Формування та розвиток філ. думки Стародавньої Індії.

Формування та розвиток філ. думки Стародавньої Індії.

Філос думка зарод в епоху формув 1 класових суспільств і ранніх держав. Тоді відходила в минуле міфологічна культура,на основі якої й виникла філософія. У 2-1 тис.до н.е. цей процес охопив старод індію.підтвердження цьому-«веди».Їх склад:рігведа(реліг гімни),самаведа(ритуально- обрядові),яджурведа,атхарваведа.Люди намагал найти шляхи подолання труднощів і відповіді на пит. Про добро і зло,сенс життя. відповіді були песиміст. Головна причина стражд – залежність люд від впливу на неї карми.Сенс люд. Існув- прагн управл кармою,щоб подолати зло.Мета – отрим остаточну мудрість про світ,істину-мокшу.вона звільнить від матер «кайданів» світуЄ 6 класичних сис-м думки: санкх»я та йога,ньяя та вайшешика,міманса та веданта. є й некласичні:буддизм,джайнізм,черваку-локаяту.Відомі мислителі:А.Гхош,Т.Рабіндранат,Г.Чаттерджі.

 

Ортодоксальні філософські системи

Школа санкх’я – філ система, що розвивала ведичне вчення, відома за своїм дуалістичним світобаченням. Засновник – Капілу. Він вважав що існує 2 вічних джерела: пуруша (чистий дух) і пракріті (матерія))Пуруша є носієм чистої свідомості і є абсолютно пасивним.Пракріті є активною енергією, яка не має свідомості і власного вектору розвитку.Еволюція світу розпочалася з поєднання цих двох складових. В основі розв світу є 3 енергії: світла і радості, руху і пристрасті,темряви та браку розуму. До обєднання з пурушою вони перебувають у стані спокою. А після їх обєднання виникає 24 елементи світобудови(розум,свідомість,почуття…)

Школа йоги – одна з шести даршан давньоіндійської філ. Засновник – Патанджалі. Безпосередньою основою йоги є санкх’я. Згідно з філ. ученням йоги, пракріті і пуруша спочатку існували незалежно одна від одної. Але пуруша через своє невігластво потрапила у залежність від матерії. людина - уособлення цього суперечливого поєднання.

Щаблі на шляху до звільнення: яма (приборкання, стримання), ніяма (етична культура), асана(дисципліна тіла),прана яма(регулювання дихання),пратьяхара(ізоляція душі від матерії),дхарана(концентрація психіки),дх’яна(роздуми),самадхі(прозріння).

Традиційну йогу поділяють на джана-йогу, карма-йогу, бхагті-йогу та раджа йогу.

Школа ньяя – вивчала пізнання та логіку.визначальними концепціями були оригінальні ідеї про людину,її долю, ставлення до Бога. Головним предметом його філософських роздумів були логічні методі пізнання світу та доведення їх істинності. Основоположник – Готама називає бога причиною світу.

Школа вайшешика – увесь світ складається їз субстанцій, якостей, дій.їх основною метою було позбавлення людської душі від всього матеріального, а отже припинення мук і страждань.

Школа веданти – розробили ідею існування єдиної душі(атмана)як єдиного бога Брахми.усе що існує в світі – БОГ і він є єдиною реальністю в світі.світ – це ілюзія, подоба справжньої реальності.

 

