Роль народонаселення та природних умов у розвитку суспільства.

Поряд із проблемами збереження миру й захисту людської цивілізації суспільство дедалі більше хвилюють суперечливі взаємовідносини суспільства та природи та проблеми народонаселення.

Категорія «природа» має три осн. аспекти визначення: 1.використовується для позначення походження предмета, його першопричини, сутності; 2.використ. для позначення форм існування матеріального світу; 3.вона є об*єктом дослідження природознавства. У контексті соціальної філософії категорія природи відіграє важливу роль – вона стає основою для пояснення розвитку суспільства та цивілізації.

Взаємодія суспільства та природи має певну історію (генезису). Питання про взаємодію сусп.. та природи виникло ще в давнину (в добу античності). Сучасні філософія вказує на єдність суспільства та природи. Як і в сусп.. так і в природі існують об*активні закони, що зумовлюють фундаментальну основу їх єдності.

Для первісної людини, яка була «розчинена» в природі, характерно було одухотворення природи. Первісна людина не протиставляла себе природі, а вважала себе її частиною, проте разом з тим природа була ворожою силою. Християнство вважало природу уособленням матеріального. Для середньовіччя головною ідеєю було не злиття з природою, а піднесення над нею. Новий час породив феномен науки, природі стала об*єктом наукових досліджень. У сучасному світі сусп.. впливає на розвиток сусп.. свідомості, здатне знищити результати людської діяльності, прискорити чи загальмувати розвиток продуктивних сил і забезпечити людей осн. засобами існування. Внаслідок цього, з*явилася проблема антропогенного впливу на природу (проблема екології). Тож під час становлення людського сусп.., зростання науково-техн. засобів виробництва можливість природи впливати на сусп.. різко зменшилась, а вплив людини на природу подвоївся.

Особливо гостро стоїть проблема народонаселення, що в майбутньому може перерости в некеровану кризу. Зростання населення спричиняє кількісне збільшення люд. сусп. та його потреб, що ще більше виснажує природу. Крім того збільшення населення призводить до загострення соц. суперечностей в суспільстві (рівномірне розподілення благ). У багатьох країнах третього світу спостерігається тенденція зростання населення, проте частка ВВП з цих країн мізерна. В той же час з високо розвиненими країнами протилежна ситуація. Швидке зростання населення на землі зумовлює різке зниження якості життя, призводить до неосвідченості, фізичної неповноцінності і т.д.

Проблема історичного прогресу.

Поняття історичного прогресу доволі суперечливе. Прогрес в одних сферах сусп.. життя може сприяти регресу в інших. Те, що одні вважають прогресом, для інших – регрес. Усе залежить від пануючої системи сусп.. цінностей і уявлень про мету сусп. розвитку. Однак у сфері духовного життя кожного народу існують вищі загальнолюдські цінності та цілі, ступінь усвідомлення та прийняття яких всіма членами сусп.. маже слугувати основою визначення рівня сусп.. розвитку. Істотними умовами сусп.. прогресу є зростання добробуту, підвищення рівня освіти, охорони здоров*я, соц.. забезпечення, функціонування громадських прав і свобод.

 

Проблема сенсу та спрямованості історичного процесу

Предмет філософії історії – історії – трактується не лише як спадщина, залишена попередніми поколіннями, а й як становлення сусп.. в часовому вимірі.

Становлення філософського осмислення історії розпочинається в Стародавньому світі. Історія в межах міфологічного світогляду не знає еволюції. З плином часу виникає уявлення про кругообіг історії, циклічну зміну й повторення тих самих подій. Історичний рух також визначається як песимістичних погляд на життя сусп.. як процес деградації. Прихильники ідеї сусп.. прогресу розглядають історичний процес як рух по спіралі чи висхідній лінії позитивних змін, передбачають наявність цілі та рушійність сил історії.

Рушійними силами та детермінантами історії різні напрями філософії історії називають Бога, трансцендентний закон чи ідею, долю, духовно-раціональну природу людини, природне середовище, економічні відносини тощо. Вирішення про питання історичного процесу має альтернативу. Одні розглядають історію як рух сусп.. спільним моно лінійним шляхом історичного розвитку, інші говорять, що існують одна від одної локальні цивілізації, кожна з яких має унікальну культуру, власну історію, отже ніякої спільної історії еволюції людства немає.

 

114. Цивілізаційні моделі розвитку суспільства.

Цивілізаційна модель історичного розвитку сусп. належить до немарксиських концепцій (ХІХ-ХХ ст..), які приймали ідею історичного прогресу.

