ТОП 10:

Селянська реформа 1861 та її особливості в україні



Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні складали як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і ряд спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювалися незначні за розміром селянські наділи. У трьох місцевих положеннях, дія яких поширювалася на українські губернії, відбилася специфіка відносин між поміщиками та селянами, що історично склалася в різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської та Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію "Місцевого положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських". Губернії, на які поширювалося це положення, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; смуги, у свою чергу, поділялися на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу (в нього входили як присадибні ділянки, так і орні й сінокісні землі, а також пасовиська). Для губерній Південної України передбачався єдиний, так званий, указний наділ (в різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу). Розміри наділів у повітах Харківської губернії складали: вищий — від 3 до 4,5 десятин, нижчий — від 1 до 1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Це право він мав і тоді, коли після виділення селянам землі у нього залишалося в Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини земельних площин, що належали йому до 1861 p. ідмітною рисою поземельного упорядкування поміщицьких селян Правобережної України (воно визначалося спеціальним місцевим положенням для Київської, Подільської та Волинської губерній) було те, що в його основу було покладено інвентарні правила 1847—1848 pp. Селянам тут надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому випадку, якщо фактичний наділ був меншим за інвентарний, селяни могли подавати мировому посереднику клопотання про повернення в їх користування вилученої поміщиками мирської землі. Однак цю можливість селянам було реалізувати далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільського товариства; по-друге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір остаточно вирішувався губернським по селянським справам присутствієм. У 1863 p. з питань провадження селянської реформи в Правобережній Україні було видано додатково ще близько десятка законодавчих актів. Однак внаслідок характеру реформи 1861 p. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх наділів вони ставали "селянами-власниками", а до того вважалися "тимчасовозобов'язаними", їх власністю вважалося тільки рухоме майно: свійська та робоча худоба, землеробське знаряддя та домашнє начиння. Хати селян, інше нерухоме майно і земельні присадибні та польові ділянки, якими вони користувалися, залишалися власністю поміщиків. Права відмовитися від них селяни не мали. Положення 1861 p. закріпили на весь період тимчасовозобов'язального стану (він продовжувався від 2 до 9 років, а в деяких місцевостях — до 1 січня 1883 p.) виконання селянами найбільш важких для них зобов'язань — оброку та панщини. За присадибну ділянку селянин повинен був, як правило, вносити оброк, а за користування польовим наділом — або сплачувати оброк, або відпрацьовувати панщину. Платня за садибу в Лівобережжі та Правобережжі, де існувало подвірне землекористування, визначалася в розмірі 5,1 крб. з десятини на рік. В населених пунктах Південної України та в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній сума оброку складала 9 крб за виший чи указний наділ. У разі одержання селянином неповного наділу, розмір оброку знижувався, але не відповідно до зменшеного наділу, а за системою градації, згідно з якою перша десятина оцінювалася у кілька разів вище за наступну. Ця система була дуже вигідною поміщикам, оскільки при зменшенні селянських наділів у них залишалась можливість зберегти більшу частку їх колишніх прибутків і, поряд з тим, полегшувала передачу селянам повного наділу там, де земля була мало родючою. Оброк за кожну десятину польового наділу в Лівобережжі та Правобережжі встановлювався у розмірі 1,4—2,8 крб. Якщо селяни не сплачували оброк, то за кожну десятину вони повинні були щороку відпрацьовувати на панщині від 12 до 29 днів, з них 3/5 днів — влітку. Специфіка реалізації реформи в Правобережній Україні полягала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними комісіями (цю суму селяни повинні були вносити у скарбницю "в постійному і незмінному розмірі" до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Південної України були переведені на обов'язковий викуп лише законом 1886 p. Отже, тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного строку більшість удільних та державних селян знаходилася у проміжному стані між тимчасовозобов'язаними і селянами-власниками. Зберігалося виконання цими розрядами селян ряду феодальних повинностей (перш за все сплати оброчного податку), які прирікали їх на розор та пригноблення. В цілому ж збереження численних кріпосницьких пережитків, які обмежували право селян, було свідченням того, що селянство ще залишалося класом не капіталістичного, а кріпосного суспільства. Адже наділення колишніх поміщицьких селян громадянськими правами та землею з визначеними для них повинностями переводило їх фактично в становище, в якому перебували мільйони державних селян, тобто сталася відмова від кріпосницько-поміщицької форми феодального ладу на користь державного феодалізму. Проте слід мати на увазі і те, що скасування кріпосного права в реальних умовах середини XIX ст. завдало феодальному ладу, що перебував у стані затяжної кризи, нищівного удару.