Неортодоксальні філософські системи

До неортодоксальних належ чарвака-локаяти, буддизм і джайнізм.Найважливішою проблемою філософії локаята - індійський матері алізм, - виступають джерела істинного пізнання. Єдиним і достовірним джерелом пізнання визнається безпосереднє сприйняття - прат'якша. єдино достовірне джерело пізнання - відчуття. Органи відчуття сприймають предмети, оскільки самі складаються з тих же елементів, що й предмети («подібне пізнається подібним»). Тільки сприйняттям, за локаятою, забезпечується здобуття знання, що не викликає сумніву. Усі інші способи пізнання - логічний висновок (умовивід), словесне свідчення (авторитет) - створюють лише видимість істини, а насправді виявляються сприятливим ґрунтом для забобонів і помилок. Коли ж на підставі сприйняття якого-небудь факту шляхом умовиводу робиться висновок про наявність іншого факту, то тим самим відбувається стрибок у невідоме. Такий перехід від загального до особливого локаятики називали принесенням у жертву очевидного на догоду передбачуваному.
Буддизм. Життя складається з насолод і страждань. Людина прагне до того, щоб по можливості позбутися страждань і отримати якомога більше насолод, не можна нехтувати сприятливими можливостями для насолоди життям через нездійсненні надії на насолоди у майбутньому житті. Гарний вчинок - той, який приносить більше насолод, відповідно, поганий той, який приносить більше страждань.Філософська доктрина буддизму стверджує, що життя людини повне страждань, і важливо покласти їм край. Не теоретизування про душу і світ, а пошук шляху звільнення людини від страждань є справжнім призначенням людини. Буддійська ідея звільнення людини від страждань так чи інакше поділялася практично всіма філософськими системами Стародавньої Індії, лише теоретичне підґрунтя ідеї викликало заперечення прихильників ортодоксальних учень.

Основою джайнізму як є віра в низку перероджень, можливість звільнення від сансари, суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому його прояві та, як наслідок, нечинення шкоди живим істотам. Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези — ці умови в брахманізмі не були вирішальними і наближують джайнізм до буддизму. Але на відміну від буддизму джайнізм стверджує, що не всяке життя є злом і стражданням – таким є лише погане життя. Звідси нірвана в джайнізмі – це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники джайнізму зобов'язані вірити в своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх приписів.

 

КОНФУЦІАНСТВО

Конфуціа́нство — китайська філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства. Засновник — китайський філософ Конфуцій. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу. Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Вихідними положеннями є небо і небесна велич. Небо – це частина природи, але разом з тим і вища духовна сила. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією. На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближніми головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі. В основі всіх справ має бути принцип справедливості.

Конфуцій запропонував ідею мирного співіснування. В основі його ідеальної держави було покладено поняття патерналізму(управитель повинен піклуватись про своїх підлеглих, як батько піклується своїми дітьми)

 

Етапи розвитку античної філософії

натурфілософський або рання класика (VII—V ст. до н. е.)

висока класика (V—IV ст. до н. е.)

пізня класика або завершальний цикл античної міфології, що складається з періодів:

елліністичної філософії (IV—I ст. до н. е.)

олександрійської філософії (I ст. до н. е. — V—VI ст.)

римської філософії (I—VI ст.)

Особливості античної філософії

набула автономного характеру розвитку, завдяки цьому вона вперше отримала тут свою назву

постала відкритою та доступною: всі вільні громадяни, крім жінок, мали право займатися філософією

була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень

терпимо ставилась до різних ідей та позицій

була надзвичайно динамічною у розвитку

 

Філософія Демокріта

Життя Демокріта повчальне його відданістю науці. Він заявляв, що за розкриття однієї причини відмовився б від володіння перським престолом. Його називали «філософом, який сміється». Крізь його сміх просвічувалась мудрість, бо він вважає несерйозними всі справи, якими займались люди.

Головне філософії Демокріта – це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується. Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, вирізняється один від одного своїм об’ємом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Решта властивостей, які сприймаються чуттями: смак, запах, температура тощо, - існують не в речах, а тільки в чуттєвому сприйнятті людини. Атоми відділяються один від одного пустотою. Якщо атом – буття, то пустота – це небуття. Якби не було пустоти, то не було б реальної множинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, то пустота була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі й самого світу. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті, Демокріт вважав вічним природним станом космосу. Суть онтології Демокріта зводилось до двох основних положень:

- усі речі складаються зі сполучень атомів, багатоманітність світу викристалізовується з їх поєднання і роз’єднання, тому речі розрізняються лише є кількістю атомів, їх формою, порядком і положенням;

- атоми вічно рухаються в пустоті, яка оточує їх, по відношенню до атома місце яке він займає випадково.

