Охарактеризуйте художню самобутність лірики Р. М. Рільке.

Австрійська література – самобутнє художнє явище в історії європейської культури. Вона з’явилася своєрідним синтезом німецької, угорської, італійської й польської літератур, не позбавлена була й впливу культури українців Галичины. Австрійська немецкоязычная література впевнено заявила про себе наприкінці XIX – початку XX століття, коли в неї прийшли такі визнані майстри слова, як Г. фон Гофмансталь, С. Цвейг, Ф. Кафка, Р. Музиль і інші.

 

Література Австрії відрізняється широтою й значимістю тематики, глибиною осмислення проблем загальнолюдського значення, глибиною філософського збагнення миру, проникненням в історичне минуле, у психологію людської душі, художественно-эстетическими відкриттями, чим істотно вплинула на розвиток світової літератури XX століття. Вагомий внесок у розвиток національної літератури внесла й Райнер Марія Рильке.

 

Рильке ввійшов у немецкоязычную поезію на самому результаті XIX сторіччя. У його ранніх поетичних збірниках була представлена вся палітра літературних мод рубежу століть. У збірниках «Життя й пісні» (1894), «Жертви ларам» (1896), «Вінчаний снами» (1897) імпресіоністична техніка вражень і нюансів, стилізоване народництво мирно уживаются з наївним аристократизмом. Така строкатість і разноплановость були до деякої міри відбиттям своєрідного статусу молодого поета. Поет німецької мови, Рильке народився в Празі, був підданим Австро-Угорщині. Він жив у міжнаціональній атмосфері, і тому в його ранній творчості немецкоязычная традиція часто сплавляється зі слов’янськими й угорськими впливами. Велике був вплив на поета французької й росіянці культур. Такий сплав, безумовно, збагатив лірикові Рильке й сприяв тому, що своєю творчістю він відкрив новий етап у розвитку всієї європейської поезії.

 

У ранній ліриці Рильке помітний вплив модних настроїв «кінця століття» – самітності, утоми, туги за минулим. Для молодого поета ці настрої були в основному запозиченими, але вони сприяли виробленню його власної орієнтованості на «тишу» (аж до мовчання, безмовності) і самозаглибленість. У самозаглибленості Рильке немає зарозумілого заперечення зовнішнього миру й протиставлення себе цьому миру, немає самозакоханості. Він прагнув відсторонитися тільки від того, що вважав зайвим, суєтним, несправжнім, у першу чергу – від великого сучасного індустріального міста, нелюдського буржуазного прогресу, що йде рука об руку з бідністю й стражданнями простих людей.

 

Згодом поет навчився сполучати свою самозаглибленість, отстраненность від миру з любов’ю до цього миру і його людей, що населяють, з любов’ю, що він сприймав як неодмінну умову щирої поезії. Поштовхом до такого підходу послужили кілька імпульсів. І перший з них – враження від двох подорожей по Росії (навесні 1899-го й улітку 1890 року), спілкування з Л. Толстим, И. Рєпіним, Л. Пастернаком (художником, батьком Б. Пастернаку). Ці враження викликали в Рильке бурхливу реакцію. Він вирішив, що зрозумів «загадкову росіянку душу» і що це розуміння повинне перевернути всі й у його власній душі.

 

Згодом, згадуючи Росію, Рильке не раз називав її своєю духовною батьківщиною. Образ Росії складався багато в чому з розповсюджених у той час на Заході подань про споконвіку російську релігійність, про терплячий і мовчазний народ, що живе посередині безкрайніх просторів, не «робить» життя, а лише мудрим і спокійним поглядом споглядає її повільний плин. Головне ж, що виніс Рильке зі свого захоплення Росією, – це усвідомлення власного поетичного дарунка як служіння, «не терпить суєти», як найвищої відповідальності перед собою, перед мистецтвом, перед життям і перед тими, чий доля в ній «убогість і смерть».

 

Зіткнення з патріархальним укладом російського народного життя – джерелами російської культури й духовності, послужило потужним поштовхом до створення поетичного збірника «Часослов» (1905), що приніс Рильке всенародну популярність. За своєю формою «Часослов» – це «збірник молитов», роздумів, заклинань, незмінно звернених до Бога. Бог є довіреною особою людини, що шукає його в нічній тиші й тьмі, у смиренній самітності. Бог у Рильке вміщає все земне буття, визначає цінність усього сущого (вірш «Тебе знаходжу скрізь і у всім…»), усьому дає життя. Він сам – життя, та чудесна й невпинна сила, що є присутнім у всім.

 

Ліричний герой і сам настільки злитий з Богом, що ніхто не може позбавити його цієї єдності, навіть сам Господь, і ніхто не може похитнути його віри:

 

Зламай мені руки – серцем обійму.

 

Розбий мені серце. Мозок мій буде битися

 

Назустріч милосердью твоєму.