Ідея цивілізації як домінанти істор. процесу була висунута рос. істориком Данилевським (ХІХ ст.) Учений доводив, що не існує загальних закономірностей розвитку сусп.. Він відстоював ідею про те, що розвиток проходить ніби паралельними соціально-економічними організаціями, в основі яких лежить соц.. культура. Цивілізації мають не тільки локальні характеристики, а й одночасно є замкнутими, обмеженими у зовн. контактах.

З огляду на цивілізаційну концепцію рнольда Тойнбі, цивілізація –це стійка спільнота людей, об*єднана духовними традиціями, подібністю способу життя, географічними та істор. межами. Тойнбі вважав, що історія – це процес зародження життя, самознищення одних цивілізацій урізних куточках Землі. Учений виділяв 2 типи цивілізацій:

- основін цивілізації (залишають значні досягнення в історії людства, опосередковано (через релігію) впливають на інші цивілізації);

- локальні (якнайбільше закриваються у своїх національних межах. Найбільш цікавими Тойнбі виділяє російську, німецьку та мексиканську).

Учений говорив, що цивілізація складається з творчої меншості та інертної більшості. Також він виділяв стадії розвитку, які проходить кожна цивілізація: зародження, зростання, надлом, зникнення.

 

Поняття соціально-історичної практики.

Визначення характеру й змісту законів сусп.. розвитку ускладнюється впливом суб*активного чинника на розвиток історії. Історичні події – унікальні на неповторні, вони здійснюються людьми, які мають свободу волі, власні інтереси, потреби та цілі. Проте не зважаючи на унікальність конкретних культурно-історичних обставин, усі сусп.. явища й процеси мають спільні, універсальні риси, що дають підстави говорити про наявність законів історичного розвитку суспільства. Ці закони мають імовірнісний характер, і визначають загальні тенденції руху історії. Людини здатна змінювати умови власного існування, отже, може змінити умови функціонування історичних законів, тобто творити соціально-історичну реальність.

 

116. Соціальне прогнозування: види,типи,методи.

Прогнозування – створення моделі майбутнього стану предмета чи явища, спираючись на дослідження його попереднього розвитку та сучасного стану. Результатом прогнозування є прогноз – наково обґрунтоване припущення про можливе майбутнє предмета.

Розрізняють безпосереднє та віддалене майбутнє. Що більш віддаленого майбутнього стосується прогноз, то він є менш точним.

Соц. прогнозування здійснюється на основі аналізу та узагальнення наукових досліджень, статистичних даних, експертних оцінок, анкетного опитування, політичних, наукових, урядових звітів і т.д. Осн. методи соц. прогнозування:

- анкетування

- екстраполяція (застосування висновків, отриманих під чс дослідження певної сукупності предметів, щодо інших предметів)

- моделювання

Зазвичай для підвищення надійності прогнозу застосовується кілька методів одночасно. Істинність результатів перевіряється досвітом.

 

Філософія культури.

Важливою складовою частиною духовного життя сусп. є культура – складне, багатогранне утворення, що охоплює всі можливі форми людської діяльності. Проте це визначення не відповідає значенню культури, яке було закладено в латинське cultura (цілеспрямоване перетворення людиною природи; удосконалення та виховання самої людини; шана того, що було створене попередниками). Сучасні культурологи пов*язують поняття культури з творчою самореалізацією. Культура породжується потребами людини, а не зводиться до них.

Багатогранність культури виявляється в її осн. функціях: інформативній, гуманістичній, нормативно-регулятивній, адаптивній тощо.

Фундаментом культури є цінності. Іноді культуру визначають як сукупність духовних та матеріальних цінностей, способів їх створення, використання та збереження. Цінністю наз. вироблене в процесі прктичної діяльності та засвоєне поняття про те, що є бажаним, яке є критерієм вибору напрямку діяльності, постановки цілей, очікуваних результатів. Соц. Цінності вивчає соціологія та філософська теорія цінностей – аксіологія.

 

 

1. Формування та розвиток філософської думки Стародавньої Індії.

2. Ортодоксальні філософські системи Стародавньої Індії.

3. Неортодоксальні філософські системи Стародавньої Індії

4. Філософія конфуціанства у Стародавньому Китаї.

5. Філософія даосизму у Стародавньому Китаї.

6. Основні риси й етапи розвитку античної філософії.

7. Мілетська школа філософії та її основні представники.

8. Елейська школа в античній філософії.

9. Філософія Демокріта.

10. Філософія Геракліта Ефеського.

11. Філософія Сократа.

12. Учення про ідеї та теорія пізнання Платона.

13. Ідеальна держава Платона.

14. Філософія Аристотеля.

15. Стоїцизм в античній філософії.

16. Скептицизм в античній філософії.

17. Епікуреїзм в античній філософії.

18. Апатія, атараксія, евдемонія в елліністичній філософії.