Атомізм Демокріта (і він сам це визначав) носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів. Але, як зазначив один з найвидатніших фізиків XX ст. Є. Шредінгер, сучасне «атомістичне вчення – всього лише повторення теорії Демокріта з неї все вийшло ї є її плоть від плоті». Демокріт намагається застосовувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Він вважає, що нескінченний рух атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів, а потім і цілих комплексів. Під впливом цього створюється єдиний вихор, в якому атоми кружляють, наштовхуються один на одного, з’єднуються і роз’єднуються. При цьому подібні відходять до подібних. Ті, які мають однакову вагу і внаслідок великого скупчення більш не в змозі кружляти, створюють різні поєднання і, врешті – решт, Землю, яка є центром світостворення. Всесвіт нескінченний, як і нескінченна, як і нескінченна в ньому кількість світів.

 

Філософія Арістотеля

В Аристотелевій «Фізиці» нема ні математичних формул, ні описів дослідів і приладів. Аристотель приходить до тих чи інших висновків шляхом міркувань, установлення логічних протиріч у висновках, що випливають з тих чи інших припущень. Такий метод, метод діалектики і логіки, був властивий древнім мислителям. Сократ, висуваючи ті чи інші положення, ставив питання, придумував відповіді, зіставляв ці відповіді і показував логічну суперечливість тих чи інших відповідей, що здаються на перший погляд очевидними. Тим самим він доводив їхню неправильність, абсурдність.

Аристотель подає також перший (дуже загальний) поділ наук (теоретичних, практичних та поетичних —«технічних»). Значення пізнання в людському житті, на погляд Аристотеля, дуже велике — людина від природи прагне до пізнання. Пізнання («теорія» грецькою мовою — спостереження, неабстрактне мислення) є найвищою метою життя, пізнання — божественна форма життя людини.

В пізнанні Аристотель розрізняє різні ступені:

практичне вміння («техне»), що базується на знанні про об'єкти, на які спрямована практична діяльність;

розмірковування («фронезіс»);

наука;

мудрість («софія»);

розум («нус») — продуктивна сила пізнання.

Аристотель вплинув на весь подальший розвиток наукової і філософської думки. Його твори стосувалися практично всіх галузей знання того часу. Він зібрав і систематизував величезний природничо-науковий матеріал своїх попередників, критично його оцінив, виходячи зі своїх філософських поглядів, і сам здійснив ряд глибоких спостережень. У своїх творах, що охопили всі галузі знань того часу, Аристотель прагнув узагальнити досягнення античної думки. У вченні про «моменти буття» Аристотель розглядає матерію, форму, рух.

 

15. Стоїцизм — філософська школа, що виникла за часів раннього еллінізму ізберегла вплив аж до кінця античного світу. Своє ім'я школа отримала поназві порту Стоя Пекіле де засновник стоїцизму Зенон Китійській вперше виступив як самостійний вчитель. Стоїки вважають частинами філософії логіку, фізику і етику. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом: логіка відповідає огорожі, яка його захищає, етика є деревом, що росте, а фізика – плодами. Також свою систему класифікації, стоїки порівнювали і з твариною, і з яйцем. У першому випадку: кістки – логіка, м'ясо – етика, душа тварини – фізика;у другому: шкаралупа – логіка, білок – етика, а жовток яйця – фізика. Головна ідея стоїчної етики – казуально і теологічно наперед встановлений хід світових подій. Оскільки зовнішні блага завжди недоступні, внутрішня позиція – єдине, що у владі людини. Зовнішня свобода людини полягає лише в співпраці з долею. Сенека говорить: «Хто згоден, того доля веде, хто не згоден, того вона тягне»Мета людини полягає в тому, щоб жити "у згоді з природою". Це єдиний спосіб досягнення гармонії. Щастя досяжне, лише якщо спокій душі не порушує ніякий афект, який не розглядається як надмірно посилений потяг.Він за своєю природою базуються на уявленні, якому надається помилковазначення. Діючи, він стає пафосом, пристрастю. Оскільки її об'єктом чоловік рідко опановує повністю, він відчуває незадоволеність. Стоїчний ідеал - апатія, свобода від подібних афектів. Розрізняються чотири види

