Інтернаціоналізація виробництва як основа формування світового господарства.

 

1.Інтернаціоналізація виробництва та її фактори

Розвиток продуктивних сил, використання у виробництві досягнень науково-технічного прогресу зумовили взаємозалежність національних економік, і створили принципово нову базу подальшого розширення сфери сполучення всіх частин світу, інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація виробництва —це процес установлення та поглиблення стійких виробничих зв'язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає части­ною процесу, діючого у світовому масштабі.

В процесі інтернаціоналізації виробництва можна виділяти три етапи:

1.Розвиток світової торгівлі. Протягом XV — XVIII ст. і першої половини XIX ст. світова торгівля була єдиним універсальним зв'язком, який об'єднував між собою національні господарства.

2.Вивіз капіталу в грошовій і товарній формах. Поява і розвиток машинного виробництва привели до зростання кількості виробленої продукції, що вимагало містких національних і зовнішніх ринків збуту, збільшення постачання сировини, створення швидкої надійної системи інформації та доставки (морський і залізничний транспорт, дороги, телефон, телеграф та ін.). Це стимулювало не лише збільшення вивозу товарів, а й вивіз капіталу, оскільки сприяло реалізації більш прибуткового вкладення капіталу за кордоном порівняно з внутрішнім ринком.

Вивіз капіталу на цьому етапі, поруч з міжнародною торгівлею, продовжує об'єднання всіх країн у систему міжнародного спілкування.

Вивіз капіталу поділяється на:

прямі інвестиції, спрямовані фірмою інвестуючої країни у певну галузь промисловості приймаючої країни (коли частка експортованого капіталу перевищує 25%);

портфельні інвестиції (експортеру капіталу належить менш як 25% участі у підприємстві);

вивіз позичкового капіталу (позики та кредит);

вивіз продуктивного капіталу: машин, устаткування, запча­стин, напівфабрикатів тощо.

3. Виробнича інтеграція—процес взаємного переплетення виробничих процесів різних країн, що потребує проведення спільної узгодженої економічної політики.

Створення міжнародних монополій дало можливість здолати обмеженість внутрішнього ринку окремих країн збільшити розміри підприємства, серійність виробленої продукції до найефективнішого рівня; максимально використовувати переваги світової спеціалізації і кооперації виробництва. Національно відокремлена праця поступово стає часткою світового виробничого процесу. На проміжних стадіях виготовлення продукції утворилися виробничі підприємства різних Країн.

Поширення закордонної виробничої діяльності приводить до появи вертикальної і горизонтальної інтеграції виробництва. При вертикальній інтеграції інвестуюча компанія організує за кордоном виготовлення продукції, яка відрізняється від її виробничої номенклатури, але є часткою єдиного технологічного процесу в межах виробництва компанії. При горизонтальній (географічній) інтеграції готові вироби однієї номенклатури виробляються у тих країнах, де найнижчі витрати виробництва.

Головними факторами зростання процесу інтернаціоналізації виробництва на сучасному етапі є:

- дефіцит національних природничих ресурсів;

- загострення конкуренції на національному ринку;

- науково-технічний прогрес, пов'язаний з опануванням нових технологій і зростанням якості продукції;

- можливість зниження витрат виробництва за рахунок залучен­ня дешевшої робочої сили або використання іноземного капіталу, технології та досвіду управління;

- пошуки шляхів економії на транспортних витратах, митних зборах, податках тощо;

- можливість використання іноземної індустріальної інфраструктури та валютник ресурсів.

Розвитку і поглибленню інтеграційних процесів у міжнародному масштабі сприяє поєднання цілого ряду економічних факторів:

досягнення необхідного рівня міжнародного поділу праці; нагромадження капіталу і зумовлений ступінь його усуспільнення і концентрації;

- спеціалізація та кооперація великої машинної промисловості в міжнародному масштабі;

- формування світового ринку;

- науково-технічний прогрес у всіх галузях: від виробництва до транспорту і зв'язку.

