Основні поняття i процедури.

Вступ в сімейну терапію

Передумови виникнення сімейної психокорекції полягали в тому, що спочатку сім’я сприймалася як ворог, якого треба подолати, щоб допомогти окремому пацієнту. Претензії до сім’ї визначалися трьома обставинами:

І. Почав це Фройд, який звинувачував сім’ю за 2-ма пунктами:

1) Сім’я, в силу обставин, є місцем (полем) для інтенсивних почуттів, емоційних сплетінь. Є багато мам і батьків, які можуть спричинити невротичні реакції (недостатність опіки, забагато опіки, зваблення, Едипів комплекс, конкуренція між сиблінгами, засвоєння статевих ролей, сепарація). Все це робить сім’ю дуже не підходящим місцем для вирішення своїх психологічних проблем. Краще це робити подалі від членів сім’ї.

2) Людська природа є асоціальна i соціум нашу природу репресує, для того, щоб він міг існувати, робить він це через культурні норми, закони тощо. Все це насаджується людині в процесі виховання у межах сім’ї. Тому сім’я – є механізмом репресивного впливу соціуму. Людина ж, для того щоб навчитися жити в соціумі, в залишитися сама собою, повинна знайти баланс. Зробити це, за Фройдом, теж можна лише за межами сім’ї.

ІІ. «Діти-ківіти» чи хіппі, під прапорами яких в 60-х прийшла гуманістична школа психокорекції теж висували лозунги проти сім’ї:

- бунт проти батьків;

- повернення до природи;

- проти технократії, якою хворе суспільство їхніх батьків.

ІІІ. Феномен шизофренічних сімей, який виявили перші дослідження сімей з хворими на шизофренію: повернення симптомів після виписування з лікарні, і повернення пацієнта в сім’ю, поява симптомів у інших членів сім’ї або протест сім’ї проти здорової поведінки (індекс-пацієнт – це той, заради якого сім’я прийшла до лікаря).

Але якщо, за Фрейдом, із сім’ї треба було втікати, то тепер із нею треба було боротися. Зокрема було введене поняття «шизофренічна мати», яке було пов’язане із надмірною близькістю стосунків дитини з матір’ю та неправильним способом подачі сигналів дитині мамою, їх неоднозначністю.

Сімейна терапія.

І. Комунікативний підхід.

Першими підходами у сімейній психокорекції були комунікативний і функціональний.

Психологи спочатку працювали над тим, які види комунікації у сім’ї є прийнятими і звичними.

Були виділені особливості спілкування благополучних сімей і не благополучних.

У неблагополучних сім’ях:

1) комунікація характеризується тим, що вона є непряма (не говорять безпосредньо з тим, кому хочуть щось сказати чи до кого є претензії, а з кимось іншим про це) і

2) неоднозначна.

Стосовно неоднозначності вони виділяють 2 рівні спілкування:

- інформативний чи комунікативний (те що говориться безпосередньо словами, формальний зміст сказаних слів);

- командний чи метакомунікативний (те про що йдеться в контексті, приховані трансакції, приховані команди, ігри, сімейні сценарії).

У неоднозначній комунікації ці два рівні суперечать один одному. Метафорично це можна виразити «швидко біжи сюди і стій на місці». Можлива неоднозначність між вербальною і невербальною комунікацією. 3) В неблагополучних сім’ях не прийнято комунікувати з приводу проблем.

Спочатку в цих проблемах спілкування звинувачували перш за все матерів, які ніби то відповідальні за здоровий розвиток дітей і сім’ї в цілому. Пізніше, під час феміністичного проекту в сімейній психокорекції, почали аналізувати спосіб спілкування всіх членів сім’ї.

 

ІІ. Функціональний підхід – сім’я не тільки не правильно спілкується, а й неправильно функціонує, вся, а не тільки одна мама.

Сім’я має правила, про які не говорять, але вони присутні в кожній взаємодії членів сім’ї та визначають вид цієї взаємодії. I тоді проблеми, які можуть бути через правила:

- сім’я не встановлює правил;

- є ряд «білих плям у взаємодії членів сім’ї» (про ці види взаємодії правил не встановлено, нікому невідомо як правильно діяти);

- правила не переглядаються, вони жорсткі, застарілі;

- правила невизначені, неоднозначні, суперечать одне одному;

- правила не переглядаються постійно на доречність (а повинні в ідеалі при переході на кожну нову стадію життєвого циклу).

Періоди (стадії) життєвого циклу:

o період залицяння;

o період, коли починають жити разом;

o період тріади (з’являється дитина);

o дитина (або кілька дітей) йде до школи;

o підлітковий період (сепарація первістка);

o ефект «пустого гнізда»;

o доживання старечого віку.