афектів: задоволення, огида, жадання і страх. Їх необхідно уникати,користуючись правильною думкою (ортос логос), оскільки ваблення стає афектом лише тоді, коли розум схвалює цінність його об'єкту. Розуміння дійсної цінності речей перешкоджає прагненню до помилкових благ або гасить страх перед уявними бідами. Що розуміє властиве знання про те, що ніякі зовнішні блага не мають цінності з погляду щасливого життя.Всі речі стоїки ділять на благо, зло, байдужість. Чеснота – найважливіше для щастя. Вона полягає головним чином в етичному розумінні значущості речей. З цієї чесноти виходять інші(справедливість, мужність і т. д.) Чесноті можна навчитися, тоді вона стає невід'ємною. Між чеснотою і пороком немає нічого середнього,оскільки можна діяти або з розумінням, або без нього. На правильній думці базується правильне відношення до речей і до потягів. Досягнута гармонія – це і є щастя.

 

Філософія Просвітництва.

Прочвітництво-культурно –історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Головнім прагненням просвітників біло завдяки діяльності людського розуму знайти природні принципи суспільного життя. Філософів цікавлять не проблеми методології та субстанційних основ буття, а проблеми людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства. На цій основі в філософії просвітництва базуеться 2 напрями:деїстичний та матеріалолістично-атеїстичний.

 

Теорія пізнання І. Канта.

В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людський розум пізнає не "речі в собі", а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. "Речі в собі" стають явищем завдяки апріорним формам споглядання /простір-час/ та апріорним формам мислення /якість, кількість, причинність, реальність та ін. /.тобто таким формам які мають позадосвідне походження/. Наступна сходинка пізнання - це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених протиріччях Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

 

Філософія історії Г.Гегеля.

у своїй філософії історії не залишив місця для історичної творчості особистості. Історія має свою власну внутрішню логіку. А індивіди, народи,людство загалом-лише засоби реалізації логіки історії. Тобто історичний процес відбувається та діє поза межами волі люде. Вони не є субєктами, творцями історії.Вважав, що розвиток історіх завершується, досягнувши рівня Пруської монархії пасля чтого історії вже не розвівається в просторі та часі.

 

Філософія серця П. Юркевича

Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.

Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші – конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішується й питання щодо ідейних попередників Юркевича. Проте всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час і справила величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.

«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні вматеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нер- вами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.

Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу.

До таких основних положень зводиться суть «філософії серця» Юркевича. (Ми тут свідомо опускаємо ту її частину, яка має безпосереднє відношення до етики, оскільки про це йтиметься нижче.)

Для того щоб оцінити всю значущість і оригінальність «філософії серця», зробити необхідні висновки та розкрити її джерела, потрібно попередньо проаналізувати ту духовну атмосферу, в якій вона виникла й у якій їй довелося відстоювати своє право на існування.

 

48.Укр. філ-ія ХХ ст. Перша половина ХХ ст. позначилася відродженням і розвитком культурно-філ. життя в України. Особлива увага акцентувалася на необхідності єднання філ-ії та природознавства. В 20-30-ті роки повертається бюрократичний централізм до філ-ії. Філ-ія стала пропагандистом марксизму. Лише в 60-ті роки перед філ-ією відкрилися нові перспективи.

Філ. думка України після 1917 р. пережила суворі історичні випробування. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали зміни у філософській культурі. Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію до різних політичних об'єднань, розірвала її на корінну інтелігенцію діаспори. За межами України опинились багато представників філософської культури. І все ж в Україні формується потужна революційно-романтична течія, що об'єднувала учених, поетів, письменників, філософів, громадсько-політичних діячів (Михайло Грушевський, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Куліш, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий та ін).

Історіософія Михайла Грушевського: Грушевський суб'єктом істор. процесу вважав народ як нац. індивідуальність і нац. цілісність. Предмет істор. дослідження - народ. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської концепції, він виробляв концепцію українського народу, що об'єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами. Його однодумцем був В. Винниченко.
Володимир Винниченко: Особливий інтерес становить трактат «Конкордизм», де викладена філософія щастя. Він вважає: щастя — тривала, стійка радість життя, стан, коли людина досягає злагоди та рівноваги між різними цінностями - багатством, славою, любов'ю, розумом тощо. Головною перешкодою на шляху до щастя є розладженість елементів буття, бо це приводить до соціально-економічної нерівності, заснованій на приватній власності або на державній - як в СРСР. Для досягнення щастя необхідно встановити колективну власність і здійснити моральне удосконалення особи та суспільства. Тоді буде подолано егоїзм - основа нерівності. У світогляді Володимира Винниченка чітко виявився гуманізм української ментальності.

