Підхід Джея Хейлі та Клу Маданес

Джей Хейлі продовжив послідовність інтеракцій важливих для розуміння проблеми і включив до них не тільки взаємостосунки навколо проблеми, а й взаємодії, що заторкнули щонайменше трьох осіб та тривали довше ніж безпосередньо конфлікт. Він, на відміну від прихильників моделі ИПИ, закликав утримуватися від приписування мотивів поведінці, яка спостерігається. До оцінки та постановки завдань Хейлі підходить із структурних позицій: виправлення сімейної ієрархії, та усунення правил, які підтримують дисфункціональні послідовності інтеракцій. Він розглядав людські стосунки як боротьбу за владу та контроль та надавав особливе значення правилам, пов’язаним із сімейною ієрархією.

Хейлі вважав, що причина психологічних проблем лежить у дисфункціональній сімейній ієрархії та пояснював батькам, що вони зможуть краще контролювати ситуацію діючи спільно. Втручання у виховання дітей бабусь та дідусів ще більше підриває авторитет батька та матері. Він дійсно був переконаний, що за проблемами дитини стоїть невдалий шлюб, але застерігав від передчасного переключення на розбір супружніх стосунків, адже батьки почнуть відстоювати свої позиції та звичну взаємодію, якщо виникне загроза її порушення. А деколи Хейлі взагалі не рекомендував чіпати проблему стосунків батьків. Він вважав, що батьки самі дадуть собі раду із цим, у разі, коли попередньо об’єднають зусилля у бажанні допомогти дитині.

Ще одне переконання Хейлі полягає в тому, що зміни у сім’ї відбуваються по стадійно, при цьому деякі стадії далекі від ідеалу ─ допоки не складеться здорова сімейна ієрархія, подібно до того як зламана рука мусить певний час знаходитися у гіпсі, після чого необхідно докладати певних зусиль для відновлення її початкової здорової діяльності. Тому Хейлі називав свій підхід «терапія з плануванням наперед». Він спонукав психологів розробляти стратегію всього курсу терапії та передбачати реакцію сім’ї на втручання, а також вважав, що для успішної корекції має значення правильний старт. Тому він розробив модель проведення першого сеансу для сім’ї, яке є дуже корисне для початківців.

Не залежно від того хто позначається як клієнт, Хейлі пропонує провести опитування всіх членів сім’ї. Причому він виділив чотири стадії сеансу: формування стосунків, визначення проблеми, взаємодії, постановки мети.

На першій стадії (формування стосунків) необхідно допомогти усім розслабитися: привітати кожного окремо, переконатися чи всі почувають себе комфортно, запитати що їх насторожує та почати легку розмову на загальні теми.

На другій стадії (визначення проблеми) він переповідає те, що йому вже відомо, пояснює, що просив усіх членів сім’ї прийти, щоб почути всі точки зору та просить кожного розповісти про своє розуміння проблеми. Першим він, зазвичай, звертається до батька, навіть, якщо мати проявляє більше активності. Приділяє увагу деталям розповіді кожного та слідкує, щоб родичі не перебивали одне одного. При цьому він зауважує міру втягненості у проблему кожного, спостерігає якими є сімейні трикутники та ієрархія. Накопичуючи інформацію він показує, що представлена як наявна у когось одного проблема, зачепає всю сім’ю.

Далі (стадія взаємодії) Хейлі пропонує членам сім’ї обговорити між собою почуте та свої позиції по проблемі. При цьому він відслідковує наявні коаліції та проти кого вони організовуються, чи можуть батьки діяти узгоджено, як індекс-клієнт реагує на їх протиріччя.

На останній стадії (постановки мети) сеанс завершується завданням для членів сім’ї. При цьому він вважав, що поради неефективні, бо забуваються одразу після закінчення сеансу та викликають у якості захисту обезцінення психолога. Крім цього люди не завжди здатні свідомо контролювати свої дії. Даються директиви, зміст яких не у тому, щоб їх обов’язково виконували, а в тому, щоб ініціювати процес перемовин з клієнтами. Вони бувають прямі (безпосередні) та опосередковані. Хейлі часто застосовував техніку Еріксона: приписував випробування для того, щоб ціна продовження проблеми перевищувала ціні відмови від неї. «Якщо людині зберігати симптом стає важче аніж обходитися без нього, симптом зникає». Одним із таких було випробування симптомом. Наприклад, клієнту приписували вставати посеред ночі та займатися фізичними вправами кожний раз після того як напередодні з’являвся симптом. Опосередковані директиви часто парадоксальні: клієнту пропонується симптоматична поведінка, а сім’ї проблемну послідовність інтеракцій. Для того, щоб правильно «сконструювати» дієву директиву, психолог мусить з’ясувати які раніше використовувані спроби вирішити проблему були невдалими. Розрахунок йде на те, що вимушеність звиклої поведінки перетворить її на фарс і сім’ї набридне поводитися постарому.