 

А якщо раптом мене охопить полум’я

 

И я в вогні любові твоєї згорю -

 

Тебе в потоці крові розчиню.

 

Незважаючи на те що «Часослов» є «збірником молитов», мовлення в ньому йде насамперед про мистецтво й поета, що проникнуть свідомістю своєї рівноправності з Богом. Поет веде з Богом бесіди, звертає його увагу на неправильності й несправедливості, які допущені у світі, на важке життя простого народу. До Бога звертається поет, коли з болем і жалем роздумує над жорстокістю, нелюдськістю й відчуженістю «більших міст»:

 

Господь! Більші міста

 

Приречені небесним карам.

 

Куди бігти перед пожежею?

 

Зруйнований одним ударом,

 

Зникне місто назавжди.

 

У підвалах жити усе гірше, всі трудней.

 

Там з жертовною худобою, з полохливою чередою

 

Схожий твій народ осанкою й поглядом.

 

Твоя земля живе й дихає поруч,

 

Але забули бедные про неї.

 

Почуття рівноправності і єднання поета з Богом засновано в Рильке на свідомості того, що Бог створює природу мінливої, минущої, а художник повертає йому її нетлінної, вічної.

 

Таким чином, збірник «Часослов» став ліричною поемою, що розповідає про шляху гордого усвідомлення поетом свого дарунка, його божественної природи. У такому усвідомленні Рильке бачив стан художньої цілісності, до якої він прагнув все своє життя.

 

Другим духовним центром тяжіння для Рильке після Росії став Париж. Саме місто поета не спокусив, зате подарував йому великого скульптора Родена, в утворах якого для Рильке втілилася його мрія про відчутну, пластичну досконалість, про «перетворення в предмет» людських «надій і томлінь». У Парижу Рильке познайомився з новітніми досягненнями європейського мистецтва рубежу століть. Результатом цих вражень став збірник «Книга образів», добутку якого виконані особливої музикальності, багатством мелодій і ритмів.

 

Якщо в «Часослові» об’єктом художнього дослідження є мир взагалі, те у віршах «Книги образів» вся увага поета спрямована на предмети об’єктивного миру. Рильке досліджує окремі прояви, окремі сторони і явища навколишньої дійсності, які він сприймає як відбиття душі людини. Вірша «Самітність», «Тиша», «Моторошно», кожне з яких несе свою неповторну мелодію, стали теперішніми ліричними шедеврами символістської поезії. І кожне із цих віршів відкриває нову грань світосприймання автора. Вірш «Самітність», наприклад, пронизано гіркотою через відчуження людей, зіпсованих цивілізацією, охоплених скорботою й ненавистю. Знову чітко чутний мотив самітності, що потоками пливе по мирі. Самітність панує й у любові: «думаю тільки про тебе, але мої очі тебе не бачать» («Тиша»).

 

Важливим етапом у становленні художника стали «Нові вірші» (1907-1908). Як людина, наділена багатою інтуїцією й здатністю проникати в суть подій, що відбуваються, поет гостро переживав втрату цілісності й гармонії, що осягла його сучасників на рубежі століть. Як результат:- розлад із собою, з миром, з Богом, непереборне почуття внутрішньої спустошеності. Увага поета перемикається на конкретні предмети, речі, кожна з яких зберігає, на його думку, душу її майстра, що створив. Крім того, кожний предмет зв’язаний невидимими нитками з усім миром, кожний має незліченну кількість предметів-аналогів.

 

Поет звертається до людей, тваринам, міфічним істотам. Прикладом можуть служити вірша «Фламінго», «Пантера», «Іспанська танцівниця», які виконані пластичними й виразними поетичними образами. Наприклад, у вірші «Фламінго» за яскравими, барвистими образами екзотичних птахів коштує образ ще рожевої зі сну молодої жінки й скороминуще нагадування про давньогрецьку куртизанку Фрине. Образи вірша виходять далеко за межі його теми. Вони йдуть, ці фламінго, «в уявлюване» – переступають рамку «картини», рамки цього сонета. Така розгалужена «мережа» метафор втілює дуже важливу для поета ідею – ідею загального взаємозв’язку, що поєднує мир, усе в ньому – і мале, і велике, живе й неживе, речовинне й духовне.

 

Ще одним важливим етапом у творчій еволюції стали «Дуинезские елегії» (1923), у центрі яких виявляється не стільки поет, скільки чоловік взагалі. Навіть коли ліричний герой «Елегій» згадує, що він поет, він найчастіше відразу поправляє себе: але ще й людина, що випробовує на собі весь негативний вплив навколишньої дійсності. Щоб допомогти людині відродити повноцінне життя, полегшити його долю, перебороти почуття тотальної самітності й відчуженості, поет одухотворяє речі, що оточують людину з його повсякденного життя.