Капітал і наймана праця. Людський капітал.

Економічний устрій сучасного суспільства органічно пов’язаний з такими категоріями, як капітал і наймана праця. Можна сказати, що ці явища економічних відносин органічно пов’язані між собою, водночас вони характеризують складні відносини, які виникають і функціонують між власниками капіталу, і власниками робочої сили, тобто суб’єктивної продуктивної сили, якими є робітники, інженерно-технічний персонал, менеджери, науковці тощо.

Іноді під капіталом розуміють усі вироблені засоби виробництва (всі види інструментів, машини, устаткування, фабрично-заводські, складські, транспортні засоби і збутові мережі), що використовуються у виробництві товарів і послуг і доставці їх кінцевому споживачу. “Капітал (capital) – створені людиною ресурси для виробництва товарів і послуг; товари, які безпосередньо не задовольняють потреби людини; інвестиційні товари; засоби виробництва”, - пишуть К.Макконнелл і С.Брю (Див.: Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. – Пер. с англ. – В 2-х т. – М.: Прогресс, 1992. – Т. 2. – с. 388). Але таке розуміння капіталу не пояснює, чому засоби виробництва, як категорія загальна, одержали назву капітал, а суспільно-економічний устрій – похідну від капіталу назву – капіталізм. Більш вдало сутність капіталу визначає П.Самуельсон “Наша економіка”, - пише він, - одержала назву “капіталізм”, тому що цей капітал, або “багатство”, знаходиться головним чином у приватній власності тих, хто іменується капіталістом” [Самуэльсон П. Экономика. – М.: Прогресс, 1964. – с. 61].

Найбільш вдало, на наш погляд, визначення, сутність капіталу сформулював К.Маркс. Він писав, що капітал це:

“… не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру”;

“монополізовані певною частиною суспільства засоби виробництва, відособлені у відношенні до живої робочої сили продукти і умови приведення в дію самої цієї робочої сили, - ось що в силу цієї протилежності персоніфікується в капіталі”;

суспільна форма “… одного з факторів суспільного процесу виробництва, що історично утворився (historisch fabrizierten) [Маркс К. Капітал. т. 3. – К.: Держполітвидав УРСР, 1954. – с. 820-821]

Для більш глибокого усвідомлення сутності капіталу необхідно вивчати такі явища, як перетворення грошей у капітал, первісне нагромадження капіталу та визначення сутності капіталу у вітчизняній навчальній літературі [Див.: Політична економія: Навч. посіб. / К.Т.Кривенко, В.С.Савчук, О.О.Бєляєв та ін. – К.: КНЕУ, 2001. – с. 227-230] [далі 1].

Категорія капіталу як суспільна форма функціонування засобів виробництва передбачає існування найманої праці. Її наявність є обов’язковим соціально-економічним чинником функціонування в економічній системі суспільства категорії капітал.

Капітал приводиться в дію робочою силою, яку наймає власник капіталу (чи уповноважена ним особа). Наймання робочої сили – це письмовий чи усний договір між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб’єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі підприємства за певну грошову винагороду. Слід вияснити чинники, які змушують власника певних фізичних, розумових, професійних тощо здатностей до праці виносити свою особисту продуктивну силу на ринок праці і продати її наймачеві як товар. Розгляньте специфічні властивості цього товару [Див.: Кривенко К. Деякі методологічні проблеми товару “робоча сила” // Оплата праці: Проблеми теорії і практики: Зб. наук. праць. – Луцьк: ВДУ, 2000. – с. 17-18].

Важливе місце в політичній економії посідає тлумачення сутності заробітної плати. Вітчизняна політична економія розглядає заробітну плату як категорію такої системи виробничих відносин, складовою яких є наймання робочої сили, здійснюване через ринок праці. Далі, заробітну плату називають трудовим доходом, тобто доходом, одержаним робітником від праці.

У політекономічній теорії важливе значення має суть цього трудового доходу. К.Маркс доводив, що такою мірою є вартість робочої сили. Він вважав, що заробітна плата “… є перетвореною формою вартості, або ціни, робочої сили” [Маркс К. Капітал. Т.1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 23. – с. 169]. Він доводив, що робітник більше половини свого робочого дня використовує на виробництво додаткової вартості, яку різні особи (власник капіталу, підприємець, власник землі) під різними приводами розподіляють між собою [Там само. – с. 218, 224].

По-іншому природу заробітної плати розуміють неокласики. По-перше, вони вважають, що “… заробітна плата, або ставка заробітної плати – це ціна, яку платять за використання праці” [Макконнелл К.Р., Брю С.Л., Там же, с. 156]. По-друге, кількісно ставка заробітної плати відповідає граничній продуктивності праці. Тим самим теоретично заперечується необхідність і правомірність неоплачуваної частки робочого дня найманого працівника, а разом з тим і його експлуатація у формі привласнення капіталістом доданої вартості, створеної найманою працею.