Клу Маданес використовувала у цьому випадку техніку симуляції симптому. Наприклад, дитині із психосоматикою необхідно було буцім-то поскаржитися на симптом, коли його не було, а батькам вдавати, що вони їй допомагають. Тепер, коли симульований симптом виконує функцію справжнього, у справжньому необхідність відпадає. Таким чином Маданес давала можливість дітям та батькам нові приємні можливості подбати одні про одних та захистити. Це так званий стратегічний гуманізм, у межах якого Джеймс Кейм розробив теорію «бунтуючих» дітей. Він пояснює, що у батьківського авторитету є дві сторони: вимога дисципліни і виховання дбаючи. Батьки, котрі втішають дитину на мові взаєморозуміння, легко керує ним, як і батьки, який постійно вказує дитині що і як їй робити. При цьому перший стиль дозволяє уникнути боротьби за владута виховувати дітей без драматичних пристрастей.

 

Міланська модель

пов’язана з іменами чотирьох лікарів та дипломованих психоаналітиків, налаштованих розпрощатися із психоаналітичним розумуванням. Найвпливовішою була засновник цієї школи Мара Сельвіні Палаццолі, вона поєднала свої зусилля із Луїджі Босколо, Джаном Франко Чеккіним та Джулією Прата. Група спочатку вела роботу з хворими із розладами травлення та шизофренією.

Ідея про можливість контролю усього, що відбувається у системі сім’ї була ними відкинута. Проте як і раніше залишалися в силі уявлення про можливість руйнування неефективної системи ззовні у надії на те, що після цього система сама перебудується у найкращому для неї напрямку. Тому можливості терапевта почали зводитись до того, щоб дати системі поштовх, спонукати та «спантеличувати» (фруструвати) її членів, призводячи до автоколивань.

Група виходила із ідеї, що симптом має якусь захисну функцію. Члени сім’ї виграють від симптоматичної поведінки індекс-клієнта і поведінка кожного члена сім’ї сформувалася таким чином, що служила підтриманню симптому, проте можна «перехитрити» звиклі патерни поведінки. Особливе значення для психолога має його здатність утримуватись поза грою: той, «хто втягується у гру, заздалегідь програє».

Початкова Міланська модель роботи була ультра стратегічною і жорстко стандартизована. Робота складалася із 5-ти частин:

1. Підготовча зустріч ─ дискусія членів команди з приводу наявної інформації та обговорення перших гіпотез: 5-20 хв.

2. Інтерв’ю ─ терапевт (або два терапевти ─ чоловік та жінка) проводять інтерв’ю сім’ї. Інші члени команди спостерігають сесію через одностороннє дзеркало. Метою є доповнити наявну інформацію, без проведення будь-яких інтеракцій: 50-90 хв.

3. Проміжна зустріч ─ члени терапевтичної команди обговорюють у окремому приміщенні різні гіпотези та виробляють схему заключної інтервенції: 15-40 хв.

4. Заключна інтервенція ─ висновки терапевтичної команди повідомляються сім’ї у формі парадоксального припису (парадоксальної інтенції) чи ритуалу а інші члени команди пильно приглядаються до реакції кожного члену сім’ї: 5-15 хв.

5. Заключне засідання ─ обговорення всієї сесії і особливо останніх реакцій: 10-20 хв.

Команда виробляла гіпотези про те як симптоми клієнта узгоджуються із сімейною системою. Приписи ритуальних дій використовуються для того, щоб втягнути всю сім’ю до послідовності дій, котрі протирічать жорстким сімейним правилам та міфам чи представляють їх у гіперболізованому вигляді. Після заключної інтервенції зустріч одразу ж завершують, подальші дискусії з сім’єю забороняються: це пов’язане із наміром ввести в систему нову інформацію; будь-які додаткові розмови могли б «розбавити її водою». З цієї ж причини принципово відхиляються всілякі намагання членів сім’ї обговорити попередні заняття. Такі спроби, як і будь-які телефонні звертання з приводу кризових ситуацій у сім’ї, розглядаються як маневр, спрямований на призупинення змін, що відбулися у системі сім’ї і залишаються без відповіді (не відреаговуються).