІ ГРИБИ

29. ОСІНЬ

30. СПАСІВКА

 

 

Диктант №1

На кожному крилі городу росли кущі барвінку. Здавалось, що він і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалось його цупке, зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом. А коли повітря ставало по-материнськи м'яким та лагідним, то барвінок зацвітав, зацвітав так, наче небо бризнуло на землю живою своєю блакиттю, зацвітав так, немов дитячі очі землі дивились на тебе довірливо. Баба гнівалась, коли зривали барвінковий цвіт. Вона взагалі ніколи не могла примиритися з тим, що квітку зривають. Хоч би яка ця квітка була — чи чорнобривці, чи ружі, чи звичайнісінькі калачики, чи настурції, чи лісові дзвоники, чи ромен. Тим більше її гнівало, коли хтось необережно збивав на городі картопляний цвіт, коли хтось зривав цибулю зі стрілкою, яка згодом могла б дати насіння, коли хтось виривав усю стеблину кропу, замість нащипати дрібного листя. Тоді баба чорнішала, погляд ставав лихий, зіниці ставали зеленими, вона бурчала про якесь каміння замість сердець, про чиїсь хижі пазурі замість пальців. Тоді до баби ніхто не підступався, а коли вже доводилося звертатись, то говорили такими вибачливими, єлейними голосами, що найтвердіший віск міг розтанути, — [1] тільки баба ще довго не танула й не відходило її серце.

(За Євгеном Гуцалом)

191 слово

Словничок

ромен —народна назва ромашки

ружа — троянда

настурція — декоративна рослина з великими запашними квітками жовтогарячого кольору

єлейний — який виражає нещирість, удавану лагідність

_________________________
1,

Диктант №2

Йдемо полями. Попереду плечиста батькова постать у льняній сорочці.

Ніч розпустила чорні коси, як молода перед шлюбом. Батькова постать зникає мені з очей, розпливається у сутінках, тільки глухо стугонить хода по вечірніх росах.

Земля свята, напучнявіла з гіркого поту мого батька і діда. Земля родюча і плодюча, що пахне амброю й материними грудьми. Земля, що дає чорний хлібець діточкам з русявими кучерями та чорну труну натрудженим кісткам батьків.

Земля благословить.

Благословить і мене, свого блудного сина, що змалечку відцурався її, пішов шукати квітку щастя на перехресних світових стежках. Чую, як голубить мене, як пестить, як гладить волосся, наче ніжна мамина долоня. Чую, як поле повними пригорщами бере полин з моєї душі й розкидає геть по борознах. Чую, як гасне в серці біль, мов падаюча зірка, як груди роздимає буйна радість, як бунтується кров. Я тепер — [1] безжурне хлоп'я з батіжком із вербового лика, йду, підскакуючи, за татом з поля! [2] Йду окрилений, повний безмірного щастя й любові і несу в серці безцінний скарб — благословення рідної землі, а на чолі — шорсткий батьків поцілунок, що променіє, як усі зорі на синім небі.

Йду, а передо мною мій тато, мій сивий, плечистий, спрацьований тато з потрісканими мозолистими руками. Несе на рамені серп, а за пазухою, під теплими грудьми, стручки зеленого гороху ще для того другого, наймолодшого, [3] сина.

Із-за темної крислатої сосни викотився великий блідий місяць і мережить сріблом батькову льняну сорочку, холодний блискучий серп, [3] та сліди босих ніг на білій запорошеній стежці.

Хочеться впасти навколішки й цілувати ці дорогі батькові сліди.

(За Іваном Керницьким)

248 слів

Словничок

амбра — пахощі, парфуми

відцуратися — відректися

роздимати — наповнювати

рамено — плече

крислатий — гіллястий

_______________________________

[1] немає розділових знаків

[2].

[3] немає розділових знаків

Диктант №3

Все потроху дозріває. Спочатку доводиться скуштувати ранньої редьки, потім — цибулі з олією. Там, дивись, поміж гудинням закрались перші пуп'янки, а вже через кілька днів замість пуп'янків знаходиш між листям огірки, пухирчасті, із закляклим сивим туманцем на боках. Вони ще зовсім ніжні, солодкуваті, звабливо хрумтять на зубах. Після першого огірка щодня бігаєш на грядку, нишпориш, вишукуєш, а вони немов із землі лізуть, і чим далі — [1] тим більше, товстішають, уже й жовтизною котрийсь береться.