Нині — це головний фактор, який пронизує увесь процес інтернаціоналізації виробництва.

Науково-технічний прогрес все більше отримує можливість створення відокремлених національних економічних комплексів. Межі внутрішнього ринку стають тісними, а інколи просто згубними для ефективного виробництва багатьох видів промислових виробів, особливо технічно складних і таких, що вимагають великих витрат попередню наукову розробку. Номенклатура продукції, особливо й новіших галузей промисловості, сьогодні настільки різноманітна ладна, що жодна країна світу не може забезпечити у себе активне масове виробництво всієї продукції, що виготовляється в иті. Це приводить до поглиблення процесів міжнародного поділу раці: від відокремлення конкретних видів праці на макрорівні до отоварної і подетальної спеціалізації, що посилює взаємодію виробників, сприяє подальшому розвитку продуктивних сил, зростанню продуктивності праці у світовому масштабі.

Інтеграція виробництва під впливом науково-технічного прогресу вимагає від країн світу використання єдиних критеріїв у підготовці кадрів, єдиних стандартів і показників якості виробленої продукції, об'єднання зусиль у науково-технічних дослідженнях, що неможливо без введення єдиної узгодженої економічної політики. Через це виникла нагальна потреба у створенні міжнародних організацій як центрів міжнародного регулювання економічних процесів.

Таким чином, інтернаціоналізація виробництва — це процес створення світових продуктивних сил, формування спільного економічного механізму, яким і є світове господарство.

Світове господарство

Світове господарство — це сукупність, єдина система національних господарств, об'єднаних міжнародним поділом і кооперуванням праці, які перебувають у певних економічних взаємовідносинах. Національні економіки — матеріальна основа світового господарства. Домінуючі у них суспільні і технологічні способи виробництва зумовлюють тип світових економічних відносин і структуру світового господарства.

Залежно від обраного показника класифікації структуру світового господарства можна подати так:

1. Соціально-економічна структура (залежно від рівня економічного розвитку країни). Показником зарахування країн до роз­винених; тих, що розвиваються, і слаборозвинених є виробництво валового внутрішнього продукту на душу населення.

2. Структура відтворення. Показником зарахування країн до промислово розвинених і аграрних є питома вага цих галузей національного господарства у сукупному валовому внутрішньому

продукті.

3. Структура міри інтегрованості у світове господарство. До показників міри інтеграції національних економік у світове господарство належать:

· частка зовнішньоторговельного обігу на душу населення;

· структура зовнішньоторговельного обігу;

· частка зовнішньоторговельного обігу у валовому національному

продукті;

· зовнішньоторговельна квота (сукупність вартості експорту та імпорту поділена надвоє відносно вартості валового внутрішнього продукту);

· експортна квота (процентне підношення експорту товарів і послуг до валового внутрішнього продукту);

· зовнішній обіг послуг;

· обіг довгострокових капіталовкладень тощо.

Проте всі ці показники однобічні і не дають повного уявлення про міру інтегрованості національної економіки у світове господарство. Повну уяву можна мати, коли вченими буде знайдений по­казник, який охопить усі зовнішньоекономічні зв'язки країни.

4. Структура щодо функціонування регіональних і транс­національних господарських комплексів. Регіональні господарські комплекси — це інтеграційні комплекси, які складаються з національних господарств певних країн і відрізняються від інших розвиненішим взаємним поділом праці, тіснішим переплетенням капіталів, кооперативних зв'язків, мірою взаємного регулювання ілс-подарства.

Транс національні корпорації – фірми, які здійснюють основну частину своїх операцій за межами країни, в якій вони зареєстровані - найчастіше в декількох країнах, де розміщені їхні відділення, філії, підприємства.

Таким чином, можна зробити висновок, що світове господарство поєднується:

· поділом праці і торгівлею;

· науково-технічною і виробничою кооперацією;

· валютно-кредитними відносинами (докладніше — у наступних схемах);

· системами транспорту і зв'язку;

· об'єднанням механізмів дії регіональних і транснаціональних господарських комплексів.