Технологии организации досуга

ТСПД

Класифікація девіатної поведінки підлітків

Девіантна поведінка – система вчинків або вчинки, що суперечать прийнятим у суспільстві правовим чи моральним нормам. Основними видами девіантної поведінки є злочини: аморальна поведінка, а також поведінка, спрямована на саморуйнованість особистості (алкоголізм, наркоманія, суїцид тощо).

Найбільш вдалу типологію девіантної поведінки запропонував Р. Мертон у 1949 р. У її основу він поклав розрив між культурними цілями та соціально схваленими засобами їхнього досягнення.

Конформізм – єдиний тип недевіантної поведінки. Він підтримує і мету діяльності, і засоби її досягнення.

Інновація передбачає погодження з цілями, що одобрюються даною культурою, але заперечує соціально схвалені способи їх досягнення (наприклад, рекет, шантаж).

Ритуалізм передбачає заперечення цілей даної культури, але згоду використати соціально схвалені способи.

Ретритизм (тікання від дійсності) спостерігається у випадку, коли людина одночасно відкидає й мету і соціально схвалені засоби їх досягнення; (наприклад, волоцюги, наркомани).

Бунт. На відміну від ретритизму бунтар не лише заперечує й те й інше, але й прагне замінити старі цілі й засоби на нові, розвиває „ниву ідеологію”.

Існує декілька класифікацій відхиленої поведінки.

В. Липник згрупував девіації підлітків.

· за характером взаємовідношень з колективом;

· за відхиленням в моральному розвитку особистості по відношенню до інтересів суспільства;

· за відхиленням у розумінні суспільних інтересів;

· за входженням підлітків до системи суспільно-корисної діяльності з урахуванням морального розвитку;

· за ступенем деформації психіки;

· за відхиленнями в системі провідних мотивів;

· за патологією в психіці й педагогічними відхиленнями.

М. Нікітін в основу своєї класифікації поклав вихідні дані того чи іншого відхилення:

а) особливості у взаємовідносинах і спілкування з педагогом (важкі, важковиховувані, некеровані, дезорганізаційні);

б) образ життя дітей, сім’ї, соціально-побутові умови (бездоглядність, безпритульність, соціально запущеність);

в) специфіка помилок і недоліків у процесі виховання (педагогічно запущені);

г) рівень розвитку моральних якостей (діти з відхиленнями у моральному розвитку);

д) невідповідність дій Закону, правовим нормам (неповнолітні правопорушники).

Результативність соціальних наслідків поведінки, що відхиляється, можна розрізнити:

· за рівнем і масштабністю (індивідуальний і масовий характер);

· за елементами внутрішньої структури (соціально-групова приналежність, статевовікова характеристика);

· за орієнтованістю (екстравертна, інтровертна);

· за типом емоційної стійкості.

Л. Грищенко, порівнюючи й аналізуючи психолого- педагогічний і морально-правовий бік категорій поведінки що відхиляється та поступків неповнолітніх, пропонує поділити їх на такі категорії:

а) неповнолітні злочинники, що порушили карний закон у віці, що зобов’язує їх нести відповідальність;

б) делінквентно ведучі себе підлітки, проступки яких не виходять за межі бавлення.

Д. Фельдштейн пропонує таку класифікацію на основі типу поведінки підлітків із урахуванням антисуспільної спрямованості їхньої особистості:

перша група – підлітки-правопорушники з стійкими суспільно-негативними потребами;

друга група – підлітки з деформованими потребами;

третя група – з конфліктом між деформованими і позитивними потребами;

четверта група – зі слабко деформованими потребами;

п’ята група – ті, що випадково стали на шлях правопорушення.

Правоведучі (О. Долгова. В. Єрмакова) пропонують класифікацію підлітків, для яких криміногенна поведінка була:

· випадковою, що протирічить загальній спрямованості особистості;

· вірогідною, але невипадковою, через нестійку спрямованість особистості;

· випадковою, з точки зору поводу й ситуації, але невипадковою, виходячи з спрямованості особистості;

· відповідних злочинній установці особистості, що вміщує пошук і створення поводу й відповідної ситуації для протиправних дій.