Одного разу мати виходить на город із відром або з великою мискою, назбирає огірків [2] і квасить. Чудові літні малосольні огірки! Перекладені в макітрі або в горщику листям хрону, закладені кропом, вони квасяться, набираються міцності, — [3] і такі ж смачні, коли їси уперше посеред літа! [4] Вся хата тоді просочена запахом хрону, і лоскоче в ніздрях терпкувато-дурманний дух кропу, і таке враження, ніби поруч з тобою за столом сидить сама радість і також ласує й не може наласуватись малосольними огірками.

Помідори набрякають сонцем повільно — [5] йому важкувато переборювати їхню зелену та тверду впертість. Проте і їх напоює своїм теплом, проте й вони м'якшають, займаються трохи вогнем з одного боку, потім пляма ширшає, вона вже заливає весь помідор, він [6] охоплений пожежею, веселішає, посміхається все бадьоріше, — [7] а там уже, дивись, геть зовсім палахкотить, сміється, регочеться, так йому добре на гарячій літній грядці. І під кожним кущем можеш натрапити на це кругле, соковите сонечко, зриваєш, розламуєш — [8] і лежать на долоні дві іскристі грудочки, натикані насінням.

(За Євгеном Гуцалом)

235 слів

Словничок

гудиння — стебла виткої рослини

нишпорити — шукати, заглядаючи скрізь

_______________________________
[1],

[2] —

[3],

[4].

[5]: або,

[6],

[7],

[8],

Диктант №4

Цвітуть соняшники. Озвучені бджолами, вони чомусь схожі для мене на круглі кобзи, які земля підняла зі свого лона на високих живих стеблах. Живе тіло кобз, пахуче, припорошене жовтим пилом, проросле пелюстками, світиться й золотіє, щось промовляє своєю широкою, незгасаючою усмішкою. Скільки того сміху на городі — [1] всі соняшники сміються, веселі, але водночас по-доброму замислені, кожен щось хоче сказати тобі, тільки підійди до нього.

Коли заходить сонце, то й соняшники вечоріють, поступово смеркають. І вже того сміху не видно й не чути на городі, і вже затихають живі кобзи, [2] або ж і зовсім позамовкали. Стоять на межі, [3] поміж грядками, поміж картоплею та кукурудзою не розсудливі й приязні світильники, а похмурі квіти смутку й темряви. Стоять мовчки, думають про своє, і в їхньому заглибленому думанні й мовчанні вловлюється щось чуже. Переборюючи легкий острах у грудях, обережно ступаючи по принишклій землі, наближаєшся до першого-ліпшого соняшника, простягаєш руку, повертаєш його бліде обличчя до свого — [4] і вражено й трохи безпорадно відповідаєш усмішкою на потемнілу, на пригаслу усмішку соняшника, на його широкий і якийсь наче аж докірливий погляд.

Гарбузи в'ються поміж картоплею, спинаються на вишні, перелазять через тин, вони, прикріпившись чіпкими своїми вусиками, просочуються, пробиваються скрізь, де тільки можуть знайти краплину сонця. Завойований простір вони відзначають високим, [5] зірчастим цвітом, цілими вогняними сузір'ями, які палахкотять поміж кущами картоплі, які завзято здираються на тини, на кущі, які перелазять через рови, з наївною безтурботністю вискакуючи на вигін, на стежку, на дорогу, розцвітають і там, нашорошуючи навсібіч свої чутливі струни-вусики.

(Євген Гуцало)

244 слова

Словничок

принишклий — завмерлий

_________________________
[1]:

[2] немає розділових знаків

[3] немає розділових знаків

[4] немає розділових знаків

[5] немає розділових знаків

Диктант №5

Місяць високо піднявся на небо, [1] і вигляд став ніби фантастичний. Золота, широка та довга, ніби жива [2] смуга все ворушилась. Мені здавалось, що з того золотого плеса от-от виринуть якісь фантастичні привиди або зеленоокі русалки, закутаються в тихий світ місяця й заспівають дивними голосами дивних пісень, яких ніколи й не чуло людське вухо.

