Початок Другої світової війни. Західна Україна під владою сталінського режиму.

Початок Другої світової війни, її причини, характер та періодизація.

Уклавши з СРСР договір про ненапад, Гітлер приступив до здійснення своїх задумів. Польща якнайкраще підходила для випробовування на практиці стратегії «блискавичної війни». За планом «Вайс», затвердженим у квітні 1939 p., стратегічне зосередження й розгортання німецьких військ завершилось 25 серпня, але наступ було відкладено через готовність Англії виступити на боці Польщі, нерішучість Мусоліні.

Спільний польсько-німецький кордон простягався на 1750 миль і захистити його не могла жодна армія світу, оскільки противник міг розпочати наступ у будь-якому напрямку. Серйозних оборонних споруд і природних перешкод на польсько-німецькому кордоні не було. Наприкінці серпня німецька армія доукомплектувала до штатного розкладу свої ударні, моторизовані й танкові дивізії. Загалом на польському кордоні вермахт зосередив понад 50 із 176 дивізій. їх підтримували два повітряні флоти, що мали в своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1059 винищувачів. Кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти участь у цій кампанії, сягала до 2 млн. Німецьким військам протистояла армія, що налічувала 1 млн 750 тис. вояків, але не мала достатньої кількості танків, літаків, гармат.

Війська вермахту, вчинивши напад на Польщу 1 вересня 1939 p., розв'язали Другу світову війну. Незважаючи на опір польських військ, до яких було мобілізовано 150 тис. українців, німецькі дивізії швидко просувались на схід і 8 вересня підійшли до Варшави. До 15 вересня основні сили польської армії були розбиті, німці взяли Люблін і підійшли до Бреста, зайняли Володимир-Волинський і Дрогобич. Бойові дії точилися на теренах Західної України. Акт агресії змусив уряди Великобританії та Франції, пов'язаних з Польщею забов'язаннями про надання негайної допомоги, оголосити 3 вересня війну Німеччині. Проте в перші місяці війни їх участь у бойових діях була символічною. Після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники прийняли таємне рішення не розпочинати активних бойових дій проти Німеччини. Почалася «дивна» війна, яка стала логічним наслідком і продовженням мюнхенської Великобританії та Франції. Польща опинилася на порозі воєнно-політичного краху.

З нападом фашистської Німеччини на Польщу Друга світова війна стала фактом. Вона охопила майже всі континенти і всі океани. Зародилася вона в глибинних суперечностях, які існували між державами і випливали з їх цілей: політичних — прагнення керівних кіл великих капіталістичних держав перерозподілити сфери впливу, забезпечити неподільне панування своєї системи; економічних — розширити сфери прикладання капіталу, отримати дешеві

джерела сировини і робочої сили. Війна також на совісті урядів великих капіталістичних країн, передусім Німеччини та Японії, сталінського керівництва. Не останню роль у розв'язанні війни відіграв СРСР, який уклав договір про дружбу і кордон з Німеччиною. Пакт про ненапад і таємний протокол до нього про розподіл сфер впливу відкрили шлях Німеччині для нападу на Польщу. З боку країн фашистського блоку — Німеччини, Італії, Японії та їх сателітів — війна була несправедливою, загарбницькою. Щодо Англії, Франції, СІЛА та інших держав із самого початку війна набула об'єктивно справедливого, визвольного характеру. Уряди Англії.та Франції, оголосивши війну Німеччині, так чи інакше стали на бік Польщі, народ якої вів справедливу визвольну війну. Має свої особливості визначення характеру цієї війни для СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він виступив у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Балтію. Але після нападу Німеччини на СРСР він виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер.

Сучасна українська історіографія подає таку періодизацію участі України у Другій світовій війні:

1) 1 вересня 1939 р. — 22 червня 1941 р. (від нападу Німеччини на Польщу до агресії проти СРСР);

2) 22 червня 1941 р. — листопад 1942 р. (від нападу Німеччини та її союзників на СРСР, часу, коли в Західній Україні сформовано національні збройні сили, до наступу під Сталінградом);

3) грудень 1942 р. — жовтень 1944 р. (бої за визволення українських земель від окупантів).