Даний аналіз підходів до класифікації поведінки дітей і підлітків, що відхиляється, дозволяє зробити висновок про те, що соціальним педагогам у роботі з категоріями таких дітей необхідно приміняти певні методи корекції їхньої поведінки.

Планирование и организация работы социального педагога

Документация социального педагога определяет­ся спецификой его деятельности, не подлежит жест­кой регламентации и может вестись в произвольной форме.

В качестве основных документов социального пе­дагога можно назвать:

– перспективный план работы на год, утвержден­ный руководителем учреждения;

– медико-психолого-педагогические характерис­тики клиентов, относящиеся к числу документов для внутреннего пользования и не подлежащие широкой огласке;

– программу работы социального педагога.

Программа является рабочим документом социаль­ного педагога, отражающим целевой, содержательный, организационно-деятельностный и аналитико-результативный компоненты его деятельности.

Программа может включать в себя следующие пункты:

1. Объяснительная записка (содержит, информацию о назначении программы, специализации и месте работы социального педагога, объектах его деятель­ности).

2. Анализ работы за предыдущий год (делается крат­ко, имеет целью выявление наиболее злободневных проблем).

3. Цель и задачи программы (определяются на ос­нове выявленных проблем и конкретизируются с уче­том специфики работы социального педагога в пред­стоящем году).

4. Основные направления деятельности социаль­ного педагога (например, работа по оздоровлению нравственно-психологического климата в детском кол­лективе, оказание психолого-педагогической помощи родителям в воспитании детей, организация семейно­го досуга, работа по профилактике правонарушений среди подростков и т. д.).

5. Методы работы социального педагога (это могут быть методы изучения воспитанников, семей; методы воспитания; методы оказания социальной помощи).

6. Содержание работы (конкретизирует основные - направления деятельности социального педагога. Этот пункт может включать план работы социального педа­гога на год).

7. Этапы реализации программы (могут варьиро­ваться в зависимости от задач каждого этапа, напри­мер: подготовительный, основной, итоговый; или опре­деляться, например, по учебным четвертям).

8. Предполагаемые результаты (ими могут быть, например, увеличение количества детей, занятых в какой-либо сфере деятельности; вовлечение подрост­ков с девиантным поведением в различные формы об­щественно-полезной деятельности; оказание социаль­но-педагогической и психологической помощи семьям, нуждающимся в поддержке и др.).

9. Список литературы, необходимой для работы социального педагога.

Предложенная схема составления программы но­сит рекомендательный характер.

Функції освіти.

Економічна функція полягає в тому, щоб формувати соціально-професійну структуру суспільства в цілому і конкретно підготовлену людину окремо.

Політична функція освіти реалізується у підготовці особи до участі у політичному житті суспільства, до участі її в рішенні політичних задач, завдань політичного управління. Ця участь може бути активною або пасивною, прямою або опосередкованою, але уникнути її не вдається практично ні одній людині. Тому чим більш її знання про політичну сферу життя, тим адекватнішим буде результат.

Соціальна функція багатомірна: це не тільки відтворення соціальної структура суспільства, але й участь у соціалізації особистості. Крім того, можна визначити такі важливі функції як соціальний контроль, засіб підвищення або зниження соціального статусу, засіб формування визначеного набору соціальних ролей для людини, засіб вертикальних та горизонтальних флуктацій.

Соціальний контроль передбачає, що за допомогою освіти суспільство надає людині визначні знання, які дозволяють їй бути соціально прийнятою у конкретному середовищі, соціально-значною у ній та мати позитивний настрій в даному середовищі. Однак порушення загальноприйнятих соціальних норм може привести до визначених соціальних санкцій (зниження статусу, негативна стигматизація та ін.). Подібні порушення можуть бути пов’язані і з освітою (співвідношення або не співвідношення освіти, яку має особа вимогам суспільства), а також з соціальною спрямованістю особистості (формування світогляду, нелояльного до існуючого суспільно-політичного строю як наслідок визначеної спрямованості або самовиховання).

За рівнями та результатами освіти здійснюється соціальний відбір, який дозволяє людині зайняти більш високе положення у суспільстві, отримати більшу долю прибутків, матеріальних та інших благ. Освіта як основа професійної підготовки дозволяє пересуватися у тому напрямку, в якому має інтерес людина, вона забезпечує свободу вибору. Таким чином, освіта дозволяє особі зайняти ті чи інші положення у суспільстві, забезпечує визначений статус, тобто освіта виконує важливу роль у соціальній стратифікації суспільства.