Із чорного бору неначе вискочила здорова рання зірка й застрягла в небі над чорною смугою в імлі. Зірка ніби потягла за собою з бору рожевий тонесенький та прозорий серпанок. Вона замиготіла ніби сріблом та діамантами, неначе кліпала заспаними очима. Повний місяць висів серед неба й лив жовтий золотистий світ. Із правого берега гори наближались до Дніпра; [3] їх було видно виразно, як удень. Було видно яри й вузькі долини з садками, з білими хатами. На горах, на золотих банях та хрестах лиснів тихий відблиск. Тихо на горах, мертво в балках та долинах. Ніде ні звука! [4] Не чути навіть найменшого шелесту. Але як гарно, яка пишнота навкруги! Усе стоїть облите зелено-жовтим сяєвом, ніби зачароване й скам'яніле, неначе намальоване на полотні. Кругом місяця небо таке ясне, неначе воно світилось наскрізь.

То була дивна, пишна ніч! [5] Доки житиму, тебе не забуду. Ніколи ти не зникнеш з моєї пам'яті, — [6] така ти була гарна та пишна, неначе я покинув землю й перелетів у якийсь палац, чудно й чудово осяяний, про який оповідають у казках.

(За Іваном Нечуєм-Левицьким)

221 слово

Словничок

лисніти — сяяти, блищати

_______________________________
[1] —

[2],

[3],

[4].

[5].

[6]:

Диктант №6

Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мiй дiд Дем'ян, якого знав увесь повіт. Чого тiльки не вмiв мiй дiдусь! [1] Треба десь зробити сiчкарню — спiваючи, зробить, дайте тiльки залiза, дерева i ввечерi добру чарку. А хочете вiтряка, то й вiтряка вибудує пiд самi хмари; [2] у кузнi вкує сокиру, у стельмашнi злагодить воза й сани, ще й дерев'янi квiти розкидає по них.

Залiзо й дерево аж спiвали в дiда, поки сила не повиходила з його рук. Мiг чоловiк нехитрим iнструментом вирiзати i просту людину, i святого. Сусiди не раз, смiючись, згадували, як на замовлення вiн робив нашому пановi фiгури апостолiв Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пiсними святенниками, а могутнiми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках i книгу, i ключi вiд раю.

Фiгури закрасувались перед входом до панського палацу, а жаднюга пан, звикши все мати на дурничку, не заплатив нічого колишньому крiпаковi. Дiд якось нагадав вельможному за плату, але той лише розреготався i крiзь сміх сказав: «То це ж, Дем'яне, завелика честь, коли пан винен мужиковi! [3] Чи тобi не досить її?»

Тодi мiй дiд i показав свiй норов: уночi викрав у пана апостолiв i порiзав їх на дрова. Вранцi коло нашого подвiр'я вже юрмилися люди, розглядаючи розкиданi бiля дровітнi голови, бороди, тулуби i ноги святих.

Незабаром над'їхав за фiгурами розлючений пан зi своїми гайдуками. Побачивши, що робиться на подвiр'ї майстра, вiн вилаявся та й подався до батюшки зi скаргою на богохульство. Свята церква поклала на дiда покуту: вiн якийсь час мусив кожного, навiть найменшого, свята ходити на всi служби.

(За Михайлом Стельмахом)

255 слів

Словничок

повіт — адміністративно-територіальна одиниця, складова частина губернії

січкарня — приміщення, в якому встановлено пристрій для різання соломи чи сіна

стельмашня — майстерня, де роблять вози, сани, колеса

дровітня — місце, де зберігають дрова

гайдук — слуга

покута — покарання за провину

_____________________________
[1].

[2],

[3].

Диктант №7

Бабу звали Килина. Була вона невеличка, висохла й тонка, наче горстка конопель, витіпана на терниці. На темному її обличчі життя зоставило зморшкувате своє письмо, в очах випалило живий дух, і вони були схожі на дві бездонні криниці. Варила вона дуже смачний борщ, який уміла так затовкувати салом та засмачувати сметаною, що від нього не можна було одірватись. Килина завжди стежила, щоб їли спокійно, не поспішали, щоб під ложку підставляли кусень хліба, щоб із миски не вигрібали гущу, не виловлювали м'яса, щоб за столом не теревенили, не крутились, не штовхалися, а їли вдумливо, розумно й гідно.

Дід Ілько також був сухенький, також тоненький, як дубова жердка, на яку одягли полотняну сорочку навипуск та підперезали поясом.

