Основні прийоми і правила надання першої медичної допомоги

Часто для надання першої медичної допомоги дово­диться повністю або частково роздягати і роззувати потер­пілого. При цьому з метою запобігання додатковому трав­муванню і небажаному ускладненню його стану, необхідно дотримуватись таких правил:

> одяг треба знімати, починаючи з неушкодженої частини тіла. Якщо одяг прилип до рани, то не можна відривати від неї тканину: треба просто обрізати її навколо рани;

> в разі кровотечі одяг треба швидко розрізати уздовж ра­ни і, відгорнувши його, звільнити відповідну ділянку тіла
для перев'язки;

> при тяжких травмах голінки або стопи (при підозрі пере­лому) необхідно розрізати задник взуття по шву гострим ножем, після чого знімати його поступово, звільняючи в першу чергу п'ятку;

> звільняючи травмовану кінцівку від одягу чи взуття не­обхідно, додатково її притримувати;

> роздягати потерпілого без крайньої необхідності, особли­во в холодну пору року, небажано. В таких випадках звільняють лише ту частину тіла, яка потребує відповідної медичної обробки. Для цього цілком достатньо зробити проріз таким чином, щоб після накладання пов'язки і спи­нення кровотечі можна було опустити відрізаний клапоть одягу, закривши ним оголену частину тіла.

Правила накладання шин. При накладанні шини не­обхідно зафіксувати не тільки місце перелому, а й суглоби вище і нижче від нього. Накладання шин вимагає обереж­ності, щоб уникнути додаткового травмування потерпілого. Під шину обов'язково кладеться шар вати або м'яка тканина.

Найпоширенішими помилками при накладанні шин є:

> фіксування шин без м'якої прокладки, що викликає біль і - може призвести до утворення пролежнів;

> недостатня довжина шини, що не дозволяє належним чином зафіксувати ушкоджену кінцівку;

> відсутність ватно-марлевого валика, необхідно при фіксування кисті;

> слабке фіксування шини;

> відсутність при переломі руки пов'язки, що дозволяє підтримувати її в підвищеному положенні.

Рани. Рани можуть бути поверхневими, з порушенням виключно шкіряного покриву, і більш глибокими, що супро­воджуються ушкодженням підшкірної клітковини, м'язів, зв'язок (сухожиль), судин, кісток і внутрішніх органів. За розміром ран, їх зовнішнім виглядом і станом розрізняють різані, рубані, колоті, рвані рани, а також рани, що виникли внаслідок удару, укусу, опіку.

157

Небезпечними для життя є глибокі поранення голови і шиї, грудей, живота, рани з ушкодженням великих крово­носних судин. Поранення кисті містять у собі небезпеку уш­кодження сухожиль. Поранення часто супроводжуються розвитком запальних процесів з утворенням флегмон, аб­сцесів. Чим глибша рана, тим швидше розвиваються важче протікають інфекційні ускладнення.

Кровотечі, Якщо кров із рани витікає назовні, ми маємо справу з зовнішньою кровотечею. Особливо значни­ми втратами крові загрожують глибокі рубані і різані рани, а також поранення обличчя і голови. При колотих ранах і опіках грудей і живота можливі внутрішні кровотечі, тобто крововилив у внутрішню порожнину.

Кровотеча може бути капілярною (при незначних пора­неннях, коли виступають краплі крові) венозною (при більш глибоких пораненнях із ушкодженням вен (з рани сильно сочиться кров темно-червоного кольору), артеріальною (при глибоких пораненнях з ушкодженням артеріальних су­дин кров яскраво-червоного кольору б'є з рани пульсуючим струменем).

При всіх видах поранення перша допомога полягає у визначенні його тяжкості, виявлені можливих внутрішніх ушкоджень, оцінці загального стану потерпілого можли­вості шоку внаслідок втрати крові, припиненні кровотечі і попередженні інфікування рани.