19. Неоплатонізм в античній філософії.

20. Основні риси й етапи розвитку філософії середніх віків.

21. Апологетика: примат віри у пізнанні істини.

22. Патристика: віра для розуміння.

23. Схоластика та проблема універсалій (номіналізм і реалізм).

24. Томізм і проблема гармонії віри з розумом.

25. Основні риси філософії Відродження.

26. Натурфілософія доби Відродження (М. Копернік, Д. Бруно).

27. Діалектика доби Відродження (Микола Кузанський).

28. Соціально-політичні погляди мислителів доби Відродження.

29. Філософія Реформації (М. Лютер, Ж. Кальвін).

30. Передумови та основні риси філософії Нового часу.

31. Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів Р. Декарта.

32. Емпірична філософія Ф.Бекона.

33. Натуралістичний пантеїзм Б.Спінози.

34. Філософія Просвітництва.

35. Етичні погляди І. Канта (“категоричний імператив”).

36. Антропологічна філософія Л. Фейєрбаха.

37. Метод і система філософії Г. Гегеля.

38. Теорія пізнання І. Канта.

39. Філософія історії Г.Гегеля.

40. Філософія марксизму(діалектичний та історичний матеріалізм).

41. Формаційна теорія суспільного розвитку К. Маркса.

42. Філософська думка Київської Русі.

43. Українська філософська думка доби Відродження (ХІV-ХVI ст.).

44. Філософія Г.С. Сковороди.

45. Філософія у Києво-Могилянській академії.

46. Університетська філософія в Україні ХVIII-ХIХ ст. (М. Костомаров, П. Куліш).

47. Філософія серця П. Юркевича.

48. Українська філософія ХХ ст.

49. Філософські ідеї у творчості І.Я. Франка.

50. Філософські ідеї у творчості Лесі Українки.

51. Філософські погляди В.І. Вернадського.

52. Філософія життя (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше).

53. Позитивізм.

54. Прагматизм.

55. Фрейдизм.

56. Неофрейдизм.

57. Екзистенційна філософія.

58. Неотомізм.

59. Філософія постмодернізму.

60. Проблема визначення предмету філософії.

61. Основні функції філософії.

62. Система філософії та її структурні складові.

63. Світогляд. Історичні типи світогляду.

64. Картина світу. Філософська картина світу.

65. Поняття "наука" (класифікація наук).

66. Форми наукового пізнання(ідея, факт, проблема, гіпотеза, теорія).

67. Сцієнтизм і антисцієнтизм.

68. Етичні проблеми науки.

69. Принцип плюралізму в історії філософії.

70. Буття та його основні форми.

71. Матерія та її основні форми руху.

72. Простір і час (основні характеристики).

73. Рух (основні форми та властивості).

74. Проблема матеріальної єдності світу.

75. Основні принципи та категорії діалектики.

76. Закон переходу кількісних змін у якісні.

77. Закон єдності та боротьби протилежностей.

78. Діалектичний закон заперечення заперечення.

79. Альтернативи діалектики.

80. Методології загальнонаукового рівня (системний аналіз, синергетика, тощо).

81. Основні принципи гносеології.

82. Суб'єкт і об’єкт в процесі пізнання.

83. Чуттєве пізнання та його форми.

84. Раціональне пізнання та його форми.

85. Діалектика чуттєвого і раціонального в процесі пізнання.

86. Практика у процесі пізнання.

87. Емпіричні методи пізнання.

88. Теоретичні методи пізнання.

89. Інтуіція у процесі пізнання.

90. Істина як процес.

91. Критерії істини.

92. Філософська герменевтика.

93. Філософська антропологія.

94. Сутність людини та сенс її життя.

95. Людина індивід,індивідуальність,особистість.

96. Проблема людської свободи та відповідальності.

97. Потреби й інтереси у структурі особистості.

98. Ціннісні орієнтації особистості.

99. Проблема свідомості у філософії.

100. Індивідуальна та суспільна свідомість.

101. Суспільна свідомість та її структура.

102. Політична свідомість.

103. Естетична свідомість.

104. Правова та моральна свідомість.

105. Особистість і суспільство.

106. Взаємодія природи та суспільства.

107. Поняття цінностей та їх роль у суспільстві.

108. Мораль і політика.

109. Роль матеріального виробництва у житті суспільства.

110. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.

111. Роль народонаселення та природних умов у розвитку суспільства.

112. Проблема історичного прогресу.

113. Проблема сенсу та спрямованості історичного процесу

114. Цивілізаційні моделі розвитку суспільства.

115. Поняття соціально-історичної практики.

116. Соціальне прогнозування: види,типи,методи.

117. Філософія культури.