Був у них город. Бабина та дідова хата стояла над шляхом, біля самісінького лісу, — [1] зовсім нікудишня хата, по вікна загрузла в землю, підперта стовпами, щоб не розлізлись чи не повтікали на всі боки її стіни, з одного боку до неї прилягло одне крило городу, а з другого — друге. На кожному крилі росло по великій груші, старій, дрімучій, [2] груші щовесни цвіли по-молодечому густо й пахучо, а під осінь і восени насипали вони стільки дичок, що й не визбираєш їх усі. Тільки перелетить вітер, тільки одшумить дощ, як дід бере коша або мішок і йде визбирувати й вишукувати грушки поміж травою, в картоплі, на межі. Повертається до хати, перепахлий чорноземом, мокрою травою, шорстким листям соняшників.

(За Євгеном Гуцалом)

231 слово

Словничок

витіпати — очистити волокно льону, конопель

терниця — знаряддя для тіпання льону, конопель

жердка — перекладина, на яку вішають одежу

теревенити — говорити що-небудь незначне, несерйозне, пусте

дичка — плоди дикого плодового дерева

кіш — великий кошик

________________________
[1]:

[2];

Диктант №8

Старовинний, ще козацьких часів, собор був од Єльки в дитинстві захований обрієм, [1] хоч навшпиньки стань, ніколи не видно його повністю. Бачила зі степу лише вершечки, голубі його маківки.

Пасе, бувало, дівча телят біля своєї ферми, блукає з ними по рудих, спалених сонцем балках, де тільки будяки, мов кактуси дикі десь у мексиканській пустелі, а зійдеш на пагорб — і перед тобою вдалечині, [2] за маревом сонця, блакитніє оте високе, вершечок мрії дитячої. Блакитні планети твого дитинства.

Мати розповідала, як ще дівчиною ходила до собору на богомілля [3]; босими йшли, берегли взуття і лише там взувалися, перед порогом, перш ніж ступити до того храму святої краси.

Єлька при фермі й виростала. Батька не знала зовсім. Росла, не знаючи, що то воно таке [4] батьківська ласка. Та й чи багато хто знав із Єльчиних ровесниць? [5] Мати працювала свинаркою. Літо й зиму, будень чи свято, із світання й до ночі тільки приплоди, опороси, запарки, комбікорм. І Єлька весь час біля неї, у колі цих інтересів. Навіть як до школи пішла, то й тоді весь позашкільний її час минав на фермі, тут були її Еллади та Вавилони.

Після високого синього літа небо осені обвалюється на степи важкою мрякою, туманами, [6] і нема більше вдалині твого ясного собору, нема й далини, маленьким стає світ.

(Олесь Гончар)

205 слів

Словничок

Єлька — ім'я дівчинки

Еллада — назва Греції грецькою мовою

Вавилон — назва давнього міста

__________________________
[1]:

[2] в далечині

[3];

[4] –

[5] –

[6] –

Диктант №9

Добре живеться в селі в серпні та у вересні. Поля на горбах уже посвітлішали, в'ється над ними стомлений серпанок; [1] коли по обличчю, по вустах та по очах прокочується хвиля розімлілого, лінькуватого вітру, то раптом вловлюєш запах зерна, вогкувато-теплого, підсмажуваного гарячим повітрям — [2] не сьогодні, то завтра воно потугішає, посухішає, обважніє у колоску. Жнива починаються якось завжди хоча й сподівано, але зненацька, святково, під голосисті сурми сонячного пекла, у вирі небесної блакиті, котра цілоденно висить над тобою.

Жнива клекочуть і смерком, і поночі, і вдосвіта, гуркочуть комбайни, захлинаються від веселого гніву молотарки, опівночі на критому току горять жовті ліхтарі, освітлюючи купи зсипаної тут пшениці, вихоплюючи з намореної темряви вайлуваті постаті чоловіків, чиїсь відкриті в усмішці зуби, чийсь несподівано жвавий, з гострою лукавинкою [3] погляд. Гудуть машини по шляхах, і мішки з зерном лежать у кузовах сито, заколисано; аж одного ранку година видається свіжа, з різкувато-прозорим повітрям, з блідуватим туманцем в низині біля ставу, — [4] і з мимовільним смутком відзначаєш раптом, що вже дихнуло осінню, що поля вже спорожніли, де-не-де на білій стерні стоять високі ожереди соломи, що весь хліб зібрано, а тому далеч наче поглибшала, світ навколо села поширшав, але збіднів, не побагатшав, що небо вже сизіє, а крик гусей од води лунає розпачливо й чітко; відзначаєш також, що нічні зорі повищали, збайдужіли й погордішали водночас, зазирають у криниці, в комини, в очі не тільки з висоти, але й звисока, наче не сподіваються там побачити нічого путнього, нічого такого, що могло б їх зацікавити, здивувати.