При переході у новий період правила повинні переглядатися і змінюватися.

 

 

Системний підхід М. Боуена.

Процедури i техніки.

1. Робота з одним представником у сім’ї – навіть якщо ми працюємо з кимось одним, зрозуміти маємо всю систему (за допомогою сімейної фотографії, генограми, скульптури з шнурочками). Як мінімум три покоління родичів обох батьків.

2. Терапія подружньої пари – як правило, нуклеарної сім’ї. Коли виявили ключову для проблем сім’ї пару, тоді психолог свідомо під’єднується як третя сторона трикутника до пари i намагається зробити цей трикутник рівностороннім. Якщо вони злиплі – треба їх від’єднати (сепарувати і працювати над самодиференціацією кожного учасника пари) i зробити рівносторонній трикутник. Важливо не стати на чийсь бік, а підтримувати нейтралітет. Якщо вони злиплі, то їх будуть «затоплюватити» емоції. Вони сваряться, кричать, занадто емоційно реагують на кожне слово, кожний жест. Задача – треба знизити рівень емоцій. Не говорити до обох, нехай хтось слухає, а хтось говорить з психологом, потім нехай перефразує, якщо це не допоможе, то можна працювати з кожною стороною окремо. В цьому випадку ви маєте бути один за двох: за себе i за ту сторону, якої немає. Головне – не стати на сторону того, з ким працюєте. Для того, щоб запобігти несподіваному для психолога припинення процесу корекції, перед початком терапії обов’язково сказати: «Якщо на якомусь етапі ви вирішите припинити терапію (а це буває майже з усіма), то ви перед цим, ще один раз прийдіть, може навіть я i не візьму у вас грошей.

Коли пара віддалена один від одного, необхідно шукати відсічення в попередніх поколіннях. Для цього ставити їм запитання, які вимагають того, щоб вони спілкувались між собою: 1) системні запитання (циркулярні запитання) – задача запитання – показати, що не хтось один щось робить, а другий мучиться, а вони обоє вносять вклад у те, що відбувається – питання спрямовані на те, щоб кожен взяв відповідальність за вклад у спільну справу створення проблем. Використовувати метафори: «У мене склалася метафора про вашу взаємодію…».

Приклад циркулярних запитань:

Гельмунд плаче: звичайна терапія – «чому ти плачеш?».

Системна робота ─ Гельмунд плаче, психолог: «Що означає ваш плач для вашої дружини?».

А ще можна спитати в дитини, що, на її думку, мама почуває, коли тато плаче.

Далі, як правило, пара стає «дружити проти вас»: i на цьому етапі ми встановлюємо правила, характерні для цієї конкретної сім’ї. Якщо сім’я не сприймає тих правил, які на вашу думку у ній є, але не усвідомлюються її членами – сім’я не приймає того що вони керуються цими правилами, тоді використовуємо заміщуючи історії – розповіді з власного досвіду, з досвіду інших клієнтів, кінофільми про подібні проблеми. Основний акцент при роботі з людьми, коли вже зрозуміла їх проблема має бути не на те, що вони щось роблять не так, а що в тому світі всі так роблять. Всі від цього страждають i давайте будемо вчитись пробувати щось інакше. В цьому випадку ми обходимо захист.

1. Об’єднана (спільна) терапія пар. Дуже часто є так, що пари мають аргументи проти того, щоб визнати свої приховані правила, тоді застосовують поєднуючу (спільну) терапію пар – кілька пар, але не всі одразу працюють, а одна працює, а інші дивляться. Спочатку, даються вправи для встановлення довіри – ця справа є важка.

Техніка «Заміщаючи історії»: Використовують перегляд спільний кінофільмів про сімейні проблеми та обговорюють як це стосується кожної пари.

Інша форма роботи: Далі одна пара працює, ─ інші дивляться і ідентифікуються. Їх вчать будувати діалог, а не два паралельні монологи одночасно в одному місці. Для цього їм показують схему правильної побудови діалогу. Відчувати свої емоції, усвідомлювати їх причину, повідомляти про це партнеру і говорити про те чого ви хочете і що для цього пропонуєте. Потім обговорюють як це стосується взаємодії, характерної для кожної із присутніх пар.

 

Школа, спрямована на емоції (емпірична школа)

Раціональність системного підходу не виправдала себе тому, що люди не те, що не знали, що треба зробити і що ні, а не знали як, або не змогли це зробити. Просто знання не давали результату на практиці.

 

Структурний підхід.