Культурна функція дозволяє свідомо слідувати національним та релігійним традиціям, нормам життя або неприймати їх, зберігати та закріплювати цінності, притаманні конкретному народу, з урахуванням нових історичних умов та завдань. Освіта є частиною соціокультурного середовища, у якій формується суспільство в цілому і кожна людина окремо.

Інноваційна функція. Інноваційна діяльність (особливо у сучасному суспільстві) неможлива без спеціальної освіти. Більш того, роль освіти у цьому напрямку швидко зростає, тому що інновації чіпляють багато сфер людської діяльності. Без урахування всіх факторів можна нанести велику шкоду як природі, так і соціуму. Разом з тим соціально-позитивні зміни (інновації, реформи, перебудови), хоча й порушують встановлений порядок речей, є необхідною умовою розвитку прогресу. Створення умов для розвитку й прогресу також є функцією освіти.

Функція самоактуалізації людини, реалізації її творчого потенціалу. Цей потенціал реалізується коли особистість приймає участь у професійній діяльності або розвиває свої художні здібності, а також у повсякденному житті. Особливістю сучасного суспільства є те, що соціальні ролі, які пов’язані з повсякденним життям і котрі раніш виконувались традиційно, сьогодні потребують спеціальних знань (виховання дітей, відношення у сім’ї, соціальна безпека та ін.).

Таким чином, функції освіти дуже великі, тому що вона проникає у всі сфери життя, без неї немає не тільки прогреса суспільства, але й неможна його збереження і функціонування.

Освіта на всіх її рівнях визначається концепцією, яка реалізується у конкретний час. Концепція освіти визначає її спрямованість (не потребу держави, або окремої особистості), співвідношення особистісного та суспільного інтересу в сфері освіти, а також модель освіти (екстенсивну, продуктивну, або інтенсивну). Інтенсивна модель у всьому світі признана найбільш перспективною, але в нашій країні діють всі три моделі, в залежності від рівня професіоналізму вчителів та викладачів. Ці обставини пояснюють соціальні проблеми, особливо шкільної освіти.

Характеристика сфери освіти, як особової сфери діяльності, є необхідною частиною розробки сукупності засобів, методів, прийомів впливу на соціальні групи або окремих учасників освітнього процесу. Знання сфери застосування обраних технологій – обов’язкова умова успішної діяльності соціального педагога у загально освітній школі.

Сучасна наукова література надає різні варіанти класифікацій спеціалізацій соціального педагога, де за основу розподілу приймається його місце роботи або визначена категорія людей, яка знаходиться у сфері його діяльності.

Державний стандарт вищої професійної освіти рекомендує у визначенні спеціалізацій соціального педагога враховувати такі основи як категорія дітей (обдаровані, важковиховувані); цілі діяльності (корекційна, соціальна ізольованість, виховна робота у сім’ї, організація дитячих та молодіжних об’єднань); види соціальних інститутів та інше.

Класифікація Ю. Грибанової враховує профіль діяльності соціального педагога (сімейний соціальний педагог; соціальний педагог – керівник дитячих організацій та об’єднань; соціальний педагог – етнолог; соціальний педагог – валеолог; соціальний педагог – еколог; соціальний педагог – анімате; окремі категорії населення, на роботу з якими зорієнтований соціальний педагог (робота з сиротами, інвалідами, наркозалежними та ін.); загострені проблеми (дитяча проституція, безнадзорність, дитяча дезадаптація, батьківська жорстокість та ін.); вікова група з якою працює соціальний педагог (діти, підлітки, молодь, дорослі та ін); місце роботи соціального педагога (заклади освіти, охорони здоров’я, пенітенціарна система та ін.).

У основі класифікації М. Галагузової – адміністративний, віковий, проблемний та діяльнісний критерії. Адміністративний критерій враховує систему закладів у яких працює соціальний педагог та їх належність до відомства. За виховним критерієм визначаються групи, з якими працює соціальний педагог (дошкільнята, учні школи, молодь). Проблемний критерій диференціює особливості будь-якої категорії дітей (діти з функціональними фізіологічними та психічними вадами, „соціальні сироти”, діти з девіантною або делінквентною поведінкою та ін. Діяльнісний критерій характеризує види діяльності соціального педагога (захист, профілактика, адаптація, корекція, реабілітація та ін.).

