Цінова дискримінація в умовах монополії: її суть, види, наслідки.

На практиці монополісти з метою збільшення свого прибутку досить широко використовують цінову дискримінацію. Це принцип ціноутворення, коли однорідний товар (послуга) продається різним категоріям споживачів (покупців) за різними ринковими цінами. Розрізняють три види цінової дискримінації.

Цінова дискримінація першого виду, або абсолютна цінова дискримінація, існує тоді, коли кожному покупцеві (споживачеві) встановлюється індивідуальна ціна на рівні його готовності платити за товар (послугу), тобто найвищу із цін, за якою покупець погоджується на купівлю одиниці певного товару. Такий принцип ціноутворення дає можливість фірмі-монополістові отримувати додатковий прибуток.

Цінова дискримінація другого виду полягає у встановленні та застосуванні різного рівня ринкової ціни залежно від обсягів продажу товару. При збільшенні обсягів продажу споживачі погоджуються на купівлю певної одиниці товару за нижчою ціною, наступний (додатковий) обсяг продажу вони згодні придбати додаткову одиницю певного товару ще дешевше. Цей спосіб дискримінації, як і в попередньому випадку, дає змогу збільшити сукупний виторг і прибуток монополіста. Така цінова політика поширена на ринках енергоресурсів.

Цінова дискримінація третього виду запроваджується фірмою-монополістом тоді, коли на ринку можна виділити декілька окремих груп покупців (споживачів) з різною еластичністю попиту. Така цінова дискримінація також дає можливість збільшити прибуток монополіста. Цей спосіб цінової дискримінації поширений насамперед на ринках авіаперевезень, на залізниці.

Однією з ознак цінової дискримінації с те, що товари і послуги мають однакові характеристики, в цих товарах і послугах втілені однакові витрати виробництва. Проте такі товари і послуги реалізуються за різними цінами. Цінова дискримінація стосується тих суб'єктів, які змушені купувати товар або послугу за вищою ціною. Причини її різні:
Підприємці враховують купівельну спроможність споживачів (потреба висока, проте грошові можливості низькі), наприклад студентів, учнів, які купують квитки в кінотеатр, музей, на виставку.

Наслідком цінової дискримінації зазвичай є реалізація товарів, послуг, надання окремим верствам населення матеріальної допомоги.

 

Ринок монополістичної конкуренції. Визначення ціни та обсягу виробництва монополістичною фірмою в короткостроковому та довгостроковому періодах.

Судячи з назви цього типу ринкової структури, вона дійсно передбачає поєднання монополії та конкуренції, бо, з одного боку, монополістична конкуренція містить у собі дуже значний рівень конкуренції, з іншого - присутня певна доза монополістичної влади.
Основними ознаками ринку монополістичної конкуренції виступають такі:
1. Кожна фірма володіє відносно невеликою часткою всього ринку.
2. Фірма має обмежений контроль над ринковою ціною.
3. Майже неможливі таємні змови, узгоджені дії фірм з метою обмеження обсягу виробництва і штучного підвищення цін.
4. Відсутність взаємної залежності між численними фірмами.
5. Диференціація продукту.
Головною відмінною ознакою монополістичної конкуренції є диференціація продукту (продукція фірм на монополістичному ринку близька, проте не повністю взаємозамінювана). Монополістична конкуренція широко розповсюджена в таких секторах економіки, як сфера послуг, роздрібна торгівля, виробництво предметів споживання. Продукти можуть диференціюватися за різноманітними параметрами.
Форми диференціації продукту:
1. Якість продукту (продукти можуть відрізнятися за своїми фізичними або якісними параметрами):
а) функціональні відмінності;
б) матеріали;
в) дизайн;
г) якість роботи.

Наприклад, комп'ютери відрізняють за потужністю апаратури, програмного забезпечення, графічного висновку, а підручники з економіки - за змістом, структурою, доступністю, графіками, малюнками тощо.

2. Послуги (якість обслуговування) - послуги й умови, що пов'язані з продажем продукту:
а) упаковка;
б) швидкість;
в) ввічливість;
г) наявність кредиту;
д) послужливість.
3. Розміщення (маленькі магазини ближче до покупців, ніж супермаркети; деякі магазини працюють цілодобово).
4. Стимулювання збуту (насамперед реклама) - використання торговельних знаків і торговельних марок.
Отже, споживачі віддають перевагу певним продавцям і у певних межах платять більш високу ціну за цю продукцію, щоб задовольнити усі свої запити. Тому продавці та покупці не пов'язані стихійно, як на ринку чистої конкуренції.
На ринку монополістичної конкуренції фірма обирає оптимальний обсяг випуску продукції за тим же сценарієм, що й у випадках з монополістичним та олігополістичним ринком. Бо вона мас можливість впливати на ціну зміною випуску продукту. Проте крива попиту, яка є ціноутворюючою, має більш пологий нахил, ніж на олігополістичному ринку.
Крім цього, монополістична конкуренція породжує ще одну проблему, з якою не зустрічаються фірми на інших ринках. Справа в тому, що різноманітність продукту (диференціація) обходиться дорожче, ніж виробництво стандартизованого продукту, якщо намагатись виробляти всі види благ, то тоді були б неминучими високі витрати.
Проте споживачі бажають як різноманітності продукту, так і низьких цін на них. Чи роблять ринкові економіки правильний вибір між великою різноманітністю і низькими витратами?
Господарська практика стверджує, що часто-густо марно витрачаються ресурси для виробництва множини практично ідентичних марок виробів. Чим більший сукупний ринок, тим менш коштовним виявляється забезпечення на ньому будь-якого заданого рівня різноманітності.