Увага філософів української діаспори зосереджена на проблемах політичної філософії, історії української філософії (Дмитро Чи-жевський, Тарас Закидальський), національної ідеї (Іван Мірчук, В'ячеслав Липинський).
Дмитро Чижевський (1894-1977pp.) - найвідоміший у діаспорі дослідник історії української філософії. Твори «Історія філософії на Україні», «Філософія Григорія Сковороди» Вважає, що в Україні має виникнути філософ, що створить філ. систему світового значення, а досі таких укр. філософів ще не було. Але він певно недооцінив Г. Сковороду, П. Юркевича та ін.

 

Неотомізм.

Неотомізм - філософська школа в католіцизмі що виходить з вчення Фоми Аквинського і є сучасним етапом в розвитку томізма. Отримав офіційне визнання Ватикану.

Головними представниками цього напряму є Мартієн, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф.Аквінського, поєднуючи його з філ. системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, що створені та управляються Богом.

Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене Богом. Абсолютне буття - Бог. Розум людини - неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного.

Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання - це форма віри, а філ-ія мусить бути прислужницею релігії.

Історичний процес за неотомізмом підкоряється божественному проведінню.

 

Філософія постмодернізму.

Визначається як пост сучасна, або постнеокласична філ-ія. Ролан Барт, Жиль Делез, Жак Дерріда. Продовження модернізму. Модернізм за допомогою художньо-образних форм віддзеркалив розвиток сучасної цивілізації (негативний бік науково-технічного прогресу, критика розуму та інтелекту, значення норм і цінностей. На противагу модернізму, постмодернізм висунув ідею, що художній образ узагалі нічого не може віддзеркалювати в цьому хаотичному світі, доходять висновку, що світ є «хаос». «Хаос» життя викликає потребу свободи філ. творчості,переходу від логіки порядку до логіки хаосу. «Хаос» перетворюється на гол. принцип світогляду постмодернізму.

Взагалі постмодернізм є складним і суперечливим феноменом.

 

Основні функції філософії.

Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції.Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли світогляд починає виконувати роль активного регулятора діяльності, то виступає й у ролі методології.Методологічна функція. Методологія - це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукупність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й наукове обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу філософії на інші науки і, зокрема, на військову справу? Їх два. Один з них зв'язаний з функціонуванням філософії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та зав­дань. Дійсно, військовий теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об'єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв'язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв'язаний з тим, що філософія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут філософія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем військової теорії та практики. Для вирішення будь-якої проблеми військової теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна позиція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначено її ставлення до всієї світової філософії, до досягнень різних філософських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, системного методів мислення.Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду.

 

Сцієнтизм і антисцієнтизм.

Сцієнтизм (від лат. scientia — знання, наука) — тенденція до витлумачення філософського і соціологічного знання в світлі принципів і методів, властивих природничим наукам. Маючи гносеологічним джерелом різке зростання ролі й суспільної цінності природознавства в XIX—XX століттях, сцієнтизм виявляється насамперед у тенденції витлумачення природничонаукового знання як найвищого вияву науковості; звідси — провідна ідея сцієнтизму про винятковість природничої науки, яка нібито єдина здатна пояснити весь суспільний прогрес. Окремі елементи сцієнтизму є ще у філософії класичного періоду (впевненість філософів-просвітників XVI—XVIII століть у тому, що розвиток науки і техніки забезпечить процвітання суспільства), проте найяскравіше сцієнтизм виявився у спробах представників вульгарного матеріалізму і бігевіоризму звести зміст філософських категорій —матерії, свідомості, причинності тощо — до їх природничого аспекту. В межах метафізично орієнтованої філософії, що є однобічною абсолютизацією науково-логічних структурних елементів філософського знання, сцієнтизм зустрічає опозицію так званого антисцієнтизму («філософія життя», екзистенціалізм, персоналізм), який так само однобічно абсолютизує цілісно-світоглядну функцію філософії.

