Боротьба з непродуктивним припущеннями.

Хибне припущення – це, як правило уявлення про святість одних членів сім’ї і невиправданість поведінки інших, наслідком чого може стати приховування чи не усвідомлення головного конфлікту, а значить неможливість його вирішення.

В сім’ї може бути ще ряд припущень, наслідком яких може бути неможливість змін.

Приклад: вередлива дитина може розцінюватись як дуже чутлива, нервова і тому замість того, щоб поставити на місце, її оберігають, а не виховують; непродуктивним припущенням може бути і тоді, коли дитину муштрують не намагаючись зрозуміти її почуттів і нехтуючи її потребами (навішують ярлик невиправної). Обидва випадки є непродуктивними припущеннями, тому що такі припущення не допомагають покращити ситуацію, а затримують гомеостаз системи. Найбільша помилка терапевта(психолога) – приєднатися до сім’ї в цих припущеннях. Щоб цього уникнути, вартує ставити під сумнів всі декларовані характеристики і причини, з якими приходить сім’я.

Прийоми для боротьби з непродуктивними припущеннями:

· Навчання – клієнту можна дати якусь наукову інформацію, яка розвінчує його хибні уявлення(або непродуктивні припущення)- це може бути лекція, науковий фільм. Найкраще поєднувати: щось розповідати, а потім щось може почитати сама людина, але обов’язково має бути посилання на літературу.

· Прагматична вигадка – вся інформація, яка розхитує наші уявлення про світ і, особливо, про самого себе, сприймається зі спротивом. Психологи використовують певні хитрощі, щоб цей спротив оминути. Вони дають інформацію так, щоб спротив був на нашому боці. Для цього випитують у клієнта, проти уявлень якого працюємо, яким він найбільше боїться бути або яким би він не хотів бути. Тоді інформація подається як притаманна таким людям. Дитині, яка хоче бути дорослою, можна задати такі питання: «Скільки тобі років? – 7-.» Як правило діти з мамою вже в такому віці за руку не ходять.

· Парадокси (жартівливі пари) – коли людині подається інформація на зразок «Я би радив Вам зробити те і те, але я боюся, що Ви не зможете це зробити». Можна запропонувати парі: «Ви не захочете цього робити, хоча це потрібно і корисно».

«Ваша мама каже, що Ви нервові. Ви хочете, щоб про Вас думали, що Ви нервовий. Давайте доведемо вашій мамі, що Ви не нервові».

 

Когнітивно-поведінкова сімейна психокорекція

Особлива мода на цей підхід сформувалась у 70-тих роках минулого сторіччя при великих університетах у США.На сьогодні багато не поведінкових психологів включають в свою роботу поведінкові втручання.

Представники цієї школи мало переймалися тим, як неправильна поведінка і погана комунікація пов’язані з проблемами стосунків. Проте сучасні психологи аж ніяк не ігнорують думки та почуття членів сім’ї. Найбільше вони використовують теорію оперантного підкріплення Скінера. Наприклад цілий ряд небажаних видів поведінки, таких як бурчання та капризи підкріпляються увагою. Згасання має місце тоді, коли підкріплення припиняється. Коли підкріплення дається нерегулярно має місце особливо стійка фіксація поведінки як при узалежненні від ігрових апаратів. Спочатку уважно вивчаються поведінкові моделі у сім’ї, далі спостерігають за наміченою поведінкою, визначають її рівень та частоту, потім відслідковують які наслідки для того, хто цю поведінку практикує, подібна поведінка має. Основну увагу приділяють наслідкам, які можуть бути підкріпленням. Тоді подібну поведінку оточення намагаються замінити на протилежну чи більш ефективну. Використовують також всі інші поняття та прийоми поведінкової психокорекції такі як згасання, погашення, контроль стимулу, шейпінг та зчеплення, жетонні методи тощо та інші теоретичні доктрини на зразок ефективних правил і рольового змішання. Скінер стверджував, що немає потреби розглядати певні окремі види поведінки як наслідок якихось конфліктів, а можна просто намагатися її змінити. Членів сім’ї навчають способам формування одне у одного бажаних моделей поведінки. Проте поведінка вивчається лінійно, тобто беруться до уваги взаємодія радше пари, аніж трійки.

Прийоми цієї школи є ефективними при роботі з окремими поведінковими проблемами та з добре мотивованими дорослими і тільки тоді, коли поведінкові проблеми легко можна розпізнати з точки зору схеми стимул-реакція. Коли стереотипна взаємодія складається з великої послідовності ланцюжків стимул-реакція-реакція-реакція…, то поведінковими методами такі сценарії вловлюються погано.

Впродовж 70-тих років поведінкова сімейна терапія розвивалася в трьох напрямках: батьківський тренінг, поведінкова подружня терапія та терапія сексуальних стосунків.

