Варіанти картографування простору героєм-просвітником різних творів. Чи можна говорити про певний спільний знаменник в картографуванні просто героєм-просвітником.

Пригоди героя-просвітника можуть розгортатись у різному просторі, близько чи далеко від його домівки, у звичних суспільних умовах чи в неєвропейському суспільстві, а то й поза суспільством взагалі. Але незмінно мандрівки просвітницьких героїв загострюють та порушують, показують крупним планом проблеми державного та суспільного устрою, місце особистості в суспільстві та вплив суспільства на окрему особистість. Дискурс подорожі робить її більш тривалою, перетворюючи траєкторію маршруту з кола на спіраль. В просвітницві подорож починає розумітися як рух, який не має кінцевої точки, адже навіть кінець одного шляху стає початком нового. Все це зводиться до однієї проблеми – конструювання самоідентичност і.
Навколосвітня подорож героя роману Ж.-Ж. Руссо «Юлія, або Нова Елоїза» бере свій початок від мандрівки Францією та Італією, а воротами у мандрівку виступає Англія. Як і герой Стерна, Сен-Пре вбачає в подорожі засіб віднайдення «різноманітності вражень». Сам Сен-Пре пояснює рішення здійснити мандрівку прагненням «просвітлення та знання», адже в подорожі «знаходиться їх джерело». Втім траєкторія розгортання маршруту, що виступає інтертекстуальною відсилкою до напрямку подорожі Йорика вказує, що герой Руссо ховає від себе сентиментальну складову його проекту мандрів. Вирушаючи в дорогу після краху усіх спроб поєднатися з коханою, Сен-Пре тікає від почуття в подорож за знаннями, яким є життя в різних куточках планети. Розгортання подорожі, як і розгортання письма має певну приховану, експліковану потребу індивіда в самовизначенні. Для героя Гуссо, подорож стає порятунком у кризовій ситуації, але оскільки герой є просвітником,із подорожі-порятуку вона майже відразу трансформується в подорож заради самопізнання. «Я прагну до просвітлення і знання, а тут знаходиться їх джерело» - каже Сен-Пре. Отже, його подорож можна окреслити трьома словами: втеча-порятунок-пізнання. Примноження «завитків» у траєкторії подорожі надає динамічності і його письму. Мотив повернення єднає письмо та саму подорож, тобто для героя пройти давньою дорогою – означає доторкнутися до минулого.

Картографуання у творі Свіфта майже всі уявні (окрім Японії). У «Юлії або Новій Елоїзі», «Сентимнтальній подорожі», «Кандиді» (окрмі країни Ельдорадо) та «Пригодах Робінзона Круто» - змальовані правдиві, реально існуючі місця.
У подорожі Йорика (він її здійснює виключно щоб зрозуміти себе), Італії не доводиться виконати свою функцію країни, де вміють почувати: лише в одному пролепсисі герой Стерна дасть читачу знати, що таки відвідав цю країну, втім у інших місцях, де має місце розмірковування про почуття французів за умовами аргументативного дискурсу героя-просвітника мало б з’явитися порівняння з Італією, але Йорик не наводить їх. Також в дискурс подорожі Йорика потрапляє не вся мандрівка, а вибране за суворим критерієм. Наприклад, дорогу до Версаля герой Стерна не описує: «Оскільки на цій дорозі не було нічого важливого чи, точніше, нічого, що мене цікавить в мандрівці, то краще за все заповнити порожнє місце коротенькою історією тієї самої пташечки, про яку йшла мова в останній частині».
У картографуванні простору героєм-просвітником домінує насамперед розповідь. Оскільки герой спочатку «пропускає» побачене через себе, через «раціо», а вже потім осмисливши, передає на папір. Майже не спостерігається передача саме опису, оскільки простий опис не дає змоги розібратися і пізнати себе, - тобто виконати головне завдання героя-просвітника.
Взагалі значення географічної карти для героя-просвітника є вторинним. Адже не можна зазначити маршрут невідомої подорожі. Тому тут вказівки, які дає карта, є важливими не в плані орієнтування у просторі, а в плані орієнтування в собі.