Сальвадор Мінухін. Основна ідея – більшість проблем сім’ї пов’язані з проблемними сімейними структурами. В сім’ї потрібно аналізувати і виправляти підсистеми. Такими підсистемами вважається одне покоління. Основна задача _─ з’ясувати чи у структурі сім’ї все правильно і виправити дисфункціональні структурні елементи. В основному йдеться про правильну структуру нуклеарної сім’ї.

В ідеалі у кожного члена сім’ї має бути гнучка межа, межі всередині покоління мають бути слабші, аніж міжпоколінні (чоловік – дружина, дід – баба. Тому порушенням вважаються міжпоколінні коаліції (хтось із батьків ─ дитина), гендерні коаліції (Бабуся-мама – донька). Межі мають бути гнучкі i проникні. Патологією вважається як відсутність меж, так i жорсткість, коли це «тюремні мури», «стіни». В цьому випадку задаються питання «Проти кого цей мур?» i «Де він проходить?» (між ким і ким чи між якими системами), «Щоб сталося, якби його не було?». У разі якщо тюрма від всіх, то запитують «Як вам за тим муром?», «Чи хотілося б, щоб було краще?». Правильні межі мають забезпечувати стабільність і окремішність кожної структурної одиниці, проте не перешкоджати обміну емоціями, підтримкою, та думками з іншими членами сім’ї. Вони мають бути чутливими до особливостей кожної конкретної ситуації, до настрою людини «тут і тепер». Правила в таких сім’ях гнучкі тому, що враховують ситуацію та настрої членів сім’ї.

Сім’ї з розмитими, дифузними межами вважаються сплутаними, з жорсткими, непроникними межами ─ виплутаними. Занадто жорсткі межі створюють відчуття тюрми і для тих хто їх побудував, і відчуття відкинутості, незахищеності у тих, хто залишився за межами. Як правило, вони є наслідком зловживання безпекою за рахунок відповідальності.

Виплутаними можуть називатися і окремі члени сім’ї, котрі відсторонені на емоційному та поведінковому рівні. Окремі члени сім’ї, між якими немає чітких меж вважаються сплутаними.

Конфлікти. Як правило, між сплутаними людьми виникають конфлікти.

Ці конфлікти аналізуються.

 

 

Наприклад, мама з татом конфліктує – з’ясувати чи не «зліплені», кого віддалили, з ким групуються, в присутності кого відбувається конфлікт, а в присутності кого не відбувається («держим лицо»), до кого йдуть скаржитись (кого триангулюють), які поради надаються, чи виконуються ці поради, що з того буває, хто винен, хто задіяний, хто провокатор, хто стабілізатор конфліктів, хто підтримує їх хронізацію.

Не ставиться за мету подолати всі конфлікти, конфлікти використовують як діагностування структур. Коли конфлікту зовсім немає, сім’я найчастіше виплутана. Сплутана сім’я ─ це сім’я, в якій дуже багато конфліктів, але вони не дають конструктивних результатів. Потрібно працювати над побудовою меж. Коли конфлікти відбуваються в присутності дітей, або дітей задіюють у них, чи коли при виникненні конфлікту починають приділяти занадто багато уваги дитині, це свідчить про розмитість міжпоколінної межі.

Правила. Структури найчастіше проявляють себе через правила сім’ї. Це не ті правила, які виписані на стінах, а ті, якими послуговуються при взаємодії. Ці правила не усвідомлюються членами сім’ї і питати про них нерозумно; їх сліди потрібно відловлювати в процесі інтеракцій сім’ї, а потім перепитувати чи дійсно таке правило у них існує.

За С. Мінухіним бажаним є випадок ієрархічної сім’ї – «батьки не діти, діти не батьки», не повинно бути рольового змішання (в мене чоловік – мій батько, синочок як чоловік). Проте треба мати на увазі, що в Мінухіна йдеться не про гендерні стереотипи i не про диктаторство, а про відповідальність, яка полягає в тому, що батьки мають брати на себе відповідальність прийняття рішень по забезпеченні безпеки дітей і всієї сім’ї. Вони повинні нести відповідальність за наслідки впровадження цих рішень. Докладати можливих та неможливих зусиль по ліквідації негативних наслідків, а не просто визнати помилку і покаятися. Дорослі повинні вирішувати конфлікти, а не втікати від них чи не помічати.

Наприклад, експериментально доведено, що важкахвороба обміну кетоацидоз,– підвищений рівень полінасичених кислот – виникає коли виникають конфлітні ситуації в сім’ї, де не прийнято сваритися. Як тільки починає зароджуватися конфлікт, у всіх членів сім’ї зростає рівень полінасичених кислот. Одразу ж батьки починають інтенсивно піклуватися про дітей. У батьків рівень полінасичених кислот зменшується, коли вони починають піклуватися про дітей, а в дітей цей рівень кислот не падає. Діти відчувають наявність невирішеного конфлікту між батьками. Внаслідок у дітей розвивається психосоматична хвороба.

