За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Нині зміст шлюбного договору регулюється ст. 27-1 і ч. 4 ст. 31 КпШС, а також пунктами 2 і 3 Порядку укладання шлюбно­го контракту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457. З 1 січня 2004 р. цей зміст регулюватиметься статтею, що коментується.

Як зазначають деякі автори, текст ст. 27-1 КпШС певною мірою суперечливий. У ній зазначено, що особи, які вступа­ють у шлюб, можуть укладати угоду про вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), у якій передбачати майнові права та обов'язки подружжя. Отже, перша частина фрази на­багато ширша за другу. Однак з цього не випливає зроблений О. Дзерою і Т. Ариванюк висновок, що законодавець у першій частині цієї фрази закріпив положення про те, що у шлюбно­му контракті можна передбачати регулювання не тільки май­нових, а й немайнових відносин між подружжям. Друга час­тина фрази ст. 27-1 КпШС уточнює положення першої, встановлюючи, що у шлюбному контракті можна передбачати майнові права та обов'язки подружжя. Крім того, висновок про те, що у цьому контракті можна передбачати лише май­нові права й обов'язки, випливає із зіставлення ст. 27-1 і ч. 4 ст. 31 КпШС.

У п. 2 Порядку укладання шлюбного контракту йдеться про те, що сторони можуть передбачати у ньому угоду про немайнові, моральні та особисті зобов'язання. Про це пишуть і деякі автори. Однак ст. 27-1 КпШС встановлює, що у шлюбному контракті можна передбачати лише майнові права та обов'язки подружжя. Тому доводиться констатувати, що у даному разі Кабінет Міністрів України вийшов за межі своїх повноважень, встановивши правила, які суперечать КпШС. Крім того, у за­значеному Порядку не визначені правові санкції, які можуть наставати за невиконання передбачених шлюбним контрактом немайнових і особистих зобов'язань, тобто закріплені у ньому положення не мають правового характеру.

І. Жилінкова, посилаючись на закордонну практику, свого часу зазначала, що у шлюбному контракті дружина і чоловік можуть передбачити кількість дітей, які в них будуть. Ця умо­ва не має правового характеру, оскільки недодержання її не по­роджує жодних правових санкцій.

Пізніше І. Жилінкова змінила свою точку зору, дійшовши висновку, що відповідно до законодавства України предметом шлюбного контракту можуть бути лише майнові права та обов'язки.

Якщо ж вести мову про включення у майбутньому до шлюб­ного договору особистих немайнових зобов'язань, то треба не забувати й про санкції за їх порушення. Наприклад, той з по­дружжя, хто визнаний судом винним у розлученні, мав би спла­чувати другому з подружжя аліменти незалежно від його пра­цездатності та потреби у матеріальній допомозі. Нині, як вже зазначалося, дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбно­му договорі (контракті) лише майнові права та обов'язки.

Коментована стаття також встановлює, що у шлюбному до­говорі можуть передбачатися майнові права та обов'язки. Ана­логічне положення передбачене ст. 40 СК РФ. У ч. З статті, що коментується, прямо зазначено, що шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Коментована стаття значно докладніше порівняно зі ст. 27-1 КпШС визначає зміст шлюбно­го договору. Так, цим договором можуть регулюватися майнові відносини між подружжям, визначатися їх майнові права й обов'язки, майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Останнє положення означає, що у шлюбному договорі можуть передбачатись регулювання майнових відносин між батьками та дітьми, а також визначатись обов'язки батьків щодо утримання дітей.

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК, а також ставити одного з подружжя у надзви­чайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 статті, що комен­тується). Це положення відповідає ч. 8 ст. 7 СК, у якій закріплені загальні принципи регулювання сімейних відносин і згідно з якою дане регулювання має здійснюватися з макси­мально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездат­них членів сім'ї.

Положення ч. 4 коментованої статті відповідає ч. З ст. 51 Конституції й обумовлене імперативним характером статей 75 і 180 та правил ч. 5 ст. 97 СК. Питання про те, як розуміти по­ложення ч. 4 статті, що коментується, відповідно до якого шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзви­чайно невигідне матеріальне становище, можна пояснити, порівнявши цю частину з частиною 5 ст. 97 СК, яка передба­чає, що сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не су­перечать моральним засадам суспільства (див. коментар до ч. 5 ст. 97).