Основні правила обробки рани. Найчастіше поверх­неві рани не викликають сильної кровотечі, тому перша до­помога обмежується, як правило, у перев'язуванням рани. Її краї обробляють ватним тампоном, змоченим у йодній на­стойці так, щоб йод не потрапив у саму рану. Потім її збриз­кують пантенолом, покривають стерильною серветкою з індивідуального пакету і забинтовують. В тому разі, якщо краї рани сильно розійшлися, перед бинтуванням їх не­обхідно зблизити (але не до повного змикання) і в такому положенні зафіксувати кількома смужками лейкопластиря.

Рану забороняється промивати як водою (що пов'язано небезпекою зараження), так і спиртом або йодною настоян­кою, які викликають сильний біль. Безпосередньо на рану не можна класти також ніяких мазей і вати. Якщо в результаті поранення виступають на поверхню будь-які внутрішні органи чи тканини, то їх прикривають стерильною марлею і ні в якому разі не вправляють усередину.

Припинення кровотечі. Обробка будь-якої рани, що кро­воточить, спрямована перш за все на припинення кровотечі. При цьому всі дії повинні бути швидкими і точними, оскільки значна втрата крові знесилює потерпілого і може містить в собі загрозу його життю. Запобігання цій небезпеці набагато полег­шує і прискорює подальше лікування потерпілого, а також зни­жує можливість тяжких наслідків поранення.

Венозну і капілярну кровотечу найлегше зупинити за допомогою пов'язки (рис. 19 а -з).

 

На відповідну ділянку тіла накладають стерильну мар­лю або бинт, потім - знову бинт або марлю, складені в кілька шарів (у крайньому разі - носову хустку). Ця пов'яз­ка туго примотується бинтом і, тиснучи на судини, спиняє кровотечу. Поранену кінцівку після накладання пов'язки слід зафіксувати у підвищеному положенні, що також сприяє зменшенню кровотечі. Протягом двох наступних го­дин необхідно постійно контролювати стан ушкодженого органу чи тканини, стежачи за пов'язкою. В подальшому слід перевіряти її кожні 10-15 хвилин. Якщо пов'язка про­мокла майже відразу після накладання і кров при цьому має яскраво-червоний колір, це може бути свідченням уш­кодження артерії. При його відсутності кров просочувати­меться кров'ю поступово і може проступити через годину чи навіть більше.

При підозрі на артеріальну кровотечу поверх скривавле­ної пов'язки слід накласти нову, тугіше притискаючи її на кожному витку бинта. При венозній кровотечі і незначному ушко­дженні артерій цього, як правило, виявляється достатньо. Швидке промокання пов'язки, що не припиняється, просочу­вання крізь неї крові краплинами, а тим більше струменем (що трапляється не часто і свідчить про глибоке поранення і ушкодження великої артерії), вимагають негайних заходів з метою припинення артеріальної кровотечі. В таких випадках артерію притискають пальцем у точці, де вона найближче підходить до поверхні тіла, і накладають джгут-закрутку. Це може бути як спеціальний медичний джгут, так і пристосовані з цією метою будь-які еластичні предмети з цупкого ма­теріалу (ремені, мотузки, хустки і т. ін.), з яких можна зроби­ти петлю довжиною 70-80 см і шириною 2-10 см.

Джгут-закрутку накладають завжди вище рани: при пора­ненні передпліччя - на плече, голінки - на стегно (рис. 19 д).

Послідовність накладання джгута-закрутки така:

> притиснути пальцем артерію, визначити місце накла­дання джгута, звільнити віджповідну частину тіла від верхнього одягу для забезпечення щільного прилягання джгута (тимчасового припинення кровотечі можна до­сягти, максимально згинаючи кінцівку, що іноді підсвідо­мо робить сам потерпілий);

> закрутити за допомогою палички петлю і, відчувши не­велике стискання, відпустити палець і зняти пов'язку для огляду рани;

> затягувати закрутку доти, поки не припиниться кровоте­ча (небезпечно продовжувати уже закручувати джгут уже після видимого припинення кровотечі: це може при­звести до ушкодження судин і нервів);

> накласти на рану нову пов'язку, закріпивши паличку на забинтованій кінцівці чи на тілі;

> перш ніж зафіксувати паличку, необхідно прикріпити до неї записку з зазначенням часу накладення джгута (з точністю до хвилин).