 

Модель ИПИ

ИПИ почав свою роботу в 1959 р. в Поло-Альто і в ньому зібрали найбільш творчих сімейних психотерапевтів. В 1967 р. був відкритий Центр короткотривалої психокорекції. Задачею якого було винайти метод, що давав би стійкі результати за максимально коротший термін (обмежилися 10–ма сесіями). Автори розглядали її як вдосконалення стратегічної моделі. Прихильники стратегічної школи більше зацікавлені у зміні поведінки, аніж в розумінні її механізмів і тому вони більше зосереджувалися на техніці, а не на теорії. Вони спиралися на ідеї М. Еріксона про те, що люди насправді знають як вирішити свою проблему, хоча не усвідомлюють, що знають, та ідею петлі подвійного зворотнього зв’язку з кібернетичного підходу Бейтсона (так званої «позитивної петлі». Суть ідеї про яку полягає у тому, що: на життєвому шляху всі сім’ї зустрічаються з труднощами; проблемою ж ці труднощі стають тоді, коли їх намагаються вирішити в межах «здорового глузду» методами, які не дають бажаних результатів. Незважаючи на те, що результати використання обраних методів не влаштовують і проблема не вирішується, повторюються ті ж самі неефективні способи її вирішення все частіше чи все довше та утворюють таким чином замкнуте коло проблеми, яке і називають «позитивною петлею».). Змінити можна спосіб вирішення проблеми (поведінку), що є змінами першого рівня. Але те, що задача стала проблемою для сім’ї, визначається неправильними правилами її вирішення, тому треба змінити ще і правила (зміни другого рівня). Для того, щоб коло розірвати остаточно не достатньо змін першого рівня, необхідні зміни другого рівня.

Правила може змінити тільки ключова фігура у сім’ї, яка може насадити ці зміни всім іншим. Порушення субординації в сім’ї тому є теж проблемою.

Шести етапна процедура корекції:

1. Ознайомлення з програмою корекції.

2. Опитування та визначення проблеми.

3. Постановка мети корекції.

4. Вибір та здійснення втручання.

5. Завершення процедури.

1. Спочатку клієнти заповнюють анкету з питаннями щодо основних демографічних даних. Їм пояснюють, що сесії записуються на плівку та проводяться в присутності спостерігачів, пояснюють переваги роботи з групою психологів, доводять до відома, що робота триває не більше 10 сесій.

2. Просять головного члена сім’ї дати визначення суті головної проблеми (працюють тільки з однією проблемою і коли її вирішують вважають терапію завершеною) Психотерапевт зосереджується на тому, щоб перевести розповідь про всі негаразди в площину постановки чіткої та конкретної мети за допомогою запитань (див всі методи Т. Ахоли та Б. Фурмана). Навіть якщо психотерапевт спостерігає наявність інших проблем та сім’я не пропонує їх до обговорення, вони залишаються поза увагою терапевтичного процесу. Навіть якщо сім’я декларує декілька проблем, до роботи приймається якась одна, яку члени сім’ї визначають як нагальну. Члени групи зазначають, що неодноразово переконувалися, що головне лікування відбувається власне тоді, коли сім’ю підводять до того, щоб сформулювати чіткі та поведінкові цілі. Тоді кожний знає, коли і яким чином завершується корекція. Вони саркастично висміюють класичних психотерапевтів: «Психотерапевт у жодному разі не має підтримувати розмови клієнтів про кінцеву мету терапії, бо інакше сім’я буде знати, коли завершити лікування». Ця модель конкретно поведінкова. Інтрапсихічні процеси старанно обходяться. Метою визнається бажана поведінкова реакція людини на проблеми. Може визнаватися за мету переструктурування проблеми, тобто когнітивний компонент. Проте це робиться виключно для того, щоб змінити поведінку. Не те, щоб вони ігнорували емоції, але вони про них не розмовляють і намагаються спонукати клієнтів так виражати емоції, щоб це приносило їх задоволення.

3. Коли мета поставлена, запитують про невдалі спроби вирішити задачу, котрі можливо і перетворили задачу у проблему. В цілому такі невдалі спроби вирішення проблеми можна розподілити на три категорії:

§ вирішення полягало в тому, щоб просто уникати усвідомлення проблеми, необхідні дієві заходи, але їх не вживають;

§ вирішення спрямоване на те, що насправді проблемою не є, вживаються заходи, у випадку, коли їх робити не потрібно.