(За Євгеном Гуцалом)

242 слова

Словничок

сурма — духовий інструмент

клекотіти — шуміти

молотарка — машина для обмолочування сільськогосподарських культур

тік — майданчик надворі або в приміщенні для молотьби, очищення та просушування зерна

вайлуватий — незграбний, неповороткий, повільний у рухах

ожеред — скирта

комин — димар

__________________________
[1],

[2],

[3],

[4],

Диктант №10

Василь тихо одійшов на другий бік дороги і, постоявши, сів під деревами, спустивши ноги у рівчак. Люди сховались за станційним амбаром, і на дорозі стало тихо. Проти Василя чорніли дерева подвір'я, праворуч блищала світлом станція, а ліворуч таємниче темніло мовчазне, глибоке поле. Він вийняв сопілку й заграв. Спершу звуки вилітали з неї нерішуче, несміло і наче ховалися зараз же в тьмі, боячись плавати тут, недалеко від цих чужих, ворожих їм кам'яних будинків. Але будинки тихо собі стояли, і звуки насмілювались, росли і тонкими низками розбігались на всі боки. Хутко вони заповнили собою все повітря над дорогою й подвір'ям. І, здавалось, то були вже не звуки дерев'яної засмальцьованої палички, а гострі, колючі думи, які на чорних, незримих крилах летіли від рівчака і билися в душі. І, вриваючись туди, вони з болем впивалися в серце, дряпали мозок, і серце нило, а в голові здіймались картини, рідні, далекі, пекучі. Ось сопілка захурчала, дві ноти, змінюючи одна одну, затріпались у повітрі, — і в очах стоїть картина. Поле. На горі буйно хитається під холодним вітром ранку сиве жито; [1] хитається і слухає веселих, балакучих жайворонків. Вони наче поспішають сказати йому, що вже далеко-далеко за селом сонце віялом розставило в небі свої золоті пальці і зараз буде тепло-тепло. Внизу, за гаєм, клепає хтось косу; [2] скрипить десь віз за могилою, а попід гаєм на толоці пасеться череда, і звідти, переганяючи одна одну, біжать з хурчанням дві ноти.

(Володимир Винниченко)

232 слова

Словничок

засмальцьований — брудний

захурчати — почати видавати різкий свистячий звук

віялом — у вигляді півкола

клепати — вирівнювати й загострювати лезо коси

толока — поле, що служить пасовищем для худоби

______________________
[1],

[2],

Диктант №11

Схилившись на мур, Інна в задумі слухає тишу цієї цикадної ночі, що так ніжно тримає на собі всіяний зорями небосхил. Простір моря потемнів, місячна доріжка пригасла, і сам місяць, звернувши на захід, дотліває червоною купою за містечком, за пагорбами, де вдень було б видно розлогі плантації виноградників. Прощавайте, пагорби, прощавайте, золотаві, тугі, сонячним соком налиті грона! Не раз Інні доводилося з дівчатами працювати там, коли цілим училищем, бувало, виходили допомагати господарству в осінніх роботах. То були гарні дні, [1] в праці на виноградниках Інна знаходила справді щось поетичне, бо ж хіба не прекрасно бачити людину, засмаглу й веселу, з сонячним гроном у руці? Цікаво, чи росла за Овідієвих часів тут виноградна лоза? І чи було яке-небудь поселення там унизу, біля підніжжя фортеці, де зараз рясніє вогнями містечко райцентру? Містечко типово південне, із світлого черепашнику, вдень воно аж очі сліпить і все засипане цвітом акацій, виногради в'ються над самими вікнами, бо тінню тут дорожать. За роки навчання Інна встигла зріднитися з біленьким цим своїм градом, з його ([2] як їй здається) [3] античною білістю та ракушняковою золотавістю, і зараз, коли наближається час розлуки, хотілось би дівчині віршами сказати йому якісь вдячні прощальні слова. І хоч із водопостачанням у містечку погано, бо водогін не мінявся, мабуть, з античних часів, — [4] без кінця його ремонтують і вулиці всюди розриті, — [5] але й при всьому цьому жевріє у дівчини смуток розлуки з містечком і з училищем, і з цією похмурою фортецею, і стає жаль їй навіть цих зовсім не романтичних веж, де всюдисущий турист полишає свої варварські сліди.