На основі різних підходів існують такі спеціалізації соціального педагога, в залежності від напряму роботи: соціально-педагогічна діяльність у навчальних закладах, у закладах початкової та середньої професійної освіти, додаткової освіти; у фізкультурно-оздоровчих закладах; у дитячих громадських об’єднаннях; соціально-педагогічна реабілітація дітей з порушенням опорно-рухового апарату, зору, слуха, мови, інтелекту та ін.

Л. Мардахаєв надає такі спеціалізації: соціальний педагог – організатор соціально-педагогічної роботи з дітьми та підлітками; соціальний педагог навчального закладу; соціальний педагог спеціального навчального закладу; соціальний педагог – консультант сім’ї, підлітків; соціальний педагог додаткової освіти; соціальний педагог соціальної сфери; соціальний педагог реабілітаційного закладу; соціальний педагог – вихователь; соціальний педагог – організатор культурно-дозвіллєвої діяльності (менеджер дозвіллєвої сфери); соціальний педагог – організатор культурно-дозвіллєвої роботи за місцем проживання; соціальний педагог – організатор фізкультурно-оздоровчої роботи; соціальний педагог виправного закладу.

Також він наводить „підспеціалізації”, тобто соціальний педагог навчального закладу може бути організатором позашкільної роботи (класний вихователь), дозвілля; педагогом-психологом; соціологом; соціальним працівником; соціальним педагогом – методистом; соціальним педагогом додаткового навчання.

Соціальний педагог навчального закладу – спеціаліст з організації соціально-педагогічної роботи з різними групами школярів та їх батьками, вчителями, класними керівниками, адміністрацією, найближчим оточенням учнів. Його діяльність спрямована на організацію поза навчальної діяльності дітей, їх дозвілля, індивідуальної та консультативної роботи, координації виховних зусиль вчителів, батьків та ін.

Існують об’єктивні фактори, які зумовлюють поле діяльності соціального педагога у загальноосвітній школі, а саме:

1. Концепція соціальної функції людини у сучасних історичних обставинах, що пред’являє нові вимоги до освіти. У відповідності до цієї концепції в основу освітньої політики сьогодні закладено задоволення державного замовлення на соціально адаптативних членів суспільства.

Разом з цим у сучасних соціально-економічних умовах, коли безкоштовних освітніх послуг стає все менше, рішення більшості проблем освіти дітей залежить від матеріальних можливостей сім’ї. У результаті дитина з малозабезпеченої сім’ї, яка безкоштовно отримує найменше з того, що необхідно для повноцінного гармонічного розвитку, нерідко опиняється у числі погано успішних, засуджених членів шкільного колективу. Тобто незабезпеченість сім’ї призводить до невдач у навчанні, які в свою чергу породжують у дитини почуття соціального відчуження. Такий соціальний генезис багатьох учнів, які ще недавно розглядалися як „важковиховувані”, „проблемні” діти.

За таких обставин традиційні форми соціальної допомоги школярам у вигляді різного роду доплат на їжу та інше стають для них менш значимими у порівнянні з наданням їм соціально-педагогічної підтримки у формі додаткових позакласних занять; дозвілля, спрямованого на розвиток; корекції недоліків та ін.

2. Охорона та захист прав неповнолітніх. Школа повинна не тільки відповідати за дотриманням прав дитини у своїх стінах, але й представляти її інтереси при необхідності втручання в умови та обставини її виховання. Функції такого представництва потребують юридичної грамотності та навичок спілкування з правоохоронними та іншими інститутами держави.

Згідно закону, дитина має право на життя та виховання у сім’ї, однак вона не повинна бути заручником будь-яких її обставин. Школа, як правило, краще за інших бачить негативні наслідки поганого відношення до дитини дома, тому саме від неї очікують своєчасних сигналів про необхідність втручання у сімейні справи. І хоч звісно, що діти прив’язані і до поганих батьків, в той же час досвід переконує, що не слід постійно відкладати передану дитину у прийомну, опікунську сім’ю, очікуючи доки руйнування особистості неповнолітнього зроблять цей шаг абсолютно необхідним. Існує багато варіантів сполучення прийомної сім’ї з родиною, не травмуючи психіку дитини. Втручання у сімейні відносини не повинно бути грубим, особливо якщо воно своєчасно ініційовано школою, а не міліцією.