Треба пам'ятати, що джгут можна тримати не більше го­дини. Якщо дорога до лікарні займе більше часу, то через ЗО хвилин після накладення джгута його розкручують на 5 -10 хв. і міцно затискають рану долонею. При цьому кровотеча може продовжуватись. Періодичність ослаблення джгута - півгоди­ни. Це допомагає запобігати омертвінню кінцівки внаслідок порушення кровопостачання і утворення тромба на місці сти­скання артерії джгутом. Тому джгут можна використовувати лише в разі крайньої необхідності і з великою обережністю. В переважній більшості випадків кровотечу можна зупинити правильним накладанням давлячої пов'язки.

Опіки є результатом впливу високої температури (по­лум'я, гаряча або палаюча рідина, розпечені предмети і т.ін.), а також хімічних речовин, отруйних рослин, сонячних променів. Хоча при опіках ураження зазнають переважно зазнають шкіра і підшкірна клітковина, вони небезпечні для життєдіяльності організму в цілому.

Розрізняють чотири ступені опіків:

I - почервоніння і набрякання шкіри;

II - утворення пухирів, наповнених жовтуватою рідиною (плазмою крові);

III - утворення струпів, місцевий некроз (омертвіння тканин);

VI - обвуглювання тканин.

Навіть неглибокі обширні опіки викликають шок, на об­печених ділянках тіла відбувається утворення токсинів, які розносяться кров'ю по всьому організму. Мікроорганізми викликають загноювання ран. Ураження третини поверхні тіла опіками II ступеня, являє собою серйозну небезпеку для життя потерпілого.

Перша допомога при опіках передбачає здійснення та­ких заходів:

> з міркувань власної безпеки і безпеки оточуючих, якомо­га швидше припинити вплив фактора термічного ура­ження;

> при загоранні одягу необхідно якнайшвидше накинути на палаючу ділянку шматок тканини (ковдри, куртку то­що), посипати її снігом чи занурити у воду;

> при опіках, викликаних гарячою рідиною, необхідно не­гайно скинути одяг і підставити місце опіку під струмінь холодної води. Це знижує міру і глибину ураження тка­нин, зменшуючи тяжкість опіку);

> уражену ділянку збризкують пантенолом (у разі відсут­ності необхідних медикаментів - сечею) і накладають стерильну пов'язку, а в разі її відсутності - будь-яку чис­ту тканину.

Участь потерпілого в експедиційних роботах припустима лише при опіках І-ІІ ступеня, якими уражена невелика ділян­ка тіла(розміром не більше долоні), за умови їх локалізації не на кисті руки і не на обличчі. Але і в цьому разі через 3-4 го­дини після опіку шкіру повторно збризкують пантенолом, пу­хир, що утворився, підрізають ножицями, протертими йодом, і знову накладають стерильну пов'язку. Процедуру повторю­ють двічі на день до повного загоювання рани.

При опіках II ступеня, якими уражена площа середньої величини (більше долоні), необхідне здійснення протишоко­вих заходів. З цією метою потерпілий повинен прийняти од-ну-дві таблетки анальгіну; випити дві-три кружки теплої ріди­ни з доданням чайної ложки питної соди на кожну кружку. Крім того, необхідно накласти холодну пов'язку (спеціаль­ний медичний пакет, пакетик з льодом і т. ін.). В разі шоку і при опіках ІІІ-І\/ ступеня потерпілого необхідно терміново госпіталізувати. При неможливості швидкої евакуації по­верхню опіку двічі-тричі на день збризкують пантенолом, по­терпілому дають по одній таблетці анальгіну, димедролу та еритроміцину і багато теплої рідини для пиття з доданням соди (до 1,5 - 2 л на добу з 5 чайними ложками соди).

Опіки отруйними рослинами можуть виникати при дотику до відкритих ділянок шкіри листя чи стебел отруй­них рослин (цикута, вовче лико, аконіт та ін.). На уражених місцях з'являються пухирці, заповнені мутною рідиною, що потім перетворюються на виразки, які важко піддаються лікуванню і довго не гояться.

