Люблінська унія та її наслідки для України

Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Шлях до об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала династична Кревська унія 1385 року з метою спільного подолання зовнішньої небезпеки — лицарів-хрестоносців.

З другої половини XV століття став набирати сили новий суперник Литви — Московське князівство, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. На початку XVI століття Литва у війнах з Московією втратила майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину і Смоленськ. Ситуація загострилась в середині XVI століття, коли почалась Лівонська війна. Литва, що підтримувала лівонців, опинилася на межі катастрофи. Щоб уникнути завоювання, вона мусила знайти надійного союзника. З Польським королівством вісім разів обговорювалось й укладалось різноманітні угоди-унії пов'язані особою спільного монарха — великого князя литовського, що обіймав на той час посаду й польського короля.

Аристократія України на той час налічувала 20 князівських родів. Доступ до цієї верстви був суворо обмеженим. Князі мали особливі права: вони діставали імунітет від суду провінційної адміністрації; скарги на князів міг подавати лише сам великий князь. Князі могли виступати на війні під власними корогвами на чолі власних озброєних розділів. Осередком княжих родів була Волинь. Тут сиділи князі Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі та інші нащадки удільних князів.

Другу ієрархічну сходинку за князями займали пани. Вони володіли власною спадковою землею (вотчина), а не наданою від великого князя. Їхні вотчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком.

 

Нижчу сходинку у привілейованому стані займали представники військовиків, які перебували на службі у князів — дрібна та середня шляхта. Втягуючись у торгово-грошові відносини, шляхта здобула право безмитного провозу продукції власного господарства. Суспільний статус шляхти був юридично оформлений законодавством XIV-XVI століть, їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що визначили специфіку шляхти як привілейованої верстви. Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата грошового збору. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості й окремого суду. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій (лицарського кола), що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний (вальний) сейм. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі і промислах.

У редакції Литовського статуту 1566 року закріплювалась норма про зрівняння в правах шляхти з князями. Проте таке зрівняння істотно відрізнялось у Литві та Польщі. Українська шляхта підтримувала об'єднання Литви й Польщі, сподіваючись у такий спосіб здобути для себе більше привілеїв. У житті тогочасної України особливе місце посідав рід Острозьких, Костянтин Острозький та його молодший син Василь залишалися символом самобутності Русі-України.

На соціально-економічному розвитку України XV — першої половини XVII століття визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. Значно зросли ціни на худобу і збіжжя. Розвиток внутрішнього ринку і зовнішніх економічних зв'язків справив значний вплив на сільське господарство. З XV століття магнати і шляхта почали розширяти свої орні землі. Протягом XV-XVI століть економіка Галичини, Волині та Поділля поступово переорієнтувалась на потреби зовнішнього ринку, який потребував дедалі більше деревини й продукції промислового та сільського господарства. Відбувалась інтенсифікація сільського господарства за рахунок організації фільварків, зростання панщини й обезземелення селянства.

 

Фільваркова реформа перетворила Україну на годувальницю Європи. Одержувані кошти вкладалися в економіку Литви й Польщі, зростали польські міста, а Україна перетворювалася на сировинний придаток. Поширення фільваркового господарства супроводжувалося скороченням селянських наділів і поступовим закріпаченням селянства. [1] Значна частина українського селянства на півдні і південному сході продовжувала зберігати особисту свободу.

Грабіжницькі напади з Криму татар з другої половини 90-х років XV сторіччя стали щорічними. Невеликі загони шляхетської варти не могли протидіяти татарським ордам. Термінового укріплення потребували замки в Каневі, Черкасах, Звенигородці, Вінниці, Брацлаві. Непевне внутрішнє становище Литви потребувало від її владних кіл суттєвих змін.

Обидві держави об'єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався Королем польським і Великим князем Литовським. Коронуватиметься він у Кракові. Унія передбачала спільний Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони).

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське, Белзське, Руське(з центром у Львові), Волинське(з центром у Луцьку) та Київське воєводства. Велике князівство Литовське залишило собі білоруські землі та заселене українцями Берестейське воєводство.

 

Об'єднання в одній державі Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, дало змогу одержати перемогу у війні з Московією.

Укладення Люблінської унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті до західноєвропейської політико-соціальної спільноти.

Українські землі у складі Речі Посполитої об'єднувалися у 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське. З 1618 року приєдналося ще Чернігівське воєводство, що утворилося на землях, відторгнутих від Росії. Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.

Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Вони керували шляхетським ополченням, головували на місцевих сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти (землі). Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець).

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом.

Особливої гостроти після Люблінської унії набули проблеми віри та мови. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Проте платою за освіченість ставало зречення рідної мови та батьківської віри. Через те, що в XVI столітті представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили здатної очолити боротьбу за відновлення державності.