§ заходи, які застосовувалися були спробою вирішити проблему в межах структури, що діє. Але щоб вирішити проблему необхідно вийти за межі структури, в межах якої вона не вирішуються. Вирішення не на тому рівні.

В першому випадку необхідно почати діяти, в другому перестати діяти, в третьому діяти інакше.

4. Коли стратегія обрана, терапевт має переконати клієнта в тому, що її потрібно виконувати. Для цього він використовує рефреймінг проблеми. Інтерпретації при цьому вживаються не для пояснення проблеми, не для досягнення інсайту, а для спонукання до виконання обраної стратегії. Визнається корисність будь-яких істин, які сприяють цьому. Пропонуються завдання, щоб спонукати членів сім’ї спробувати діяти в якийсь інший спосіб. Інколи ці дії суперечать загальноприйнятим нормам, чи, так званому, «здоровому глузду» і тому часто для завдань використовується методи парадоксальної інтенції. Формулювання, за допомогою яких терапевт переконує може бути різного змісту в залежності від того чого він хоче досягнути: згоди, непослуху чи розвінчання позиції клієнта та представлення її як спротиву. Зокрема використовуються стратегії відходу від власної позиції (коли клієнти скаржаться на те, що хтось їх не розуміє чи не хоче дослухатися до їх прохань, рекомендують зайняти позицію, яку їм нав’язує протилежна сторона та довести її через гротескне перебільшення до абсурду, аж поки протилежна сторона не збунтується і не попросить про те, чого клієнти намагалися досягнути з самого спочатку) втручання, розрахованому на непослух (коли, наприклад, клієнту пропонують не полишати стану депресії, бо вийшовши з неї, він перешкодить своєму молодшому брату, з яким у нього конкуренція, відчути свою перевагу) та утримання (коли ведуться бесіди про можливі негативні наслідки зміни поведінки та можливі рецидиви після покращення ситуації і пропонується не поспішати із змінами фразами на зразок: «… тому ви напевно не захочете щось змінювати, хоча подібні зміни необхідні»). Тобто сім’ї пропонувалося закріпити положення, яке її не влаштовувало у надії на те, що діючи згідно директивам, сім’я вимушена буде повністю відмовитися від своїх неефективних спроб вирішення проблеми.

5. Автори відмовляються від поняття норми і вважають, що в сім’ї нічого не треба вважати проблемним, поки клієнт не позначить це як проблему. Тому корекція вважається завершеною, коли сім’я визнає, що сформульована на початку мета досягнута.

 

Міланська модель

пов’язана з іменами чотирьох лікарів та дипломованих психоаналітиків, налаштованих розпрощатися із психоаналітичним розумуванням. Найвпливовішою була засновник цієї школи Мара Сельвіні Палаццолі, вона поєднала свої зусилля із Луїджі Босколо, Джаном Франко Чеккіним та Джулією Прата. Група спочатку вела роботу з хворими із розладами травлення та шизофренією.

Ідея про можливість контролю усього, що відбувається у системі сім’ї була ними відкинута. Проте як і раніше залишалися в силі уявлення про можливість руйнування неефективної системи ззовні у надії на те, що після цього система сама перебудується у найкращому для неї напрямку. Тому можливості терапевта почали зводитись до того, щоб дати системі поштовх, спонукати та «спантеличувати» (фруструвати) її членів, призводячи до автоколивань.

Група виходила із ідеї, що симптом має якусь захисну функцію. Члени сім’ї виграють від симптоматичної поведінки індекс-клієнта і поведінка кожного члена сім’ї сформувалася таким чином, що служила підтриманню симптому, проте можна «перехитрити» звиклі патерни поведінки. Особливе значення для психолога має його здатність утримуватись поза грою: той, «хто втягується у гру, заздалегідь програє».

Початкова Міланська модель роботи була ультра стратегічною і жорстко стандартизована. Робота складалася із 5-ти частин:

1. Підготовча зустріч ─ дискусія членів команди з приводу наявної інформації та обговорення перших гіпотез: 5-20 хв.

2. Інтерв’ю ─ терапевт (або два терапевти ─ чоловік та жінка) проводять інтерв’ю сім’ї. Інші члени команди спостерігають сесію через одностороннє дзеркало. Метою є доповнити наявну інформацію, без проведення будь-яких інтеракцій: 50-90 хв.

3. Проміжна зустріч ─ члени терапевтичної команди обговорюють у окремому приміщенні різні гіпотези та виробляють схему заключної інтервенції: 15-40 хв.