22. В дискурсі подорожі героїв яких художніх творів епохи Просвітництва увага мандрівника зосереджується на пейзажі (розкрийте функціональне значення пейзажу в художньому тексті XVIII ст.)?
Пейзаж у епоху Просвітництва набуває емоційної характеристики, тобто починає відображувати емоційний стан героя, його почуття. Наприклад в творі Руссо, робиться акцент на природних пейзажах, які зустрічає герой. Він весь закоханий у Лотту і не помічає нічого навколо. І лише природа зливається з його почуттями. Особливо це підкреслено в уривку,коли Лотту написала йому листа з підтвердженням їхньої зустрічі, тоді для героя все навколо стало яскравішим, повітря чистішим, птахи співали голосніше і т.д. Якась чарівна сила перетворювала все навколо. Героєві здається, що земля прикрашає себе для наречених. Сен-Пре говорить, що любов дає природі життя.
Всі описи природи показують нам стан душі героя. На фоні міського пейзажу, герой постійно перебуває серед людей, він не може зняти маску. На природі він залишається сам (як і Вертер, котрий тікає з міста на природу), у нього з’являється можливість до самозаглиблення, він може зняти маску, має простір для рефлексії. В горах Вале герой говорить, що зрозумів істинну причину змін свого внутрішнього душевного стану,причину повернення його втраченого спокою. Сен-Пре каже що причина ця – чисте гірське повітря. Герой-просвітник бачить себе в природному пейзажі, він не відділяється від природи, навпаки – живе в такт з нею.
Вертер поетизує весь простір навколо себе. Його природний простір можна назвати ідилічним. Для Вертера, як і для Сен-Пре, ключовими стали місця в горах, звідки вони бачили прекрасні долини і будинки своїх коханих, куди вони приходили здобути спокій.
Дещо іншим є опис пейзажів Робінзона, оскільки головна мета його перебування на острові була відмінна від вище згаданих (він виживав), то і речі, які він описував відрізнялися. Робінзонові описи дуже детальні і він не отримує насолоди від споглядання природи, як це роблять Вертер і Сен-Пре. Робінзон є втіленням людини практичної, природу навколо він використовував раціонально, в побутових цілях. Навіть небесну гарну долину, схожу на рай, він бачить як чудове місце, де можна брати продукти. В творі він діє не як споглядач, а як активний учасник подій, на відміну від вище згаданих Сен-Пре і Вертера, які є суто спостерігачами.

Пейзаж-це новий простір для роздумів. В першу чергу, це роман «Листи до Юлії». Пейзаж з одного боку зображує почуття Сен-Пре до коханої. Кульмінацією роману стає лист XVII четвертої частини, у якому Сен-Пре описує мілорду Едуардові Бомстону свою прогулянку з Юлією плесом Женевського озера і навколишніми горами. Величезну роль у цьому епізоді відіграє образ природи. У романі Р. пейзаж вперше набув першорядного значення. Таким чином, письменник став фундатором ліричного пейзажу. Опис природи у творі суцільно пронизаний почуттями та настроями героїв. І серед цих почуттів особливим і самостійним стає «почуття природи», яке проймає всі інші емоції та пристрасті героїв Руссо. З іншого боку, озеро відіграє роль оніричного. Юлія у 6 част. Рятує сина, що впав у озеро, застуджується і помирає. Опис саду Вольмарів- переосмислення Сен-Пре його почуттів до Юлії. Він бачить її іншою-гарною доглядальницею саду, дітей, вона створила чудовий квітник, природні навіси з гнучких віт дерев, немає екзотичних квітів, лише польові. Кандід у однойменному творі зображує природній простір уявної утопічної країни Ельдорадо, яка існує ізольовано від світу.

 

23. Поясніть особливість оптики Йорика.