Право на „гідне” виховання, вільне від „відсутності турботи”, „жорстокого, нелюдяного відношення” гарантується кожній дитині міжнародними правовими актами та вітчизняним законодавством. У конкретному навчальному закладі виконання відповідних обов’язків покладено на соціального педагога. Йому належить організувати взаємодію з іншими суб’єктами системи: органом опіки, комісією у справах неповнолітніх, закладами соціального захисту населення та ін.

3. Психологічний образ дитини, яка потребує соціального захисту та підтримки. Ще до недавна, коли всі зусилля громадського й сімейного виховання були зосередженні на формуванні порівняно простої ідеології колективної відповідальності, соціально непристосованими опинялися діти з „поганих сімей”. Вони відрізнялись від однолітків та мали потребу у нескладних прийомах соціальної реабілітації: достатньо було згрупувати їх у колективи з спрощеною навчально-виховною програмою та вірною організацією другої половини доби. Природно, проблеми адаптації до суспільства в цілому оставалися, но відкладалися на час соціального старту у самостійне життя.

У сучасній ситуації культурно-ідеологічної перебудови так звані девіантні форми особистісного розвитку стали рисою вікової психології в умовах сьогодення. У нашій країні потреба в людині нового типу, яка належить світовій культурі та єдиному інформаційному простору, примусила дорослих змиритися з неминучими ризиками свободи вибору незрілої особи.

Крім того, свобода сама пособі – джерело тривожних переживань; притаманний їй ессенціальний розлад адаптації легко переходить у екзистеніанальний і тоді соціальна підтримка без психопрофілактики буває, як правило, тільки тимчасовим та неефективним засобом.

4. Перебудова інститутів громадського самоврядування. Сьогодні масові форми знеособлюваної підтримки влади замінюються різними варіантами співробітництва сумісно проживаючих людей. І хоча ще не зовсім ясно, скільки і яких повноважень держава має намір делегувати громадам, є всі підстави думати, що роль такого роду формувань буде незмінно зростати.

Перелічені фактори обумовлюють поле діяльності соціального педагога і дозволяють визначити його функціональні обов’язки у загальній школі, виходячи з існуючих завдань.

Школі притаманні три провідні аспекти роботи – управління, участь у вихованні дітей та організація середовища виховання. У відповідності до цього будується діяльність будь-якого спеціаліста школи з акцентуванням на одному з них, в залежності від професійної специфіки. Кожний з цих аспектів визначає конкретний напрямок роботи соціального педагога.

І. Участь в управлінні школою соціальний педагог здійснює за трьома напрямками.

1) Консультування адміністрації. Діяльність у якості порадника адміністрації припускає:

а) проведення соціологічних та соціально-психологічних досліджень у педагогічному і дитячому колективах та серед батьків. Результати таких досліджень забезпечують прийняття продуманих та обґрунтованих управлінських рішень;

б) участь у вирішенні конфліктів. Практика показує, що рівень конфліктності у взаємодії школи з батьками та дітьми дуже часто підвищує бажаний рівень, тому що конфлікти обумовлюються нерозумінням соціальних причин напруженості яка виникає.

2. Методична робота. Вона входить у прямі обов’язки будь-якого спеціаліста педагогічного колективу. У рамках цієї діяльності соціальний педагог:

а) проводить з вчителями заняття, на яких він повинен навчити їх прийомам соціометричного контролю за міжособистісною атмосферою у класі, допомогти діагностувати фактори ризику (відчуження, байкотування та ін.), сприяти ефективному розподілу ролей у колективі учнів з ціллю компенсувати негативний вплив соціальної стихії тощо;

б) участь у роботі консиліумів.