Поведінкова подружня терапія. Коли поведінкові психологи почали займатися сім’ями, вони особливо звернули увагу на теорію соціального обміну, згідно з якою люди намагаються якнайчастіше отримувати «винагороди» і бажають найрідше стикатися із «затратами» у взвємостосунках. Якщо стосунки не вдається побудувати таким чином, то з них намагаються вийти, принаймні емоційно. В успішному подружжі обидва партнери намагаються довести до максимуму взаємні «винагороди» та звести до мінімуму «затрати». Можна привчати партнерів вимінювати «затрати» одне у одного. Для цього складаються контракти, які підписують між собою члени сім’ї. Окремим видом цих тренінгів були тренінги сексуальної гармонії, на яких вчили говорити про сексуальні потреби та обмінюватися «приємностями» для підкріплення бажаної поведінки.

Короткотривала сімейна психокорекція

Розвиток сімейної психокорекції від стратегічної до короткотривалої, орієнтованої на вирішення проблеми

Короткотривала сімейна терапія є процесом розвитку стратегічної школи сімейної психокорекції, орієнтована на вдосконалення її шляхом зменшення тривалості необхідної допомоги. Стратегічні психологи першими ввели командний метод роботи із сім’єю. Моделі сімейної терапії, які склалися на цьому шляху дуже відрізняються за концепціями та методами, але мають спільні риси ─ короткотривалість, несподіваність та глибина результатів.

Найбільш визнані із ранніх моделей цього напрямку─ це модель ИПИ (Института психологических исследований), метод стратегічної терапії Джея Хейлі та Клу Маданес та підхід міланської школи сімейної психокорекції. Вони, на сьогодні, стали класичними. Пізніші ─ це короткотривала сімейна психокорекція, орієнтована на вирішення.

Всі ці школи розглядають проблеми в контексті відслідковування реальних, характерних тільки для даної сім’ї, інтеракцій членів сім’ї. Різниця між підходами визначається тим, які послідовності ─ з точки зору числа членів сім’ї та тривалості взаємодії ─ знаходяться в полі особливої уваги психотерапевтів. Модель ИПИ орієнтується на короткі послідовності взаємодій за участю кількох чи навіть двох членів сім’ї, Міланська група досліджує довготривалі, такі, що історично склалися, послідовності за участю багатьох членів і не тільки нуклеарної сім’ї, а декількох поколінь. Хейлі та Маданес обрали середню позицію: їх цікавлять як короткі так і довготривалі інтеракції від повторюваних послідовностей інтеракцій в межах однієї одноразової конфліктної ситуації до ігор, які розгортаються впродовж місяця, у котрі втягнуті принаймні три члени сім’ї.

 

Модель ИПИ

ИПИ почав свою роботу в 1959 р. в Поло-Альто і в ньому зібрали найбільш творчих сімейних психотерапевтів. В 1967 р. був відкритий Центр короткотривалої психокорекції. Задачею якого було винайти метод, що давав би стійкі результати за максимально коротший термін (обмежилися 10–ма сесіями). Автори розглядали її як вдосконалення стратегічної моделі. Прихильники стратегічної школи більше зацікавлені у зміні поведінки, аніж в розумінні її механізмів і тому вони більше зосереджувалися на техніці, а не на теорії. Вони спиралися на ідеї М. Еріксона про те, що люди насправді знають як вирішити свою проблему, хоча не усвідомлюють, що знають, та ідею петлі подвійного зворотнього зв’язку з кібернетичного підходу Бейтсона (так званої «позитивної петлі». Суть ідеї про яку полягає у тому, що: на життєвому шляху всі сім’ї зустрічаються з труднощами; проблемою ж ці труднощі стають тоді, коли їх намагаються вирішити в межах «здорового глузду» методами, які не дають бажаних результатів. Незважаючи на те, що результати використання обраних методів не влаштовують і проблема не вирішується, повторюються ті ж самі неефективні способи її вирішення все частіше чи все довше та утворюють таким чином замкнуте коло проблеми, яке і називають «позитивною петлею».). Змінити можна спосіб вирішення проблеми (поведінку), що є змінами першого рівня. Але те, що задача стала проблемою для сім’ї, визначається неправильними правилами її вирішення, тому треба змінити ще і правила (зміни другого рівня). Для того, щоб коло розірвати остаточно не достатньо змін першого рівня, необхідні зміни другого рівня.

Правила може змінити тільки ключова фігура у сім’ї, яка може насадити ці зміни всім іншим. Порушення субординації в сім’ї тому є теж проблемою.

Шести етапна процедура корекції:

1. Ознайомлення з програмою корекції.

2. Опитування та визначення проблеми.

3. Постановка мети корекції.

4. Вибір та здійснення втручання.

5. Завершення процедури.