Перша допомога полягає у збризкуванні місця опіку пантенолом і прийнятті однієї таблетки димедролу. Для за­побігання таким випадкам слід добре продумувати екіпіров­ку в місцях, де ростуть отруйні рослини.

Сонячні опіки найчастіше трапляються в горах і супро­воджуються підвищенням температури й виникненням пу­хирців. На значній висоті розріджене повітря слабко погли­нає сонячне проміння, тому його дія значно сильніша, ніж на рівнині. Сніг добре відбиває ультрафіолетове проміння, що призволить до опіків найбільш уразливих місць. Це перш за все губи, нижня поверхня підборіддя, і навіть ніздрі. Для захисту обличчя в гірських умовах користуються масками або спеціальними мазями від загару.

Обмороження. Загальне переохолодження (замер­зання) настає в результаті впливу на організм людини низь­ких температур, що посилюється при підвищенні вологості повітря, а також за рахунок тісного одягу і взуття, додаткових предметів спорядження (ремінь резинка), які стискають кінцівки і утруднюють кровообіг, і т. ін. За характером ура­ження і тривалістю впливу низьких температур на організм людини розрізняють три ступені (стадії) обмороження, що піддаються визначенню лише після відігрівання потерпілого.

I ступінь - збліднення або побіління обмороженої ділянки
тіла (вуха, ніс, щоки, пальці ніг і рук), втрата чутливості шкіри,
обмеження рухливості. Після відігрівання замерзлої ділянки
шкіри нормалізується її температура, відновлюється чутливість, рухливість пальців, але зберігається набряк. Шкіра
набуває синьо-червоного відтінку. Через п'ять-сім діб починається її злущування, супроводжуване свербінням. Збері­гається підвищена чутливість цих ділянок тіла до холоду.

II ступінь - утворення після відігрівання пухирців, що
супроводжується підвищенням температури тіла, гаряч­
кою. Можливий швидкий розвиток інфекції з нагноєнням на
місцях пухирців.

III ступінь - відмирання (некроз) замерзлих ділянок шкіри.
При обмороженні будь-якого ступеня необхідна

термінова медична допомога. Запобігання обмороженню досягається посиленням кровообігу на ділянках тіла, що починають замерзати. Якщо мерзнуть ноги, треба викону­вати ними широкі розмахування вперед-назад і глибокі присідання, якщо руки - енергійні махи від плеча і швидке стискання пальців у кулак з наступним їх розтисканням. При замерзанні носа, щік, вух для забезпечення припливу крові до обличчя треба деякий час іти, сильно нахилившись уперед і не знімаючи при цьому рюкзака, або зробити 10-15 глибоких нахилів уперед. Бажано випити гарячого солодко­го чаю або кави, прийняти кілька таблеток глюкози з вітаміном С або з'їсти кілька шматочків цукру.

При перших ознаках обмороження необхідно відігріти ділянки тіла, які побіліли. Онімілі від холоду пальці рук тре­ба сховати під одяг.

При ураженні стоп необхідно зняти з потерпілого взут­тя і шкарпетки і сісти так, щоб товариш міг сховати і затис­нути його ступні у себе під пахвою, товариша. Треба також дати йому теплого солодкого чаю або кави.

Не слід розтирати онімілі ділянки тіла спиртом, снігом, вовняною рукавицею, бо в разі більш глибокого ураження можна пошкодити шкіряний покрив і занести інфекцію.

При обмороженні ІІ-ІІІ ступеня ушкоджені ділянки збриз­кують пантенолом, накладають стерильну пов'язку, дають по одній таблетці анальгіну, димедролу і дротаверину (ношпи). Бажано випити теплого солодкого чаю або кави. При значному погіршенні стану, високій температурі дають ще по одній таблетці еритроміцину або аспірину. В таких випад­ках необхідно терміново евакуювати потерпілого для надан­ня йому фахової медичної допомоги. Але робити це треба дуже обережно, щоб не викликати додаткових ускладнень.