Чи можна було запобігти війні? Фашизм кинув людству виклик, здавалося, це мало підштовхнути різноманітні антифашистські сили до об'єднання, щоб не допустити катастрофи. Але цього не сталося. Негативну роль відіграли анг-ло-французька політика «умиротворення» агресора; відсутність єдиного антифашистського фронту, чому сприяв і сталінський режим — різко негативні оцінки соціал-демократів; голодомор, масові репресії та великодержавні амбіції (ідеї світової революції) підірвали довіру до СРСР широких кіл західної громадськості, що протистояли фашизму. Все це не дало змоги піднятися над тимчасовими інтересами, усвідомити тягар відповідальності перед людством, досягти компромісів і угод.

Поява німецьких військ біля обумовленої таємним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва, яке спочатку, попри всі намагання Гітлера втягнути СРСР у військовий конфлікт, не наважувалось на цей крок, що засвідчив би пряму співвідповідальність за агресію проти сусідньої держави. Водночас, намагаючись здобути власні вигоди, Москва звернулася до Варшави з нотою, в якій зазначалося, що Червона армія виступає на захист населення Західної України і Західної Білорусі «з метою надати допомогу українцям перед навислою загрозою».

Радянська нота твердила про припинення існування Польської держави, її повне банкрутство. Це повинно було означати, що не можна вести війну з неіснуючою країною. Деморалізована політична верхівка Польщі не наважилася навіть оголосити війну СРСР. Головнокомандувач польської армії Ридз-Сміглі видав лише директиву, в якій наказував своїм військам відступати найкоротшими шляхами до Румунії та Угорщини, не вступаючи в бої з Червоною армією, за винятком випадків нападу з її боку.

Для здійснення походу в Західну Україну та Білорусь було створено угруповання військових частин під командуванням маршала Тимошенка. До його складу входило 54 стрілецьких та 13 кавалерійських дивізій, 11 танкових бригад, 11 артилерійських полків (600 тис. осіб.), 4000 танків, 5500 гармат, 2000 літаків. їм, протистояли 25 польських батальйонів, що зосереджувались на польсько-радянському кордоні.

75. Фашистський окупаційний режим та антигітлерівський опір в Україні (1941 - 1944 pp.).

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 році відійшла територія України з населенням понад 40 млн. осіб. Гітлерівці рвалися до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Проте війна набула затяжного характеру. У взаєминах з новою німецькою владою перед українським населенням постала дилема: підкоритися окупації або чинити опір. Населення більшості окупованих нацистами країн Європи вирішило підкоритися загарбникам.

Однак становище українців на початку Другої світової війни було особливим і зумовили його такі фактори:

• у спогадах старшого покоління німецька влада в Україні 1918 року супроводжувалася масовим пограбуванням, але меншими репресіями, ніж у сталінські роки;

• здавалося, що праця в умовах німецького порядку була цікавішою й давала можливість жити краще, ніж у радянські часи. До того ж праця на німців була єдиним шансом вижити на окупованій території;

• стрімкий наступ німецької армії переконував у непереможності вермахту, тому чинити опір німцям здавалося марним;

 

• сталінський режим приніс стільки страждань і горя населенню України, що значна його частина не хотіла підтримувати радянську владу в будь-якій формі;

• на настроях українців, безумовно, відбилася відсутність власної держави, що певною мірою визначало їхню пасивність.

Тотальний німецький терор на теренах України принципово змінив суспільний настрій. За словами відомого українського історика М. Коваля, там, де німців 1941 року зустріли з хлібом та сіллю, у 1942 році вже ставили міни.

Особливістю українського руху Опору стала наявність двох напрямків боротьби. У цей час в Україні діяли:

• прибічники Радянського Союзу, які боролися проти вермахту;

• українські націоналісти, що намагалися воювати на два фронти — як проти нацистів, так і проти радянської влади.