1. Спочатку клієнти заповнюють анкету з питаннями щодо основних демографічних даних. Їм пояснюють, що сесії записуються на плівку та проводяться в присутності спостерігачів, пояснюють переваги роботи з групою психологів, доводять до відома, що робота триває не більше 10 сесій.

2. Просять головного члена сім’ї дати визначення суті головної проблеми (працюють тільки з однією проблемою і коли її вирішують вважають терапію завершеною) Психотерапевт зосереджується на тому, щоб перевести розповідь про всі негаразди в площину постановки чіткої та конкретної мети за допомогою запитань (див всі методи Т. Ахоли та Б. Фурмана). Навіть якщо психотерапевт спостерігає наявність інших проблем та сім’я не пропонує їх до обговорення, вони залишаються поза увагою терапевтичного процесу. Навіть якщо сім’я декларує декілька проблем, до роботи приймається якась одна, яку члени сім’ї визначають як нагальну. Члени групи зазначають, що неодноразово переконувалися, що головне лікування відбувається власне тоді, коли сім’ю підводять до того, щоб сформулювати чіткі та поведінкові цілі. Тоді кожний знає, коли і яким чином завершується корекція. Вони саркастично висміюють класичних психотерапевтів: «Психотерапевт у жодному разі не має підтримувати розмови клієнтів про кінцеву мету терапії, бо інакше сім’я буде знати, коли завершити лікування». Ця модель конкретно поведінкова. Інтрапсихічні процеси старанно обходяться. Метою визнається бажана поведінкова реакція людини на проблеми. Може визнаватися за мету переструктурування проблеми, тобто когнітивний компонент. Проте це робиться виключно для того, щоб змінити поведінку. Не те, щоб вони ігнорували емоції, але вони про них не розмовляють і намагаються спонукати клієнтів так виражати емоції, щоб це приносило їх задоволення.

3. Коли мета поставлена, запитують про невдалі спроби вирішити задачу, котрі можливо і перетворили задачу у проблему. В цілому такі невдалі спроби вирішення проблеми можна розподілити на три категорії:

§ вирішення полягало в тому, щоб просто уникати усвідомлення проблеми, необхідні дієві заходи, але їх не вживають;

§ вирішення спрямоване на те, що насправді проблемою не є, вживаються заходи, у випадку, коли їх робити не потрібно.

§ заходи, які застосовувалися були спробою вирішити проблему в межах структури, що діє. Але щоб вирішити проблему необхідно вийти за межі структури, в межах якої вона не вирішуються. Вирішення не на тому рівні.

В першому випадку необхідно почати діяти, в другому перестати діяти, в третьому діяти інакше.

4. Коли стратегія обрана, терапевт має переконати клієнта в тому, що її потрібно виконувати. Для цього він використовує рефреймінг проблеми. Інтерпретації при цьому вживаються не для пояснення проблеми, не для досягнення інсайту, а для спонукання до виконання обраної стратегії. Визнається корисність будь-яких істин, які сприяють цьому. Пропонуються завдання, щоб спонукати членів сім’ї спробувати діяти в якийсь інший спосіб. Інколи ці дії суперечать загальноприйнятим нормам, чи, так званому, «здоровому глузду» і тому часто для завдань використовується методи парадоксальної інтенції. Формулювання, за допомогою яких терапевт переконує може бути різного змісту в залежності від того чого він хоче досягнути: згоди, непослуху чи розвінчання позиції клієнта та представлення її як спротиву. Зокрема використовуються стратегії відходу від власної позиції (коли клієнти скаржаться на те, що хтось їх не розуміє чи не хоче дослухатися до їх прохань, рекомендують зайняти позицію, яку їм нав’язує протилежна сторона та довести її через гротескне перебільшення до абсурду, аж поки протилежна сторона не збунтується і не попросить про те, чого клієнти намагалися досягнути з самого спочатку) втручання, розрахованому на непослух (коли, наприклад, клієнту пропонують не полишати стану депресії, бо вийшовши з неї, він перешкодить своєму молодшому брату, з яким у нього конкуренція, відчути свою перевагу) та утримання (коли ведуться бесіди про можливі негативні наслідки зміни поведінки та можливі рецидиви після покращення ситуації і пропонується не поспішати із змінами фразами на зразок: «… тому ви напевно не захочете щось змінювати, хоча подібні зміни необхідні»). Тобто сім’ї пропонувалося закріпити положення, яке її не влаштовувало у надії на те, що діючи згідно директивам, сім’я вимушена буде повністю відмовитися від своїх неефективних спроб вирішення проблеми.

5. Автори відмовляються від поняття норми і вважають, що в сім’ї нічого не треба вважати проблемним, поки клієнт не позначить це як проблему. Тому корекція вважається завершеною, коли сім’я визнає, що сформульована на початку мета досягнута.