Згідно з ч. 5 коментованої статті за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Це по­ложення викликає заперечення. Передача одним із подружжя другому за шлюбним договором у власність нерухомого та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріаль­не становище й не суперечить моральним засадам суспільства. Будь-який суб'єкт права (фізична, юридична особа, держава) може передати за договором іншому суб'єкту права право влас­ності на нерухоме та інше майно, право на яке підлягає дер­жавній реєстрації.

Власник має право володіння, користування та розпоряд­ження належним йому майном (ст. 41 Конституції; ч. 1 ст. 4 За­кону України "Про власність"; ч. 1 ст. 317 ЦК). Тому умови шлюбного договору, які обмежують право власника розпоряд­жатися належним йому нерухомим та іншим майном, право на яке підлягає державній реєстрації, роблять договір недійсним, оскільки у такому разі він обмежує конституційні права (ч. 2 ст. 22 Конституції) і правоздатність (ст. 12 ЦК 1963 р.; ст. 27 ЦК 2003 р.) власника. Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, як­що право та інтерес громадянина порушуються, вони мають за­хищатися суспільством незалежно від ступеня близькості, що пов'язує суб'єктів.

36. Визнання шлюбного договору недійсним

1. Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішен­ням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

1. Шлюбний договір, як і інші подружні договори, в силу певних підстав може бути визнаний недійсним. У цьому випадку він не породжує виникнення прав та обов'язків, тобто тих правових наслідків, настання яких бажали для себе його учас­ники (ч. 1 ст. 216 ЦКУкраїни). На відміну від розірвання договору, при якому йо­го дія припиняється лише на майбутнє, а усе виконане сторонами за договором до його розірвання зберігає юридичну силу, визнання договору недійсним ану­лює договір з моменту його укладення (ст. 236 ЦК України). Виникає ситуація, коли шлюбний договір в юридичному розумінні нібито і не існував. Якщо ж за недійсним договором права та обов'язки сторін передбачалися лише на майбут­нє, можливість їхнього настання в майбутньому припиняється і шлюбний дого­вір виконанню не підлягає.

2. Підставами визнання шлюбного договору недійсним є, в основному, ті ж самі, що і для інших цивільно-правових правочинів. Відповідно до ст. 103 СК України шлюбний договір може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України. Тобто в коментованій стат­ті йдеться лише про підстави недійсності правочинів, що встановлені ЦК Украї­ни (ст. 203). Втім, обмежитися цим не можна, оскільки Сімейний кодекс містить цілу низку власних умов, порушення яких без сумніву слугуватиме підставою визнання шлюбного договору недійсним.

З аналізу норм ЦК України та СК України можна дійти висновку, що основни­ми підставами визнання шлюбного договору недійсним є:

1) порушення нотаріальної форми договору, а також укладення шлюбного до­говору неповнолітніми неемансипованими особами, які беруть шлюб без згоди їхніх батьків або піклувальника (ст. ст. 92, 94 СК України, ст. 220 ЦК України);

2) неналежний суб'єктний склад (укладення договору недієздатними особа­ми, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності) (ст. ст. 222, 223, 226 ЦК України);

3) зменшення обсягу прав дитини, які встановлені СК України (ч.4 ст. 93 СК України);

4) включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК України) або укладення шлюбного догово­ру під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України);

5) укладення договору під впливом обману або насильства (ст. ст. 230, 231 ЦК України);

6) помилка однієї із сторін договору (ст. 229 ЦК України);

7) порушення шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в до­говір положень, що стосуються особистих прав і обов'язків подружжя, їх непов­нолітніх дітей) тощо.

3. Недійсні правочини поділяються на два види - нікчемні та оспорювані. У літературі правильно відзначалося, що шлюбний договір може бути як нікчем­ним, так і оспорюваним залежно від обставин, на підставі яких він визнається недійсним2. Нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Таким чином, шлюбний договір може визнаватися недійсним в силу прямої вказівки закону незалежно від рішення суду. Суд лише фіксує факт здійснення такого правочину та застосовує наслідки, які передбачені зако­ном для такого роду правочинів. Нікчемним правочином, наприклад, є шлюбний договір, укладений з порушенням нотаріальної форми. При встановленні факту укладення шлюбного договору з пороком форми суд застосовує наслідки, перед­бачені чинним законодавством.