3. Позашкільна взаємодія. Цей напрямок діяльності соціального педагога включає:

а) участь від імені школи у роботі місцевих органів влади та самоврядування з питань соціального розвитку та рішення соціально-педагогічних проблем, у розробці та обговоренні регіональних та місцевих соціальних програм, проектів;

б) взаємодія з органами управління та закладами освіти, соціального захисту, охорони здоров’я, комісіями у справах неповнолітніх для вирішення конфліктних соціально-педагогічних проблем;

в) співпраця з громадськими та іншими організаціями, які можуть надавати допомогу в рішенні тих чи інших соціально-педагогічних проблем.

ІІ.Участь у виховному процесі передбачає два основних напрямки:

1. Внутрішньошкільний моніторинг. Він забезпечує виявлення та діагностування соціально-педагогічних проблем і включає:

а) поточне спостереження за загальною ситуацією у школі, класних колективах, групах учнів; за взаємовідношеннями між вчителями, учнями, батьками;

б) аналіз та прогнозування конфліктних проблемних соціально-педагогічних ситуацій.

2. Соціально-педагогічна реабілітація. Цей напрямок потребує індивідуальної роботи з конкретним учнем і реалізується у таких видах діяльності:

а) соціально-педагогічна підтримка здійснюється у співробітництві з органами місцевого самоврядування та різними відомствами які мають повноваження для влаштування дитини та кошти на його утримання, а також з громадськістю, в розпорядженні якої є фонди та волонтери. У сукупності це дозволяє приміщати у притулок, передавати у іншу сім’ю або інтернат, якщо потрібно діяти рішуче, а якщо є надія на оздоровлення обставин у сім’ї – включати батьків у реабілітаційні програми різних соціальних закладів, центрів тощо;

б) соціальний контроль, в якому реалізується функція школи як одного з суб’єктів системи профілактики дитячої бездоглядності та правопорушень, здійснюється у взаємодії з комісією у справах неповнолітніх та захисту їх прав. Цей напрямок діяльності передбачає визначений позитивний вплив з боку школи на мікрорайон де вона знаходиться, протидіє субкультурам маргінальної організації. Безумовно така діяльність потребує від соціального педагога особливих вмінь, тому йому треба опанувати спеціальні методики роботи, форми співробітництва з авторитетними силами суспільства та держави, без підтримки котрих він не зможе вирішити такі складні задачі;

в) педагогічна реабілітація представляє собою соціальну підтримку усередині навчально-виховного процесу. Вона передбачає, з одного боку, набуття коштів для нормативних занятть з дітьми, з другого – покращення соціально-психологічного статусу неуспішного учня. При цьому соціальний педагог виступає захисником особи дитини від байдужого відштовхування середовища, оскільки діти не люблять невдах. Він символізує гуманізм колективу, виступає заступником відчужених. Працюючи на стиці стихійних та організованих сил у навчальному колективі, соціальний педагог своїм авторитетом та вмінням полегшує тиск на слабкого та залучає невдах до „корпоративного духу” конкретного навчального закладу;

г) психопрофілактика спрямована на вияв учнів, шкільна дезадаптація яких викликана обмеженими можливостями їх здоров’я. Такі діти повинні стояти на обліку, особливо у тих випадках, коли встає питання про переведення їх у клас корекції. Завдання соціального педагога у роботі з цією категорією дітей – своєчасно взяти їх під контроль, прийняти та затвердити план реабілітаційних заходів, простежити за його реалізацією, з тим щоб зробити все можливе для запобігання переведення дитини у корекційний клас.

ІІІ. Участь в організації середовища виховання дитини включає такі обов’язкові напрямки роботи соціального педагога.

1. Супровід дитини у сім’ї. Взаємодія з сім’єю потребує від соціального педагога такту й особливої делікатності. Разом з цим він не може ігнорувати факти, коли неблагополучні сімейні обставини негативно впливають на особистість дитини. При цьому нерідко поведінка батьків не носить антисуспільний характер і тому не дає підстав для втручання правоохоронних органів. У цьому випадку школа повинна брати на себе ініціативу, на її боці виступають органи та заклади, чия діяльність цілеспрямована на захист прав дитини.

2. Робота з соціальним середовищем дитини. Вона потребує від соціального педагога, перш за все, ініціативи, тому що порушена інфраструктура дворових об’єднань. Невідомість породжує тривогу, упереджене відношення до „вулиці” охоплює і фарбує відтінком ворожнечі все соціальне середовище. Інтерес до неформального життя учнів – необхідний школі, його втрата не є природним.