Йорик описує себе як «чуттєвого мандрівника», своєрідного шукача почуттів - не нові країни, вдачі й чудності далеких земель цікавлять його, а почуття - їхній прояв уважний спостерігач може відзначити в дріб’язках побуту, у ледь уловимому жесті. Йорик навіть описує навантаженого пожитками ослика, що один раз загородив йому дорогу у вузькому проході. І знову ж таки, ту бідну тварину він бачить крізь призму почуттів, переймаючись нескінченною симпатією до його незлобливості й терпіння.. Головний герой іноді патетично грає соціальну роль філантропа. Підкреслюючи суперечливість людської натури, автор робить свого героя носієм одночасно крайньої чутливості, душевної тонкості і егоїзму. Йорик дуже часто проливає сльози і пишається цим: «Я слабкий, як жінка, і прошу читачів не посміхатися, а пожаліти мене! О, мила чутливість! Невичерпне джерело всього дорогоцінного в наших радощах і всього піднесеного в нашому жалі. Я тепер йду слідами твоїми - ти і є те божество, що рухається в мені». Почуття героя завжди помірні й пофарбовані легкою іронією стосовно дійсності, до інших людей, до себе. Чутливість Йорика має ледь вловимий відтінок скепсису. Роблячи основою свого оповідання зображення найменших відтінків переживань героя, їх переливи й модифікації, зміну настроїв і боротьби суперечливих відчуттів, думок і почуттів, автор навмисно доводить зображення до абсурду, самопародії. Особливо відчутно це в сцені опису зустрічі Йоріка з дівчиною, що зійшла з розуму від любові: «Я сів поруч з нею, і Марія дозволила мені витирати сльози моєю хусткою, коли вони падали, - потім я змочив його власними слізьми, потім слізьми Марії - потім своїми - потім знову втер її сльози - і коли я це робив, я почував у собі невимовне хвилювання, яке неможливо пояснити ніякими сполученнями матерії і руху.» Душа сентиментального мандрівника відкрита не лише для просто піднесених, але і легковажних вражень. Портрет героя неоднозначний, але психологічно точний. Йорик сприймає протиріччя людської натури як щось неминуче й неминуще. Бачачи обмеженість людських можливостей і ще більшу обмеженість здатності пізнання людини, він може лише гірко посміятися над цими протиріччями, але не намагається нічого виправити - непотрібним і марним вважає він і сатиричне осміяння дійсності. Самоаналіз у Йоріка завжди змішується з насмішкою над собою, а його почуття завжди забарвлені легкою іронією стосовно дійсності, інших людей і себе. Оптика Йорика є суто просвітницькою тому, що насамперед скерована на вияв почуттів і їх детальний опис.

Йорик - типовий сентиментальний герой і одночасно його заперечення. Почуття його завжди помірні й завуальовані легкою іронією стосовно дійсності, до інших людей, до самого себе. Чутливість Йорика має ледь уловимий відтінок скепсису. Він імпульсивний і часто починає діяти по раптовому пориву душі. Але до кожного такого вибуху почуттів у нього домішується відома частка егоїзму. І він відразу різко обсмикує себе. Герой Стерна бачить більше, ніж нарратор. Особливістю його бачення є те, що він не помічає визначних місць, біля яких опиняєтья, для Йорика найважливіше те, як створюється світ його уяви. Йорик пильно спостерігає за собою. Часто він аналізує свої вчинки й почуття, їх супровідні. Можна відзначити, що такий аналіз ніколи не буває раціоналістичним. Це, скоріше, сплав розчуленої чутливості, самозамилення й лукавого глузування над собою. І все це завуальовано гумором, за допомогою якого автор коментує описуване. Перед читачем розкривається душа людини в процесі переживань минулого й побаченого. Такий опис "зсередини" з'являється в англійській прозі XVІІІ ст. уперше. Однак герой часто засуджує себе поверхово. Точніше, Йорик не завжди хоче судити себе "по совісті". Адже його вчинки суперечать тому ідеалу, за який він стоїть. Так, його чванлива цнотливість постійно приходить у зіткнення зі спокусами, що зустрічаються йому на шляху. А в страху перед Бастилією він готовий принизитися до лестощів знатному вельможі. Сам Йорик часом почуває ці протиріччя. "Мені було б неприємно, - зізнається сентиментальний герой, - якби мій недруг заглянув мені в душу, коли я збираюся просити в кого-небудь заступництва"... "Скільки низьких планів мерзенного обігу склало по дорозі моє раболіпне серце! Я заслужив Бастилії за кожний з них!". Поверховість самоаналізу в Йорика пояснюється не тільки тим, що герой бреше самому собі, намагаючись здаватися краще, ніж він є. Іноді Стерн свідомо не до кінця досліджує причини поведінки, надаючи читачеві самому розв'язати те або інше складне психологічне завдання. Так, у книзі виникає своєрідний підтекст. Персонаж схожий на Дон Кіхота, він використовує його метафору: «Побачити світ, не намочивши черевиків».