Характеристика ринку авіаційної техніки в Україні

Визначимо поняття «авіаційна техніка» та класифікуємо її.

Авіаційна техніка (АТ) - сукупність літальних апаратів, їх бортового обладнання і агрегатів, двигунів, авіаційного озброєння та авіаційних засобів рятування.

Крім власне АТ, до авіаційної техніки відноситься все знімне обладнання літальних апаратів (ЛА) - контейнери, касети, бункери, баки, лебідки та інше обладнання. Наземне обладнання включає засоби наземного обслуговування ЗНО, засоби аеродромно-технічного забезпечення АТЗ, контрольно-перевірочну апаратуру КПА, контрольно-вимірювальні прилади загального застосування КВП, інструменти і пристосування.

У поняття «авіаційна техніка» також можуть включатися тренажери, наземні засоби управління повітряним рухом, навігації, посадки і зв'язку, а також засоби наземного обслуговування літальних апаратів. Нормальне функціонування авіаційної техніки забезпечують використання технічних засобів обслуговування і контролю і спеціальних засобів, а також висока кваліфікація інженерно-технічних і льотних кадрів [19].

Авіаційна техніка підрозділяється на військову і цивільну авіаційну техніку, а також на авіаційну техніку подвійного призначення. При цьому, принципових відмінностей в технології, якості та застосовуваних матеріалів практично немає.

Цивільна авіація — перевезення пасажирів, багажу, вантажів і пошти; виконання авіаційних робіт в різних галузях економіки (сільському господарстві, будівництві, для охорони лісів, обслуговування експедицій тощо); надання медичної допомоги населенню і проведення санітарних заходів; експериментальних і науково-дослідних робіт; навчальних, культурно-просвітніх і спортивних заходів, а також пошуково-рятувальних і аварійно-рятувальних робіт і надання допомоги у разі стихійних лих.

Більшість країн світу є членами Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО) та спільно працюють над створенням єдиних стандартів і рекомендованої практики в галузі цивільної авіації.

Цивільна авіація включає в себе дві основні категорії:

• запланований повітряний транспорт (авіалінії), в тому числі всі пасажирські і вантажні рейси, які працюють на регулярних маршрутах;

• авіація загального призначення (АЗП), в тому числі всі інші цивільні рейси, здійснювані у приватних або комерційних цілях.

Деякі країни додаткого роблять відмінність в залежності від типу використання повітряного судна:

• комерційна авіація включає в себе заплановані контрактні польоти, зокрема, регулярні рейси на авіалініях;

• приватна авіація включає в себе пілотів, які літають для задоволення своїх власних цілей (відпочинку, ділових зустрічей і т.д.), не отримуючи будь-якої винагороди.

До авіатехніки цивільного призначення можно віднести пасажиромісткі аеролайнери, аеробуси, бізнес-джети, тренувальні апарати, саморобні літаки, планери, повітряні кулі.

Військова авіація — різновид авіації, що застосовує різні види літаків, вертольотів та інших літальних апаратів, з метою ведення військових дій у повітряному просторі.

Термін «військова авіація» у ряді країн ідентичний поняттю Військово-повітряні сили. На озброєнні авіаційних частин знаходяться:

• літаки (пілотовані і безпілотні; палубні й наземного базування);

• гідролітаки;

• вертольоти.

Основу бойової потужності військової авіації складають надзвукові всепогодні літаки, оснащені всіляким бомбардувальним і ракетно-артилерійським озброєнням, здатні уражати на віддалених відстанях цілі як ядерними, так і звичайними засобами.

Залежно від призначення і підлеглості військова авіація у більшості країн поділяється на види:

• армійська;

• фронтова (тактична);

• далека (стратегічна);

• протиповітряної оборони;

• військово-морського флоту (берегова, корабельна);

• військово-транспортна.

Відповідно до бойових завдань і характеру дій військова авіація поділяється по родах:

• бомбардувальна (ракетоносна);

• винищувально-бомбардувальна;

• винищувальна;

• штурмова;

• розвідувальна;

• протичовнова;

• мінно-торпедна;

• транспортна;

• спеціальна та допоміжна.

Військова авіаційна техніка – це будь-який літальний апарат з нерухомим або обертальним крилом, що використовується офіційними збройними силами, або повстанськими підрозділами будь-якого типу.[19] Військові літаки можуть бути, як бойовими, так і не бойовими:

Бойові літаки призначені для знищення ворожої техніки за допомогою своїх авіаційних боєприпасів.[19] Бойові літаки зазвичай розробляються і виготовляються на замовлення та під наглядом тільки збройних сил.