3. Участь у роботі батьківського колективу. Взаємодія з громадськими органами самоврядування школи – батьківським колективом, піклувальною радою та ін. – входить у задачі соціального педагога за багатьма напрямками його роботи. Важливу позитивну роль у соціально-педагогічній роботі мають ради з проблем сім’ї, які створюються при батьківських комітетах або піклувальних радах. Такі об’єднання батьків з числа авторитетних представників громадськості не мають адміністративних повноважень, але надто ефективні у моральному плані. Вони можуть залучатися до роботи з педагогами, коли для розв’язання конфліктних ситуацій потрібен третейський суддя.

Соціальний педагог у загальноосвітній школі надає такі види послуг:

· допомагає в адаптації дітей при вступі до школи, переході з початкової у середню та із середньої до дорослого життя;

· попереджує конфлікти, які виникають у дитячому колективі, допомагає розрішити конфліктну ситуацію на початковій стадії та запобігти розвитку більш серйозних проблем і допомагає учням у формуванні навичок рішення проблем, управлінні стресом, формує, розвиває їхні соціальні навички;

· виступає посередником між школою та сім’єю: допомагає батькам та вчителям зрозуміти інтереси та потреби дітей у навчанні, знайти засоби їх задоволення в школі; визначити індивідуальні навчальні програми для дітей, які мають у цьому потребу;

· служить зв’язуючим ланцюгом між батьками та шкільним колективом, спонукає батьків приймати участь у шкільному житті; доводить до відома адміністрації та колективу школи про побажання сім’ї;

· допомагає школярам подолати перепони, які заважають їм відвідувати школу та встигати на заняттях;

· попереджує та знижує негативний вплив факторів ризику на життя дітей;

· приймає участь у педрадах, батьківських зборах та інших нарадах, присвячених шкільному життю;

· проводить консультації з вчителями та обслуговуючим персоналом з різних соціально-педагогічних проблем з метою сприйняття поліпшення умов життя учнів у школі та її оточення;

· організує співпрацю з вчителями та іншими спеціалістами школи (психолог, дефектолог, лікар та ін.) при розробці індивідуальної стратегії та тактики допомоги дезадаптованим дітям;

· надає допомогу при оцінки та аналізі дисциплінарних вчинків учнів та ін.

На сьогодні школярі зіткаються з багатьма соціальними, економічними, особистісними проблемами, які негативно впливають на процес їх соціального та громадського становлення і в комплексному вирішенні проблем учнів важлива роль відводиться соціальному педагогу.

Соціальний педагог у школі – спеціаліст-професіонал, який покликаний забезпечувати взаємодію сім’ї, навчального закладу, різних соціальних інститутів у вихованні дитини, допомагати їй адаптуватися у складних сучасних умовах.

Найбільш доцільна спеціалізація соціального педагога визначається адміністрацією конкретного навчального закладу, в залежності від умов мікросоціуму та необхідності вирішення тих чи інших соціально-педагогічних проблем. Адміністрація навчального закладу конкретизує і соціально-педагогічної функції класного керівника, вихователя, психолога та інших посадовців, визначає зони їхньої співпраці, механізм взаємодії з соціальним педагогом.

Первинними задачами соціального педагога загальноосвітньої школи є:

· вивчення нормативних документів діяльності школи та посадових обов’язків соціального педагога;

· безпосередньо ознайомлення з організацією та функціонуванням школи в цілому, основними напрямками і формами її діяльності: виховної, навчальної, організаційної, управлінської; з особливостями планування та контролю діяльності соціального педагога; структурою управління соціально-педагогічної служби міста, роботою відповідних підрозділів Управління освітою, молодіжною політикою міста та області, інших відділень та служб соціально-педагогічної спрямованості;

· ознайомлення з формами й методами соціально-педагогічної діагностики закладів навчання, учнівських та педагогічних колективів, соціального середовища школи, умов життєдіяльності учнів, педагогів, батьків, груп однолітків;

· вивчення накопиченого емпіричного матеріалу, отриманого в ході діагностики соціально-педагогічних процесів;

· участь у проведенні індивідуальної та групової соціально-педагогічної роботи з учнями, батьками, вчителями; у консультуванні з соціально-педагогічних аспектів навчання, виховання та самовиховання;

· вивчення позитивного досвіду соціально-педагогічної діяльності, його використовування у практичній роботі соціального педагога;

· ознайомлення з роботою інших спеціалістів школи.