У міру розвитку економіки і зростання багатства людей підвищення різноманітності стає більш ефективним, оскільки зростає попит на всі блага. В дуже бідній країні для задоволення попиту на багатьох ринках може виявитися досить продукції тільки одної (монопольної) фірми.
Під час розширення споживчого попиту відкриваються можливості для надходження більшої кількості фірм, і ринкові структури еволюціонують у бік монополістичної конкуренції, забезпечуючи споживачам вигоди від різноманітності. Такого роду виграш може бути отриманий від використання переваг міжнародної торгівлі.

 

Характерні ознаки олігополії. Особливості поведінки олігополіста на ринку. Основні моделі олігополістичного ціноутворення.

Олігополія має місце, коли на ринку функціонує невелика кількість фірм, а бар'єри входу в галузь досить високі.

Характерні риси олігополії

Олігополія - це ринкова структура, яка має такі характерні риси:

1) відносно мала кількість фірм;

2) різні за проникністю бар'єри, які перешкоджають входу в галузь нових фірм;

3) продукція є однорідною (наприклад, алюміній чи сталь) або диференційованою (автомобілі чи напої);

4) контроль над цінами;

5) взаємозалежність між усіма фірмами-олігополістами.

Отже, олігополія характеризується невеликою кількістю фірм (від 2 до 10), обгороджених бар'єрами, які перешкоджають вступу в галузь нових фірм, мають контроль над цінами, але при змові з іншими олігополістами.

Головною рисою олігополії є те, що кількість фірм така мала відносно розмірів ринку, що кожна з фірмолігополістів визнає тісний взаємозв'язок одна з одною. Теорія олігополії складніша, ніж теорія досконалої конкуренції, чистої монополії чи монополістичної конкуренції.

Модель „ламаної кривої попиту” (модель Свізі) ілюструє негнучкість олігополістичних цін (рис. 7.9). Кожна фірма виходить з того, що на зниження цін конкуренти будуть реагувати відразу таким же зниженням, щоб перешкодити перехопити попит на їх продукцію, а на підвищення цін вони не відреагують, щоб перехопити покупців фірми, яка підвищила ціну. Логіку реакції фірм відображає зламана у точці рівноважної ціни крива попиту. У ситуації зниження ціни крива попиту стрімка (відрізок) і відповідає нееластичному попиту, в ситуації підвищення ціни (відрізок) – похила, а попит більш еластичний. Відповідно ламаною з відрізком вертикального розриву є крива.
Ламана крива попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних галузях, де між учасниками немає змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може передбачити, що будь-яка зміна погіршить її стан. Якщо вона підвищить ціну, то втратить значну частину своїх покупців, оскільки попит еластичний, а якщо вона знизить ціну, то за нееластичного попиту обсяги продажу зростуть незначно. Зниження ціни може спровокувати цінову війну з втратами прибутків для всіх фірм. Чинником негнучкості цін у моделі слугує й та обставина, що будь-яка зміна граничних витрат в межах розриву кривої граничного виторгу ніяк не вплине на оптимальний обсяг випуску фірми і, відповідно, на ціну.
„Дилема олігополістів” – це модель олігополістичного ціноутворення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключають співробітництво, самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів. Коли б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б високу ціну, але якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись низької ціни, реалізуючи стратегію максиміну. Становище обох фірм є гіршим, ніж у випадку змови і призначення обома високих цін.
Для учасників таємних і явних змов характерна тенденція до максимізації сукупних прибутків всіх учасників. Їх поведінка схожа на поведінку монополіста. Найбільш поширеною формою явної змови є картель.
Модель картелю відповідає ситуації, коли фірми офіційно укладають угоду, узгоджують ціну, галузевий обсяг випуску і квоту кожного учасника. Картель діє як фірма – монополіст. Оптимальний обсяг виробництва картелю визначається за правилом. Оптимальний обсяг квоти кожного учасника визначається за модифікованим правилом: ринковий граничний виторг повинен бути рівним граничним витратам кожної окремої фірми-учасниці. При цьому сумарний обсяг квот за ціною картелю повинен дорівнювати сукупному обсягу виробництва картелю.
Спокуса для кожної фірми збільшити власний прибуток за рахунок розширення виробництва вступає в суперечність з картельною угодою і загрожує її існуванню, чим пояснюється нестійкість картелювання. Дотримання ж картельної угоди суперечить ефективності виробництва і веде до втрат суспільного добробуту. Тому картелювання забороняється антимонопольним законодавством у багатьох країнах.
Модель „лідерства в цінах” є поширеним засобом координації поведінки олігополістів за відсутності змови. З мовчазної згоди учасників ринку найбільшій або найефективнішій фірмі галузі відводиться роль цінового лідера, решта встановлюють ціни слідом за ним і не змінюють їх доти, доки лідер не проголосить про нову зміну своєї ціни. Поступово підвищуючи ціни, галузь може досягти такого високого рівня цін, як картель. У короткостроковому періоді ціновий лідер не завжди обирає ціну, яка максимізує прибуток, зокрема з метою перешкодити входженню в галузь нових фірм.
Олігополісти можуть також вдаватися до „хижацького ціноутворення”: вони різко знижують ціну, втрачають свої прибутки, але сподіваються, що нові конкуренти втратять ще більше і не зможуть довго протриматись в галузі.
Модель ціноутворення „витрати плюс” – це практичний метод, за яким фірма оцінює свої витрати на деякому плановому рівні і встановлює процентні накидки на витрати з таким розрахунком, щоб забезпечити середній прибуток у довгостроковому періоді – приблизно 15% на весь вкладений капітал. Так визначають стандартну ціну, яка слугує базою для подальшого коригування її рівня.
Моделі олігополістичного ціноутворення показують, що олігополісти не вдаються до цінової конкуренції, типовою для олігополії є нецінова конкуренція, завдяки якій визначається ринкова частка кожної фірми.