(Олесь Гончар)

253 слова

Словничок

цикада — комаха, яка видає характерне сюрчання

Овідій — римський поет

черепашник — пориста порода, яка використовується як будівельний матеріал

_______________________
[1]:

[2],

[3],

[4],

[5],

Диктант №12

Капуста — найбільш доступний і дешевий овоч. До того ж вирощують її майже повсюдно, навіть за Полярним колом. Хоча батьківщина її на півдні — [1] імовірно, на території сучасної Італії або Греції. Принаймні стародавні греки вирощували три сорти білокачанної капусти ще за триста років до нашої ери. До речі, від римлян пішла й українська її назва, адже «капуста» латиною означає «голова».

Давньогрецькі та давньоримські лікарі першими звернули увагу на цілющі властивості цієї рослини: їй приписувалася здатність усувати головний біль, виліковувати глухоту і безсоння.

Складно сказати, коли цей овоч з'явився на території сучасної України. Перші письмові згадки про нього належать до тисяча сімдесят третього року. Але очевидно, що набагато раніше завезли його сюди грецькі колоністи, які проживали в Криму.

Цікаво, що червонокачанна капуста потрапила на наші землі тільки в тисяча вісімсот двадцять п'ятому році, а деякі із понад півтори сотень різновидів цієї культури невідомі у нас і понині.

Говорячи про цю рослинну культуру, неможливо не згадати головний продукт із неї — квашену капусту. Відомо, що її вживали будівельники Великої китайської стіни. Але стіна не врятувала китайців від завоювання Чингізханом.

Зі ста двадцяти восьми сортів білокачанної капусти, зареєстрованих в Україні, вітчизняних лише двадцять дев'ять. Переважно правлять бал голландські і французькі, трапляються німецькі та навіть польські сорти та гібриди.

«Земля 2000»

203 слова

_________________________
[1],

Диктант №13

Любила вона кожну рослину всім своїм єством, і, здається, кожна рослина відповідала їй такою ж любов'ю. На кожному клаптику землі у неї щось родило, кожен клаптик землі цвів і плодоносив. Були в неї буряки кормові, які вона згодовувала свині, були буряки червоні, які різалися в борщ, а були й цукрові, котрі можна було спекти в гарячому вугіллі й з'їсти замість делікатесу. Сіяла баба квасолю кругленьку й невелику, білу; [1] сіяла також рябеньку, від якої і суп і борщ здавалися немов веселіші, проте найбільше їй подобалась довгаста велика квасоля — ряба або ж біла, яку було і з стручка приємно вилущити, і в пригорщі потримати. Вирощувала Килина ранню редьку — [2] червонобоку й веселобоку, а також і пізню — [3] чорну, схожу на чималий буряк. Не вилазила вона ніколи із своїх грядок, порпалася в часнику, в цибулі, в моркві, в огірках, у помідорах.

Ні дід, ні баба кавунів не сіяли, проте майже щороку не обходилось без того, щоб десь поміж грядками не причаїлося кілька диньок, які Килина й Ілько дуже любили. Якщо їм вдавалось достигнути, то одного сонячного дня баба зривала їх і клала на обідній стіл. Дід краяв диню на скибки, і старі їли її повільно, смакуючи, опустивши погляди, але все-таки з несподіваними іскрами в зіницях. Килина збирала насіння й клала сушитись на підвіконні. Вона завжди збирала всяке насіння, зерно, коріння, маківки, і в сінях або ж у прохолодному запічку в неї було повнісінько найрізноманітніших вузликів, кількість яких ніколи не зменшувалась, [4] — [5] навіть тоді, коли треба було засівати або засаджувати город.

(За Євгеном Гуцалом)

248 слів

Словничок

запічок — заглибина в стіні печі, де зберігають предмети хатнього вжитку

_______________________

[1],

[2],

[3],

[4] немає розділових знаків (зміна логічного наголосу)

[5] немає розділових знаків (зміна логічного наголосу)

 