Основна функція бойових літаків не ведення бою, але вони оснащені озброєнням.

Вони, в основному, використовуються для підтримки і можуть розроблятися, як військовими, так і цивільними організаціями.

Військова авіаційна техніка складається:

• бойових літаків;

• літаків оперативного реагування;

• військово-транспортних літаків;

• бойових, розвідувально-бойових, транспортно-бойових та протичовнових вертольотів;

• вертольотів оперативного забезпечення;

• військово-транспортних вертольотів;

• безпілотних летальних апаратів БПЛА;

• транспортних планерів, дельта і мотодельтапланов, гібридних ЛА (гвинтокрилих і т.п.);

• дрейфучих і прив'язних аеростатів, повітряних куль, інших ЛА з аеростатичного принципом підтримки в повітряному просторі.

Авіаційна техніка подвійного призначення - авіаційна техніка, яка використовується як з метою забезпечення потреб громадян і економіки, так і в інтересах оборони і безпеки держави (техніка подвійного призначення).

Оборонно-промисловий комплекс України – сукупність підприємств різних форм власності та підпорядкування, які виконують або можуть виконувати державне оборонне замовлення і беруть участь або виконують за-мовлення в рамках військово-технічного співробітництва з іноземними державами [7].

Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала 30% військово-промислового комплексу колишнього СРСР і близько 20% його наукових центрів. Тоді ОПК України складався з 1840 підприємств, на яких працювало 2700 тисяч осіб. З цих підприємств 700 випускали переважно військову продукцію, на яких було 1,3 млн працюючих.

Військово-промислового комплексу України як якоїсь самодостатньої виробничої системи, здатної створювати кінцеву продукцію, не існувало. Це пояснюється тим, що заводи, на яких здійснювалася завершальна стадія виго-товлення військової продукції, розміщалися в РС ФСР. Після проголошення «нєзалежності» раптом з’ясувалося, що на території України немає підприємств, здатних виробляти військову техніку від розробки проекту до серійного випуску й післяпродажного обслуговування. У результаті цього готове до використання озброєння, у випуску якого брала участь Україна, могло з’явитися лише на заводах російського ВПК. При цьому, якщо в 1991 році Україна небула здатна самостійно створити жодного виду озброєння, то Росія, на момент розпаду Союзу, мала у своєму розпорядженні повний цикл виготовлення 20-ти основних видів озброєнь. Більше того, практично повна залежність українських зброярів від Росії поступово посилюється стратегічним курсом РФ на створення автономних циклів виробництва власних систем озброєнь.

У 2006 р. керівництвом країни було заявлено, що уряд планує приватизувати понад триста державних підприємств ОПК з 462. Зазначалося, що на 120 підприємствах ОПК працює від одного до 20 осіб. До продажу мали запропонувати саме ці малозначні підприємства, а також ті, які не виробляють військово-промислову продукцію. При цьому, підприємства, які виробляють військово-промислову продукцію, передбачалося залишити у власності держави. Таких великих стратегічних підприємств повинно було залишитися 128.

Тим не менше, ці плани реалізовані не були. Сьогодні підприємства ОПК у переважній більшості належать державі. В організаційно-управлінській структурі ОПК Україні переважають державні та казенні підприємства – понад 85%. Акціонерні товариства, в яких більше 50% статутного фонду належить державі, – близько 8%. Акціонерні товариства взагалі – близько 5% [7].

За підсумками 2009 р., за даними Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння, загальна кількість підприємств і організацій оборонно-промислового комплексу України, які частково залучені до виконання оборонних замовлень та створення оборонної продукції становить близько 250. З них, безпосередньо створенням озброєнь і військової техніки, її модернізацією та ремонтом займаються близько 170. Саме таку кількість підприємств включено у виконання держоборонзамовлення.

Чисельність працюючих – більше 250 тис. осіб. Середній щорічний обсяг виробленої продукції оборонного профілю на всіх підприємствах ОПК – близько 1 – 1,5 млрд дол.

Сьогодні структура ОПК України складається з авіаційної, суднобудівної і власне оборонної галузі (бронетехніка, боєприпаси, засоби зв’язку тощо). Попри те, що з цих галузей практично самодостатньою є лише остання, Україна виробляє низку цілком конкурентноздатних зразків озброєнь та зберігає потенціал виробництва ракетних озброєнь. Крім того, окремі підприємства зберегли можливість швидкого нарощування виробництва конкурентноздатних озброєнь при відносно незначних капіталовкладеннях. Українські науководослідні інститути мали відношення до 17 з 21 «критичної технології», що розроблялися в СРСР, серед них радіолокаційні станції, електроніка тощо [9].