4. Заключна інтервенція ─ висновки терапевтичної команди повідомляються сім’ї у формі парадоксального припису (парадоксальної інтенції) чи ритуалу а інші члени команди пильно приглядаються до реакції кожного члену сім’ї: 5-15 хв.

5. Заключне засідання ─ обговорення всієї сесії і особливо останніх реакцій: 10-20 хв.

Команда виробляла гіпотези про те як симптоми клієнта узгоджуються із сімейною системою. Приписи ритуальних дій використовуються для того, щоб втягнути всю сім’ю до послідовності дій, котрі протирічать жорстким сімейним правилам та міфам чи представляють їх у гіперболізованому вигляді. Після заключної інтервенції зустріч одразу ж завершують, подальші дискусії з сім’єю забороняються: це пов’язане із наміром ввести в систему нову інформацію; будь-які додаткові розмови могли б «розбавити її водою». З цієї ж причини принципово відхиляються всілякі намагання членів сім’ї обговорити попередні заняття. Такі спроби, як і будь-які телефонні звертання з приводу кризових ситуацій у сім’ї, розглядаються як маневр, спрямований на призупинення змін, що відбулися у системі сім’ї і залишаються без відповіді (не відреаговуються).

Початок роботи

Психолог задає запитання за запитанням та занотовує відповіді. Зазвичай, приділяють декілька хвилин проясненню того, як люди проводять свій час день за днем з ранку до вечора, що думає про себе клієнт, не вникаючи в деталі історії його життя та просять уникати посилань на причини його невдач, котрі часто самі випливають в ході оповіді. Пропонують клієнтам самим задавати будь-які запитання про психолога та говорять, що при бажанні клієнту можуть дати прочитати записи психолога.

Перетворення всієї оповіді

Необхідно переглянути всю ідентичність клієнта, а не тільки тієї її частини, котра асоціюється з проблемою. Для цього можна задавати такі запитання:

§ Що Ваші перемоги над Депресією говорять Вам про Вас же як про особистість?

§ Якими особистісними якостями мав би володіти Ваш син, раз йому вдавалося перемагати … проблему?

§ Що ще Ви змогли б розповісти про своє минуле, що допомогло б мені зрозуміти завдяки чому Ви змогли подолати … (проблему)?

§ Хто із тих, хто знав Вас у дитинстві не здивувався б тому, що у Вас є ця якість?

По мірі формування нового наративу, бажано перевести фокус на майбутнє за допомогою таких запитань:

§ Тепер, коли Ви відкрили про себе щось нове, як Ви думаєте, як ці відкриття вплинуть на ваше поводження з … (проблемою)?

§ Як Ви уявляєте собі дружні стосунки із своєю дочкою тепер, коли вона більше не дозволяє … (проблемі) диктувати свої умови?

Тепер, коли у самонаративу є минуле, сьогодення та майбутнє ─ це завершений наратив.

Підкріплення нової оповіді

Нова оповідь може бути сконструйована в процесі корекції, проте її життєздатність залежить від того, чи вмонтується вона у значиме співтовариство. Дуже важливо допомогти клієнтам знайти підтримуючу аудиторію. Необхідно допомогти клієнтам сформувати групи, котрі будуть живити та зміцнювати нову ідентичність або привчити їх писати листи, що підкріплюють нову ідентичність.

Можна починати кожний наступний, після першого, сеанс із запитань про малі та великі перемоги за час, котрий пройшов на зразок:

§ До якої міри за цей час …(проблема) контролювала Вас і до якої міри ─ Ви її.

Якщо нічого не змінилося на краще, психолог може запитати:

§ А чи не помітили Ви хоч якихось дещо нових реакцій?

§ Чи можете Ви, в кожному разі, уявити собі, що змогли б щось зробити інакше?

При цьому необхідно відслідковувати чи використовується екстерналізуюча мова і чи не упущений котрийсь із унікальних випадків. Важливо, щоб клієнт постійно відчував, що психолог постійно поряд з ним впродовж всього сеансу і тішиться з розквіту його особистості.

Вступ в сімейну терапію

Передумови виникнення сімейної психокорекції полягали в тому, що спочатку сім’я сприймалася як ворог, якого треба подолати, щоб допомогти окремому пацієнту. Претензії до сім’ї визначалися трьома обставинами:

І. Почав це Фройд, який звинувачував сім’ю за 2-ма пунктами:

1) Сім’я, в силу обставин, є місцем (полем) для інтенсивних почуттів, емоційних сплетінь. Є багато мам і батьків, які можуть спричинити невротичні реакції (недостатність опіки, забагато опіки, зваблення, Едипів комплекс, конкуренція між сиблінгами, засвоєння статевих ролей, сепарація). Все це робить сім’ю дуже не підходящим місцем для вирішення своїх психологічних проблем. Краще це робити подалі від членів сім’ї.