Завершуючи вивчення цих протилежних за сутністю теорій заробітної плати, зверніть увагу на те, що деякі вітчизняні економісти вважають, що заробітна плата виражає як вартість робочої сили, так і оплату за працю [див.: Основи економічної теорії: політекономічний аспект. – с. 417]. Таке визначення заробітної плати більш повно характеризує її сутність. Крім того, слід пам’ятати: заробітна плата є категорією капіталістичної економічної формації.

Після вивчення сутності заробітної плати студент повинен вияснити її форми та системи. Капіталістичний спосіб виробництва “породив” дві форми заробітної плати: відрядну і почасову. У свою чергу кожна з них має відповідні системи, які з розвитком суспільства розвиваються й удосконалюються [див.: Маркс К. Капітал. Т. 1. Розд. 18-19].

Заробітна плата нараховується і виплачується робітникові у грошовій формі. У зв’язку з наявністю інфляційних процесів кожна гривня заробітку знецінюється. Тому прийнято розрізняти номінальну і реальну заробітну плату. Виясніть, які фактори визначають рівень реальної заробітної плати.

Варто звернути увагу на взаємозв’язок між зростанням продуктивності праці і заробітної плати. Існує закон: із підвищенням продуктивності праці обов’язково зростає і реальна заробітна плата працюючого населення країни. Такий зв’язок між продуктивністю і рівнем заробітної плати є об’єктивним, оскільки мірилом останньої є граничний продукт. У зв’язку з цим ще раз розгляньте фактори, що впливають на підвищення продуктивності праці.

Завершуючи вивчення теми, розгляньте відмінності в заробітній платі та її об’єктивні і суб’єктивні чинники: компенсаційні відмінності, відмінності в якості праці, елементи унікальної праці, сегментація ринку праці, відмінності в розвитку продуктивних сил окремих галузей та регіонів.

Одна з причин нерівності в розмірах заробітної плати полягає в тому, що ринки поділені на неконкуруючи групи. Учитель фізики не може замінити інженера-металурга, оскільки важко і надто дорого замінити одне з потрібних умінь, які конкурують лише в загальному плані. Оскільки люди внаслідок поділу праці спеціалізуються в певній діяльності, то вони стають частиною певних субринків суспільного виробництва: сільського господарства, вугільної промисловості, літакобудування, освіти, торгівлі тощо. Через те вони є об’єктом пропонування та попиту на це вміння, а тому їхні власні трудові доходи зростають чи спадають залежно від стану справ, наприклад, в українському машинобудуванні, що характеризується глибокою кризою; цим пояснюється низька оплата праці, яка в цій галузі загалом є висококваліфікованою.

Людськи́й капіта́л (англ. Human Capital) — це соціально-економічна категорія, похідна від категорій «робоча сила», «трудові ресурси», «трудовий потенціал», «людський фактор», у загальному вигляді його можна розглядати як економічну категорію, яка характеризує сукупність сформованих і розвинутих унаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій індивідів, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і завдяки цьому впливають на зростання доходів (заробітків) свого власника та національного доходу. Вперше термін використав Теодор Шульц, а його послідовник - Гері Беккер розвинув цю ідею, обґрунтувавши ефективність вкладень у людський капітал і сформулювавши економічний підхід до людської поведінки.

Спочатку під людським капіталом розумілася лише сукупність інвестицій в людину, що підвищує його здатність до праці -освіта і професійні навички. Надалі поняття людського капіталу істотно розширилося. Останні розрахунки, зроблені експертамиСвітового банку, включають у нього споживчі витрати - витрати сімей на харчування, одяг, житла, освіту, охорону здоров'я, культуру, а також витрати держави на ці цілі ^[1][2].

Людський капітал в широкому сенсі - це інтенсивний продуктивний чинник економічного розвитку, розвитку суспільства і сім'ї, що включає освічену частину трудових ресурсів, знання, інструментарій інтелектуального і управлінської праці, місце існування і трудової діяльності, що забезпечують ефективне і раціональне функціонування Л.к. як продуктивного чинника розвитку.

Коротко: людський капітал - це інтелект, здоров'я, знання, якісна і продуктивна праця і якість життя^[3].

Людський капітал - головний фактор формування і розвитку інноваційної економіки і економіки знань, як наступного вищого етапу розвитку.

Однією з умов розвитку і підвищення якості людського капіталу є високий індекс економічної свободи.

Використовують таку класифікацію людського капіталу ^[4]:

· 1. Індивідуальний людський капітал.

· 2. Людський капітал фірми.

· 3. Національний людський капітал.

У національному багатстві людський капітал у розвинених країнах становить від 70 до 80%. У Росії близько - 50%.

Інтелектуальний капітал.