При загальному переохолодженні організму потерпіло­го треба негайно доставити в тепле приміщення або, якщо це неможливо, розкласти велике багаття. Відігріти тіло можна за допомогою енергійного, але обережного масажу. Необхідно напоїти потерпілого теплим солодким чаєм або кавою. Вживання спиртного може завдати потерпілому ве­ликої шкоди. Якщо це можливо, хорошим засобом є тепла ванна з температурою води 36-37°С.

У випадку втрати свідомості, при сповільненому ди­ханні, відсутності пульсу необхідна термінова реанімація.

Електротравми є наслідком безпосереднього контак­ту з джерелом або лінією електропередач. Стан організму залежить від сили струму, що пройшов через тіло.

Ураження блискавкою супроводжується, як правило, тяжкими симптомами: втратою свідомості; припиненням чи різким пригніченням дихання; нетриманням; частим арит­мічним пульсом; розширенням зіниць; посинінням обличчя, шиї, грудної клітки, кінчиків пальців; наявність слідів опіків; припиненням роботи серця.

Невідкладна допомога надається на місці нещасного випадку в такій послідовності:

> якщо потерпілий втратив свідомість, але при цьому зберігаються дихання і серцебиття, необхідно перш за все розстебнути одяг, покласти його на бік, підклавши під шию валик з одягу для стимулювання роботи ди­хальних шляхів;

> за рухами грудної клітки або за допомогою дзеркальця, піднесеного до рота потерпілого (при збереженні дихан­ня воно запотіває), встановити, чи потерпілий дихає;

> очистити ротову порожнину від крові, слини, блювотних мас;

> при відсутності дихання негайно приступити до ре­анімації (штучного дихання і непрямого масажу серця).

Основні прийоми реанімації.

До основних прийомів реанімації відносяться штучне дихання ("рот у рот", "рот у ніс") і закритий масаж серця. Во­ни використовуються з метою врятувати життя потерпілого, який перебуває у критичному стані (шок, відсутність дихан­ня, зупинка серця, втрата свідомості).

Шок - небезпечний для життя стан, викликаний впли­вом якогось сильного подразника, тяжкої травми, поранен­ня, значної втрати крові. Відразу після серйозного травму­вання може виникнути загальне мовне і рухове збудження, прискорення дихання (еректильний шок). Потерпілий, не­зважаючи на тяжкі ушкодження, намагається рухатись. Він збуджений, багато і голосно говорить. Через 5-10 хв. Цей стан починає змінюватися пригніченістю, що супровод­жується послабленою реакцією на оточення, нерухомістю, зблідненням. З'являється липкий холодний піт, часте і по­верхневе дихання, прискорення пульсу до 140-200 ударів на хвилину з наступним його послабленням (торпідний шок).

Реанімаційні заходи треба здійснювати в такій послідов­ності:

> обережно покласти потерпілого на спину (при блюванні повернути голову набік);

> перевірити наявність дихання і серцебиття;

> в разі відсутності дихання і серцебиття приступити до реанімаційних заходів - штучного дихання і закритого масажу серця;

> при наявності кровотечі якомога швидше її зупинити;

> при переломах здійснити іммобілізацію ушкоджених кінцівок;

> активізувати кровопостачання мозку і серця наданням більш високого положення ногам у разі відсутності їх уш­кодження. Для цього достатньо підняти їх, підклавши рюкзак, спальний мішок, згорнутий одяг тощо;

> не давати пити, оскільки не виключена небезпека ушко­дження внутрішніх органів, що може супроводжуватися блювотою. Категорично забороняється давати по­терпілому спиртне;

> негайно відрядити когось із членів групи по медичну до­помогу. Транспортувати потерпілого в шоковому стані можна лише в крайньому випадку - щоб винести до проїжджого шляху, до посадочного майданчика в разі виклику вертольота, а також при повній неможливості прибуття лікаря до місця нещасного випадку.

Штучне дихання (штучна вентиляція легенів).

Перш ніж розпочати штучне дихання, необхідно пересвідчи­тись у прохідності верхніх дихальних шляхів потерпілого. При наявності в них води в результаті утеплення звільнити їх за допомогою прийому "на коліно" (рис. 20.).