Марксистсько-ленінська філософія є антиподом як сцієнтизму, так і антисцієнтизму, бо вважає що обидва вони є спотвореними формами відображення дійсності.

 

Етичні проблеми науки.

Обговорення такого роду питань дозволили філософам і методологам науки визначитися з приводу того, що таке етичні проблеми науки. Їх аналіз і осмислення представлені в роботах І.Фролова, Б.Юдіна. С.Пастушного, Р.Карпінської, А.Мамзіна та ін. в 70-80-ті роки ХХ ст. На підставі цих досліджень етичні проблеми були визначені як проблеми, що пов"язані з усвідомленням того, що на дослідницьку діяльність вченого впливають соціокультурні фактори, зокрема - моральні норми. Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми рокими об"єктом етичних проблем вважають і біосферу в цілому - виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов"язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру - перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його досладженнями та їх результатами.

Отже, реальна наука не є абстракцією. Якщо досліджувати "дійсну" науку, треба враховувати, що на мислення вченого впливають культурно-світоглядні і методологічні орієнтири, віра в ідеали наукового пізнання, соціальні орієнтації тощо.

Буття та його осн. форми.

Буття – категорія онтології для позначення об’єктивної реальності та її сутнісної основи. Констатує факт існування предмета, явища або процесу: існувати – отже, бути, відповідає на питання "що таке існування?", найбільше узагальнене філ. понятт. Осн. форми:

Буття природи ("першої природи" – існують незалежно від волі людини, "другої природи" – створені людиною в процесі перетворення "першой природи");

Буття людини (1.існування людини як частини природи, 2.існування людини як сусп. істоти);

Буття духовного;

Буття соціального.

Поділяється на об’єктивну реальність – матерію, та суб’єктивну – свідомість.

 

Емпіричні методи пізнання

Такий рівень, зміст якого отримується переважно з чуттєво даного досвіду, який зазнав певної раціональної обробки. Характерною особливістю емпір. рівня є безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів чи приладів, що їх доповнюють. Цей рівень дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між явищами.Емпір знання спирається на дані спостереження та приладів тощо.

 

Теоретичні методи пізнання

Це пояснення підстав певних явищ, процесів і зв’язків між ними. Має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні знання отримуються за допомогою не лише досвіду, а й абстрактного мислення. Теор. знання містить систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Переваго теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загальних законів і слугує основою для передбачення.

 

Істина як процес

Істина- адекватне відображення суб’єктом пізнання предметів, явищ і процесів об’єктивного світу. Ключовою ознакою істини є її об’єктивність. Водночас істина є суб’єктивною, вона пізнається людиною і виражається в певних формах мислення. Це процес, а не одноразовий акт пізнання об’єкта в повному його обсязі.. відносна істина є істиною лише в певному наближенні, вона дає неповну картину, з часом вона змінюється, поглиблюється., доповнюється. Абсолютна істина – це повне, вичерпане знання, що точно відображає об’єкт і не спростовується подальшим розвитком пізнання.

 

91. Критерії Істини.

Істина – знання, що відповідає своєму предмету, що збігається з ним. Інакше кажучи, це вірне, правильне відображення дійсності – у живому спогляданні або в мисленні. Для характеристики об’єктивної істини як процесу застосовуються категорії абсолютного (що виражають стійке, незмінне в явищах) і відносного (що відбиває змінне, мінливе). Абсолютна і відносна істини – це два необхідних моменти однієї і тієї об’єктивної істини, будь-якого істинного знання. Питання про те, чи можна обмежити істину від омани, і якщо можна, то яким саме чином, завжди цікавило думку, що пізнає. Це і є питання про критерії істини. В історії філософії і науки висловлювались різні точки зору на цей рахунок. Так, Декарт критерієм істинних знань вважав їх зрозумілість і виразність. Фейєрбах шукав такі критерії в чуттєвих даних. Але виявилось, що зрозумілість і виразність мислення – питання дуже суб’єктивне, а почуття нерідко нас вводять в оману. Крім указаного критерію, є багато інших критеріїв істини: л<