2) Людська природа є асоціальна i соціум нашу природу репресує, для того, щоб він міг існувати, робить він це через культурні норми, закони тощо. Все це насаджується людині в процесі виховання у межах сім’ї. Тому сім’я – є механізмом репресивного впливу соціуму. Людина ж, для того щоб навчитися жити в соціумі, в залишитися сама собою, повинна знайти баланс. Зробити це, за Фройдом, теж можна лише за межами сім’ї.

ІІ. «Діти-ківіти» чи хіппі, під прапорами яких в 60-х прийшла гуманістична школа психокорекції теж висували лозунги проти сім’ї:

- бунт проти батьків;

- повернення до природи;

- проти технократії, якою хворе суспільство їхніх батьків.

ІІІ. Феномен шизофренічних сімей, який виявили перші дослідження сімей з хворими на шизофренію: повернення симптомів після виписування з лікарні, і повернення пацієнта в сім’ю, поява симптомів у інших членів сім’ї або протест сім’ї проти здорової поведінки (індекс-пацієнт – це той, заради якого сім’я прийшла до лікаря).

Але якщо, за Фрейдом, із сім’ї треба було втікати, то тепер із нею треба було боротися. Зокрема було введене поняття «шизофренічна мати», яке було пов’язане із надмірною близькістю стосунків дитини з матір’ю та неправильним способом подачі сигналів дитині мамою, їх неоднозначністю.

Сімейна терапія.

І. Комунікативний підхід.

Першими підходами у сімейній психокорекції були комунікативний і функціональний.

Психологи спочатку працювали над тим, які види комунікації у сім’ї є прийнятими і звичними.

Були виділені особливості спілкування благополучних сімей і не благополучних.

У неблагополучних сім’ях:

1) комунікація характеризується тим, що вона є непряма (не говорять безпосредньо з тим, кому хочуть щось сказати чи до кого є претензії, а з кимось іншим про це) і

2) неоднозначна.

Стосовно неоднозначності вони виділяють 2 рівні спілкування:

- інформативний чи комунікативний (те що говориться безпосередньо словами, формальний зміст сказаних слів);

- командний чи метакомунікативний (те про що йдеться в контексті, приховані трансакції, приховані команди, ігри, сімейні сценарії).

У неоднозначній комунікації ці два рівні суперечать один одному. Метафорично це можна виразити «швидко біжи сюди і стій на місці». Можлива неоднозначність між вербальною і невербальною комунікацією. 3) В неблагополучних сім’ях не прийнято комунікувати з приводу проблем.

Спочатку в цих проблемах спілкування звинувачували перш за все матерів, які ніби то відповідальні за здоровий розвиток дітей і сім’ї в цілому. Пізніше, під час феміністичного проекту в сімейній психокорекції, почали аналізувати спосіб спілкування всіх членів сім’ї.

 

ІІ. Функціональний підхід – сім’я не тільки не правильно спілкується, а й неправильно функціонує, вся, а не тільки одна мама.

Сім’я має правила, про які не говорять, але вони присутні в кожній взаємодії членів сім’ї та визначають вид цієї взаємодії. I тоді проблеми, які можуть бути через правила:

- сім’я не встановлює правил;

- є ряд «білих плям у взаємодії членів сім’ї» (про ці види взаємодії правил не встановлено, нікому невідомо як правильно діяти);

- правила не переглядаються, вони жорсткі, застарілі;

- правила невизначені, неоднозначні, суперечать одне одному;

- правила не переглядаються постійно на доречність (а повинні в ідеалі при переході на кожну нову стадію життєвого циклу).

Періоди (стадії) життєвого циклу:

o період залицяння;

o період, коли починають жити разом;

o період тріади (з’являється дитина);

o дитина (або кілька дітей) йде до школи;

o підлітковий період (сепарація первістка);

o ефект «пустого гнізда»;

o доживання старечого віку.

При переході у новий період правила повинні переглядатися і змінюватися.

 

 

Системний підхід М. Боуена.

Основні поняття i процедури.

1. Диференціація, а не проста сепарація. Проста сепарація від батьків (чи економічна, чи територіальна ще не є самодиференціацією, яка є феноменом психологічним. Вона передбачає перехід на дорослі стосунки. Сепарація – це від’єднання, а самодиференціація – це спілкування з батьками, а потім і з іншими, на рівні дорослого з дорослим. Людина, яка не зуміла перевести стосунки з батьками на дорослий лад, не «відлипла», не самодиференціювалася. Можна виїхати з дому батьків, але не самодиференціюватися. В цьому разі ми постійно маємо потребу в «прилипанні» до когось.