Для цього, стоячи на одному коліні, треба покласти по­терпілого на друге, зігнуте коліно, так, щоб на нього спирав­ся нижній відділ грудної клітки, а верхня частина тіла і голо­ва звисали вниз. Потім однією рукою відкрити потерпілому рот, а другою поплескати його по спині або поступовим ру­хом, спрямованим від спини, натиснути на ребра. Цю про­цедуру повторювати доти, поки не припиниться інтенсивне витікання води. Після цього перевернути потерпілого на спину і покласти на тверду поверхню. Пальцем, обгорнутим бинтом або носовою хусткою, швидко звільнити порожнину рота від піску, слизу, крові, блювотних мас та інших сто­ронніх предметів, в разі наявності вийняти знімні зубні про­тези і розпочати штучне дихання і закритий масаж серця до появи у потерпілого самостійного дихання і відновлення серцевої діяльності. Це стосується синього типу утоплення. При блідому типі зразу приступають до штучного дихання і закритого масажу серця.

Дихальні шляхи звільняються легше, якщо голову по­терпілого закинути назад. Тому під його шию треба підкла­сти згорнутий одяг. Коли щелепи міцно стиснуті, їх треба обережно розхилити будь-яким плоским предметом (дер­жаком ложки і т. ін.), покласти між зубами шматок туго згор­нутого бинта чи тканини і очистити ротову порожнину. Потім необхідно розстебнути одяг потерпілого, який пере­шкоджає диханню і кровообігу. Всі ці маніпуляції вимагають швидкого і обережного виконання, щоб не погіршити й без того критичний стан потерпілого.

Методика штучного дихання способом "рот у рот". Швидко і обережно покласти потерпілого на спину з простягнутими уздовж тіла руками на плоску тверду по­верхню. Звільнити грудну клітку від ременів, обв'язок, одя­гу і т.ін. Голову потерпілого закинути назад, однією рукою відтягти нижню щелепу вперед і вниз, а пальцями другої ру­ки затиснути ніс. Стежити, щоб язик не западав і не закри­вав дихальні шляхи потерпілого. При западанні язика його притримувати пальцями.

Для здійснення штучного дихання необхідно зробить максимальний вдих, нахилитись над потерпілим, щільно притиснутись губами до його відкритого рота і зробити мак­симальний видих. При цьому треба стежити за тим, щоб по мірі надходження повітря в дихальні шляхи і легені по­терпілого його грудна клітка максимально розпрямлялася (рис. 21).

Після цього відняти рот від губ потерпілого і припинити затискання носа. В цей момент повітря почне виходити з легенів потерпілого.

Вдих треба робити через кожні 3-4 сек. Інтервал між вдихами і глибина кожного вдиху повинні бути однаковими.

Методика штучного дихання "рот у ніс". Цей спосіб застосовують при травмуванні язика, щелеп, губ. По­ложення потерпілого, частота і глибина вдихів, додаткові лікувальні заходи в цьому випадку ті самі, що й при способі "рот у рот". У цьому випадку рот потерпілого повинен бути щільно закритий. Вдих (вдування повітря) робиться в обидві ніздрі потерпілого.

Ознаки відновлення дихання. Вчасне проведення штучного дихання дає шанс врятувати потерпілого. Перший його самостійний вдих не завжди чітко виражений і часто виявляється лише у слабких ритмічних скороченнях ший­них м'язів, що нагадують ковтальні рухи. Потім дихальні ру­хи посилюються, хоча можуть відбуватися з великими інтервалами і мати конвульсивний судорожний характер.

Зовнішній (закритий) масаж серця застосовується при раптовій зупинці серцевої діяльності (шок, потрапляння в лавину, ураження блискавкою чи електрострумом і т. ін.). При цьому у потерпілого спостерігається виражена синюш­ність або блідість, пульс на променевій і сонній артеріях і серцебиття не прослуховуються вухом.