Для виробництва озброєнь і військової техніки підприємства ОПК Україна імпортують товари і матеріал з 16 країн. Від імпортних поставок залежить діяльність 67 підприємств ОПК України, що складає більше 40% відзагальної чисельності підприємств, які беруть участь у виконанні державного оборонного замовлення. Найбільш критична залежність від імпортних поставок в авіабудування, двигунобудування для авіатехніки та радіоелектроніки.

До підприємств, які мають адекватну проектувальну і виробничу базу, відносяться оборонно-промислові структури таких напрямків і галузей:

· розробка і виробництво ракетно-космічної техніки;

· розробка і виробництво літаків спеціального призначення (військово-транспортна, патрульна, пожежна авіація);

· розробка і виробництво високоточних засобів ура-ження;

· розробка і виробництво радіолокаційної техніки і засобів оптико-електронного виявлення;

· розробка та виробництво авіаційних двигунів;

· модернізація авіатехніки;

· розробка та виробництво бронетехніки.

Нині, в порівнянні з 1991 роком, кількість оборонних підприємств в Україні зменшилась у 5 разів, а кількість працюючих на них скоротилась майже у 7 разів. Станом на 2012 рік у складі ОПК України було 160 різних підприємств та організацій, більшість з яких підпорядковувалася Державному концерну «Укроборонпром». Щоправда, до 50 % підприємств ОПК у 2012 році були збиткові. Низка таких підприємств має великі борги за енергоносії, комунальні послуги тощо. В період з 2011 по 2013 роки оборонні програми з розвитку ОПК фінансувалися на третину від передбаченого державними програмами.

За аналітичною доповіддю Національного інституту стратегічних досліджень, інвестиції в інфраструктуру ОПК у 2006 році становили 21,6 % від загального фінансування армії, у 2009–2010 рр. — 7 %, у 2012 році — 14,5 %[15].

Наприкінці 1990-х років через обмежене фінансування Міністерства оборони і ОПК України було припинено виконання близько 90 % науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), кількість яких ще у 1995 році становила майже 600. Понад 50 % загальної кількості підприємств ОПК, змінивши форму власності, стали приватними. Виробнича база підприємств ОПК потребує значного оновлення. Фізичне зношення основних фондів становить понад 70 %[9]. Коефіцієнт оновлення основних виробничих фондів дуже низький і складає не більше 2,5 % на рік, що свідчить про зростаюче технологічне відставання від провідних країн світу[29].

Невдале багаторазове реформування органів управління ОПК призвело до зниження його науково-технічного потенціалу, технологічної відсталості і старіння виробничих потужностей, втрат висококваліфікованих кадрів. Як приклад, можна згадати про створене у серпні 2008 р. (на базі Департаменту оборонно-промислової політики та військово-технічного співробітництва і Департаменту розвитку та функціонування оборонно-промислового комплексу Мінпромполітики України) Агентство з питань оборонно-промислового комплексу. Воно було ліквідовано у квітні 2011 р., оскільки не мало дієвих механізмів для реалізації заходів щодо реформування оборонної галузі.

Для підвищення ефективності функціонування ОПК у 2011 році був створений ДК «Укроборонпром». Він об’єднав 134 підприємства. Станом на 2013 рік, завдяки вдалим першим двом рокам діяльності концерну, ключові показники підприємств ОПК суттєво покращилися. Так, у 2013 році заводи концерну погасили 46 % заборгованості з зарплат. Обсяг виробництва концерну у 2013 році склав 13,2 млрд гривень, що на 24 % більше, ніж у 2012 році. Експорт ОВТ зріс на 52 %, чистий прибуток становив 475 млн гривень. При цьому низка збиткових заводів почали приносити прибуток[24].

Потенційні можливості ОПК України дозволяють організувати виробництво ракетних комплексів, систем і засобів ППО і ПРО, переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК), керованих ракет класів «повітря-повітря» і «повітря-земля», реактивних комплексів залпового вогню, протитанкових ракетних комплексів (ПТРК), бойових літаків і гелікоптерів, літаків військово-транспортної авіації, бронетанкової техніки, танкових двигунів, газотурбінних двигунів для кораблів і корветів, радіолокаційних станцій, окремих видів артилерійського і стрілецького озброєння, засобів радіотехнічної, оптичної та акустичної розвідки, авіаційних засобів навігації, посадки, зв’язку та забезпечення безпеки польотів, деяких видів боєприпасів тощо.

