Урок як основна складова класно-урочної системи

 

Суспільне утвердження і поширення класно-урочної системи пов’язано з відомим чеським педагогом Я. Коменським. Зібравши й узагальнивши вчення народної педагогіки, античної педагогічної спадщини, досвіду братських шкіл, ідеї багатьох учителів щодо практики навчальної діяльності, вчений визначив і систематично висвітлив сутність, зміст та завдання освіти. Провідне місце у змісті навчання дидакт відводив рідній мові, адже «знати, діяти і говорити – ось у чому сіль мудрості» [3, с. 167]. Я. Коменський першим у світі розробив теорію педагогіки як окремої науки, науково обґрунтував особливі закони навчання і виховання, визначив умови створення нових шкіл, довів необхідність цілеспрямовано утворювати класи, в яких об’єднувати групи дітей одного віку, і регулярно проводити навчання на уроках, що мали чітко окреслене місце, час та послідовність. Ключовими поняттями нової системи навчання стали „клас” та „урок”, які й дали їй назву – класно-урочна.

Педагог розробив концепцію класно-урочної системи й обґрунтував особливості уроку як шкільного заняття. Цінними є погляди педагога на урок і його структуру, що складається з трьох частин: початок – відновлення в пам’яті учнів попереднього матеріалу, опитування і створення уваги; продовження – показ, сприймання, роз’яснення; закінчення – вправи, оволодіння, використання. Кожний урок повинен мати чітко визначену тему, основне завдання – опрацювати навчальний матеріал, пояснений учителем і розміщений у концентричний спосіб, також на кожному уроці вчителю обов’язково необхідно виділити час для опитування учнів і виконання вправ для закріплення вивченого. З метою усвідомлення знань, глибокого і ґрунтовного закріплення вмінь і навичок потрібно спеціально виконувати низку вправ, які вчений поділив на групи: вправи а) органів чуття, б) розуму, в) пам’яті, г) вправи з історії, д) в стилі, е) в мові, є) в голосі, ж) в норовах, з) в благочесті [3]. Особливо важливим для успішності навчання є вибір методів навчання, що мають зменшувати важкодоступність навчання й забезпечувати свідоме, легке, ґрунтовне засвоєння матеріалу. Ці дидактичні положення є класичними для методики викладання української мови.

Інтенсивний розвиток класно-урочної системи відбувається завдяки науково-педагогічній діяльності К. Ушинського, який розробив цінні, глибинні й оригінальні рекомендації щодо підготовки, проведення і структури уроку як основної форми навчання. У своїй педагогічній концепції вчений виходив з того, що кожен урок повинен мати „головну думку, яку необхідно закріпити у свідомості учнів, групуючи кругом цієї думки інші думки і факти” [4, с. 14], а також „цільову установку, бути закінченим і носити виховний характер” [9, с. 221]. Урок, на думку педагога, є складним педагогічним об’єктом, утворений трьома взаємопов’язаними частинами. Перша частина уроку є необхідним ключем, ніби дверима уроку, оскільки спрямована на здійснення свідомого переходу від пройденого навчального матеріалу до нового і налаштування учнів на інтенсивне сприйняття теми. Друга частина уроку спрямована на вирішення основного навчального завдання і є визначальною, центральною. Третя частина передбачає підсумок зробленого і закріплення знань та вмінь. Упродовж уроку вчителі мають викладати навчальний матеріал ясно, образно, злагоджено, зрозуміло і застосовувати різні види завдань: повідомлення нових знань, вправи, повторення вивченого, облік знань, письмові та графічні роботи учнів. Учений вважав за важливе й необхідне те, щоб на уроці „діти, по можливості, працювали самостійно, а вчитель керував цією самостійною працею і давав для неї матеріал” [12, с. 256]. Для ефективного засвоєння учнями рідної мови необхідно розвивати їхню природну здібність (дар слова), навчати свідомо володіти мовою, її засобами, цінностями і граматикою. Таку роботу, за К.Ушинським, варто здійснювати на уроці впродовж проведення бесід як ефективного засобу розвитку мови та мислення, виконання усних і письмових вправ наростаючої складності, використання взірцевого дидактичного матеріалу (народної творчості й кращих творів художньої літератури).

Згодом послідовники ідей Я. Коменського і К. Ушинського продовжували розвивати й науково обґрунтовувати особливості класно-урочної форми як системи, що має своєрідні ознаки, стрижневі складники, які схарактеризуємо крізь призму сучасної лінгводидатики.

Класно-урочна система характеризується визначальними особливостями:

· навчання відбувається з постійним складом учнів орієнтовано одного віку і рівня освітньої підготовки (клас);

· навчання здійснюється у вигляді окремих послідовних частин, кожна з яких має свої завдання і зміст та реалізується протягом одного і того самого відрізку часу (урок);

· кожний урок, як правило, присвячений одному предмету;

· кожний клас працює за відповідним річним навчальним планом і навчальними програмами;

· послідовність уроків, їх кількість протягом дня регулюється розкладом, складеним на основні навчального плану;

· роботою учнів на уроці керує вчитель” [6, с. 399].