Необхідно відзначити, що в ст. 103 СК України міститься певна неточність. В ній, зокрема, сказано, що шлюбний договір може бути визнаний недійсним за рішенням суду. Складається враження, що шлюбний договір не може мати кон­струкції нікчемного правочину і для встановлення факту його недійсності завжди потрібне рішення суду. Однак це^не так. Наведений вище приклад, пов'язаний з порушенням нотаріальної форми шлюбного договору, свідчить про те, що цей договір може належати до нікчемних правочинів, у зв'язку із чим для його недій­сності не потрібне рішення суду.

Оспорюваним визнається правочин, для визнання якого недійсним потрібне доведення в суді певного факту, що заперечує його дійсність (ч. З ст. 215 ЦК Украї­ни). У такий спосіб стосовно оспорюваних правочинів суд, по-перше, встанов­лює факт його недійсності та, по-друге, застосовує передбачені законом наслід­ки визнання правочину недійсним. Так, за рішенням суду недійсним може бути визнаний шлюбний договір, що був укладений під впливом обману, помилки, насильства тощо. Заінтересована сторона повинна довести в суді обставини, наякі вона посилається, - факти, які підтверджують, що особа діяла під впливом помилки, обману або насильства.

4. З врахуванням того, що за своєю структурою шлюбний договір може бути досить складним і включати ряд відносно самостійних частин, недійсність може поширюватися не на договір у цілому, а лише на його окремі частини. Згідно зі ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. На­приклад, у шлюбному договорі сторони визначили ім'я своєї майбутньої дитини. У зв'язку з тим, що немайнові відносини не можуть бути врегульовані шлюбним договором, в цій частині він буде суперечити закону (ч. З ст. 93 СК України). Як­що інші умови шлюбного договору не суперечать законові і якщо можна припу­стити, що шлюбний договір було б укладено і без включення до нього умови про ім'я дитини, немає підстав для визнання цього договору недійсним у повному обсязі. Недійсність буде поширюватися лише на певну частину договору.

5. У відповідності зі ст. 103 СК України шлюбний договір може бути визна­ний недійсним на вимогу: а) одного з подружжя; б) іншої особи, права та інтере­си якої порушені цим договором.

З цього можна зробити висновок, що особи, які ще не зареєстрували шлюб (наречені), не мають права звертатися до суду з вимогою про визнання шлюб­ного договору недійсним. Очевидно, це є свідченням того, що до вступу в силу шлюбного договору (укладеного до реєстрації шлюбу) визнання його недійсним не може мати місце.

Визнання недійсним шлюбного договору можуть вимагати не лише сторони, а й інші особи. Шлюбний договір може мати конструкцію договору на користь третьої особи і передбачати права осіб, які не є його учасниками. На цій підста­ві можна припустити, що позов про визнання шлюбного договору недійсним у першу чергу може пред'являтися саме такими особами. Наприклад, в договорі передбачено, що повнолітній син одного з подружжя буде здобувати право на проживання в будинку, що належить на праві власності другому з подружжя. На­томість син буде зобов'язаний здійснювати ремонт такого будинку. Така умова договору не відповідає вимогам закону. За договором на користь третьої особи сторонами не може передбачатися покладення на третю особу виконання обо­в'язків. Така особа може здобувати лише вигоду за договором, оскільки вона є вигодонабувачем і договір укладається виключно на її користь. На цій підставі шлюбний договір на вимогу третьої особи (сина) може бути визнаний недійсним в частині умови, якою на нього покладений обов'язок виконати певні дії (здійсни­ти ремонт будинку).

Виходячи зі змісту ст. 103 СК України, лише третіми особами коло суб'єктів, які можуть вимагати визнання шлюбного договору недійсним, не обмежується. До них можуть належати й інші особи, права та інтереси яких цим договором порушуються.

6. Недійсність шлюбного договору тягне за собою певні правові наслідки. На жаль, сімейне законодавство не визначає цього питання, що створює відповідні складнощі. Для його вирішення доводиться виходити з загальних норм цивільно­го законодавства щодо наслідків недійсності правочинів. За загальним правилом недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 216 ЦК наслідками, що пов'язані саме з недійсністю пра­вочину, є наступні:

а) кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона
одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які
існують на момент відшкодування (двостороння реституція);

б) якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню
винною стороною.

Треба підкреслити, що визнання шлюбного договору недійсним не впливає на долю шлюбу: він і надалі продовжує своє існування. Натомість визнання шлю­бу недійсним тягне за собою недійсність шлюбного договору. Це є свідченням залежності шлюбного договору від факту існування шлюбу та певну підпорядко­ваність першого другому.