Схема того як правильно користуватися емоціями для автентичного життя.

(Зростання емоційної наруги) 5. Імпульс до дії. (Спад емоційної напруги)

4. Диференціація того, 6. Усвідомлення вибору.

що вони нам говорять.

3. Усвідомлення цих емоцій 7. Дії у відповідності до цього

і того стосовно чого вони виникли

2. Емоції з того приводу 6. Переживання наслідків дії.

1. Стимул (якась ситуація, 7. Усвідомлення факту чи стосунки) чи наслідків дії.

Правила:

1. має бути ланцюжок – пройти всі етапи.

2. неправильно втікати з ситуації, витісняти якийсь етап.

3. негативні емоції – це сигнал, що щось є не правильним чи протікає «не так», позитивні ─ що все відбувається правильно.

 

Людині важливо пережити досвід, а не просто здобути знання. Знання в критичні і стресові моменти життя забуваються, а досвід реактивується і стає «якорем» до відповідних знань. Хоча здається, що представники цієї школи дещо нехтують теорією, за цим підходом стоїть теорія екзистенціалізму, феноменологічної школи. Емпіричні терапевти багато запозичили із гештальттерапії, психодрами та груп зустрічей. Людина може діяти тільки в межах наявного у неї досвіду. Якість психологічного досвіду була критерієм психологічного здоров’я. емпіричні терапевти вважають, що емоційне вираження є способом передачі досвіду та засобом особистісної та сімейної реалізації. Тому вони намагалися навчити усвідомлювати власний емоційний досвід та виражати його, а також намагалися в процесі певних вправ дати клієнтам можливість пережити новий власний досвід та досвід іншої людини. Все, що вони намагалися навчити клієнтів, вони вчили шляхом емоційного переживання на досвіді.

Ця школа поєднує дуже різні підходи та неподібних особистостей. Спільною ознакою її є спонтанність. Творчий підхід та ризикованість. Психотерапія потребує відкритості та спонтанності, а не теорії та технік. А якщо і використовувати техніки, то лише для того, щоб людям відкрився їх внутрішній світ, а їх сімейні інтеракції відтанули і стали теплими та підтримуючими замість того, щоб бути критикуючими, злими та звинувачуючими. Не робити щось із сім‘єю, а бути з нею. Таким було їхнє кредо. Головний акцент робиться не на теорії та техніках, а цілющій силі особистості психолога. Не техніка головна, а те, як її використовують. Не те головне що робить психолог, а те якою він є людиною. Терапевти, котрі мають сприяти відкритості й автентичності клієнтів самі мають бути відкритими і автентичними, з опрацьованими особистими проблемами.

Вірджинія Сатір починала в той період, коли був в моді комунікативний підхід, щось не те було в комунікації сім’ї. Дуже скоро вона зрозуміла, що неможливо зрозуміти правила і схеми комунікації не враховуючи емоцій. Вона навчилася в К. Роджерса – Я-реальне i Я-ідеальне мають не дуже розходитися в благополучної людини, і вважала, що емоції стосовно нашої самооцінки є визначальними. Емоції, які понижують нашу самооцінку блокують правильну комунікацію. Коли наша самооцінка уражена, то ми комунікуємо грубо i тим самим уражаємо самооцінку іншого – виникає замкнутий ланцюжок конфліктної взаємодії. Тому людям (сім’ї) треба дати досвід того, що можна комунікувати так, щоб не уражати своєї самооцінки i не травмувати інших. Дати їм досвід того, що правильна комунікація призводить до кращих результатів, щоб хотілося продовжувати подібне спілкування і поза кабінетом. Треба давати людям досвід висловлюватися прямо. Дати можливість пережити досвід зустрічі з досвідом інших i розширити свій досвід, для цього використовують вправи, вчать як спілкуватися (Я-речення, вчасно казати те що хочеш сказати і тому, кому ти хочеш це сказати).

Карл Віттакер вважає, що із сім’єю не потрібно робити ніяких технік i вправ, а заставити сім’ю жити реальним життям в кабінеті психолога, під’єднатись до сім’ї, включитися в це життя i будучи елементом системи сім’ї (приєднання) поводити себе так, щоб викликати зміни в сім’ї (ведення).

Він робив так: виходив надовго i чекав, коли в сім’ї виникне конфлікт, тоді включався у конфлікт i вирішував його. Або міг заснути, коли сім’я починала говорити про загальні речі i про те, які вони хороші i добрі, він міг захропіти, а потім збудитись i починав розповідати сон про їх сім’ю.

Люди, які приймають ідеї Віттакера, не можуть бути ним, тому тепер частіше використовують вправи для провокації «життя в кабінеті» (завдання на спільне виконання задачі на зразок «солом’яної вежі», «корабельної катастрофи», тощо).

За Віттакером, психолог має бути зрілим, з опрацьованими проблемами, має бути автентичним, нічого з себе не вдавати, озвучувати свої емоції, робити те, що йому захотілось. Все це можливо, без загрози інтересам клієнтів, у разі, коли є надійний ко-терапевт (той, хто працює з психологом в парі) або є постійна можливість хорошої супервізії.