Базовими проблемами навчання та виховання, які визначають основні напрямки діяльності соціального педагога навчального закладу є:

· реалізація правового статусу школяра як громадянина та осмислення їм цього;

· розвиток індивідуальних здібностей дитини, прогнозування її соціально-рольових функцій до входження у „доросле життя”;

· первинна соціалізація, формування дитячих та молодіжних груп та організацій;

· профорієнтаційна робота з різними групами школярів;

· залучення учнів у трудову виробничу діяльність;

· соціально-педагогічна напруга у класному колективі, групі, школі;

· ефективність соціально-педагогічної діяльності класу, школи;

· сформованість колективу в початкових класах; формування стилю поведінки учнів;

· включення батьків у соціально-педагогічні процеси класу, школи;

· складність переходу дітей з класів початкового ступеню в середню;

· мотивація та адаптація учнів;

· адаптаційно-реабілітаційні проблеми учнів старших класів у колективах, які створено шляхом зливання;

· умови адаптації дітей, які позбавлені батьківського піклування, серед учнів звичайної загальноосвітньої школи;

· соціокультурна роль школи у мікрорайоні;

· соціально-педагогічна паспортизація школи;

· особливості соціалізації дітей у школі;

· особливості організації дозвілля школярів;

· проблеми шкільного самоврядування;

· форми повсякденної поведінки учнів;

· структура соціальних цінностей школярів та особливості ціннісних орієнтацій;

· рекреаційні процеси у школі; формування громадянської позиції старшокласників як напрямок політичної соціалізації;

· формування соціальної активності учнів;

· особливості профілактики наркоманії серед учнів;

· соціально-педагогічні проблеми формування ціннісних орієнтацій старшокласників;

· соціальна адаптація учнів, які прийшли з інших шкіл;

· соціально-педагогічні процеси формування шкільного колективу;

· соціально-педагогічна ефективність позанавчальної зайнятості школярів;

· формування ціннісних орієнтацій у учнів з неповних та неблагополучних сімей;

· включеність батьків у процес соціальної адаптації учнів при переході з класів початкового ланцюга в середнє;

· позакласна робота та її вплив на розвиток соціальних якостей особливості; активізація ролі сім’ї у процесі формування відношення школярів до навчання та праці.

Організація зовнішніх зв’язків соціального педагога. Для ефективної організації своєї діяльності соціальному педагогу слід мати достатньо інформації про різні центри соціально-педагогічного, психологічного, медичного, соціального профілю, регіонального та муніципального рівня.

Існує ціла низка проблем муніципального рівня, без знань яких організація роботи конкретного соціального педагога не може бути науковою, системною, а слід, і ефективною. Для оптимізації своєї діяльності соціальний педагог повинен:

· уяснити собі структуру об’єктивних потреб у здійсненні соціально-педагогічної діяльності у школах міста;

· ознайомитися з муніципальною соціально-педагогічною концепцією;

· визначити вимоги до завдань та характеру діяльності соціального педагога з боку управління освіти;

· ознайомитися з прийнятою системою оцінки ефективності соціально-педагогічної діяльності у навчальних закладах;

· ознайомитися з моделями діяльності соціального педагога у різних школах міста;

· вивчити структуру функціонування та управління соціально-педагогічної системи міста;

· визначити місце своєї школи на соціально-педагогічній карті міста.

Типова технологія вирішення конкретної соціально - педагогічної проблеми має такі етапи.

1. Визначення соціально-педагогічної проблеми: зовнішні ознаки проблеми; тип та рівень проблеми (виховна, корекційна, індивідуальна, групова тощо); характер проблеми (інформаційний, управлінський тощо).

2. Ситуаційний аналіз: загальний опис соціально-педагогічної ситуації; джерела виникнення проблеми; організаційна структура у рамках якої виникла проблема; типові реальні (які склалися у даній школі) відношення та взаємодія суб’єктів у вивчаємій ситуації; опис результатів роботи: інформація, к