Масони та декабристи

Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію – "Південне товариство". Її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло "Північне товариство", головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С. Трубецькой, Є. Оболенський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821 – 1825 pp. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: "Північне товариство" зросло до 105 осіб, а "Південне", маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам'янецьку) налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ. Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їхній консолідації активно йшов процес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства із кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів – "Конституцію" М. Муравйова ("Північне товариство") та "Руську правду" П. Пестеля ("Південне товариство"). Характерною рисою цих проектів були спільна мета – повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу та спільний шлях досягнення цієї мети – воєнний переворот. Водночас ці документи мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй поміркованій "Конституції" М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких – Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові – територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. "Руська правда" П. Пестеля була радикальнішою – після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв'язанні національного питання "Руська правда" була консервативнішою, ніж "Конституція", оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. "Малоросія, – писав про майбутню долю України П. Пестель, – ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою". Водночас з "Південним товариством" в Україні діяла ще одна таємна організація – "Товариство об'єднаних слов'ян", яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були "Правила об'єднаних слов'ян" та "Клятва об'єднаних слов'ян". У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів – боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму пануючого режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов'янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов'янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. "Товариство об'єднаних слов'ян" об'єдналося з "Південним товариством" і перетворилося на його філію. Між тим час рішучих дій наближався. Після тривалих дискусій "Південне" та "Північне" товариства узгодили час спільного виступу – літо 1826 p., тобто саме той період, коли цар мав прибути на військові маневри в Україну. Проте історія внесла свої корективи у перебіг подій: у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 р. у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени Північного товариства організували в Петербурзі повстання. Відповідно до узгодженого революціонерами плану, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім'ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контролю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, у якому повідомлялося про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ. Масонство: Історичні факти свідчать, що масонські ложі з'явилися на Україні набагато пізніше, ніж в Росії. Згідно «Хронологічному покажчику російських лож» відомого історика Пипіна, першої української лож стала київська ложа «Безсмертя». Вона була заснована в 1784 році російськими офіцерами, разом з тим пов'язана не стільки з російським, скільки з польським масонством, оскільки підкорялася Великому Сходу Польщі. В той же період з'являються перші ложі і в Галіції, зокрема — ложа «Нова Польща». Найімовірніше, в другій половині XVIII століття лож на Україні було небагато — не більше десяти. В цей період українські масонські ложі були орієнтовані перш за все на Польщу. Тому, після того, як в 1794 році Великий Схід Польщі припинив своє існування, масонство на Україні теж завмерло. Активізувалося українське масонство на початку XIX століття. Зв'язано це було, перш за все, з новими політичними обставинами, як в Польщі, так і в Росії, що викликали до життя велику кількість таємних товариств. В цей період з'являються дві великі ложі в Києві («Сполучених Слов'ян») і Полтаві («Любов до Істини»). До полтавської ложі, яку заснував начальник канцелярії князя Рєпніна — Новиков, мав відношення автор знаменитої «Енеїди», письменник Іван Котляревській. Багато українських лож підтримували тісні контакти з російськими братами, брали участь в підготовці повстання декабристів. Доказом тому може служити хоча б той факт, що на Україні масонські ложі були заборонені на декілька років раніше ніж в Польщі і в Росії, а саме в 1819 році. В період революції 1917-1921 рр. на арену історії виходить ціла плеяда українських масонів. На цьому етапі масонство на Україні приймає яскраво виражене політичне забарвлення. Масони брали більш ніж активну участь в створенні незалежної Української держави 1918-1920 г. Достатньо сказати, що Голова Української Центральної Ради, перший Президент України, історик Михайло Грушевський був масоном, так само як і глава Гайдамацького Коша Слобідської України Семен Петлюра, гетьман Павло Скоропадський і багато інших. Епізод другий. Після того, як Великим майстром, створеної на базі київської ложі Андрія Первозванного Великої Ложі України був проголошений Симон Петлюра, починається серйозне тертя усередині українського масонства, яке завершується тим, що колишній лідер київських мартиністів, масон високого рангу Симон Моркотун розсилає записки в масонські центри Парижа, в яких звинувачує Петлюру в пронімецькій політиці і в причетності до погромів на Україні. Підсумок печальний. Як свідчить дослідник Андрій Серков, в 1923 році конвент Міжнародної масонської асоціації відхилив прохання Великої Ложі України про прийом. Після створення Радянського Союзу масонство на Україні практично припинив своє існування, перекочувавши в круги української еміграції.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.186.116 (0.008 с.)