У лісистій північній частині України були сприятливі умови для партизанського руху, який на Волині й Поліссі набув організованого характеру 1942 року, коли був створений Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У Русі Опору брали участь партійні й безпартійні, дорослі й діти.

Директива радянського уряду від 29 червня 1941 року закликала до всенародного руху Опору нацистам, створення партизанських загонів та підпільної діяльності.

7 липня 1941 року у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР і ЦК КП(б)У «До українського народу» підкреслювалося, що треба відродити «славні традиції українських партизанів, які нещадно знищували в роки громадянської війни німецьких окупантів. «На зайнятій ворогом території, — говорилося в цьому документі, — створюйте кінні й піші партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, висаджуйте в повітря в тилу ворога мости, дороги, знищуйте телеграфний і телефонний зв'язок, підпалюйте ліси й склади, громіть обози противника. Створюйте ворогові та його посібникам нестерпні умови, нещадно переслідуйте і знищуйте їх, усіма способами зривайте всі заходи ворога». Основне ядро партизанського руху повинні були скласти комуністи, комсомольці та ветерани громадянської війни.

Від самого початку організація радянського руху Опору зазнавала чималих труднощів:

• у роки сталінських репресій загинув командувач Київського військового округу (КВО) Й. Якір, який добре розумівся у справах ведення лісової війни. За його часів на тодішніх кордонах УРСР на випадок війни були підготовлені партизанські бази й спеціалісти партизанської війни. Після страти командувача репресовано всі кадри, яких готували до боротьби у ворожому тилу, а партизанські бази знищено;

• у ворожому тилу опинилися десятки тисяч військовослужбовців радянської армії, частина з яких намагалася прорватися до своїх. Комусь це вдавалося. Проте часто, розбившись на невеличкі групи, вояки намагалися прорватися самостійно, але до мети не доходили: гинули в сутичках чи потрапляли в полон до німців. Перед початком війни тактика партизанського опору навіть не була розроблена. Бійців і командирів переконували: «Будемо бити ворога на його території»;

• частина партійних і радянських керівників не мала ніякого досвіду в організації партизанської боротьби й не розуміла призначення партизанських загонів. На початку війни партизанські загони були погано озброєні і навчені, а окремі військові начальники висували партизанські загони не в тил ворогові, а на передову, де вони звичайно поступалися піхотним та моторизованим частинам вермахту, і тому зазнавали важких утрат;

• Москва втратила зв'язок з багатьма партизанськими загонами. З 3,5 тис. партизанських формацій, які залишилися в тилу ворога на окупованих територіях, улітку 1942 року Центр мав зв'язок тільки з 22 загонами; інші групи розпалися чи були знищені німцями;

• дуже часто спроби радянських і партійних органів налагодити зв'язки з партизанами чи започаткувати партизанський рух закінчувалися трагічно. Радянських парашутистів перехоплювали німецькі спецслужби чи місцеве населення, яке передавало їх до рук гестапо.

З відданих радянській владі людей у населених пунктах створювалися підпільні групи. Для розвідувальної й підпільної роботи в німецькому тилу залишалося чимало співробітників НКВС. Восени 1941 року в Україні формувалися підпільні обкоми, райкоми, первинні організації й групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, на чолі яких стояли здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.

На середину 1943 року в Україні діяли 46 великих партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і диверсійних груп чисельністю понад 100 тис. осіб.

Джерелами формування радянського партизанського руху Опору стали:

• комуністи й комсомольці, яких залишили в тилу ворога для підпільної діяльності;

• солдати й офіцери радянської армії, які опинилися в оточенні;

• утікачі з німецьких гетто й концтаборів;

• фахівці партизанської війни, вишколені в спеціальних підрозділах;

• патріотично налаштоване місцеве населення.

Форми боротьби народних месників:

• напади на німецькі гарнізони, військові об'єкти, комунікації тощо;

• диверсії в тилу ворога;

• створення радянських районів у німецькому тилу;

• пропагандистська робота серед місцевого населення.