Диктант №14

Здалеку гора Княжа [1] — як бурий ведмідь превеликий, що розлігся на березі ріки. Пливучи в човні по ріці, поволеньки наближаєшся до цього сонного горбатого ведмедя, котрий передні волохаті лапи витягнув низькими кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. І коли придивитись із човна пильніше, можна вгледіти опукле нашорошене вухо, яке і вві сні не опускається, прислухається до безмежжя простору, можна розрізнити й приплющене ведмеже око, над яким куці вії здригаються так, як на вітрі здригаються дерева. Цей ведмідь спить на березі ріки не тільки взимку, а й улітку, коли, здається, гріх не проснутись і не поласувати доспілими ягодами та медом диких бджіл, вгамувавши спрагу блакитною річковою водою, в якій хлюпочеться довга шерсть на передніх лапах. Величний і грізний, він втрачає свої ведмежі обриси, коли наближаєшся в човні до берега, й ти вже не бачиш ні простягнутих уперед лап, на яких у сонному спокої лежить ведмежа гостра морда, не бачиш і могутнього горбатого хребта, а тільки — [2] гористий берег, що круча за кручею спинається до гори, [3] а на кручах живими зморшками брижиться ліс, який тут, унизу, з первозданною ніжністю зеленіє шелюгою по білих піщаних обмілинах, де в святкових веселощах грає риба й де чайки літають і плачуть, мов неприкаяні душі померлих.

(За Євгеном Гуцалом)

203 слова

Словничок

Княжа — назва гори

брижитися — тут: укриватися дрібними хвильками (в переносному значенні)

шелюга — верба гостролистар

_______________________
[1],

[2] немає розділових знаків

[3] догори

Диктант №15

Усе ближче порт. Десь там ждуть моряків на причалі дружини, діти, матері. Курсантів наречені ждуть. З букетами квітів стоятимуть годинами, виглядаючи, коли вже він з'явиться із-за обрію, цей їхній білосніжний красень барк! [1] Найкраще прийти при повному сонці, в сліпучий день, коли напнуті вітрила аж сяють, — [2] щоб було людям на що подивитись, щоб фотографи та кінохроніка мали роботу. Проте після шторму, видно, не могли дати вузлів, скільки сподівались, і прийшли цього разу пізньої ночі, коли на просвітлілому небі вже й вранішня зоря зайнялась.

При згадці про матір Порфирові всю душу залило теплом, вже й ці люди, що з ним розмовляють, що з такою повагою про маму йому відгукуються, чимось мовби стають йому ближчі. На мить виникло навіть бажання більше перед ними відкритись, про мамину працю їм більше розповісти, може б, заодно і його вони пожаліли чи, може б, і приголубили. Бо відчув, що цікавість до його долі не випадкова, вона глибша й делікатніша, ніж у тих, що, буває, лізуть до тебе в душу десь на пристані або в плавнях на риболовлі, [3] розкажи їм, чий та звідки ти, розваж їх собою, мов іграшкою. І хоч зараз хлопець був, здавалось, відкритий для ласки, для доброго слова, та тільки Ганна Остапівна мимовільним зітханням виявила щось схоже на жалощі, тільки прохопилося слово «напівсирітство», як хлопець одразу ж настороживсь, дитяча гордість так і випустила свої пазурі, не приймаючи можливого співчуття, яким зараз його могли тільки принизити.

(Олесь Гончар)

233 слова

Словничок

барк — вітрильне судно з кількома щоглами

напнути — натягнути

Порфир — чоловіче ім'ян

_______________________
[1].

[2],

[3]:

Диктант №16

Лівий берег Дніпра, рівний, плаский, скрізь зарослий густими лозами та верболозом, зеленів, неначе засіяний житом; [1] а далі синіли густі бори, неначе море, закутане в синю та сизу імлу. На південь синіли гори, а на горах було видно Київ, що неначе потопав в легкій прозорій імлі. Забудування неясно мріли в сизій далечі, а над ними були розкидані ніби золоті букети: то лисніли позолочені бані та хрести на монастирях та церквах. Та далека картина здавалась якимсь квітником із золотими маківками та золотими квітками, про які розказують тільки в казках. І високе та глибоке синє червневе небо, і ті далекі сизі шпилі й гори з Андріївським собором, і золоті букети з бань та хрестів — усе це було схоже на ті краєвиди, що часом сняться уві сні, що про них розказують у казках. Вік проживеш — і не забудеш цю пишну картину, як часом ніколи не забувається гарний сон.

Сонце вдарило з-за лісу червоним промінням на київські гори. Широка зелена Оболонь і Поділ вкрились тінню й потемнішали. Виразніше виступили високі смужки київських гір під ясним чистим небом, обсипані збоку червонястим промінням. Тисячі вікон в домах, позолочені хрести та бані на церквах ніби зайнялись і запалали.