Закритий масаж серця слід виконувати в такій послідов­ності:

> швидко покласти потерпілого на спину на тверду по­верхню і стати ліворуч від нього;

> покласти одну долоню на нижній відділ грудної клітки потерпілого, поверх неї - другу;

> енергійним поштовхоподібним рухом рук, не згинаючи їх у ліктях, натискати на грудину;

> після кожного натискання піднімати руки від грудини, щоб дати їй можливість розпрямитись і щоб порожнини серця встигли наповнитись кров'ю;

> за 1 хв. виконувати до 60 натискань.

Ознаки відновлення серцевої діяльності: поява пульсу на сонній або променевій артеріях, зменшення блідості або синюшності шкіри. При перших ознаках роботи Спортивно-оздоровчий туризм серця масаж припиняють, проте слід бути готовим віднови­ти його: серце може знову зупинитись.

Тривалість реанімаційних заходів. Поєднання прий­омів реанімації. Успішність реанімаційних заходів значною мірою обумовлюється їх вчасністю і якістю виконання маса­жу серця і штучного дихання, а також раціональним їх поєднанням.

Якщо ці маніпуляції виконують двоє, то один робить ма­саж серця, а другий - штучне дихання. При цьому вдихан­ня повітря в рот або ніс потерпілого роблять через кожні чо­тири натискання на його грудину (див. рис. 21.).

В тому разі, якщо реанімаційну допомогу надає одна людина, черговість маніпуляцій та їх режим змінюється: після кожних двох швидких вдихів роблять 10-12 натискань на грудину з інтервалом в 1 сек.

При збереженні серцевої діяльності (прощупується пульс, прослуховується серцебиття) штучне дихання про­водять до відновлення самостійного дихання.

При відсутності серцевих скорочень, штучне дихання і масаж серця виконують протягом 60-90 хв. Якщо за цей час не відновились самостійне дихання і серцева діяльність, здійснення реанімаційних заходів припиняють.

Реанімаційні маніпуляції припиняють тільки в разі появи явних ознак біологічної смерті. Одна з перших ознак - помутніння роговиці і її висихання. При стисканні ока пальцями зіниця звужується і стає схожою на котяче око.

Втрата свідомості. Жодна з травм і захворювань у похідних умовах не викликає такої розгубленості і не при­зводить до таких з невиправних і навіть небезпечних дій, як раптова втрата потерпілим свідомості. Будь-яка її стадія чи форма дійсно є загрозливим симптомом. Втрата свідо­мості, безвідносно до її причин, може призвести до швидкої смерті потерпілого, якщо не надати йому невідкладної до­помоги. Тоді як в цілому нескладні, але цілеспрямовані дії групи можуть врятувати йому життя.

Втрата свідомості здебільшого спричиняється травму­ванням черепа і головного мозку, а також тяжкими травмами скелета і внутрішніх органів, що може бути наслідком падіння з великої висоти, каменепаду. Втрата свідомості має місце також при утопленні, потраплянні в лавину. При цьому основною небезпекою є асфіксія. Втрата свідомості в цьому випадку - це реакція на нестачу кисню. Часто втрата свідо­мості відбувається в результаті електротравм (ураження блискавкою чи електричним струмом). Втратою свідомості супроводжуються також тяжкі форми отруєння, інфекційні захворювання з наступними ускладненнями. Втрата свідо­мості тривалістю до кількох годин може бути наслідком епілептичного припадку. Цей стан поступово переходить у сон, і тоді людину вже можна розбудити. При запамороченні і колапсі втрата свідомості може продовжуватись усього кілька секунд (до 1 хвилини). Якщо свідомість швидко не відновлюється, треба шукати інші причини її втрати.

Слід пам'ятати, що втрата свідомості може мати різну глибину і протікати в кілька стадій - від найлегшої до кри­тичної. Це необхідно знати для розпізнавання на ранніх стадіях розвитку загрозливого стану організації допомоги.

Легка втрата свідомості (удар по голові, падіння з невеликої висоти, перегрівання, отруєння) виявляється у пригніченому стані потерпілого. Він ніби заглиблюється в себе, але при цьому зберігається мовний контакт: після не­одноразового голосного повторення запитання він здатний повільно, тихо, іноді нерозбірливо, відповісти односкладо­вим "так", "ні". Потерпілий не розуміє найпростіших вказі­вок, іноді виконує їх у сповільненому темпі; на запитання, чи відчуває біль, часто дає негативну відповідь. Але обе­режне обстеження травмованих ділянок тіла і перевірка ру­хомості суглобів при наявності переломів чи інших травм викликає відповідну мімічну реакцію і стогін.