М. Ніколс та Р. Шварц вважають, що якщо у шестидесяті, коли був пік популярності цієї школи, чуттєве емоційне вираження займало в сімейній терапії центральне місце, то на сьогодні це місце зайняли поведінка та когніції. Досягнувши вершини популярності у 1960-х рр. минулого сторіччя емпіричні підходи зійшли із сцени та поступилися місцем все таки підходам більше орієнтованим на роботу з сім’єю як із системою. Проте техніки та прийоми, які відкрили та принесли у сімейну психокорекцію емпіристи широко використовуються всіма сімейними психологами сучасності. Це у першу чергу методи невербальної комунікації такі як сімейна скульптура та сімейна хореографія, сімейний простір чи карта сім’ї, рольові ігри та сімейне лялькове інтерв’ю. У. Кемплер в сімейну терапію багато ідей та технік гештальттерапії, груп зустічей та екзистенційно-гуманістичної індивідуальної психокорекції. Д. Кантор ввів у сімейну психокорекцію поняття «сім’я як театр» і методи психодрами.

 

 

Структурний підхід.

Сальвадор Мінухін. Основна ідея – більшість проблем сім’ї пов’язані з проблемними сімейними структурами. В сім’ї потрібно аналізувати і виправляти підсистеми. Такими підсистемами вважається одне покоління. Основна задача _─ з’ясувати чи у структурі сім’ї все правильно і виправити дисфункціональні структурні елементи. В основному йдеться про правильну структуру нуклеарної сім’ї.

В ідеалі у кожного члена сім’ї має бути гнучка межа, межі всередині покоління мають бути слабші, аніж міжпоколінні (чоловік – дружина, дід – баба. Тому порушенням вважаються міжпоколінні коаліції (хтось із батьків ─ дитина), гендерні коаліції (Бабуся-мама – донька). Межі мають бути гнучкі i проникні. Патологією вважається як відсутність меж, так i жорсткість, коли це «тюремні мури», «стіни». В цьому випадку задаються питання «Проти кого цей мур?» i «Де він проходить?» (між ким і ким чи між якими системами), «Щоб сталося, якби його не було?». У разі якщо тюрма від всіх, то запитують «Як вам за тим муром?», «Чи хотілося б, щоб було краще?». Правильні межі мають забезпечувати стабільність і окремішність кожної структурної одиниці, проте не перешкоджати обміну емоціями, підтримкою, та думками з іншими членами сім’ї. Вони мають бути чутливими до особливостей кожної конкретної ситуації, до настрою людини «тут і тепер». Правила в таких сім’ях гнучкі тому, що враховують ситуацію та настрої членів сім’ї.

Сім’ї з розмитими, дифузними межами вважаються сплутаними, з жорсткими, непроникними межами ─ виплутаними. Занадто жорсткі межі створюють відчуття тюрми і для тих хто їх побудував, і відчуття відкинутості, незахищеності у тих, хто залишився за межами. Як правило, вони є наслідком зловживання безпекою за рахунок відповідальності.

Виплутаними можуть називатися і окремі члени сім’ї, котрі відсторонені на емоційному та поведінковому рівні. Окремі члени сім’ї, між якими немає чітких меж вважаються сплутаними.

Конфлікти. Як правило, між сплутаними людьми виникають конфлікти.

Ці конфлікти аналізуються.

 

 

Наприклад, мама з татом конфліктує – з’ясувати чи не «зліплені», кого віддалили, з ким групуються, в присутності кого відбувається конфлікт, а в присутності кого не відбувається («держим лицо»), до кого йдуть скаржитись (кого триангулюють), які поради надаються, чи виконуються ці поради, що з того буває, хто винен, хто задіяний, хто провокатор, хто стабілізатор конфліктів, хто підтримує їх хронізацію.

Не ставиться за мету подолати всі конфлікти, конфлікти використовують як діагностування структур. Коли конфлікту зовсім немає, сім’я найчастіше виплутана. Сплутана сім’я ─ це сім’я, в якій дуже багато конфліктів, але вони не дають конструктивних результатів. Потрібно працювати над побудовою меж. Коли конфлікти відбуваються в присутності дітей, або дітей задіюють у них, чи коли при виникненні конфлікту починають приділяти занадто багато уваги дитині, це свідчить про розмитість міжпоколінної межі.

Правила. Структури найчастіше проявляють себе через правила сім’ї. Це не ті правила, які виписані на стінах, а ті, якими послуговуються при взаємодії. Ці правила не усвідомлюються членами сім’ї і питати про них нерозумно; їх сліди потрібно відловлювати в процесі інтеракцій сім’ї, а потім перепитувати чи дійсно таке правило у них існує.

За С. Мінухіним бажаним є випадок ієрархічної сім’ї – «батьки не діти, діти не батьки», не повинно бути рольового змішання (в мене чоловік – мій батько, синочок як чоловік). Проте треба мати на увазі, що в Мінухіна йдеться не про гендерні стереотипи i не про диктаторство, а про відповідальність, яка полягає в тому, що батьки мають брати на себе відповідальність прийняття рішень по забезпеченні безпеки дітей і всієї сім’ї. Вони повинні нести відповідальність за наслідки впровадження цих рішень. Докладати можливих та неможливих зусиль по ліквідації негативних наслідків, а не просто визнати помилку і покаятися. Дорослі повинні вирішувати конфлікти, а не втікати від них чи не помічати.

Наприклад, експериментально доведено, що важкахвороба обміну кетоацидоз,– підвищений рівень полінасичених кислот – виникає коли виникають конфлітні ситуації в сім’ї, де не прийнято сваритися. Як тільки починає зароджуватися конфлікт, у всіх членів сім’ї зростає рівень полінасичених кислот. Одразу ж батьки починають інтенсивно піклуватися про дітей. У батьків рівень полінасичених кислот зменшується, коли вони починають піклуватися про дітей, а в дітей цей рівень кислот не падає. Діти відчувають наявність невирішеного конфлікту між батьками. Внаслідок у дітей розвивається психосоматична хвороба.