Гетьман Іван Виговський. Гадяцька угода. Битва під Конотопом 1659 р.

Ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького Москва почала порушувати умови Березневих статей.[Джерело?] Московський цар та уряд розглядав угоду 1654 р., як приєднання України та встановлення контролю над її територією. Зі свого боку Богдан Хмельницький та більшість козацької старшини розглядали цю угоду, як військово-політичний союз рівних. Українське керівництво і особисто гетьман послідовно виступали проти обмеження міжнародних зносин гетьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю.

Московський уряд був не вдоволений, що йому заважали встановити реальний контроль над територією Гетьманщини. Смерть Богдана Хмельницького (27 липня 1657 року) в Москві сприйняли як сигнал до початку рішучих дій для закріплення своїх позицій в Україні та перетворення українських земель на частину Московської держави.

11 серпня 1657 року московський цар відправляє в Україну свого посла Василя Кікіна, який повідомив, що в Україну готується прибути царський боярин князь Олексій Трубецький для організації виборів нового гетьмана. Також козакам сповістили, що царські воєводи візьмуть на себе адміністративні, арбітражні та судові функції і розпочнуть підготовчу роботу щодо введення московського врядування в Україні.

Одночасно йшов наступ на незалежність Української православної церкви. Серед українського духовенства велась агітація за підпорядкування Київської митрополії владі московського патріарха та вимагали недопущення виборів нового Київського митрополита без участі представників Москви. Хоча в договірі 1654 р. не було пунктів про підпорядкування УПЦ Москві, а Київський митрополит Сильвестр Косів та більшість православного духовенства відмовилися присягати на вірність московському царю.

Незважаючи на це, козацька старшина та рядові козаки провели вибори гетьмана на Раді, за давніми козацькими звичаями, а не організованій російським урядом і без участі в ній спеціального царського посланця Трубецького. 26 серпня гетьманом Війська Запорозького було обрано Івана Виговського. Після цього гетьману Виговському та старшині було «наказано» приготувати припаси для військ князя Григорія Ромодановського, якого Москва, всупереч волі Чигирина, направляла в Україну. Подібних прав договір 1654 р. Москві також не давав. Усі претензії царського уряду на перегляд відносин були відкинуті на загальновійськовій козацькій раді у Корсуні.

24 жовтня 1656 року московський цар (не попередивши про це Україну, як те передбачала Переяславська угода), уклав у Вільно перемир'я з Польщею, по якому Україна переходила у протекторат Польщі. Одночасно проводиться «намовляння» козацької старшини проти гетьмана Виговського, засилаються московські посли з щедрими дарами та обіцянками до Запорозької Січі та полковників.

Наприкінці грудня 1657 р. полтавський полковник Мартин Пушкар зі своїм полком, за підтримки Москви, виступає проти гетьмана. У цей час бєлгородський воєвода князь Семен Львов і колонтаївський Давид Протасов утримували у в'язницях схоплених вірних гетьману козаків та старшину.

У лютому 1658 р. царський посол Богдан Хитрово, підтримуючи антигетьманських повстанців (лідерам яких були роздані царські дарунки), почав вимагати у гетьмана Виговського згоди на введення російських гарнізонів у Чернігів, Ніжин, Переяслав та інші міста й утримання їх за рахунок збору з місцевого населення податку.

3 та 4 квітня 1658 р. виходять царські укази про призначення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород, а 6 квітня — указ про призначення боярина Василя Шереметьєва головою нової московської адміністрації в Україні. В інструкції йому доручено забезпечити передачу адміністративного апарату в містах у руки міщанства, котре прихильно ставилося до самодержавної царської влади. Підтримка міської влади проти козацької адміністрації була ще одним із засобів розхитування основ влади козацької держави.

У битві під Полтавою війська гетьмана Виговського завдали поразки бунтівникам, а Мартин Пушкар — загинув. Зрозумівши, що розв'язати міжусобну війну в Україні лише послами та намовляннями не вдасться, Москва вводить до Гетьманщини війська. В середині червня 1658 р. в Україну під приводом «приборкання» свавільників прибули війська князя Василя Шереметьєва (у Київ) та князя Григорія Ромодановського із 15 тисячами (28 червня був у Веприку).

У серпні 1658 року, знову ігноруючи Переяславський договір, під захистом московських військ, князь Ромодановський проголошує наказним гетьманом Івана Безпалого.

Московські війська та їхні союзники поводилися на Лівобережжі, як в окупованій країні. У стані князя Ромодановського перебував й ще один лідер розгромленої антигетьманської опозиції Яків Барабаш зі своїми людьми, які при потуранні воєвод стали розоряти лівобережні міста, грабувати і вбивати; по містах Лівобережжя без узгодження з українським урядом розсилались російські залоги.

У Прилуках незаконно змістили прилуцького полковника Петра Дорошенка й стратили кількох відданих гетьманському урядові сотників.

Звістка про розгром російського війська під Конотопом та можливість подальшого наступу й загроза нападу татар на московські міста, відповідно до записів у журналі шведського дипломата Мюллера, викликала у Москві паніку. Російський історик Сергій Соловйов писав: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву…». У результаті нападів татар на південні повіти Московської держави наприкінці липня — на початку серпня, було захоплено 5 тис. дворів та забрано до полону понад 25 тис. чоловік

Російські війська були розбиті й відкинуті з української території, — гетьманський уряд запропонував царю «замирення» та обмін полоненими. Поразка у цій війні змусили Москву на деякий час відсунути питання встановлення безпосереднього контролю над територією України на другий план. Накази кн. Трубецькому відправити частину полків у Бєлгород, а самому з основними силами відступити від кордону на тлі розпочатих у другій половині липня консультацій про місце з'їзду представників сторін для «приборкання кровопролиття» та «згоди» свідчили, що Москва під тиском воєнних поразок готова до переговорів із урядом гетьмана І.Виговського та згідна визнати факт існування козацької держави.

Проте українці не змогли скористатися цією перемогою для зміцнення власної держави. Незабаром, через внутрішні міжусобиці та активну роботу московських послів та воєвод, Іван Виговський був змушений зректися гетьманської булави, а створення Великого князівства Руського залишилось лише на папері.

Події наступних двох місяців (середина серпня — жовтень 1659 р.) після фактичного закінчення війни були несприятливі для України. Політична переорієнтація великої частини старшини на Москву (присяга царю й закликання російського війська), що обумовлювалась її невдоволенням тим варіантом Гадяцької угоди, яку ратифікував польський сейм, перекреслила військові здобутки українського війська.

У вересні 1659 р. проти І. Виговського виступили полковники Золотаренко, Сомко та Цицюра. Це змусило І. Виговського зректися гетьманської булави на користь Юрія Хмельницького. Розпочалась українська Руїна.

 

Таким чином: збройна перемога у війні закінчилась політичною капітуляцією після неї. Остаточні політичні підсумки війни, які суперечили воєнними результатами, були закріплені у нових «Переяславських статтях» 17 жовтня 1659 р. Росія добилась більшості із поставлених нею на початку війни цілей: увівши війська в головні міста України, вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримавши прямий доступ до його матеріальних, фінансових та людських ресурсів; дістала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини, суттєво урізавши владні повноваження гетьмана і козацької ради у кадрових та інших питаннях; домоглась формальної згоди козацької старшини не проводити самостійної, а тим більше відмінної від московської зовнішньої та внутрішньої політики; витіснила козацьку адміністрацію з Білорусії.