М.Скаткін до характерних ознак означеної системи відносить: постійний склад навчальних груп учнів, навчальні плани і програми, що визначають зміст навчання в кожному класі, чітко визначений розклад навчальних занять, поєднання індивідуальної і колективної форми роботи учнів, провідна роль учителя, систематична перевірка й оцінка знань учнів [5, с. 216].

Сучасні вчені-педагоги (М. Галузяк, М. Сметанський, В. Шахов) справедливо виокремлюють такі особливості класно-урочної системи: „об’єднання учнів одного віку в стабільні групи – класи, одночасна робота всіх учнів класу за єдиним навчальним планом, основною одиницею занять є урок, який відводиться для вивчення лише одного навчального предмета, обов’язковість занять для всіх учнів, наявність розкладу уроків, перерв, єдиного навчального року і канікул” [11, с. 211]. Аналіз наукової літератури дозволив узагальнити ознаки класно-урочної системи, серед яких виділяємо такі: постійний склад учнів класу; усталений початок і кінець навчального року; урок як навчальне заняття; чітко визначений розклад уроків; навчальні плани і програми, що відображають і визначають навчальну тему уроку в кожному класі; провідна роль учителя в навчально-виховному процесі.

Наповнюваність класу як ознака класно-урочної системи досить часто піддається оцінюванню, а почасти і критиці, оскільки ускладнює процес індивідуалізації навчання. У наш час статично фіксовано, що середня наповнюваність класів по Україні становить 17–22 учні, що наближується до найбільш оптимальної для нормальної організації навчання у кількості 20 – 25 школярів, в межах якої можна використовувати індивідуальні, парні й групові форми, повноцінно формувати вміння та досвід спілкування і реалізовувати принципи комунікативного, розвивального, індивідуального, диференційованого навчання. У системі шкільної освіти можна простежити зміни в кількісному складі учнів на уроці – від 12 учнів у приватних школах і до 60 осіб у Японії, але переважна більшість занять проводиться у формі уроку, який є основною організаційною формою і займає домінуюче місце серед інших форм навчання. Правомірною є позиція М. Фіцули, що під час комплектування класів у школі необхідно, щоб: „а) у кожному класі була приблизно однакова кількість учнів; б) рівномірно розподілялися сильні і слабші учні; в) рівномірно розподілялися майбутні активісти; г) рівномірно розподілилися по класах ті учні, які вимагають посиленої уваги вчителя” [26, с. 165]. В сучасних школах України наповнюваність класів, згідно із Законом України [7], не повинна перевищувати 30 учнів, але не має становити менше 5 осіб. Варіантом поширення індивідуалізації навчання в умовах класно-урочної системи є поділ класів на підгрупи для вивчення окремих навчальних предметів, зокрема української мови, іноземної мови тощо.

Ключовою і найбільш вагомою ознакою класно-урочної системи є урок. Це така організаційна форма навчання, за якою „навчальні заняття проводяться вчителем з групою учнів постійного складу, одного віку і рівня підготовки протягом певного часу і відповідно до розкладу” [13, с. 166]. Подане вище визначення, сформульоване М.Фіцулою, майже повністю відображає сутність усієї класно-урочної системи, але потребує, на нашу думку, деякого доповнення щодо відповідності теми уроку навчальній програмі певного шкільного предмета. З точки зору дидактики промовистим і образним є твердження М. Скаткіна: „Урок – більш-менш закінчений відрізок, або „клітинка”, педагогічного процесу. У ньому, як сонце у краплі води, відображаються всі його сторони. Якщо не всі, то значна частина педагогіки концентрується в уроці” [10, с. 149]. Урок характеризується низкою рис (єдність навчальної і виховної функцій; стимулювання пізнавальної активності учнів; розвиток пізнавальної самостійності), які не залежать ні від особливостей учителя й класу, ні від навчально-матеріальної бази. Урок є органічним цілим, з єдиною навчально-виховною метою, якій підпорядковано всі елементи уроку; кожна частина уроку й урок загалом повинні бути побудовані з урахуванням закономірностей і принципів засвоєння, що визначають організацію процесу навчання. Урок має невичерпні резерви, потужні дидактико-виховні і розвивально-творчі можливості, чітко висвітлені у триєдиній меті уроку – навчальній, розвивальній і виховній. Цілком слушною з цього питання висловився В.Бондар про те, урок навчає і виховує „всією своєю сутністю: змістом матеріалу, що виучується; методами роботи, стосунками, які виникають між самими учнями, між учнями й учителями тощо. Урок є продуктом спільної творчої діяльності всіх дійових осіб педагогічного дійства” [2, с. 101]. Отже, сучасний урок є віддзеркаленням педагогіки і методики навчання, основною і найбільш поширеною структурною одиницею класно-урочної системи навчання в основній школі. Урок є стрижнем навчання, інструментом виховання і розвитку особистості.