Інтелектуа́льний капіта́л — це інформація й знання, які відіграють роль «колективного мозку», що акумулює наукові й повсякденні знання працівників, інтелектуальну власність і накопичений досвід, спілкування й організаційну структуру, інформаційні мережі та імідж підприємства.^[2]

У складі інтелектуального капіталу виділяють три складові:

· Людський капітал: знання, навички, досвід, ноу-хау, творчі здібності, креативний спосіб мислення, моральні цінності, культура праці та ін.;

· Організаційний капітал: патенти, ліцензії, ноу-хау, програми, товарні знаки, промислові зразки, технічне й програмне забезпечення, органі-заційна структура, корпоративна культура й т.п.;

· Споживчий капітал (його слід трактувати більш широко, як інтерфейсний капітал): зв'язки з економічними контрагентами (постачальниками, споживачами, посередниками, кредитно-фінансовими установами, органами влади та ін.), інформація про економічних контрагентів, історія взаємин з економічними контрагентами, торговельна марка (бренд).^[4]

Чинники, що впливають на інтелектуальний капітал

· Робоча сила;

· Нематеріальні активи;

Фінансово-інноваційний капітал;

Високі технології;

Рівень розвитку інформаційного середовища;

Наявність сучасної ринкової інфраструктури;

Стан інноваційного середовища та інші.^[5]

Інформаційний капітал.

У країнах, що перейшли на шлях постіндустріального розвитку інформація і знання стають основою економіки. Ф. Махлуп висунув ідею про появу інформаційної економіки, в якій найважливішим товаром стає інформація. З часу розгортання НТР інформація перетворилась на вагомий і новий фактор соціально-економічного прогресу, передусім трудової діяльності сучасного працівника. Для цього створені і створюються сучасні інформаційні системи, основою яких є розвиток принципово нових засобів передавання інформації. Інформаційні системи призначенні для зберігання, обробки, перетворення та оновлення інформації. В інформаційному суспільстві економіка будується на системі інформаційних технологій, “інтелектуальних” комп’ютерах, автоматизації та роботизації усіх сфер і галузей економіки й управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв’язку. Усі ці складові інформаційної економіки формують новий капітал, який зараз у передових країнах все більше заміщує речовий капітал, що базувався на індустріальній техніко-технологічній основі. Вперше теорію про інформаційний капітал висунув американський соціолог Е. Тоффлер. Він довів, що в умовах постіндустріального суспільства знання і інформація стають основою економіки, утверджуються і перетворюється в головний капітал – інформаційний капітал. Інформація як носій знань є об’єктом купівлі і продажу і мало чим відрізняються від звичайного товару і послуги. Інформація, на відміну, від звичайного товару, під час продажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії від її використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити й покупець.

Інформаційний капітал суттєво відрізняється від речового (реального) капіталу. Інформація та знання не знищуються, не зникають як матеріальні блага, хоча в умовах швидкого прогресу можуть морально старіти і війти із сфери споживання. Продукти інформації та знань, по суті, можуть використовуватись необмеженим числом господарюючих суб’єктів.

Виробничий капітал.

Фізичний (реальний, або виробничий) капітал — капітал, вкладений у справу, який працює як джерело доходу у вигляді засобів виробництва: машини, обладнання, будівлі, споруди, земля, запаси сировини, напівфабрикатів і готової продукції, які використовуються для виробництва товарів і послуг.

Фінансовий капітал.

Фінансовий капітал — гроші, які використовуються підприємцем та бізнесом, щоб купувати те, із чого вони планують зробити свої товари або чим вони надають послуги. Фінансовим капіталом також можуть називатись ті сектори економіки, які заснованої на операціях фінансовим капіталом, тобто роздрібний, корпоративний, інвестиційно-банківський і т.д.

Фінансовий капітал може бути як своїм, так і запозиченим.

Міжнародний рух капіталу.

Міжнародний рух капіталу розглядається здебільшого як рух одного з факторів вир-тва з метою ефективнішого вир-тва товарів і послуг, зумовлений нерівномірним зосередженням його в різних країнах.

Головним суб'єктом міжнародного руху капіталів є транснац. корпорації.

У процесі руху міжнародного капіталу діють такі основні закономір­ності:

1) прискорене зростання іноземних капіталовкладень.

2) постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними

3) посилення процесів монополізації в експорті капіталу.

4) зростаюча концентрація прямих інвестицій у розвинутих країнах.

5) постійне і швидке зростання обсягу прямих іноземних інвестицій} розвинутих країн і зменшення частки країн, що розвиваються.

6) посилення інтернаціоналізації власності в процесі вивезення капі­талу.

7) зростання обсягів вивезення капіталу в постсоціалістичні країни та зменшення частки капіталу, що вивозиться з них

8) випереджаючі масштаби обсягів обороту державних цінних паперів.

9) зростання частки прямих інвестицій у сфері послуг.

Регулювання міжнародного руху капіталу - цілеспрямований і актив­ний вплив окремих національних та наднаціональних органів на процес ввезення та вивезення капіталу за допомогою ек., правових та адміністративних важелів.