Дитячими є стосунки, при яких у разі не задоволення наших потреб або не виконання наших бажань ми плачемо, агресуємо або «втікаємо» з ситуації (гніваємось, емоційно відсторонюємось, чи втікаємо з дому, виходимо з кімнати). Необхідно навчитися поводитися з протиріччями у бажаннях і потребах по-дорослому: вирішувати проблеми (домовлятись про правила) утримуючись у стосунках і фізично, і емоційно.

В процесі диференціації «двері в свою кімнату треба закривати». Коли дитині виповнилося три роки – батьки повинні «закрити перед нею двері своєї спальні». Самодиференціація – починається з підліткового віку.

Рівень диференціації в сім’ї визначає її функціональність.

Виплутані i сплутані сім’ї.

Коли всі члени сім’ї не диференційовані Боуен називає її «Его-маса».

Серед проблем сім’ї виділяють злипання i відсторонення – Боуен.

Сім’я може вирішити проблему не змінюючи правил, якщо прокращити рівень самодиференціації її членів.

Все, що діється в сім’ї залежить від кожного, щоб змінити щось треба, щоб усі змінювалися, а не хтось один.

За Боуеном ми можемо змінювати систему, якщо впливати на елементи системи i тому не обов’язково збирати всю сім’ю на сімейну нараду, але зрозуміти ми повинні всю систему. Тому запитання спрямовані на вияснення стану самодиференціації, доповнюється запитаннями, пов’язаними з сімейними трикутниками i мультигенеративною передачею.

2. Трикутники. Боуен, спостерігаючи за сім’ями, визначив, що всі стосунки тріадні, якщо мама з дитиною дуже зблизилася, то тато відсторонився, або навпаки, або відсторонили дитину в разі, якщо постійно конфліктують. Як правило стосунки в які ми включені мають три вершини. Якщо нам здається, що є стосунки між двома людьми, це значить, що просто, третя сторона не усвідомлюється. При здорових стосунках має бути рівносторонній трикутник.

3. Триангуляція. Дуже велика емоційна залежність є тоді, коли немає диференціації з батьками, коли ви ще не вирішили стосунків, або коли є стосунки між двома, які не можуть бути вирішені. В такому випадку між сторонами або хвороблива прив’язаність (не можуть жити одне без одного ні хвилини), або постійні конфлікти. В другому випадку залучають до стосунків когось третього – цей процес називається триангуляцією. Цей процес дуже шкідливий з таких міркувань:

1) Люди, між якими є проблема, що їх емоційно заряджає, не вирішують цієї проблеми, а відреаговують цей емоційний заряд на комусь третьому. Проблема залишається не вирішеною;

2) Людина, яку треангулюють, емоційно навантажена i виснажена чужими проблемами;

3) Ту енергію, яку вони мають використовувати для вирішення конфлікту вони зливають третьому, а не продуктивно її використовують, тому емоційно виснажуються і самі учасники конфлікту.

4. Генограма. Це схематичне зображеннявсіх членів декількох поколінь розширеної сім’ї, на якомупозначені родинні зв’язки, сімейні події вступу нових і відходу колишніх членів сім’ї, дані про місце проживання та психологічні стосунки членів сім’ї.

Чому будують генограми?

5. Процес мультигенеративної передачі. За Боуеном, ми вибираємо собі пару з таким самим рівнем самодиференціації як i ми самі. Тому диференціація погіршується з покоління в покоління, і тому, як правило, в третьому поколінні з’являється індекс-пацієнт (або серйозні психологічні проблеми, психосоматика у декількох членів сім’ї).

Найбільш вразливою особою в третьому поколінні стає людина, яка є носієм міжпоколінного злипання, або на якій сходяться найбільше трикутників. Якщо ж ще не дійшло до індекс-пацієнта, а сім’я прийшла на психокорекцію, то це буде та людина, на яку більше всього скаржаться.

6. Емоційні процеси в сім’ї. Чим нижчий рівень самодиференціації, тим вищий рівень особистісної тривожності.

Якщо збирається пара з двох людей з низьким рівнем самодиференціації, то рівень тривоги в два рази більший Вони не можуть справитися з тривогою і напругою, яка виникла між ними i будуть проектувати тривогу на інших членів сім’ї. Будуть виникати одне чи більше з наступних явищ:

- відкритий сімейний конфлікт;

- реактивна емоційна дистанційованість;

- фізична чи емоційна дисфункція у когось із подружньої пари, чи дітей, чи інших членів сім’ї (найбільш вихованого).

4. Аналіз позиції сиблін