Від них посипались наче пучки золотих стрілок. На дзвіницях неначе горіли червоним золотом хрести та маківки, наче плавали високо-високо понад горами в синьому небі, ніби линули якісь казкові золоті птиці. Вигляд на Київ став якийсь фантастичний. Здавалось, ніби на горах з'явився пишний міраж, сплетений з чудових тонів, з блиску, з золота, з рожевої імли та сонячного проміння.

(За Іваном Нечуєм-Левицьким)

248 слів

Словничок

мріти — ледве виднітися

лисніти —блищати

баня — купол

Андріївський собор — церква в Києві

Оболонь —назва територіального району Києва

Поділ — назва територіального району Києва

_______________________
[1],

Диктант №17

Кукурудзу жителі стародавньої Мексики почали вирощувати близько десяти тисяч років тому. Найдавніша знахідка зерен її окультуреного виду датується чотири тисячі двісті п'ятдесятим роком до нашої ери. І хоч у ті часи качани були значно менші, ніж звичні нам, у культурі тубільців ([1] майя і ацтеків) [2] вони грали дуже важливу роль.

У Європі кукурудза з'явилася завдяки Христофору Колумбу, який привіз її разом з іншими дивами Нового Світу. У шістнадцятому столітті її почали вирощувати французи й італійці, а з дев'ятнадцятого століття вона набула поширення практично по всьому континенту.

Сьогодні кукурудза — найважливіша у світі зернова культура після рису і пшениці. Її посіви займають близько ста тридцяти мільйонів гектарів (значна частина цих площ припадає на Сполучені Штати Америки та Китай). Така популярність пояснюється не лише цінністю кукурудзяного зерна, а й тим, що її зелену масу використовують для виробництва силосу на корм худобі. Ця культура також іде на виробництво етанолу — біопального, попит на яке постійно зростає.

Кукурудза містить вітаміни, калій, фосфор, магній, залізо, цинк. А ще вона має антистресову дію, зменшує ризик захворювань серця, захищає від багатьох інших грізних хвороб.

Для наших аграріїв ця культура — дуже важлива стаття експорту. Торік посіви кукурудзи займали в Україні два мільйони гектарів, наступного року площі під посіви заплановано збільшити.

«Земля 2000»

200 слів

Словничок

тубілець — корінний мешканець якої-небудь місцевості або країни на відміну від приїжджого чи іноземця

майя — група індіанських племен, які створили в давнину високу культуру

ацтеки — одна з індіанських народностей

аграрій —той, хто займається сільським господарством

_______________________
[1],

[2],

Диктант №18

Прямо над нашою хатою пролітають лебедi. Вони летять нижче обвислих хмар i струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитна дiброва пiд селом, i чорнотiла земля, що пробилася з-пiд снiгу.

I цей увесь свiт тріпоче, мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє лебедiв. Але я не хочу, щоб вони відлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я тягнусь догори i сам собi не вiрю: знову над нашою хатою пролiтають лебедi! [1]

Чи вони послухались мого слова — обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?

А віща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi.

(Михайло Стельмах)

230 слів

Словничок

снування — утворення павутини; тут ужито в переносному значенні.

_______________________
[1].

Диктант №19

Як молоде зітхання землі, як рожевий подих ранку, стоять на тонких підсвічниках тремтячі маки. Десь у зеленій, бурхливій гущі городу або на окремій грядці, або попід смарагдовою латкою буряків вони попідставляли свої рум'яні чашечки, складені з пелюсток, шпарким променям, ловлять їх, хочуть націдити по вінця, — [1] та хитнеться одна пелюстка, гойднеться друга, і вже розтеклося, вилилося сонячне тепло, і вже знову треба стати непорушно, обережно підставляти рум'яні чашечки, чекати — [2] наллє сонце свого тепла чи не наллє.

Підійдеш до маків, довго стоятимеш, здивований їхньою чистотою й непорочністю, милуватимешся із цнотливості їхнього блиску, і ще тоді, дитиною, не порівняєш їх ні зі своїм власним життям, ні свого життя не порівняєш із їхнім цвітінням, — [3] це порівняння прийде пізніше, коли вже ті маки бачитимеш у спогадах, коли намагатимешся відновити у пам'яті їхній ранково-росяний запах — [4] і не зможеш.

І уявиш тоді своє дитинство великою квіткою маку, яка щойно-щойно визволяє свої пелюстки з тугого пуп'янка