Україна є одним зі світових лідерів у виробництві навігаційних приладів, головок самонаведення для ракет «земля-повітря» (особливо для ПЗРК), систем лазерного наведення різних модифікацій для ПТРК, станцій пасивної радіолокації, станцій радіотехнічного контролю, звукометричних систем артилерійської розвідки, складних систем управління, апаратури радіозв’язку, радіотехнічної і радіоелектронної боротьби, авіаційних і ракетних систем прицілювання.

Україна як експортер зброї з’явилася на світовому ринку в 1991 р. Сьогодні вона експортує такі види оборонної продукції: військово-морську техніку й озброєння, бронетехніку і озброєння, ракетно-космічну та авіаційну техніку й озброєння, ракетно-артилерійське озброєння, боєприпаси, інженерну техніку, засоби зв’язку, засоби ППО, озброєння спеціальних підрозділів [24].

Головним уповноваженим спецекспортером ДК «Укроборонпром» є створена у 1996 році Державна компанія «Укрспецекспорт». Протягом 18-ти років діяльності компанія налагодила експортно-імпортні поставки озброєнь та продукції військового й спеціального призначення з майже сотнею країн, зарекомендувала себе надійним та відповідальним постачальником, відіграючи важливу роль в системі ВТС України. На даний час головним завданням ДК «Укрспецекспорт» є імпорт озброєння, боєприпасів, військової й спеціальної техніки, комплектуючих виробів до неї для виробництва озброєння, необхідних для забезпечення потреб частин і підрозділів Збройних сил, Національної гвардії та Прикордонної служби в зоні Антитерористичної операції (АТО).

Різні науково-дослідні центри надають різні дані щодо обсягу фінансових надходжень, отриманих Україною від продажу ОВТ протягом останніх років. Так, за даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), у 2012 році експорт основних озброєнь з України становив $1,34 млрд, а у 2008-2012 рр. вона була на 9-му місці серед експортерів цієї продукції. Згідно з оцінками Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння (ЦДАКР), у 2013 році наша країна експортувала ОВТ приблизно на $2 млрд. За підрахунками групи «Інформаційного спротиву», у 2014 році Україна поставила іншим країнам військових товарів на суму $2,38 млрд, з яких на $1 млрд — до Росії (майже 40 % від загальних обсягів поставок)[16].

Структура експорту озброєнь України у 2014 р. представлена на рис. 1.1.1.

Рис. 1.1.1 – Структура експорту озброєнь України

Державний монополістом експорту озброєнь є компанія «Укрспецекспорт».

Основними торговельними партнерами в цій сфері стали Китай, Росія, Ірак і Індія [16]. Україна наблизилася до п’ятірки світових лідерів-експортерів [26]. Географічна структура постачання українських озброєнь у 2014 р. наведена на рис. 1.1.2.

Рис.1.1.2. – Географічна структура постачання українських озброєнь

Найбільше зброї поставлено Україною до Пакистану (більш, ніж 20% усього її експорту озброєнь), на другому місці – Китай (близько 9%), на третьому – Алжир (близько 6%).

Найбільшу частку експорту склали літальні апарати (майже 2,5 млрд дол., тобто більше 35%) і бронетанкова техніка (майже 2,2 млрд дол., тобто більше 32%) [29].

Основні складові військового експорту країни – продукція і технології підприємств ОПК, надлишки зразків озброєння і військової техніки із запасів Міноборони, послуги з ремонту і модернізації військової техніки, спільні науково-дослідні та конструкторські проекти.

Експорт озброєння України з 2008 р. по 2014 р. постійно змінювався: у 2008 р. експорт озброєнь був найменшим і складав близько1 млрд дол., потім було невелике зростання експорту у 2009 р., в якому він склав 1,2 млрд дол., у період з 2009 – 2012 рр. спостерігався рівномірний обсяг експорту. Проте, починаючи з 2013 р. експорт озброєнь різко збільшується і вже а 2014 р. він досяг свого піку – більш, ніж 2 млрд дол. На рис. 1.1.3 представлено динаміку експорту озброєнь України за 2008 – 2014 рр.

Рис. 1.1.3 – Динаміка експорту озброєнь України за 2008 – 2014 рр.

Протягом останніх п'яти років обсяги експорту українських озброєнь складали 3% від світового продажу (у 2005-2009 роках – 2%).

Україна є третьою за обсягами постачань озброєнь для Китаю - у 2009-2014 роках туди експортувалися двигуни для військових літаків. Крім того, у 2014 році Україна постачала бронетехніку у Камерун та Нігерію.