Важливою ознакою і провідною фігурою в класно-урочній системі навчання з ХVІ століття й до сьогодення залишається вчитель, який є активним носієм соціального досвіду і забезпечує опанування учнями змісту освіти, планує й організовує навчально-практичну діяльність учнів. Ш. Амонашвілі підтверджує провідну роль учителя на уроці і дає йому слушну пораду щодо творчої діяльності: „Учителю, будь сонцем, що випромінює людське тепло, будь ґрунтом, багатим ферментами людських почуттів, і сій знання не тільки в пам’яті й свідомості твоїх учнів, а й у їх душах і серцях” [1]. Цілком погоджуючись із словами вченого, вважаємо вчителя ключовою фігурою на уроці, адже саме його власна система знань і досвіду в ході педагогічно майстерної діяльності забезпечить процес пізнання учнями навколишнього світу, мови та культури і виховання їх як членів людського суспільства.

Критично осмисливши класно-урочну систему організації навчання, визначимо її позитивні і, можливо, негативні сторони. Вважаємо, що означена система з-поміж інших вище проаналізованих є найбільш прийнятною для шкільної масової освіти, доводячи її ефективність, ми погоджуємося із думкою вчених щодо таких переваг класно-урочної системи: керівна роль учителя, чітка організаційна структура, раціональне використання часу, застосування різних методів і прийомів навчання, забезпечення пізнавальної активності учнів, послідовного і систематичного вивчення матеріалу [14, с. 142–143]; чітка організація навчального процесу і керівництво ним, забезпечення систематичного і послідовного оволодіння навчальним матеріалом, більша економність, оскільки вчитель працює одночасно зі значною кількістю учнів [9, с. 399]; організована чіткість і впорядкованість всього навчально-виховного процесу, систематичність і послідовність навчання, постійне ідейно-емоційний вплив особистості вчителя на учнів, своєрідне змагання і взаємодія між учнями в процесі колективного обговорення проблеми, пошук розв’язку завдань [5, с. 217]; чітка організаційна структура та економічність (один учитель може одночасно навчати досить велику групу учнів) [11, с. 211].

Класно-урочна система загалом і урок як її функційна частина не є ідеальною формою організації сучасного навчально-виховного процесу і має певні суб’єктивні та об’єктивні недоліки, над усуненням яких працюють педагоги, лінгводидакти, методисти і творчі вчителі-практики. Серед вад класно-урочної системи В.Чайка визначає орієнтацію на „середнього” учня, обмежені можливості у здійсненні індивідуальної роботи, наслідувальний характер навчальної діяльності учнів [14, с. 143]. Ю. Мальований до найістотніших недоліків відносить „відсутність належних умов для індивідуалізації навчання, орієнтація на так званого середнього учня, недостатній зворотній зв'язок між учителем і учнями на всіх етапах навчання, обмежені можливості в організації колективної навчальної діяльності школярів” [6, с. 399]. М. Скаткін також висловлює думку, що класно-урочна система має недоліки: „орієнтована на середнього учня, створює непосильні труднощі для слабких і затримує розвиток здібностей у більш сильних, організовує переважно індивідуальну пізнавальну діяльність учня і не стимулює розвиток колективізму, не забезпечує організоване спілкування між старшими і молодшими школярами” [5, с. 216]. До слабких сторін відносимо також форму взаємодії „учитель – учні – навчальний предмет”, яка майже виключає досить ефективну з погляду сучасності суб’єктну комунікативно-навчальну діяльність у позиції „учень – учень”, „учень – учні”. Всі ці недоліки можуть бути ліквідовані шляхом не відмови від класно-урочної системи, або її заміни, а внаслідок її удосконалення, розроблення сучасних технологій проведення уроків, використання ефективних методів, прийомів і засобів навчання в освітній практиці.

В останні десятиліття в українській педагогіці, лінгводидактиці і практиці шкільної освіти чітко проявляється тенденція відходу від традиційного уроку як класичної форми навчального заняття, зростає питома вага інноваційних (інтерактивних, індивідуальних) форм занять. Нині в окремих закладах освіти, наприклад у приватних школах, з’являється тенденція часткової заміни уроку на комбіновані форми організації навчального процесу (навчально-практичні ігри, сюжетно-рольові, індивідуальні, лекційно-семінарські, навчально-дослідні заняття), поява дистанційних форм навчання, зменшення кількості учнів, скорочення тривалості заняття тощо. На наш погляд, всі ці новітні віхи освіти не замінять основної ознаки класно-урочної системи – Вчителя – і не применшать його ролі, а класно-урочна система, що включає постійний склад учнів, чітко визначений зміст навчання, синхронно розпочатий і закінчений процес набуття знань, вмінь і досвіду за розкладом, ще довгий час залишатиметься провідною у процесі навчання і виховання підростаючого покоління.