Сопорозний стан (сонливість, повна апатія, неру­хомість) розвивається при поглибленні розладу свідомості. На голосне звертання потерпілий відкриває очі, але погляд його залишається відстороненим. На біль реагує слабким стогоном або мімічною гримасою. При сопорозному стані, а іноді й при легкій втраті свідомості часто спостерігається блювання, тому потерпілого необхідно перевернути на бік для запобігання асфіксії внаслідок потрапляння блювотних мас у дихальні шляхи.

Кома (глибока втрата свідомості) - стан, який нагадує сон, хоча "розбудити" людину при цьому не вдається. У по­терпілого повністю відсутня реакція на зовнішні подразни­ки, а також больові відчуття. В цій стадії небезпека критич­ного розладу дихання і роботи серця. Особливої уваги ви­магає контроль за станом психіки потерпілого, тим більше при відсутності свідків обставин травмування. В таких ви­падках завжди слід пам'ятати про небезпеку травмування головного мозку. Раннє його діагностування - в процесі втрати потерпілим свідомості - має вирішальне значення для врятування життя потерпілого.

В коматозному стані настає параліч м'язів стравоходу і входу до шлунку. Це призводить до мимовільного витікан­ня вмісту шлунку в ротову порожнину, а звідти з кожним вдихом - у дихальні шляхи і легені, що стає причиною асфіксії. В такій ситуації дуже швидко, іноді за лічені секун­ди, може настати припинення серцевої діяльності і дихан­ня. Такому потерпілому не допоможуть закритий масаж серця і штучне дихання, оскільки повітря не проникає в ди­хальні шляхи. Тому при втраті свідомості найважливішим є запобігання асфіксії. Для цього потерпілого, що перебуває в стані непритомності, необхідно надати стійкого (фіксова­ного) положення. Обережно, підтримуючи голову, його кладуть на правий бік, потім ліву, тобто "верхню", ногу зги­нають під прямим кутом у тазовому і колінному суглобах. Права рука потерпілого залишається за спиною, випрям­лена вздовж тулуба, а його ліву руку згинають у ліктьово­му суглобі і обернену вниз долоню підкладають під голову. Таким чином, потерпілий лежить не зовсім на боці, а з неве­ликим нахилом уперед. У цій позі опорними є кілька точок:

права сторона тазового суглоба і стегно, лівий колінний суглоб, ліва гомілка і стопа, лівий лікоть і долоня, покладе­на під голову.

Необхідно стежити, щоб вільному диханню потерпілого не перешкоджали підкладена під голову долоня чи будь-які предмети. Обличчя потерпілого треба залишити відкритим для контролю за диханням і очищення ротової порожнини при виливанні в неї вмісту шлунку. В такому положенні по­терпілий має залишатися доти, поки не опритомніє. Не­обхідно постійно спостерігати за ритмом дихання, пульсом, забарвленням шкіри. В разі зупинки серця або дихання по­терпілого обережно перевертають на спину, підкладають під шию згорнутий одяг і приступають до реанімації. Під час транспортування (особливо в пересіченій гірській місце­вості) потерпілого, що знаходиться в фіксованому поло­женні, не дуже туго прив'язують до нош широкими ременя­ми чи будь-якими шматками тканини, зав'язаними в ділянці тазового і плечових суглобів, голінок. Фіксатори повинні не перешкоджати диханню.

При наявності переломів хребта, тазових кісток, верхніх і нижніх кінцівок, у разі падіння з великої висоти, удару вели­ким каменем і т. ін. фіксоване положення протипоказане че­рез небезпеку зміщення уламків кісток. Потерпілого в таких випадках перевертають на спину, підкладаючи під шию згорнутий одяг, і трохи закидають голову назад, щоб з дещо забезпечити вільне дихання.